Папське затвердження Берестейської самоуправи
Кульмінаційною датою Берестейського договору Київської Церкви з Римською є день 23 лютого 1596 року, коли папа Климент VIII видав документ «Годиться Римському архиєреєві». Вагомість цієї дати і цього документу, ключевого й найважнішого в цілій модерній історії Київської Церкви, зрозуміла тільки в контексті належного розуміння ідеї Берестейських синодів і церковного договору.
Перш усього. Берестейські синоди не вводили жодних догматичних змін, бо Київська Церква постійно придержувалася рішень Фльорентійського собору і завжди признавала, що римський архиєрей є пастирем усіх вірних і головою Вселенської Церкви всіх святих Отців і Патріярхатів.[1] Також не бажали отці Берестейських синодів відчужуватися від Константинопольської Церкви. Вони це виразно зазначили в 13-ім і 31-ім артикулах договору з Римською Церквою. Цей договір робила київська ієрархія в порозумінні і за одобренням Константинопольського патріярха Єремії ІІ. Коли прибув він у 1589 році на київські терени, ієрархія Київської Церкви заявила патріяхові, що «…треба старатися про справжню єдність з Латинською Церквою, щоб потім мати від неї поміч відповідно до потреби, на що патріярх відповів, що ця думка є святою та що щасливими повинні почуватися ці, яким не заборонено її виконати, але не вільно це робити тим, які підлеглі туркам задля різних небезпек…».[2]
Патріярх не міг явно виявляти своєї прихильности до римського архиєрея, який очолював і уособлював антитурецьку кампанію християн. Тому назначив він Луцького єпископа Кирила Терлецького своїм екзархом, щоб цей міг патріяршим авторитетом наладнувати відносини з Римським Престолом, не наражуючи при цьому патріяршої особи.
Так то завдяки активности патріяршого екзарха Кирила Терлецького, вже по кількох місяцях на Берестейськім синоді в червні 1590 року київська ієрархія заявила:
«… хочемо одного старшого пастиря і правдивого намісника св. Петра, що є на римськім престолі, найсв. Папу, визнавати за нашого пастиря і його мати за нашого голову, і йому підлягати, і завжди слухати…
Застерігаємо це тільки собі, щоб найсв. римський Папа не міняв нам обрядів і всіх справ, себто служби і всього церковного порядку, якого держиться віддавна наша св. східня Церква, і щоб у цім порядку лишилися ненарушені; а Його Королівська Милість нашого милостивого пана щоб гарантувала наші вольності привілеями і затвердила артикулами, які ми подамо».[3]
Однак проминуло понад чотири роки, заки про цю ініціятиву київської ієрархії: довідався через папського нунція римський престіл. У міжчасі щорічні Берестейські синоди щораз виразніше оформлювали артикули, себто умови збереження літургічної та юридичної індивідуальності! Київської Церкви. Врешті на синоді в червні 1595 року остаточно оформлено «Артикули, на які потребуємо гарантії від панів Римлян перше заки приступимо до єдности з Римською Церквою» і уповноважено владик Кирила Терлецького та Іпатія Потія на основі цих умов заключити договір з римською Церквою.
Що не була це просто унія або «навернення схизматиків до правовірної Церкви», стверджує німецький історик єзуїтського Чину о. Альберт Аммани таким знаменним висловом: «Переговори велися як між двома договірними сторонами».[4]
Ідея безпосереднього договору Київської Церкви з Римською про збереження київської індивідуальности й самоуправи була противна польській церковній і державній політиці. Польська влада бажала включення Київської Церкви у Польську латинську, бажала церковної унії, на взір Люблинської державної унії. В обох цих уніях польські круги годилися щонайбільше толерувати культурні, себто фолкльорні чи там літургічні відмінності, але юридична влада мала зберігатися неподільною у польських руках. Речником цієї централістичної ідеї був проповідник Пйотр Скарга. У своїм творі, якому в другім виданні в червні 1590 року дав він заголовок: «Про заряд і єдність Божої Церкви під одним пастирем та про грецьке й руське від тої єдности відступлення» писав Скарга:
«…руський народе, не чекаючи, дбай про свою душу. Якщо твої старші духовні єдности… не хочуть, відступи від них… Якщо любуєшся в грецьких церемоніях, можеш їх заховувати, згідно з буллею папи Олександра VI, за дозволом сповідника…».[5]
Отож польська влада всякими способами старалася не допустити до безпосередніх зв’язків Київської Церкви з Римським престолом. Це тим більше, що Іпатій Потій і князь Константин Острозький вимагали дозволу скликати собор цілої Київської Церкви для одобрення рішень синоду єпископів. На такий вияв суверенности Київської Церкви державна влада ніяк не дозволила. Як альтернативу пропоновано перевести унію на польському латинському синоді, «на якому включили б у нього єпископів і рутенське духовенство»[6], себто включили б Київську Церкву в Польську латинську. Тільки завдяки наполегливості та жертвенності Кирила Терлецького київська делегація добилася дозволу поїхати до Риму на безпосередню зустріч з папою Климентієм VІІІ і прибули туди в половині листопада 1595 року. В той же час приїхав до Риму на папські авдієнції польський єпископ Адальберт Барановскі, вже раніше з папою заприязнений.
У Римі комісія п’ятьох кардиналів довго розглядала Берестейські артикули, себто умови договору. Вкінці на торжестві 23 грудня 1595 року їх не зачитано, а київським владикам доручено зложити спершу ісповідь католицької віри за латинською формулою. Потім звільнено їх від церковних клятв за мнимі провини схизм та єресей. Врешті у буллі «Великий Господь», яку видав папа Климентій VIII того дня, заявив він, що все духовенство і всіх вірних Київської Церкви «приймаємо, з’єднуємо, долучуємо, приєднуємо й втілюємо у лоно Католицької Церкви і в єдність Святої Римської Церкви», а на всі східні літургічні обряди «дозволяємо, погоджуємося, допускаємо».[7]
Ця булля не давала жодних гарантій збереження не то юридичної, а навіть літургічної індивідуальності! Київської Церкви. Папа тільки дозволяв на східній обряд, на це, що вже з самої природи без дозволу належиться кожній помісній Церкві. Крім цього, на що один папа дозволив, інший може заборонити. Це зовсім вірно підмітило окруження чуйного дипломата князя Константина Острозького в полемічнім творі «Апокрисис».[8]
Очевидно, що київські делегати не могли погодитися на таку унію. тим більше що не мали вони мандату приступати до єдности з Римською Церквою без узгляднення артикулів, на які спершу потребували гарантії від панів римлян. Отож унія на основі тільки буллі «Великий Господь» з боку Київської Церкви не була зобов’язуючою.
Наступили два місяці інтенсивних інтервенцій київських делегатів у римського архиєрея. У міжчасі, від половини січня до половини лютого 1596 року перебував у Римі інший польський єпископ Вавжинєц (Лаврентій) Гембіцкі і мав секретні зустрічі з папою. Тоді саме папа Климент УІІІ написав 7 лютого 1596 року листа до Києво-Галицького верховного архиєпископа Михайла Рагози та до всіх інших єпископів Київської Церкви, доручаючи скликати синод, на якому всі єпископи зложили б католицьке визнання віри і зобов’язались би до послуху римському престолові. У цьому ж листі та в трьох інших окремих листах поручив він трьом латинським єпископам Львова, Луцька і Холму взяти участь у синоді Київської Церкви. Ці три польські владики уважалися потім, на останнім Берестейськім синоді у жовтні 1596 року, репрезентами папи для київської ієрархії.
Щойно по від’їзді єпископа Гембіцкого спромоглися київські владики дістати від папи дня 23 лютого 1596 року новий документ «Годиться Римському архиєреєві», який став наріжним каменем самоуправи Київської Церкви до наших часів. Переконливою спонукою для такої незвичної уступки римського престолу, мабуть, був добре знаний у Римі факт, що два єпископи, Львівський Гедеон Балабан і Перемишльський Михайло Копистинський, відкликали свою згоду на берестейські рішення, аж доки два інші єпископи не вирішать у Римі позитивно справу київської самоуправи. Щоправда, цей новий папський декрет не був формальним прийняттям Берестейських артикулів у формі двостороннього договору, але цим документом Римський архиєрей підтвердив два головні елементи київської самоуправи, а саме: свобідний вибір єпископів без потреби папської інтервенції і свобідний вибір Київського верховного архиєпископа-митрополита. який однак потребував потвердження римського престола.[9]
Затвердження цих двох ключевих елементів самоуправи домагалася київська ієрархія в 10-ім та 11-ім артикулі; з цією тільки різницею, щоб єпископ, вибраний на київського архиєпископа, не потребував папського потвердження, а тільки щоб на місці зложив заяву послуху римському архиєреєві. Себто київська ієрархія домагалася більшої самоуправи, ніж модерний римський кодекс признає патріярхам. Згідно з цим кодексом з 1990 року патріярхи по виборі потребують дістати від папи заяву «церковної єдности», а для нововибраних верховних архиєпископів вимагається папського «потвердження».
Оба ці основні елементи київського самоурядування, підтверджені декретом «Годиться Римському архиєреєві», себто свобідний вибір єпископів і свобідний вибір київського архиєпископа, стали головним аргументом для визнання в 1963 році рівнопатріярших прав львівського верховного архиєпископа, спадкоємця київських прав.[10] Отож наша Києво-Галицька Церква дотепер має підтверджене Римом право свобідного вибору єпископів без потреби звертатися з цим до римського престолу. Цю прерогативу самоуправи закріпив у 1990 році новий Кодекс канонів Східніх Церков, у кан. 182.[11]
Тим то затвердження київської самоуправи декретом «Годиться Римському архиєреєві» — це кульмінаційна точка Берестейських синодів. День 23 лютого 1596 року, разом з місяцем червнем 1595 року, коли Київська Церква оформила свою самоуправу в 33 Берестейських артикулах, це найсвітліші дати цілої модерної історії нашої Церкви. Однак про них не згадують ті, які поборюють київську самоуправу. Вони розхвалюють натомість принижуюче римське торжество 23 грудня 1595 року, коли київських владик кривдячо упокорено, рівняючи їх до схизматиків та єретиків. Або вихваляють останній Берестейський синод у жовтні 1596 року, яким керували чи радше маніпулювали три польські шляхтичі, королівські репрезентанти, і довели цим до розколу Київської Церкви. Насправді 23 грудня 1595 року і жовтень 1596 року — це дві трагічні дати в історії Київської Церкви, бо тоді нівечено підвалини її самоурядування, зокрема основне право самій рішати про склад своєї ієрархії і збиратися для спільних рішень на соборах.
Право свобідно наставляти єпископів є найбільш знаменним виявом самоуправи, бо від особового складу єпископату залежить, у якому напрямові буде розвиватися дана Церква. На превеликий жаль, з цього права ніколи, від берестейских часів аж дотепер, не користала наша Церква, а невикористані права тратиться згідно прислів’я «Юз іт ор лос іт».
Від єпископського складу залежить теж ефективність іншого важного атрибуту самоуправи, а це помісних синодів і соборів. Також цей атрибут зводила польська влада нанівець. Як перед виїздом єпископів делегатів до Риму, так само по їх повороті влада не дозволила на скликання собору ієрархії, духовенства й мирян. Рішення такого широкого збору було б настільки авторитетним виявом київської індивідуальности, що його було би тяжко маніпулювати. Тож коли врешті дозволено скликати в жовтні 1596 року синод єпископів і духовенства, обмежено його лиш до формальности. Київська ієрархія, згідно з папськими інструкціями з дня 7 лютого 1596 року, мала б зложити католицьке визнання віри і що найважніше зобов’язатися до послуху Римському престолові. На цім синоді не мало бути жодних авторитетних рішень про оздоровлення і скріплення Київської Церкви.
Перед таким формальним синодом прибув з Риму папський легат Енріко Каєтані і зустрічався з нашими єпископами, але не прибув на синод репрезентувати Римського архиєрея. Ані не був на останнім Берестейськім синоді папський нунцій Германіко Маляспіна, хоч раніше реферував він папі про переведені синоди. У відсутності обох цих папських делегатів римського архиєрея репрезентували ці три польські єпископи, яким папа у своїх листах з 7 лютого 1596 року доручив був узяти участь у синоді. Це був польський єпископ Львова Ян Соліковскі разом з польськими єпископами Луцька й Холму, тобто цих міст, де була київська ієрархія. Яна Соліковского ще 1583 року покликав львівський єп. Гедеон Балабан до світського суду за те, що той безправно наказав замкнути церкви східнім вірним, які продовжували святкувати Різдво за старим календарем. Тепер цей самий Соліковскі заступав Балабанові римського папу, якому Балабан разом з іншими єпископами мав би заявити послух.
Крім цього були на цім синоді інші факти, які виявили польське розуміння, кому тепер мала бути послушна Київська ієрархія і куди мала вести вірних Берестейська унія. Під кінець синоду торжественно перенесено Пресвяту Євхаристію з церкви св. Миколая до латинського костела Богородиці і так за Найсвятішими Тайнами пішли процесійно до польського храму східні вірні. Іншим вимовним фактом була проповідь головного ідеолога централізованої влади в Церкві Пйотра Скарги на заключнім богослуженні синоду.
Чи ж можна тоді дивуватися, що владики двох єпархій, найбільш виставлених на польський наступ, Балабан і Копистинський, стали в опозиції до такого переведення синоду і до таких незавидних перспектив унії, хоч власне Балабан зразу аж до початку 1595 року був постійно одним з найактивніших промоторів церковного договору з Римом. Королівські репрезентанти, справжні господарі на останнім Берестейськім синоді, не робили жодних зусиль, щоб запобігти цьому внутрішньому розколові Київської Церкви.
Не старалася теж польська влада залагодити зовнішній розкол Церкви, коли внутрішня опозиція оформилася чверть століття пізніше в зовнішню опозицію, висвячуючи 1620 року окрему ієрархію нової, так званої «козацької» Церкви. Щобільше, коли нова «козацька» ієрархія шукала поєднання з Берестейською в одну Київську Церкву, очолену Київським патріярхом, латинська влада ставила перешкоди для такого поєднання. Наглядно виявилося це 1629 року, коли на двох паралельних синодах окремо обох ієрархій було узгоджено відбути в жовтні того ж року у Львові спільний синод поєднання для вибору спільного київського патріярха. Однак 6 липня 1629 року, точно в день 190-их роковин світлого завершення спільного Фльорентійського собору, Римська курія вислала до Варшави інструкцію нунцієві не допустити до спільного синоду Київської Церкви:
«Якщо Ваша Достойність довідається, що рутенці схизматики хочуть розглядати на такім спільнім синоді способи й умови, на яких думають зробити єдність, то також у такому випадку повинні спротивитися скликанню такого синоду…»[12]
Яка різниця трактування Константинопольської Церкви і Київської. Може тому, що Константинопольська вже мала свою патріяршу самоуправу, а Київська щойно ставила це як умову єдности. Видно, що для Римської курії важнішим було не допустити до соборового й патріяршого завершення Київської самоуправи, ніж з’єднати цю Церкву. [13]
(Продовження буде)
[1] Так писав Київський верховний архиєпископ Йосиф Болгаринович 1500 року до папи Олександра VI. Про це ширше утворі: Мончак, Ігор, Фльорентійський екуменізм у Київській Церкві, Рим 1987, cтop. 212 і дальші: як теж цього самого автора Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, стор. 14 і далі..
[2] Це становище патріярха Єремії ІІ записав папський легат Antonio Possevino, S.J., так як інформували його Київські владики, і подав він у своїм листі до Риму. Вперше відкрив і опублікував цей документ Halecki, Oskar, Isidore’s tradition, Записки ЧCBB, том IV (X), Рим 1963, стор. 27 – 43; цитата наст. 39.
[3] Harasewicz, Michael, Annates Ecclesiae Ruthenae, Leopoli 1862, p. 162 – 163. Documenta unionis Berestensis eiusque auctorum, Записки ЧСВВ, Romae 1970, nr. 2, p. 8.
[4] Ammann, Albert M., S.J., Abriss der ostslawischen Kirchengeschichte, Wien (1950), Seite 212: Man führte zwar die Verhandlungen wie unter zwei vertragschlieBenden Parteien. – Наше підкреслення.
[5] Перше видання 1577 року: Skarga, Piotr, O jednosci kosciola Bozego pod jednym pasterzem. Y o Greckim od tey iednosci odstapieniu. – Русская историческая библиотека, т. VII, С. Петербургь 1882, столб. 223-526. – Друге видання 1590 року: O rzadzie iednosci kosciola Bozego pod jednym pasterzem. Y o Greckim od tey iednosci odstapieniu. – там же, столб. 527-612 – Цитати у 3-ій частині, у 10-ім і 7-ім розділах.
[6] Monumenta Ucrainae Historica (collegit metr. A. Septyckyj), Vol. IX-X, Romae 1971, n. 118, p. 176.
[7] Там же, n. 124, p. 190.
[8] Апокрисись, Русская историческая библиотека, с. Петербургь 1878-1903, т. ХІХ, столб. 1164.
[9] Ширше про це у творі: Мончак, Ігор, Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, стор. 29 і далі.
[10] Про це ширше у цім же творі, стор. 123 – 125.
[11]Там же, стор. 117-125.
[12] Monumenta Ucrainae Historica vol. IX-X, n. 612, p. 719.
[13] Про місійну діяльність Блаженнішого Кир Андрея Шептицького і про спротив Римської курії та про її плян наново християнізувати Східну Европу під латинську юрисдикцію, гл.: Мончак, Ігор. Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, стор. 67 і далі.
