Сім років тому відзначували ми 1000-ліття Хрещення України та існування Української Церкви. А оце наближаємося до 400-ліття другої ваговитої події — Берестейської Унії. Чи була вона чимось новим, чи тільки відновленням первісної приналежности України до католицького світу — це тема більш академічна. У 1054 році відпала від Риму не наша Церква, а Візантійська, хоч тоді була вона нашою матірною. Не можна забути, що повторювалися спроби знов нав’язати розірвану єдність із Апостольським Престолом. Унійні спроби короля Данила, старання кардинала Ісидора в час Фльорентійської Унії… Це доказує постійний природній нахил нашої Церкви до католицького европейского Заходу. Але тільки з Унією в Бересті постала і почала жити, як окремий церковний організм, Українська Католицька Церква.
Згадаємо коротко обставини, які зумовили цю унію. Сім років скоріше — 1589 p., Московська Православна Церква піднялася до гідности Патріярхату та проголосила свою ідею «третього Риму». Хоч формально наступило відділення «північної» Київської митрополії, тобто Московщини, від «південної» — України, ще в 1458 році, та все ж небезпека для Української Православної Церкви — попасти під владу цього Московського Патріярхату була дуже реальна.
Царгородський Патріярхат, з осідком під нехристиянською владою турків, не міг бути опорою Українській Церкві.
Політично ж Україна попала повністю під владу Польщі, силою Люблинської Унії, 1569 року. Польська шляхта та духовенство офіційного державного Римо-католицького Костела були справжніми володарями держави і вже впродовж першої чверті століття польського панування над Україною стало ясно, чого можна було сподіватися. Разом із соціяльним закріпаченням, право патронату світської влади, яке дозволяло їй назначувати духовних провідників, довело дуже скоро до хаосу та занепаду в церковному житті України, послаблення духовного й інтелектуального рівня та авторитету Церкви.
Нарід гострив зброю до численних повстань, а ієрархія шукала виходу для своєї Церкви.
У цих обставинах іменно унія з Апостольською Столицею, без посередництва Польщі, виглядала одинокою можливістю порятунку.
Задумам української ієрархії йшла назустріч і ініціятива Ватикану. Вже в 1583 році папа Григорій XIII пропонував польському королеві Баторієві створення католицького патріярхату для українців і білорусів у Польщі.
Отож Апостольська Столиця прийняла прихильно звернення всієї тодішньої української ієрархії на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рагозою. Папа Климент VІІІ одобрив усі 33 точки вимог, які випрацювали українські владики. Єпископ Володимирський і Острозький Іпатій Потій та Луцький Михайло Терлецький в навечір’я Різдва Христового 1595 року прийняв офіційно Унію своєї Церкви з Римо-католицькою Церквою. Святіший Отець потвердив буллею «Великий Господь» права Української Церкви «на довічну пам’ять про цю справу».
На Соборі в Бересті 8-10 квітня 1596 року Унію з Римським Престолом прийняли врочисто всі Владики Української Церкви за винятком Перемишльського, Михайла Копистенського та Львівського Гедеона Балабана. Дивний це Божий промисл, що саме їх єпархії, які приступили до Унії аж у 1691 та 1700 роках, мали стати основною територією дії Української Католицької Церкви в майбутньому. Папа Климент VІІІ підтвердив цей акт буллею «Годиться Римському Архиєреєві». Польський король Жигмонт ІІІ погодився на всі унійні артикули, які зрівнювали Українську Католицьку Церкву у політичних правах із латинською.
Був це світлий початок нелегкого, як виявилося, 400-літнього до сьогодні шляху нашої Церкви.
Польська шляхта та духовенство постаралися, щоб зрівняння наших прав у державі із Римо-католицькою Церквою так і осталося на папері, а уніяти «громадянами другої кляси» — за сьогоднішніми термінами.
А вже й не говорити про Москву. Саме під її впливом Царгородський патріярх Теофан висвятив у 1620 році другу, альтернативну ієрархію Православної Церкви для України, з усіми сумними наслідками цього акту.
Далі добре відомі криваві розгроми Української Католицької Церкви російською царською владою на Правобережжі у 1839, та на Холмщині у 1875 році. По цій же лінії царські наслідники, в особі уповноваженого уряду УРСР Д. Ходченка, зліквідували спільно з Російською Православною Церквою — нашу Церкву. Фактична її ліквідація почалася 15 червня 1945 р, коли було засновано Ініціятивну Групу для ліквідації У К Церкви, а т. зв. собор 10 березня 1946 року тільки довершив це діло.
Після цього попливли ріки крови і гори тіл мучеників «неіснуючої» Церкви, як це змалював Патріярх Йосиф Сліпий. А що гірше — не охопити ніякою статистикою кількості й ступеня отруєних та окалічених людських сердець.
І в самому нашому народі Унія стала «знаком протиріччя». Починаючи від діяльности князя Констянтина Острозького та «антисобору» таки в часі самого унійного в Бересті. Не лиш полилося чорнило у широкій полеміці, але й кров мучеників, святого Йосафата Кунцевича, ченців в уманській гайдамацькій масакрі…
«Русь стала до боротьби з Руссю» — помимо шляхетних намагань митрополитів Веньямина Рутського, Рафаїла Корсака, Мелетія Смотрицького і з православної сторони — Петра Могили. Найтрагічнішим же явищем було те, що найбільш динамічна верства тодішньої України опреділилася проти унії. Під проводом гетьмана Конашевича-Сагайдачного козацтво стануло беззастережно по боці православ’я, що й продиктувало протиунійні статті Зборівської угоди гетьмана Хмельницького у 1649 році та доленосне рішення: «Вже краще під царя православного» — у Переяславі, що його наслідки відчуває вся Україна й до сьогодні.
Москва вважала нашу унію — ватикансько-польською інтригою. Польща вважала її перешкодою до повної польонізації та латинізації України. Українські православні достойники та історики, на жаль, вірили обом. Відлуння їх поглядів чуємо ще й сьогодні в крилатих фразах сьогоднішніх найсвідоміших провідників народу…
А все ж УКЦерква пережила закиди й переслідування своїх і чужих і наближається до роковини 400-ліття з окресленим історичним та моральним капіталом. Це в першу чергу свідки перед Богом і перед людьми — наші мученики від св. Йосафата Кунцевича до «випадково» вбитого вже за нашої державности о. Ярослава Лесіва. Вони на землі підкреслюють реальність та справедливість нашої справи, а перед Небесним Отцем стоять, як наші заступники й посередники.
Впродовж XIX та XX століть УКЦерква виплекала в Галичині, Закарпатті та в діяспорі — тип українця-католика. А завдяки берестейському привілеєві жонатого священства створила сильний священичий стан, провідну верству з найкращими традиціями, яка станула у проводі не лиш духовному, але й культурному, економічному та політичному народу своїх областей. За нами стоять владика Снігурівський, митрополит Яхимович, кардинали Левицький та Сембратович, «Руська Трійця» та безконечні лави священиків-просвітителів та сподвижників прав нашої Церкви й народу. Очолюють їх два велетні нашого століття — Слуга Божий Андрей Шептицький та Патріярх Йосиф Сліпий.
Бо саме в лоні УКЦеркви існувала та виявлялася у постійних спробах втілення в життя ідея українського патріярхату. В заранні нашого буття шукав порозуміння із православними українцями саме на основі цієї ідеї митрополит Веньямин Рутський. Хоч ідея ця більш чи менше виразно існувала у свідомості українських християн ще від княжих часів, коли то митрополити київські правили поправці на патріярших правах.
Впродовж століть тільки політичні причини не дозволяли на здійснення ідеї патріярхату Києво-Галицького. Та в найновіших часах вперше виніс цю ідею на форум цілої Вселенської Церкви, як вимогу, тодішній Верховний Архиєпископ, Йосиф Сліпий. Він поставив цю вимогу категорично, дня 11 жовтня 1963 року перед Вселенським Собором Ватиканським Другим. І, не зважаючи на перешкоди, проголосив цей Патріярх врочисто у базилиці Святого Петра в Римі в липні 1975 року. Вимога бо ця вповні згідна із декретом Ватиканського Собору про Східні Церкви, а для нашої Церкви означає право на самобутній розвиток згідно з духовними традиціями нашого народу та його Богом даними питоменними прикметами.
З такою спадщиною підходимо ми, українці-католики, до Ювілею нашого чотиристаліття. Із власним духовним обличчям, випробувані в труднощах і протистояннях, переможні супроти ворожих переслідувань. Та й світ довкруги нас змінився за останніх 400 років. У людській свідомості постали поняття толеранції, прав людини й народу на життя згідно із власною совістю, висловлені у Хартії Прав Людини Об’єднаних Націй 1948 та Гельсінських Угод із 1975 року. До того ж діждалися ми милости Божої — омріяної власної державности. Наша Церква вийшла з підпілля, і ніхто не має права спинити її росту. Як казав письменник Юрій Яновський: «Світ відчинено, як двері».
А одначе… Півстолітня неволя під сильним тиском атеїстичної пропаганди та постійної індоктринації залишила болючі сліди на духовості нашого народу, навіть тих, хто вірив і вірить. Залишилося недовір’я до людини, острах перед самостійною дією, за яку ще так недавно карали, невмілість працювати без примусу. Все це покутує у внутрішньому нашому житті та доводить часто до дисгармоній не лиш між вірними, але часто і внутрі духовенства. А кругом скаженіє буря «визволених» пристрастей та пороків, намагання догнати нарешті відкритий Захід — у найгірших його проявах. І це не залишається без впливу теж і на нашу Церкву…
До того ж зовнішні обставини нашого відродження не такі вже сприятливі. У нашій державі діє закон про свободу совісти й релігійних організацій. Він не дозволяє державі вмішуватися у справи Церков, але й позбавляє Церкви піддержки держави, де це потрібне. Хоч — як бачимо, не до всіх Церков це відноситься в однаковій мірі, бо одначе держава інтервенює в Царгороді на користь інших українських Церков. Не вирішена досі справа ревіндикації маєтків УКЦеркви — матеріяльної бази її розвитку. Не маємо й досі амбасадора України при Ватикані — хоч маємо їх при більше сотні інших країн.
А щодо наших сусідів, то Москва і досі не може сприйняти психологічно ні політичної втрати України, ні влади над душами українців. Щоб про це переконатися, досить послухати радіостанції Останкіно. Неможливо теж змірити, яка частина сьогоднішніх українських, таких болючих міжконфесійних спорів є наслідком цілеспрямованої таємної дії Москви.
І наші західні сусіди, поляки, як бачимо, не покинули своєї ідеї «передмур’я християнства» й далі вживають, без викидів совісти, справу Божу для виразних своїх польонізаційних замірів. У цьому, на жаль, мають і сильну піддержку ватиканських кругів, які дозволяють на створення непропорційно густої мережі римо-католицьких єпархій та парафій — де дуже мало справжніх римо-католиків. Польща підготовила добре своїх місіонерів, які ще й невгавно нарікають на недостачу своїх прав.
Зрештою працюють і агентури інших віровизнань. Свобода релігійних організацій дозволяє на створення необмеженої кількости сект, християнських та інших, які свобідно заманюють вірних, спраглих якогось духовного життя взагалі.
А Апостольська Столиця, що їй Українська Католицька Церква доказала беззастережну вірність серед переслідувань і гонінь?..
Правда, ми завдячуємо Ватиканові немало. В першу чергу — голос в обороні нашої УКЦеркви в часи переслідувань — хоч не раз хотілося б, щоб цей голос був рішучіший. Але Апостольська Столиця сприяла розбудові та закріпленню нашої Церкви в усій діяспорі. Заходам Святішого Отця Івана ХХІІІ завдячуємо головно визволення Патріярха Йосифа з московської неволі та дослівно початок нової ери в житті нашої Церкви. Папі Павлові VІ ми завдячуємо підтвердження прав Верховного Архиєпископа та опісля піднесення до гідности кардинала Йосифа Сліпого. Папа ж Іван-Павло II іменував кардиналом теж його наслідника, Верховного Архиєпископа Мирослава-Івана Любачівського. Сучасний же Святіший Отець узаконив інституцію Єпископських Синодів УКЦеркви та многократно висловлював думки про правильність наших змагань за патріярхальний устрій — і обітниці його скорого офіційного визнання.
Але як же розуміти безконечне протягання сповнення цих обітниць? Хоч уже маємо територію, якої недостачею пояснювала Апостольська Столиця неможливість підтвердження Патріярхату. А як пояснити обмеження юрисдикції УКЦеркви тільки до Галицької Митрополії, старання відірвати від неї історичну Мукачівську єпархію, таки ж частину території української держави, чи піддання чужим юрисдикціям єпархій Польщі, Словаччини, Хорватії, щоправда поза політичними кордонами України, але ж на українських етнографічних теренах?!
Дивує й болить повсюдна приявність папського нунція, Антоніо Франко, при всіх подіях та на Синоді Єпископів, де він забирає авторитетний голос, будучи не відпоручником духовної влади, папським легатом, а тільки представником при світському уряді України. Ще дивніше його становище про неможливість створення Патріярхату Києво-Галицького, бо Київська Церква нібито «вимерла» більше як сто років тому. В першу чергу — це одобрення Церквою насильних дій світського царського уряду у XIX столітті, а далі, тут не взяті до уваги старання Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького про її відновлення. Він же одержав був від Римського Престолу права творити екзархати не лиш по Східній Україні, але й усій Росії з Сибіром включно. Змагання ці повторювалися, починаючи із 1907 роком, у 1917 та 1939 pp., отже довго перед вигасненням прав Київської Митрополії. Дивує та болить нас не менше і піддержка прозелітизму Латинської Церкви в Україні, при великій нерівності із правами українців-католиків у Польщі…
І при тому Українська Католицька Церква в Україні росте, не зважаючи на несприятливі обставини. Здвигаються храми — при відомій економічній кризі, і храми ці повнолюдні. Хоч мабуть часто неповне ще зрозуміння суті релігії у неофітів. Але ж переповнені духовні семінарії. Розвивається католицька преса і установи.
У такій ситуації, в таких обставинах та з таким багажем історичної спадщини зустрічає наша УКЦерква своє чотиристаліття. Воно вже дуже недалеко, і час застановитися над способом відзначення цієї річниці. Не лиш заокруглене число літ існування заставляє до цього, але й обставини й догідний час. Щоб якнайповніше використати можливості нашого звільнення та розпочати повне відродження, сповнення надій багатьох поколінь.
Передумова цього святкування — прослідження історичної правди та аналіза духовного життя нашої Церкви за ввесь минулий історичний період. Над цим уже працюють наші науковці, вже й проводяться «берестейські читання» з участю знавців різних ділянок із різних таборів у Львові, Івано-Франківську, Києві, Дніпропетровську. Вони мають дуже поважний характер, і від них можна сподіватися багато.
І хоч, здається, загальна програма святкувань вже складена та затверджена проводом нашої Церкви. Варто взяти до уваги думки хоч би мирянина-ветерана із діяспори, який радить децентралізувати святкування, щоб при найменших витратах на подорожі дати змогу якнайбільшій кількості членів Церкви святкувати безпосередньо. Радить він теж, дуже доцільно, обмежувати кількість наукових з’їздів, а зате звернути більшу увагу на видання, які осягнуть куди більшу кількість людей та остануться назавжди.
Але, що найважливіше понад усі святкувальні заходи, це собор Української Католицької Церкви, який плянується з нагоди цієї річниці. Цей Собор буде відкритий та з участю духовенства, чернецтва і мирян. І це дає нам, мирянам, нові великі можливості, а з тим і обов’язки.
Миряни — це ж 99% членства Церкви, прийняті до неї у Святому Хрещенні і зобов’язані дбати про її добро у всіх справах, крім тих, які може сповняти лиш духовенство силою своїх свячень. Ролю мирян підкреслювали неодноразово Святіші Отці, зокрема Пій X та XI. Для активізації мирян УКЦеркви зробив особливо багато Слуга Божий Андрей Шептицький, створюючи цілий вахляр українських католицьких організацій та піддержуючи їх діяльність. Патріярх Йосиф окреслив ключеву ролю мирянства, кажучи: «Я буду таким патріярхом, яким ви будете народом». За його ж почином мирянські організації діяспори створили Українське Патріярхальне Світове Об’єднання, що при співпраці з ним сьогодні розвиваються Український Християнський Конгрес, Українська Молодь Христові, «Обнова» та всі інші нові мирянські організації у визволеному краю.
Тому ми, зорганізоване мирянство УКЦеркви, почуваємося до права й обов’язку представити на цьому Ювілейному Соборі нашу думку й погляд відносно усіх справ нашої УКЦеркви та нашої ролі в її дальшій розбудові. Знаємо, що наші твердження та вимоги знайдуть остаточне оформлення щойно у висліді численних обговорювань на різних рівнях наших мирянських структур — одначе хочемо подати, як початок дискусії, наші думки.
Ми змагаємо до помісности та завершення патріярхальним устроєм нашої звільненої УКЦеркви, бо в ньому зможе вона розвивати якнайкраще свої традиційні обрядові, звичаєві та національні питоменності і так найкраще служити Богові. Ми беззастережно за повну єдність із Вселенською Католицькою Церквою та послух Святішому Отцеві. Цю вірність ми доказали ділом. При тому ж у законодавстві Вселенської Церкви знаходимо повну можливість нашої помісности та патріярхату, згідно із Декретом Вселенського Собору Ватиканського II про Східні Церкви, де говориться про «створення нових патріярхатів, де заходить до цього потреба». Патріярхат УКЦеркви вважаємо дійсністю, згідно із заявою Патріярха Йосифа Святішому Отцеві Павлові УІ: «Не схвалите (Патріярхату) Ви, то схвалить Ваш Наступник. Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату».
Ми звертаємося теж до нашої ієрархії та глави нашої Церкви, Мирослава-Івана Любачівського, щоб ставили справу затвердження нашого Патріярхату та всіх його прав, підтверджених у Берестейських артикулах, не як прохання до Апостольського Престола, а як вимогу, за якою стоїть реальний стан справ та справедливість Божа й людська.
Патріярхат повинен носити назву Києво-Галицького та охоплювати своєю повною юрисдикцією всю територію душ своїх вірних в Україні та по всьому світі, де вони живуть. Це й відповідає точкам новоприйнятого Кодексу Прав для Східніх Церков 102-ій та 150-ій, які передбачають навіть повноправну участь Владик із-поза території Церков, у помісних Синодах та управлінні Церквою.
Ми щиро віддані ідеї Українського Екуменізму, тобто якнайдальше йдучого порозуміння і зближення, аж до рівноправного об’єднання всіх Українських Церков, спадкоємниць спільного Свято-Володимирівського хрещення.
Згадуючи старання наших Владик до поєднання «Русі з Руссю», ще на початку ХVІІ століття, великий приклад екуменічної постави та дії дав нам Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Своїми унійними з’їздами у Велеграді, а ще більше своїми зверненнями до православних Владик та віруючої інтелігенції. Він вказав шляхи таких старань у повній пошані до переконань іншої вітки українського християнства та з великим вирозумінням і політичним вмінням. Патріярх Йосиф підтвердив необхідність продовження цих намагань у своєму Заповіті, просячи нас «боронити права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям».
Ще варто відмітити, що двічі в нашій історії католицькі верховні владики заявляли, що якби дійшло до злуки, то вони не претендують на титул патріярха (митрополити Веньямин Рутський та Андрей Шептицький).
За їх прикладами ми готові до діялогу, в якому мирянські чинники можуть мати навіть кращі можливості порозуміння. Ми щиро боліємо над сьогоднішніми роздорами в лоні Українського Православ’я та приймаємо з радістю кожний успіх їх змагань до злуки, як крок до майбутнього всеукраїнського екуменізму.
Ми бажаємо, щоб Апостольська Столиця відкрила якнайшвидше беатифікаційні та канонізаційні процеси, які доведуть до справедливого пошанування як Святих, безчисленних мучеників та ісповідників нашої Церкви. Тут на першому місці стоїть Слуга Божий Андрей Шептицький, якого беатифікаційний процес тягнеться майже вже півстоліття.
Тут ми готові співпрацювати у підготові потрібної документації та поширення культу наших Святих поміж народом, як підставу їх проголошення Церквою.
Ми, миряни УКЦеркви, заявляємо нашу готовість працювати далі і ще куди інтенсивніше, ніж досі, для добра нашої Церкви. Воно ж є і добром кожного із нас особисто. Ми просимо наших Владик давати нам змогу розширювати цю співпрацю якнайдальше та рівночасно прислухатися до нашого голосу, користуватися нашим можливим вкладом знання й досвіду для розбудови нашої Церкви. Доброзичливе визнання нашого місця в церковній структурі та належна оцінка нашої праці може зактивізувати величезні потенції нашого мирянства Щоб «Хто жне, міг жати в радості».
Ми надіємося, що зможемо поставити вимоги, накреслені тут лиш загально, перед Собором УКЦеркви та що знайдемо зрозуміння і засоби співдії. Бо ж наші вимоги йдуть виключно по лінії скріплення й розвитку нашої Церкви, а в тому ж ми вповні згідні і з нашим духовенством та ієрархією.
Та не досить ставити вимоги перед кимось. Ставлячи їх, нам слід застановитися, наскільки ми самі спроможні їх сповнити. Бо ж поле дії неозоре, майже необмежене. Живуча й динамічна Церква повинна мати добре зорганізовану систему мирянських організацій, з розподілом на статі, вікові групи, звання, інтелектуальні рівні як теж і за окремими завданнями.
Найважливіше із цих завдань на сьогодні — це євангелізаційно-місійна ділянка. Життя вказує, що якщо ми нею не займемося, зроблять це інші і не на користь ні нашій Церкві, ні навіть українству.
А євангелізація — це донесення до свідомости кожної одиниці реальности Божої Правди та спонукання жити згідно з її вимогами.
Тут входить і проповідництво — словом і прикладом, і опанування засобами інформації як преси, видань та новітніх, особливо успішних: радіо, телевізії, звукових та зорових лент. Тут і розбудова католицького шкільництва, від садочків до університетів, з окремою увагою для інституцій, які опікуються немічними й покривдженими. Такими системами володіють сьогодні найкраще зорганізовані Церкви Заходу, і з великим успіхом. Бо, виховані у католицьких школах, навіть і миряни усіх станів та покликань, вносять свій християнський світогляд та принцип у кожну ділянку життя, від власної родини — до державних властей.
Хоч, очевидно, на першому місці стоїть виховання духовної еліти, священства та чернецтва, і то не лиш у вистачаючій кількості, але й високого рівня богословських знань і чеснот.
Висловом християнського милосердя, а рівночасно і відгуком на болючі потреби сьогодення в Україні — було б належне зорганізування суспільної опіки, гуманітарної допомоги, медичної обслуги. В цих усіх напрямках робимо багато, навіть нераз подивугідно багато, але в якому ж відношенні воно до потреб Церкви та так боляче і так довго зранюваного суспільства?..
Ми нарікаємо, і оправдано, що багато із цих робіт виконують чужі, а то й ворожі нам сили — у своїх інтересах. Але треба нам застановитися, чи ми самі мали б досить сил виконувати ці завдання. Зрозуміло, що їх ми на сьогодні не маємо. А треба їх мобілізувати. Передумовою всякого успіху є бо людина — її світогляд та християнський характер. Людина, переконана про доцільність своєї дії, буде проводити її наполегливо, цілеспрямовано, жертвенно. А через те з великою можливістю успіху. Жертвенність у християнському розумінні за святим Павлом: «Бог любить того, хто дає щедро», — відноситься не лиш до таких потрібних сьогодні матеріяльних дібр, але й до всіх інших виявів християнської любови.
Маючи велике число таких мирян, наша Церква мала б забезпечений розвиток та перемогу над усіми лихами нашого переходового часу. Засоби ж виховання такої нової християнської української людини — це, попри все, що ми сказали, добра родина. Як сказав Патріярх Йосиф: «Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації». Та, на жаль, роки атеїстичної науки й практики в ділянці міжлюдських відносин, з додатком нахилу до наслідування найнижчих моральних стандартів нововідкритого світу — послабили сьогодні українську родину, і треба витривалої та наполегливої праці Церкви і власне нашої, мирян, щоб ця родина стала знову такою міцною основою, як була вона в дусі наших найкращих традицій. І саме тому відіграла таку поважну ролю в житті нашої Церкви, зокрема в час випробувань.
У доповіді, яка вже й так доволі довга, годі вичерпати всю многогранність та складність нашого минулого, сьогочасного та майбутнього у світлі великої річниці 400-ліття Берестейської Унії. Добре підмітив Голова УХК, що така ситуація вимагала б появи нового Митрополита Андрея чи Патріярха Йосифа. Можна теж погодитися із його думкою, що дало нам Провидіння Господнє у недавні часи аж двох таких титанів духа за порядком, і не годилося б вимагати ще третього такого чуда. Цими титанами мусимо стати ми самі — кожен із нас, за здоровою і завжди актуальною думкою Івана Франка: «Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть». А з такою поставою знайдемо і допомогу Бога, Отців наших — що в Нього ми віримо від тисячі років, від чотирьохсот років — і до віку!
Василь Колодчин
Леся Храплива-Щур
