35 річчя ліквідації більшовиками нашої Церкви на Україні повинно бути для нас нагодою для застанови над цим болючим фактом з певними далекойдучими висновками, але в ніякому випадку не на попис патріотичних промов. Це питання повинно бути також включене і всесторонньо представлене та висвітлене у святкуваннях тисячоліття хрещення Руси-України, про яке так багато говориться, але дотепер ще нічого не зроблено. Замало гриміти канонадою відважних і войовничих фраз проти Москви і всіх ворогів. Тут потрібно суттєво спокійно підійти до проблеми та випрацювати солідну працю про нашу Українську Католицьку Церкву, яку 35 років тому більшовики поставили поза буквою закону. Воно дивно й незрозуміло, що до сьогодні на цю тему не появилось з нашої сторони солідної джерельної праці, на яку можна б було покликатись.
З приводу 30-річчя ліквідації нашої Церкви з’явилась в українському щоденнику «Свобода» за 17 квітня 1976 р. нотатка, подана за канадською газетою «Поступ», під заголовком «Акції в обороні переслідуваної УКЦеркви продовжуються». Під цим заголовком високого звучання подано інформацію про пресову конференцію, що відбулась у канцелярії митрополита Максима Германюка у Вінніпегу. Ця пресова конференція була присвячена ліквідації нашої Церкви. Митрополит Германюк заявив, що будуть проведені різні акції в обороні нашої Церкви в Україні. Нам відомо, що формально наша Церква в Україні перестала існувати. Цю формальність ліквідації нашої Церкви повторив на соборі Російської Православної Церкви в Загорську, біля Москви, нововибраний патріярх Пімен у присутності офіційного Ватиканського представника, теперішнього кардинала Віллібрандса. Ми не чули спростування ні там на місці, ні пізніше у Ватикані. Чи це треба було розуміти, що Ватикан погодився з насильним фактом ліквідації? Незалежно від цього, ми знаємо, що в Україні існує катакомбна Українська Католицька Церква. У цій самій пресовій нотатці говориться: «Владика Максим при тому заявив, що він був особисто на авдієнції у Святішого Отця (тут слід мати на увазі, що це був папа Павло VI, примітка М.Г.) у цій справі і що він одержав дуже прихильну і позитивну відповідь». Напрошується поставити й залишити відкритим питання — які практичні наслідки цього?
Відтоді, коли ці гарні слова були сказані Митрополитом Германюком, до сьогодні проминуло повних п’ять років. На протязі цього часу не вдалось завважити ні започаткованої, ні розгорненої праці. В газеті було гарно написано і це все. Автор цих рядків далекий від того, щоб за те, що нічого в цьому напрямі не зроблено, обвинувачувати одного митрополита М. Германюка. За це винні всі наші владики. Під тим оглядом зовсім нічого не зроблено, а це шкода. За реалізацію цього питання ще не пізно взятись і сьогодні, чи навіть завтра.
З приводу цієї круглої дати варто собі пригадати, як відбувалась ліквідація нашої Української Католицької Церкви. 11 квітня 1945 р. більшовики арештували Митрополита Йосифа Сліпого, а разом з ним всіх наших владик. Після арешту, 28 травня 1945 р. вперше своїми листами дала про себе знати т.зв. «Ініціятивна група» по підготовці до «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, до якої входили: о. д-р Гавриїл Костельник, настоятель Преображенської Церкви у Львові, як голова, о. д-р Михайло Мельник, парох Нижанкович і генеральний вікарій перемишльської єпархії, дрогобицької области і о. А. Пелвецький, парох Копиченець, декан гусятинського деканату, представник станиславівської єпархії. Треба припускати, що «ініціятивна група» діяла далеко перед 28 травня 1945 р. Поруч з цим слід зробити завваження, що завербування осіб до «ініціятивної групи» не було добровільне. Вони погодились на співпрацю під сильним моральним тиском. Зрештою, коли б вони були навіть категорично відмовились, то більшовики знайшли б таких, що «добровільно» приняли б їх вимоги. Поставлена кремлівськими вождями ціль разом з патріярхом Алєксеєм зліквідувати нашу Церкву, була невідклична, а зокрема в той час і в тих обставинах. Плян був виготовлений, ролі розписані й знайдено «акторів» до виконання.
Щоб не виглядало, що приписується патріярхові Алєксеєві не потверджена вина, дозволю собі зацитувати, як він писав перед ліквідацією нашої Церкви: «Господь явно благословив зброю тих, хто піднявся проти Гітлера і фашизму на захист волі, миру та щастя людськости… А до чого закликав Вас небіжчик митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали Вас під ярмо Гітлера, вони вчили вас схиляти свої голови перед ним. А куди і тепер веде вас Ватикан, закликаючи в різдвяному та новорічному посланнях папи доброзичливо ставитися до всіх носіїв фашизму, поставитися милосердно до Гітлера, цього найбільшого злочинця, яких тільки знала історія…» Це своєрідне признання достойника Російської Православної Церкви, що звучить як блюзнірський брехливий донос, щоб після нього можна було вже явно закликати до бунту і зради своєї Церкви. І так патріярх Алєксей закликає: «порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духову загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…» Заклик був опублікований ще перед відбуттям т.зв. «львівського собору».
Тут треба ще відзначити один важливий фактор, що на цьому «соборі» не було ні одного українського єпископа, бо всі були арештовані і ув’язнені. Треба було цю прогалину якось заповнити. Тому перед «собором» були висвячені у Києві на єпископів о. д-р Михайло Мельник і о. А. Пельвецький, але вони в такій ролі чомусь не виступали на «соборі», і цей факт для багатьох був таємницею. Ось що пишеться в цій справі на стор. 26 і 27 «Діянь Собору». «Ясним є для кожного, що Собор не міг відбутись без участи в ньому єпископів, і то своїх, що вийшли з свого духовенства. Відчуваючи і глибоко розуміючи цю нашу потребу своїм батьківським серцем, Патріярх Московський і всієї Руси Алєксей сам розв’язав справу єпископату для нової галузі у винограднику Христової Церкви і тому 24 і 25.11.1946 р. призначив хіротонію на єпископів о. Антонія Пелвецького і о. д-ра Михайла Мельника… «Львівська єпархія» без всякого сумніву, була б мала своїм ієрархом голову «ініціятивної групи» о. д-ра Костельника, якби він не був жонатий». Так було розв’язано питання нових «владик».
Всі питання «возз’єднання» формувала Москва на чолі з кремлівськими вождями і патріярхом Алєксеєм. «Зірвання» нашої Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею і «прилучення» її до Російської Православної Церкви сталось на т.зв. «Львівському соборі», який відбувся 8-10 березня 1946 р. В «соборі» взяло участь 216 делегатів священиків, 19 делегатів мирян, як офіційно ствердила мандатна комісія у складі: о. Дмитро Семчишин, о. Павло Швидкий і о. Олександр Крижанівський. На «соборі» не було ні одного українського єпископа. Висвячені у Києві єпископи в такій ролі на «соборі» не виступали.
Така сама доля зустріла нашу Церкву на Закарпатській Україні. В 1950 роках примусово переводили українську греко-католицьку Церкву на російське православ’я на Пряшівщині. Священики й вірні рішуче протестували проти насильства. На місце арештованих священиків прислали російських, з Центральної Росії, які зовсім не дбали про розвиток релігійного чи культурного життя на Пряшівщині. Хто з них менше цими справами займався — в урядових колах зачислявся до «кращих» священиків. Така була і є політика Москви. Відродження Української греко-католицької Церкви на Пряшівщині наступило за «празької весни» 1968 p., коли вийшов на волю єп. Василь Гопко.
Згадаймо ці події хоч з перспективи 35 років, бо в той час, коли вони відбувались, деякі з них були поза нашою увагою. Тоді ми можемо спокійно призадуматись над подіями того часу і зробити важливі висновки та залишити належні свідчення і праці про той трагічний час нашої Української Католицької Церкви.
