Достойні і дорогі брати-студенти Богословської Академії!
Днесь Благодать Пресвятого Духа всіх нас, живих і в Бозі спочилих, духовно і молитовно собрала і соєдинила в празничному Ювілеї Богословської Академії, нашої «Альма Матер».
Як один з її перших абсольвентів у 1930-ому році, а, пізніше, як один з її наймолодших духовників-учителів, щиро-дружньо вітаю Вас старим привітом нашої рідної Української Церкви: ХРИСТОС ПОСРЕДІ НАС!
В той «День, єгоже сотвори Господь», наші уста сповняться літургічним хвалінням Господа і молитвою подяки за те, що Він, Всемогучий Господь, дав нам щастя бути свідками і причасниками ставання і росту ЄДИНОЇ у цьому часі РІДНОЇ Високої Школи, БОГОСЛОВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ!
Ми радіємо! Радіємо тому, що наш Ювілейний Празник не тільки оживляє в нашій уяві давні спомини й переживання, але й уводить нас на поріг другого ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І ЙОГО СВЯТОЇ ЦЕРКВИ! Бо вже на обрії ювілей тисячоліття хрещення Руси-України: Як межовий знак на грані тисячоліття! Як хмаровий і вогненний стовп у нашій мандрівці на земній пустелі! Як чудоподібний смолоскип Преображення нашого українського народу, нашої рідної церкви, цілого світу і заблуканого людства!
Та радість нашу затьмарює тривога! Тремтячими устами мовимо за Христом Господом нашим: «Прескорбна єсть душа наша аж до смерти!»(Мт 26, 38). Бо перед обріями радісного тисячоліття розгортається перед очима нашої душі жива і грізна картина нашої дійсности: наша свята церква-мати — обідрана сирота! серце її пробиває отруйний меч ворога!… Чи чують діти церков-дочок, розсіяні по чужих краях і континентах, мученицький голос і болісний стогін своєї церкви, матері-страдниці? Вона ж їх родила!
Чи сострадають з нею і кривавляться серцем? А чи, може, тільки устами своїми споминають її, а серце їхнє далеке від неї? Чи діти церков-дочок, і ми, колишні спудеї Богословської Академії між ними, готові зберігати, обороняти і збагачувати довговікову духовну спадщину нашої церкви-матері?…
Ключі питання, непрозорі відповіді! Ось чому тривога огортає серця наші! Вона — ця душевна тривога — непокоїть наші серця ще й тому, що всі довговікові і для нашої церкви просто стигматичні змагання за церковне з’єднання в українському народі присипані прахом забуття, байдужности і безрадности! Не даром слуга Божий Андрей, цей невтомний благовісник єдности, у своєму передсмертному письмі до Апостольської Петрової Столиці, у глибокому болі стверджує: «… вся праця для церковної єдности є просто здавлена…», а причину цього бачить у тому, що «пекло нагромадило стільки трудностей…» та що «воно – пекло в даному моменті тріюмфує…»
Невимовний жаль, душевний біль і тривога огортає серця наші! Бо той самий ворог, що колись здавив могилянську академію, єдину тоді високу богословську школу на цілому християнському сході, і зруйнував увесь її науковий дорібок, той самий ворог завдав смертельного удару щойно відродженій у Богословській Академії українській науці!
Ось тому, хоч празнуємо і радіємо сьогодні, в День Ювілею нашої Богословської Академії, ми водночас, — бо ще незатьмарена наша мисль і ще не закаменіло наше серце, — ми, колишні учні Богословської Академії, тривожимося! Це тривога за дальше буття, за відродження, за єдність церкви древної Руси-України! Це тривога за духовну і видиму ієрархічну єдність церкви-матері на Рідній Землі і її церков-дочок у різних країнах світу! Це тривога за її духовну спадщину, за передану нам вселенську віру отців наших і за рідне українське благочестя! Це тривога за святу, чисту і непорочну душу української Церкви!
А втім, Достойні і Дорогі брати-студенти Богословської Академії, радійте, що благодать Святого Духа скликала Вас на це велике родинне ювілейне свято, загострюйте вашу мисль на спогадах світлого минулого, розпалюйте вогонь жертовної праці у ваших серцях! Бо до цього кличе нас Христос:
«Хай не тривожиться серце ваше» (Йо 14,1).
У своїй бездонній Мудрості і в своєму незбагненному Промислі дав нам Господь Бог наш писання і прообразні знаки-знамена. Досліджуймо їх, розгадуймо їх! Вони простелюють і освітлюють життьовий шлях нашої земної мандрівки. Чому ж бо «…вигляд неба ви вмієте розпізнати, а знаків часу ви не здатні розпізнавати?» (Мт 16,3).
Чому, дивлячись на зранене серце рідної Церкви, не чуєте голосу пророка, що мовить: «Се аз і діти, яже дал ми Господь… С нами Бог, разумійте, язици, і покаряйтеся, яко с нами Бог!» (Іс 8, 9-10).
Зневіреним, незрячим і вбогим духом, що забувають свою Церкву-Матір і не вірять в її чудодійну силу, скажіть:
«Помиляєтеся, бо не знаєте ані писання, ані Божої сили». (Мт 22, 29). Чи не до тих, що помиляються, мовить Христос:
«Лукаве поріддя і прелюбодійне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде син чоловічий у лоні землі три дні і три ночі…» (Мт 12-38-40).»… зруйнуйте церкву оцю, а я її за три дні поставлю…» (Йо 2,18). Син Чоловічий-Христос — це Церква! Христос повік живе у ній! Живе Він і в нашій українській Церкві, вона ж бо жива частина його містичного тіла! й оцю нашу Церкву, ісповідницю і страдницю, вирве Христос із нутра грабіжного кита! Він воздвигне її і поставить її!
Отже, «Хай не тривожиться серце наше!» «Простежте Писання»… і своїх отців Церкви, і знайдете в них лік, як «ізцілити», отже, вчинити цілим і здоровим, пошматоване єдине тіло рідної Церкви і загоїти завдані чужими і своїми рани душі і тіла її.
Бо, «Яке може бути з’єдинення?», питає святець, Слуга Божий Андрей. «Виходите — каже він — зі становища, що я тільки міг мати на думці таке приєднання Української Церкви до Католицької, яке рівнялося б цілковитому підчиненню. Так не є! Поодинокі Церкви, лишаючися у зв’язку з усіма Церквами Заходу, можуть заховати дуже далеко йдучу автономію, яку можна назвати автокефалією… І в нашій греко-католицькій Церкві митрополит установляє єпископів та ніяке дисциплінарне право латинської церкви нас не обов’язує…» (Львівські Архиепархіяльні Відомості 1943, ч. 3-4, ст. 43-44).
(Спово-привіт виголошене на ювіл. святкуванні Богословської Академії,
в червні 1980 р. в Торонті, Канада).
