Свіжий номер

5(505)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Волонтери мають найвищий рівень довіри в Україні

2014-ий: життя на тлі війни

2014-ий: життя на тлі війни

Аналізуючи 2013 рік, всі розуміли, що майже неможливо підбити підсумки, що все тільки починається. Майдан набирав щораз більших масштабів і на початок січня 2014 року набув форми глибокого та поширеного масового протесту. Про те, як розвиватимуться події, не знав ніхто.

Рік тому в нас була мирна країна, тривалий масовий протест, несправедливий президент, керований парламент, затяжна економічна криза, ми скаржилися, дискутували, проте чекали змін. Сьогодні ми живемо в країні, що перебуває у стані війни, маємо падіння гривні і глибоку економічну кризу, велику кількість переміщених осіб, багато соціальних проблем по всій країні і гуманітарну катастрофу на сході, проте українці зробили вибір, і вже більшість не чекає, а діє.

Після Майдану ми аналізували зиму, що нас змінила. А на початку 2015-го говоримо про рік, що нас змінив. Історик Ярослав Грицак зауважив, що війна все змінює, що ми вже більше не можемо говорити про тенденції. 2014-им Україна почала новий відлік. Як поетично сказала експерт Центру Карнегі Лілія Шевцова, Україна перевернула шахову дошку, партія в шахи зупинена, фігури розкидані, невідомо, як продовжувати гру і як починати її спочатку. Спробуємо переглянути рік, що став новим початком.

Небесна сотня і перемога Майдану

На початок 2014 року народний спротив, що переріс із демонстрацій проти зміни курсу уряду щодо євроінтеграції та підписання договору про Асоціацію з ЄС у мільйонні протести проти чинної влади, вже увійшов в історію. Режим Януковича не робив кроків назустріч, аби розв’язати конфлікт, навпаки, репресії поглиблювали його. В січні – лютому ці протести переросли у відкрите протистояння.

16 січня, порушуючи всі норми та регламенти, парламент прийняв так звані диктаторські закони – низку законопроектів, що значно обмежували демократію і були спрямовані на знищення протестного руху. Віче 19 січня, основною вимогою якого було скасування цих законів, переросло в криваве кількаденне протистояння на вулиці Грушевського, недалеко від будинку уряду. Міліція застосовувала гранати, гумові кулі, водомети при температурі мінус 20 та жорстоко била протестувальників під час численних атак. В результаті загинуло троє осіб, були травмовані сотні. Наприкінці січня стало відомо про ще одну жертву – львів’янина Юрія Вербицького, якого невідомі викрали з лікарні й закатували.

В січні Майдан пройшов точку неповернення: після перших смертей і похоронів, викрадень, арештів і переслідувань режим Януковича остаточно вважався злочинним. Тодішні лідери опозиції Віталій Кличко, Арсеній Яценюк і Олег Тягнибок проводили переговори з владою, проте вони були безрезультатними. Однак мало хто міг передбачити трагедію і злочин 18 – 20 лютого.

Мирний марш 18 лютого до українського парламенту перетворився на криваве побоїще – міліція відкрито застосовувала вогнепальну зброю, гранати та стискала протестувальників у вузьке коло Майдану, щоби остаточно придушити протест, а в прилеглих вуличках тим часом орудували озброєні «тітушки» (банди, що діяли на замовлення режиму). Захищаючись від такої безпрецедентної атаки, майданівці розпалили вогні по периметру: вночі 18 лютого Майдан запалав, його захисники трималися всередині вогняного кола, застосовуючи піротехніку, а «Беркут», Внутрішні війська та спеціальні підрозділи СБУ постійно атакували, був задіяний бронетранспортер, який таранив барикади і людей. Трагедія ранку 20 лютого досі залишається незрозумілою – слідство ще не дало пояснення, хто і чому наказав снайперам стріляти по беззбройних людях, які відбудовували барикади після того, як «Беркут» відступив, очікуючи нового наступу. Майдан в центрі столиці на кілька годин перетворився у поле болю, а потім у поле великої скорботи.

Після розстрілів на очах у мільйонної аудиторії (камери не переставали працювати) Янукович погодився на дострокові вибори в грудні 2014 року. Проте після смертей, після усвідомлення великого горя цього було недостатньо. «Беркут» і міліція покинули Майдан і урядовий квартал. Вночі 21 лютого парламент зібрався на засідання, а вже зранку 22-го стало відомо, що Янукович втік, його фортеця Межигір’я, що багато років була символом беззаконня й корупції, опустіла.

Майдан переміг. Ціною великої, неспівмірної жертви. Як писав журналіст Павло Шеремет, який бачив, як відступала міліція і як урядовий квартал займали бійці Самооборони Майдану, «ці брудні солдати Майдану випромінювали впевненість, ніби з ними Бог. Вони йшли на смерть, а прийшли до перемоги…» Захисників Майдану, які загинули взимку 2014-го, назвали Небесною сотнею.

Після втечі Януковича і перемоги Євромайдану владу взяли у руки представники опозиції Арсеній Яценюк та Олександр Турчинов. 22 лютого Верховна Рада обрала Турчинова новим спікером, він став виконувачем обов’язків президента. За тиждень Яценюк очолив Кабмін. І це стало початком змін.

Досі не покарані ні замовники, ні виконавці убивств на Майдані, злочинні угруповання «тітушок» та багато інших представників силових відомств і чиновників, причетних до злочинів. Нинішні керівники силових структур констатують, що більшість підозрюваних втекли до Росії.

Півострів Крим

Вже через кілька днів після втечі Януковича, коли люди ще оплакували і хоронити героїв Небесної сотні, почалася криза в Криму, що закінчилася для України тимчасовою втратою півострова.

Все почалося із захоплення невідомими людьми з важким озброєнням будівлі кримського парламенту під прикриттям проросійських мітингів, блокування «силами самооборони» та «зеленими чоловічками» українських військових частин. Опісля був дозвіл російських Федеральних Зборів на введення військ на територію України і проведення референдуму 16 березня, якого не визнали демократичні держави, окрім сателітів Росії, а його безпеку гарантували ті ж «зелені чоловічки» – військові без розпізнавальних знаків, які потім виявилися російськими. Зрештою, Володимир Путін підписав Договір про прийняття Криму до складу Росії. Між першим протестом і появою військових без шевронів та підписанням договору – три тижні.

Світ і Україна просто заніміли від цинізму й брехні. Адже маріонеткова влада півострова заявила, що за входження Криму до складу РФ як суб’єкта Федерації проголосувало 96,77% виборців при явці 85-90%, при тому що за незалежними оцінками явка ця становила 32,4%. Тобто долю півострова визначила проросійська меншість, яку російські війська зробили більшістю. Кримські татари бойкотували референдум, за що впродовж минулого року зазнавали і далі зазнають утисків лідери кримськотатарського народу. Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров є персонами нон грата, до 20 тисяч кримців були змушені покинути свої домівки. Російська пропаганда не раз заявляла, що Крим узятий без жодного пострілу, хоча насправді за різних обставин загинули двоє українських військових, знайдені вбитими молоді кримські татари.

Україна втратила територію, велику частину флоту, військові бази, окупований Крим залишається величезним болем українців, кримських татар, в «заручниках» у російської влади залишаються проукраїнські активісти, яким пред’явлені безглузді обвинувачення, мусульман звинувачують у екстремізмі, зазнають нападок і під загрозою нелегальності опинилися Українська Греко-Католицька та Українська Православна Церква Київського Патріархату.

На окупацію Криму світ відповів санкціями, між материком і півостровом з’явився кордон, Україна також застосовує деякі обмеження – наприклад, щодо енергетики і транспорту.

Протягом року Росія скріплювала концепцію «кримнаш» для підтримки проросійського патріотизму, президент Путін вивів цю концепцію на рівень сакральності: «Для Росії Крим, древній Корсунь, Херсонес, Севастополь мають велике цивілізаційне і сакральне значення. Як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та юдаїзм. Саме так ми будемо до цього ставитися віднині й назавжди».

Щодо «назавжди» є багато сумнівів, адже Крим географічно та економічно залежить від України, не кажучи вже про порушення міжнародного права. Проте мало хто сподівається, що півострів повернуть Україні швидко.

Унаслідок втрати Криму українці як ніколи зблизилися з кримськими татарами, стали однією політичною нацією, що прагне спільного майбутнього. Втративши Крим, кримські татари певною мірою стали українськими татарами, а це в контексті столітніх складних відносин – «тектонічний зсув». Щоправда, його майбутнє залежатиме від влади і суспільства. Поки що влада співчутливо ставиться до біди кримських татар, адже, як зазначає історик Олекса Гайворонський, у кримських українців є Україна, а в татар тільки Крим. У своєму новорічному привітанні Президент Петро Порошенко сказав кілька слів кримськотатарською (уперше в історії незалежної України, в якій кримські татари завжди були важливою меншістю).

У цей важкий рік Україна відкрила не лише українських мусульман, але й українських юдеїв. Під час Майдану кілька разів влада та її пропаганда намагалася розіграти антисемітську карту, особливо в міжнародній пресі, проте цього не дозволили зробити самі юдеї, одноголосно заявивши, що антисемітизму в Україні не більшає, а потім підтримали нову владу. Міф про те, що українські війська – «карателі», «хунта», «нацисти», спростовують факти: українські євреї приєдналися до армії та добровольчих батальйонів і захищають Україну від окупантів.

Війна, воїни і волонтери

Після Майдану і втрати Криму в Україні розпочався збройний конфлікт на сході. На вулицях тамтешніх міст проросійські сепаратисти почали проводити мітинги під російськими прапорами та намагалися захопити урядові будівлі в Донецьку, Луганську і Харкові. Згодом стало відомо, що сепаратистами керують російські спецслужби. Прокотилася хвиля штурмів і захоплень будівель у багатьох містах на сході. В Донецьку, Луганську і Харкові проросійські сили синхронно пішли в наступ. І якщо у Харкові їм не вдалося просунутися, то в Одесі все обернулося трагедією 2 травня – бійка між учасниками проросійського та проукраїнського мітингів завершилася пожежею, що забрала життя десятків людей. В Луганській та Донецькій областях через те, що міліція масово переходила на бік сепаратистів, яких підтримувала місцева влада, проросійським силам вдалося закріпитися. Озброєні люди заполонили міста цих областей, були проголошені так звані «ДНР» і «ЛНР» – квазітерористичні формування.

В середині квітня виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов підписав указ про початок Антитерористичної операції, котра триває досі. Українське законодавство так і не назвало війну війною (на час написання матеріалу ще не відбулася місія МВФ, а саме кредити МВФ стримували владу від висловлювань, адже, крім війни, країні загрожує дефолт. – Ред.).

В той час як так звані ополченці захоплювали дві східні області, російські війська у великій кількості стояли на кордонах. Хоча і серед ополченців з часом почали виявляти офіцерів російської розвідки та штатних військових.

За час цієї неоголошеної війни українська армія та добровольчі батальйони здобули багато перемог і зазнали чималих втрат: розстріл під Волновахою, збиття літака Іл-76 у Луганську, внаслідок чого загинуло 49 українських військових, Іловайський котел – оточення українських військових, у якому загинув 241 вояк. Після цієї останньої трагедії відбулися переговори в Мінську з терористами, внаслідок яких виникла домовленість про «режим припинення вогню». Хоча збройні угруповання Донбасу не дотримуються цих домовленостей (локальні бої тривають, особливо жорстокі були в Донецькому аеропорту), вдалося зменшити кількість жертв та почати обмін полоненими (перед самим Новим роком близько 150 осіб змогли повернутися додому після кількамісячного полону).

Війна страшна в будь-яких проявах, перемогах і поразках, однак є кілька світлих моментів. Наша країна відкрила для себе значення і розуміння воїна-захисника, справжнього патріотизму і справжнього співпереживання. Захоплення «кіборгами» Донецького аеропорту, зустрічі військових, які приїздять у відпустку, з вигуками «Герої! », проводжання полеглих на колінах – це вже стало частиною року 2014-го і змінило успадковане від Радянського Союзу доволі презирливе ставлення до збройних сил. Врешті українці зрозуміли, що таке своя армія!

Образ воїна в цій війні був би неповний без образу волонтера, адже українська армія, яка ніколи не воювала і з року в рік отримувала щораз менше фінансування, за визнанням низки експертів, перебувала в жалюгідному стані. І саме волонтери взяли на себе велику частину забезпечення, стали справді надійним тилом.

Волонтерський рух почався ще з Майдану, а під час АТО став новим, досі незнаним масовим феноменом. Важко підрахувати, яка частина забезпечення від волонтерів, а яка від держави. Волонтерський рух охопив усю країну – організовані групи, індивідуальні помічники, ті, що регулярно жертвують гроші. Рух допомоги армії охопив усі вікові та соціальні групи, стали невідчутними розбіжності в мові та релігії. Волонтерський рух надав цій неоголошеній гібридній війні особливого людського виміру: діти, які плетуть маскувальні сітки на перервах і виготовляють обереги для бійців, бабусі, які гачкують маскувальні «кікімори» та ліплять вареники воякам на передовій, жінки, які, перебуваючи в декретних відпустках, об’єдналися у невелику групу для пошиття балаклав – це така ж частина української реальності в 2014-ому, як і повідомлення про обстріли, загиблих і поранених.

Саме волонтери, за даними останніх досліджень, мають найбільшу довіру в суспільстві. Як писав історик Володимир В’ятрович, «для мене Людина року 2014 – це не конкретна особа. Звання слід присвоїти українському волонтеру – сотням тисяч, а той мільйонам українців з нашої країни та з-поза її меж. Без волонтерів неможливою була б перемога Майдану, без них неминучою була б поразка у війні».

Війна за Донбас, втрата Криму дуже гостро поставили перед суспільством питання про межі ідентичності. Варто воювати за Крим, за Донецьк, за Іловайськ? Чим Савур-Могила відрізняється від Станиці Луганської? Поки війна триває, тривають пошуки відповіді на ці запитання, як і пошуки «рецепта» примирення та порозуміння, щоби тисячі жертв об’єднали українців, а не збільшили різниці.

Війна зачепила більш ніж п’ять мільйонів людей. За даними ООН, понад півмільйона жителів Донбасу стали переміщеними особами в Україні, ще 600 тисяч – біженцями поза її межами, майже 5 тисяч убитих, більш ніж 10 тисяч поранених, українська армія за різними підрахунками втратила понад 1300 солдатів…

2014 рік «розлучив» Україну з Росією. Найяскравішим підтвердженням цього є проект «Стіна» на кордоні з РФ, який фінансуватиме уряд. І хоча зараз Україна не контролює великого відрізка кордону, а Росія не робить нічого, щоби заблокувати його зі свого боку (навпаки, постачає зброю, амуніцію та провіант бойовикам, а також своїх військових під виглядом «гуманітарних конвоїв»), ментальна стіна стає вищою у вигляді бойкоту російських товарів, російських медіа-продуктів.

Україна – точка болю на карті світу

Цього року ми чи не вперше побачили Україну в світових підсумках року. Фото з палаючого Майдану, розбитого Донбасу поряд із фото стихійних лих та катастроф. Вперше наша країна прозвучала в одному рядку з традиційно гарячими Сирією і Палестиною.

Особливою точкою стала трагедія з лайнером Малазійських авіаліній, збитим над Донбасом. Загинуло 298 осіб, серед яких багато дітей. СБУ на підставі перехоплених розмов стверджує, що літак був знищений системою «Бук», яку передали бойовикам російські війська. Нідерландські експерти назвали попередню причину катастрофи «Боїнга» – потрапляння в лайнер величезної кількості зовнішніх високоенергетичних об’єктів. Розкид уламків свідчить про те, що літак розвалився в повітрі.

Трагедія «Боїнга» змінила ставлення до війни в Україні, яку всі вважали внутрішнім конфліктом, і дала нашій державі підтримку всього світу в боротьбі з агресором. Саме тоді вступили в дію багато санкцій, що ослабили переговорну позицію Росії перед перемовинами в Мінську.

Зміни як головна вимога суспільства

Впродовж цього року відбулося стільки змін, що українці не встигали їх відрефлексовувати. Сталося цілковите перезавантаження влади: новий президент, новий парламент, новий уряд. Отже, одна з ключових вимог Майдану виконана.

В травні відбулися президентські вибори – в один тур з одним реальним кандидатом, без особливих сюрпризів. Парламентські вибори в жовтні мали більше нюансів, хоча також зміцнили владу Президента Порошенка. Те, що вибори відбувалися поміж військовими діями, одночасно позитивно і негативно впливало на рішення: вимагаючи конкретних і радикальних кроків, виборці часом піддавалися популізму.

Однією з дуже важливих змін є те, що Україна поступово позбувається символів тоталітарного минулого. Узимку, навесні, навіть улітку і восени можна було спостерігати «ленінопад» – масові руйнування пам’ятників Леніну (один із найбільших та найсимволічніших – у Харкові, на східному кордоні України). Уперше в історії незалежної України комуністи не потрапили до парламенту. Звичайно, потрапило багато популістів і представників колишньої злочинної влади, яка розстрілювала людей на Майдані, проте зміна відчутна, парламент значно оновився кількісно, і суспільство вимагає якісних змін.

Рік, що нас змінив. Чи змінив насправді? Експерти спостерігають одночасне прагнення змін та спротив змінам. Велика частина українців ще перебуває в парадигмі старого мислення – прагнучи радикальних рішень, часто не бажає, щоби наслідки цих радикальних рішень їх прямо зачіпали. Наприклад, всі розуміють, що війна вимагає фінансових затрат і жертв, проте водночас готові протестувати проти скасування соціальних виплат.

Свідченням високого запиту на зміни є присутність в уряді «варягів» – неукраїнців, які мали б стимулювати зміни через свою незаангажованість в систему (таким «іноземцем» стала американка українського походження Наталія Яресько).

Церква-захисниця

Від ночі 11 грудня 2013 року, коли дзвони Михайлівського Золотоверхого сповіщали киян про наступ на Майдан і передавали таким чином прохання про допомогу, в часи небезпеки та тривоги, що супроводжують Україну протягом всього року, Церкви заново відкрили свою призабуту в Європі роль захисниць. Саме ця роль разом із поставою об’єднувальної сили була найяскравішою у взаємодії Церков і суспільства протягом 2014 року. Постійне перебування з протестувальниками, щогодинна молитва щоночі у «мирний» час та вихід у перші ряди в час найбільшої небезпеки, відпущення гріхів і молитви над полеглими на Майдані дали особливе наповнення тому кредиту довіри, який українці мали до Церков. Зрештою, так поводилися не лише християни.

За свою активність на Майдані Українська Греко-Католицька Церква потрапила в немилість до влади з прямими погрозами щодо реєстрації громад. І невідомо, чим би це все закінчилося, якби Майдан не переміг. Загрози для УГКЦ на окупованих територіях: в Криму, де кілька разів затримували священиків, та в Донбасі, де греко-католицьких (і римо-католицьких) священиків тримали в заручниках, всіляко погрожували їм, і зараз їхнє життя та служіння в небезпеці, показують, що могло б статися.

Церква активно включилася у волонтерський рух, допомагаючи воякам на передовій та переміщеним особам, і завдяки своїй добре організованій структурі є дуже ефективною. Капелани постійно перебувають з військовими частинами, їхні відвага і праця нарешті отримали підтримку Міністерства оборони: тепер капелани зможуть здобути офіційний статус в армії, якого добивалися багато років.

2014-ий знову став роком без підсумків, адже, як зазначив економіст Валерій Пекар, «ми живемо у дивні часи, коли Нова Країна проростає крізь стару, як трава проростає крізь потрісканий асфальт: молоде, живе, зелене, гнучке пробиває чорне, старе, мертве й покручене. Без революційної романтики палаючих шин і пляшок із запальною сумішшю, без помаранчевих касок і дерев’яних щитів, без жовтих шарфів самооборони і щогодинних молитов – революція на ймення Майдан продовжується».

Мар’яна Карапінка

Поділитися:

Популярні статті