Передусім щиро і радо вітаю Інститут екуменічних студій УКУ з ювілеєм! Це було непросте двадцятиліття, тому я й дав своєму виступу другу назву – «Досвід життя на фронтирі». Але ви, друзі-екуменісти, зі своїм завданням справилися, а тому сьогодні прийміть заслужені подяки й похвалу.
Від початків до сьогодення
Кожен ювілей спонукає до спогадів, отже, вдамся до них і я. Бо екуменічна діяльність УКУ почалася все-таки не з 2004 року. Вже навіть сама Львівська богословська академія постала як інституція, що була відкритою на екуменічні та міжрелігійні контакти. І, для прикладу, учасниками презентації очоленого мною Інституту релігії та суспільства 1997 року стали, крім Блаженнішого Любомира Гузара і Владики Юліяна Вороновського, Патріарх УАПЦ Димитрій Ярема та єпископ УПЦ Августин Маркевич (щоправда, зазначу в дужках, це його аж ніяк не змінило, він і далі публічно твердив про «релігійну війну на Західній Україні»).
І вже на першій студентській науковій конференції «Стосунки між Церквою і державою: протистояння, “стіна розмежування” чи співпраця?» 1998 року доповідачами були, окрім греко-католиків, питомці Львівської духовної академії УПЦ КП, Колегії Патріарха Мстислава УАПЦ та Київської духовної богословської семінарії Українського союзу євангельських християн-баптистів. І в такій екуменічній традиції в ЛБА/УКУ були проведені чимало екуменічних конференцій, семінарів, круглих столів або презентацій. Бо на доручення Блаженнішого Любомира просвітницькою роботою в ділянці екуменізму відав до 2004 року саме Інститут релігії та суспільства УКУ.
Із усіх тих заходів хочу згадати ще один, явно не найголовніший, але мені особливо пам’ятний – екуменічний семінар для мирян різних українських Церков за участі редакторів регіональної релігійної преси на тему «Нетолерантність на шпальтах релігійної преси» (1999). Він засигналізував нам про важливу зміну в міжцерковному житті України: жорстку конкуренцію Церков почало заступати ще обережне, але вже відчутне партнерство Церков щодо спільних інтересів. А в цьому випадку всі без винятку релігійні громади страждали від непрофесіоналізму й упередженості релігійної преси.
Зрозуміло, що спершу екуменічні контакти всередині України були ще дуже настороженими. Багато змінив досвід співпраці під час Помаранчевої революції. Саме тоді з’явилися спільні заяви із соціально значущих питань, а в історію навіки ввійшли картинки спільного виходу представників різних Церков на головну трибуну Майдану. Учасники протесту звикали до того, що різні Церкви проводили на Майдані свої богослужіння і для всіх знаходилося місце. І як особливий знак Неба саме в рік Помаранчевої революції з’явився на світ Інститут екуменічних студій УКУ, який – ніби досвідчений майстер серфінгу – впевнено осідлав нову екуменічну хвилю.
Ще на зламі 1998 і 1999 років Кир Любомир, тоді ще єпископ-помічник Глави УГКЦ, скликав робочу групу з підготовки документа щодо позиції УГКЦ в екуменічному питанні. Згодом такий документ під назвою «Екуменічна концепція УГКЦ» був затверджений Синодом. Праця над «Концепцією» розпочалася в той момент, коли вже була завершена праця над формулюванням «Концепції богословської освіти в Україні» і тривала активна робота над «Катехитичним правильником УГКЦ». Це відображало прагнення Блаженнішого Любомира переосмислити концептуальні рамки, в яких діяла Церква. Технічну підготовку різних варіантів «Екуменічної концепції» проводили на базі Інституту релігії та суспільства Львівської богословської академії. І я вдячний Інститутові екуменічних студій, що він згодом перейняв естафету й нещодавно провів важливу роботу над осучасненням згаданої «Концепції».
Доробок вашого Інституту дуже потужний, у ньому проявилися плоди праці прекрасного грона фахівців: від засновників – греко-католика отця Івана Дацька і православного доктора Антуана Аржаковського до нинішньої плеяди молодших фахівців. Регулярні наукові конференції та екуменічні зустрічі ставали місцем діалогу і співпраці визнаних авторитетів у ділянці екуменічних студій, що вписувало ваш Інститут і загалом УКУ в мапу світового екуменічного руху.
Інститут має свої особливі традиції. До таких, без сумніву, належить Екуменічний соціальний тиждень, цієї осені уже 17-й. Саме число свідчить, що Екуменічний соціальний тиждень стає щорічною віссю, на яку нанизуються інші проєкти Інституту.
Проте для мене діяльність Інституту екуменічних студій важлива передусім як канал пізнання християнської ойкумени і сприяння їй зрозуміти нас. Адже екуменізм потрібен нам не для того, щоби сподобатися Західній Європі, а передусім як обов’язкова передумова нашого власного національного виживання. Наше давнє мовчання на тлі міжконфесійних конфліктів 1990-х років не робило нас ні зрозумілішими, ні ближчими світові. «Синдром віктимности» прирікав нас на маргінальність і забуття. Тепер – також завдяки Інститутові – ми долучені до того, що ще донедавна вважалося нормою християнського співжиття народів. Причому потенціал України в екуменічній ділянці ще далеко не вичерпаний. Адже ми ще не утвердилися як справжня «лабораторія екуменізму», як прорік святий Іван Павло ІІ, а тому праці для Інституту менше не стане.
І щоб уточнити, яким я бачу найголовніше завдання, яке стоятиме перед Інститутом екуменічних студій УКУ в майбутньому, дозволю собі торкнутися цієї теми.
Про майбутнє екуменізму взагалі
Попри всі гравітаційні збурення, спричинені впливами великої політики, вектор екуменізму незмінно лишається спрямованим у бік християнського порозуміння. Потяг християн до порозуміння й примирення є таки нестримним. Здобутків у екуменічному русі справді багато. Проте сьогодні очевидно, що дух оновлення та примирення, який возніс на вершечок провіденційного прозріння трьох великих людей – Патріарха Атенагора І, святого Папу Івана ХХІІІ і згодом святого Папу Павла VI, нині пригасає.
Причин цього вочевидь багато, зосереджуся лише на одній. У багатьох міжнародних християнських документах можна натрапити на тезу: «Ганебний стан роз’єднаності робить наше свідчення не гідним довіри»1. Її слушність не викликає жодного сумніву, проте ця теза кочує з одного екуменічного документа в інший і перетворюється на словесний штамп, який прослизає повз увагу християн, не зачіпаючи їхнього сумління. Натомість саме ця теза і є стрижневою, якщо брати до уваги євангелізаційну місію Церкви у ХХІ столітті.
Отож тривога християн із приводу розколу є, вочевидь, недостатньою. Часом виникає враження, що всі Церкви-учасниці екуменічного процесу занадто ревниво стежать одна за одною, вдовольняються досягнутим балансом, захоплюються позиційними переговорами. Надто багато християн усе ще живуть у своєму маленькому відгородженому світі, в якому таки сподіваються вберегтися від тих бід, з якими стикаються їхні конфесійні опоненти. Замість християнської солідарності Церкви світу виявляють конфесійний егоїзм, байдужість, а то й певну приховану зловтіху з приводу труднощів своїх опонентів, які (труднощі) мали б начебто проілюструвати доктринальні похибки відповідної гілки християнства. Цілком очевидно, що цей шлях таки веде у безвихідь.
Ілюстрацію такої відстороненості бачимо сьогодні в деградації Російської Православної Церкви. Реакція християнського світу на появу гібридної політико-церковної доктрини «русского міра», яка стала ідеологічною та мотиваційною платформою для запланованого відродження Російської імперії, є вочевидь недостатньою, я би навіть сказав, скандально кволою.
А ситуація насправді стає одіозною: мало того, що вірні цієї Церкви «стають беззахисними перед демонами російської історії»2, на жаль, саме ці демони і стають головними мотиваторами в цій доктрині! До того ж «православна симфонія» в її російському варіанті обертається тотальною інструменталізацією Церкви. І замість дружби як екуменічної цінності ми досвідчили з боку РПЦ схвалення геноцидальної війни проти народу, більшість якого є православними. Отож загроза для християнського світу, що йде від доктрини «русского міра», така велика, що, як я повторював уже не раз, християнська ойкумена мала б спромогтися на спільне рішення, прецедентом якого було в історії християнства соборне засудження єресей аріанства, несторіанства чи іконоборства. Однак станом на кінець 2023 року оприлюднена лиш одна заява3 православних богословів світу від 13 березня 2022 року, під якою на цю пору стоять 342 підписи. Інші конфесії й навіть православні юрисдикції політкоректно мовчать.
Проте сьогодні всі Церкви й християнські конфесії повинні відчути ту саму напругу співвідповідальності, яку відчули захисники обложеного Царгорода напередодні падіння міста. Тільки в цьому випадку слушні слова про «скандал роз’єднаності» наповняться справжньою скрухою й каяттям.
Донедавна в екуменізмі було прийнято зосереджувати увагу головним чином на тому, що об’єднувало християн, тоді як усе, що роз’єднувало, «виносили за дужки». В цьому була сила того етапу екуменізму і водночас його слабкість. Звичайно, можна лише вітати такий підхід, оскільки надто вже ми, християни, звикли вдивлятися в чорне, від чого аж тьмяніє у наших душах і втрачається сама здатність бачити світле. Однак значно більшим викликом для нашого християнського сумління, як і для нашого розуму, є досягнення згоди щодо шляхів подолання міжхристиянських протиріч. А їх чимало.
Готувати майданчик для нового злету
Видається також, що екуменізм на певний час перестав бути дорогою високого милосердя і жертви. Сьогодні цією дорогою рухається прагматизм богословів і церковних чиновників: тверезий, професійний, досвідчений. Відбувається важливий етап уточнення позицій, відточування формулювань, врешті-решт, елементарне знайомство з опонентом, якого давно вже перестали розуміти. Так діє улюблена на Заході «тактика малих кроків». Применшувати значення цього етапу в жодному разі не можна. Так готується стартовий майданчик для нового злету, який має бути старанно підготовлений. Але разом із тим згаданий прагматизм дещо безкрилий. Він занадто добре обізнаний із бар’єрами, щоб вирватися за їхні межі.
Отож новий прорив в екуменічному діалозі здійснить не церковний чиновник, а великий Слуга Церкви, який одного дня знову почує голос Неба. Надихнути його – це справа Святого Духа, але готувати стартовий майданчик для нового злету екуменічного духу – це справа людей. Тому я бажаю Інститутові екуменічних студій УКУ й надалі ефективно виконувати свою гідну місію, бо ж сказано в пророка Ісаї: «Стеліть Господові дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!» (Іс. 40,3).
Редакція висловлює вдячність автору за дозвіл опублікувати текст його промови на урочистій академії «Дружба як екуменічна цінність», яка була виголошена 18 вересня 2024 року з нагоди 20-ліття Інституту екуменічних студій УКУ.
Мирослав Маринович, президент Інституту релігії та суспільства УКУ
- Див., наприклад, «Екуменічну Хартію про співробітництво між Церквами Європи» // Богословія, №64. Львів, 2000, с. 175.
- Послання Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні щодо війни та справедливого миру в контексті нових ідеологій, п. 22 // Офіційні документи Української Греко-Католицької Церкви (https://docs.ugcc.ua/1723/), 16.ІІ.2024.
- Декларація православних богословів світу про «русскій мір» // РІСУ (https://risu.ua/deklaraciya-pravoslavnih-bogosloviv-svitu-pro-russkij-mir_n127230), 16.ІІІ.2022.
