Немає ясного погляду до повищої події і не знаємо, чи маємо радіти, чи мовчати? Здається, що з приводу такої події, що сталася, якщо не помиляюсь, за ініціятивою президента Леоніда Кучми, у Маріянському Палаці зібралось п’ятнадцять найбільших християнських конфесій України і підписали документ, щоб не вживати сили у спірних справах, треба б радіти, бо як говориться: — де згода у сімействі, там мир і тишина. Дав би Господь, щоб так було. Виявились добрі інтенції. Це взяло понад сім років, після того, як вільно постали Христові Церкви. Ну, все ж таки краще пізно, як ніколи.
Подібні ухвали, правда не при участі стільки глав церков, стались у першій половині травня 1997 р. в італійському місті Барі, де взяли участь Ватикан і Московська Патріярхія, а статистами були з сторони УКЦеркви Владика Медвіт, Владика Іван Семедій й інші, а з УПЦ МП єп. Донецький і Маріюпільський Іларіон, протоієрей Віктор Петлюченко і допоміжний персонал. Істотним є, що на цій нараді, яка була продовженням, що відбулась у грудні 1996 у Московській Патріярхії, домовлялись два партнери, себто Ватикан і Москва. Стосовний документ, що був прийнятий у місті Барі є надрукований у цьому числі журнала. Домовлення відбулися в цій самій справі, про що через біля півтора місяця після домовилось п’ятнадцять глав найбільших християнських конфесій в Україні.
Виявилось дуже цікавим й важливим, що ні Ватикан, ні Москва не бачуть інших конфесій поза самими собою. У Києві, волі чи поневолі, мусіли прийняти, що існують ще такі, як УАПЦерква і УПЦ КП, а колись і таких не було. Для них названі і неназвані конфесії є неіснуючими.
Цікаво, що пальцем покивали Помісній Українській Католицькій Церкві у Москві і Барі, як також у Києві. Там, себто у Москві говорилось про український націоналізм у Західній Україні, а в Києві підкреслювалось, що це УКЦерква найбільше створює силові протистояння. Може дякувати Всевишньому Богу і зате, що на нас кивають пальцем, але вже при цьому нас визнають, значить ми існуємо. Незаперечують нам права, на існування. Але варто нагадати, а це було напередодні Воскресіння Незалежної Української Держави, коли ще панував Михайло Горбачов і попускав віжки, а Патріярх Пімен дозволяв на існування будь-яких Церков в Україні, але у жадному разі Української Католицької Церкви східнього обряду. Тоді підказували, щоби УКЦ називалась Українською Римо-католицькою Церквою. Ось так з братньою любов’ю подавали нам «допоміжну» руку. За це нам кивають пальцем.
Ми далекі від того, щоб безпотрібно виставляти патріотично-релігійну грудь, але дозвольте сказати, що жодна з Церков в Україні не пройшла такого тернистого шляху до самої Голготи, як Українська Католицька Церква. Українську ГКЦеркву розпинали у 1946 році не тільки сам Сталін із своїм всемогучим НКВД, але до цього прикладали своїх рук, тодішний російський православний світ, на чолі з Патріархом Алєксеєм. УКЦерква була поставлена поза буквою закону, але вона перейшла у підпілля і при Божій допомозі вижила. УКЦерква була пограбована. Цікаво, не чув випадку, щоби хтось з Російської Православної Церкви, у той час та і взагалі, по християнськи подав допоміжну руку переслідуваній Церкві!
Чи цій УКЦеркві — Церкві страдниці, яка нікому нічого не забрала, була заборонена, була бездомна хіба ж її не належалось повернути її власність, якої вона домагалась на своїй власній землі. Чи є хоч один випадок, щоби Помісна УКЦерква силою відібрала якусь церковну споруду, яка її перед тим не належала? Мабуть такого випадку немає.
Подивімся, столиця України — Київ мав цілу низку різних невживаних церков, але не знайшлося одної церковці для Української Католицької Церкви. Отець Валерій Шкарупський роки правив Служби Божі під голим небом на Подолі біля Дзвіниці, яка сьогодні стала каплицею-церквою, не краща доля парафії УКЦеркви на Аскольдовій могилі, де править о. Ігор Онишкевич. Знаємо, що в кінці уряд погодився на будову Церкви і було посвячена площа, на жаль і це чомусь не вийшло? Хіба ж ця Церква не заслуговує на троха більше уваги і зрозуміння? Пригадуємо також, що був час, коли для Патріярха Мстислава не було місця у Києві…
Застрашаючим виявилось у тому те, що Владика Володимир (Сабодан) також накивав пальцем Патріярхові Філаретові. З одної сторони це не по-християнськи, а з другої — підписаний ним документ вже зразу став для нього неважний. Владика Володимир повинен не забувати, щоби часом і з ним не сталось, що сталось з Патріярхом Філаретом? Ми знаємо, що Філарет був потенційний кандидат на Патріярха «Російської Православної Церкви»… Російська Православна Церква вже не одного позбавляла сану, а УКЦеркву її права на існування, згадаймо Кальнишевського, а Івана Мазепу, гетьмана України виклинали за що..? Владико Володимире, Ви своїм пальцем перекреслюєте слова Господньої молитви «…і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…» Якщо будемо наслідувати Христа і сповняти Божі Заповіді, то напевно підписаний документ стане дійсністю.
М. Г.
