1000-ліття суверенної Київської Церкви

(Закінчення з числа за липень-серпень 1982)

5. Ювілей інституції чи осіб

На вступі порівняно ювілей до оптичного фокуса, у якому перехрещуються промені минувшини, щоб розійтися новим стіжком світла у майбутнє. Якщо ці промені виходять з неправильно затемненого минулого, вони, перейшовши через фокус викривленого ювілею, підуть фальшиво затемнювати нашу майбутність. Такий ювілей замість до світла обнови поведе до темноти.

Коли 1000 років тому св. Володимир лиш охрестив русичів, то тепер це можуть відзначувати ювілеєм однаково й ті, які дорожать світлими ідеалами минулого, і ті, яким ці наші ідеали байдужі, а навіть ті, що ці ідеали поборюють.

Індивідуальне хрещення може нібито «еволюціонувати» у всякому викривленому напрямі. Його можна надужити для підбудови теорії третього московського Риму, як вказано вище. Індивідуальне хрещення осіб не противиться розчленовуванню нащадків Володимира на окремі етнічні юрисдикції: українців, русинів, рутенців, візантійців і т.д. З Володимировим хрещенням поодиноких осіб їх потомки як на Україні, так і по світі спокійно можуть переключуватися до нібито «вищого й певнішого» латинського обряду. В індивідуальному хрещенні осіб може добачувати свій колишній початок навіть найбільше дивовижна модерна секта, яких між українцями тепер не бракує.

Всі ці найрізнорідніші християни і пара-християни можуть відзначувати ювілеєм хрещення своїх предків за Володимира, а рівночасно розкладати й поборювати Володимиром зорганізовану Церкву. Життя особи одиниці є обмежене в часі й не зобов’язує потім нащадків. Життя інституції може протривати тисячоліття і через тисячоліття зобов’язувати особи.

Тим то вже саме поняття ювілею суверенної Церкви включає пошану до тої Церкви та її суверенности, ставить вимогу продовжувати її ідеологічні заложення. Натомість ювілей віджилих уже осіб таких вимог не ставить.

Тому то всі противники української державности можуть погодитися на ювілей українських осіб, але ніколи на ювілеї українських суверенних інституцій.

Це ж бо більшовицькі окупанти висунули думку святкувати 1500-ліття заложення племінного міста полян — Києва. Довговікове існування селища незорганізованих наших предків антів зовсім добре вкладається в історію пізнішої московської імперії. Ми, українці, догадалися зареєструвати лише причиненням ще 500 років до тої історії одного з «русских» племен. Пішли ще глибше в минуле необ’єднаних державною інституцією наших предків. Це зовсім не міняє справи і московську імперію не турбує.

Натомість відзначити 1100-ліття Києва як столиці великої Київської держави — суверенної інституції, для цього Москва не дасть ініціятиви. Ми ж, українці, самі до такого не догадалися: ювілеєм Київської інституції зареаґувати на ювілей Київського поселення осіб. А то саме цими роками звершилось 11 століть від державности Києва.

Та що говорити про 1100-ліття Києва, столиці Київської держави, коли ювілей 1000-ліття Києва, столиці Київської Церкви, легкодушно промінюємо на ювілей легендарної Водохрещі киян. Ради чого? Хіба ради короткозорої патологічної ювілейщини української еміграції, що втікає від зусилля читати нашу славу «од слова до слова, не поминати ані титли, ніже тої коми» (Т. Шевченко, «Посланіє»).

Ювілеєм хрещення індивідуальних осіб заступати ювілей церковної інституції, має не лише зовнішній шкідливий аспект, але також внутрішньо роз’єднує нашу церковну структуру, замість єднати. Він сприяє може нехотячи дальшому розчленуванню українських церковних громад. Одна спільна дата хрещення предків — заслабий чинник для об’єднання ювілейщини окремих церковних і світських груп. Не то кожна митрополія, але кожна єпархія, кожна парафія чи група може святкувати собі християнізацію своїх предків, не відчуваючи потреби органічного об’єднання. Подібно, як кожна родина у своїй хаті може святкувати окремо Коляду — Різдво без думки якоїсь спільноти з сусідом.

Натомість ювілей одної спільної інституції — Церкви зразу спрямовує нашу думку до сучасного стану об’єднання. Застанова над колишньою єдністю, зглиблення її суті, простудіювання Володимирових задумів, це вже перший крок до зближення розсіяних і роз’єднаних нащадків.

Насамперед 1000-ліття матірної Церкви вимагає, щоб її ювілей відзначували спадкоємці як цілість, а не поодинці. Уродини батька відзначує родина, а не поодинокі діти. 200-літній ювілей Сполучених Штатів Америки не міг бути ділом одного штату Пенсильвенії, хоч цей штат був колискою з’єднання. Відокремлене святкування Юнії штатів не було б вшануванням, але розбиттям Юнії.

Подібно ювілей 1000-ліття Київської Церкви ставить різко питання: чи еміграційні церковні одиниці, аж до митрополії включно, разом з матірними митрополіями в Україні, є одною інтегральною цілістю Київської Володимирової спадщини чи відрубними новотворами?

Спосіб, у який відсвяткуємо цей ювілей, доведе краще, як усі деклярації і соборні послання: чи насправді існує одна Українська або хоч одна Українська Католицька Церква по всіх континентах, чи окремі нащадки колись разом охрещених русичів?

6. Ювілей і наша майбутність

Суверенна Київська Церква часів св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого — це ті славні наші початки, до яких ми всі українці, католики й православні, можемо однаково признатися. Церква св. Володимира — це наше спільне начало, однакове для всіх. Це той період часу перед візантійсько-римським розколом, який не потребує позначення чи він і православний, і католицький у сьогоднішнім значенні. До речі, аж до ХVІІ століття ці два терміни не означали протиставлення, а лише доповнення і, звичайно, вживалися поруч.

Хіба лише вузькорядність чи сліпе упередження може когось спонукати себе взаємно виключати від спільної спадщини. Кожна морально здорова одиниця дорожить спільним минулим, що може стати основою для відбудування спільного майбутнього.

Весь християнський екуменізм шукає спільних початків і в початковій спільності шукає повороту до майбутньої єдности. Київська суверенна Церква св. Володимира — це той наш спільний початок. Відзначуючи спільно ювілей колишньої єдности, до глибин пізнаймо, в чому ця єдність була і стараймося цю єдність відтворити. Без основного зглиблення минулого не буде тривалого майбутнього. Зміст початкової єдности був далеко багатший і всеохоплюючий, як особисте хрещення цим самим обрядом українських предків різних областей. Кожне велике діло майбутнього, а таким є українське екуменічне поєднання, мусить основуватися на правильно зрозумілій минувшині.

Всі щиро вітаємо деклярацію української католицької і православної ієрархій про спільне відзначення 1000-ліття. Тож спільно відзначуймо те, що справді було тому 1000 років, що нас усіх лучило в часах св. Володимира — одна суверенна Київська Церква.

Лише на київській церковній суверенності княжих часів можемо осягнути наше суверенне завершення в спільнім екуменічнім патріярхаті Київської Церкви, як за це вже змагалися великі київські митрополити Рутський і Могила. Коли вже 1000 років тому існувала суверенна Київська Церква, то вона має всю рацію на патріяршу гідність і владу в наші часи. Натомість, коли 1000 років тому щойно чужі місіонери хрестили русичів, то для наших претенсій на Патріярхат мусимо щойно шукати аргументів. Як Тяжко буде їх знайти в часах пізнішої і теперішньої великої руїни.

Кожний ювілей до деякої міри включає відзначення не лише початкової події, але також увесь її дальший розвиток. То ж, коли в такому рідкісному ювілеї, як 1000-літній, говоримо лише про хрещення народу, то хоч-не-хоч піддаємо думку, що нічого знаменнішого потім за це тисячоліття не сталося. Так то викривленим ювілеєм посередньо заперечуємо аргументацію для Київського патріярхату.

Спрощено світ міг би сказати нам так: «Якщо ви, українці, чванитеся лиш тим, що на протязі 1000 років були християнами, то вдовольнитеся цим і надальше. Не чули ми дотепер про вашу церковну суверенність, то на якій підставі шукаєте чогось нового тепер, розбиті в батьківщині та розсіяні по світі». Без історичного аргументу наші патріярхальні претенсії позбавлені вигляду на здійснення.

Навіть якщо б здійснився наш Патріярхат без відклику до історичного минулого, то, замість стати могутнім завершенням минулого 1000-ліття, він став би слабосилим новотвором чи новотворами.

Просто, Патріярхат Київської Церкви з суверенними Володимировими началами — це об’єднуючий всеукраїнський чинник, в якому є спільне місце як для католицької, так і для православної Володимирової спадщини. Натомість Патріярхат українців, які дотепер через 1000 років були лише хрещені — це новотвір чи новотвори, які можна оформити й обмежити як кому завгодно. їх може постати стільки, скільки зараз є українських православних і католицьких митрополій, бо ж усі ці митрополії — це пізні, вже післяволодимирові, новотвори з колись охрещених русичів.

Тож як прикро, що самі патріярхальні кола, приготовляючись до 1000-літнього ювілею, самі нерозсудно нищать свої патріярхальні зусилля до творчого нашого об’єднання у всеукраїнськім київськім патріярхаті.

7. Український і польський мілленіюм

Постає питання: звідки взялась така шкідливо викривлена ідея нашого 1000-літнього ювілею?

Корінь лиха в українській бездержавній ментальності, яка власну ініціятиву заступила безкритичним наслідуванням панівних народів.

Для кожного є очевидним, що 1000-літній український ювілей — це наслідування польського «мілленіюму» з 1966 року. Це не було б ще лихом, якщо б ми усвідомили собі відмінності польської і української церковної минувшини. Правда, є в них дещо подібностей, а навіть багато спільного в початках, але пізніший історичний розвиток української й польського церковного життя пішов діяметрально протилежно.

Це незаперечний в історіографії факт, що перша християнізація земель Польщі проходила в слов’янськім обряді з своїм церковним центром у Кракові. Свою християнізацію та перше польське Краківське єпископство коло 900 року завдячує Польща місійній діяльності апостолів-слов’ян — святих братів Кирила й Методія в сусідній Моравії[1].

Слов’янський обряд поширився широко на землях південної і середньої Польщі, аж по Мазовше, та втримався аж до XII століття[2].

Витискування і заступлення цього рідного польського обряду латинським почалося з охрещення чи перехрещення північного великопольського князя Мєшкаї 966 року в латинськім обряді та з заснування конкуренційного латинського єпископства в Ґнєзні на Познанщині[3].

За Мєшкового сина Болєслава, під впливом чи під тиском німецького імператора Оттона III, Гнєзненський латинський центр, а в 1000 році вже архиєпископство, почало наступ на слов’янське християнство південних польських земель[4]. Більше, ніж століття, тривав завзятий, а деколи й кривавий, змаг між двома обрядами і двома концепціями розвитку Польщі[5].

Врешті, при сильній західно-европейській допомозі чи натискові, переміг латинський обряд і орієнтація Польщі. Послідовно Польща продовжувала потім цю орієнтацію накидати також сусіднім народам: українцям, білорусам і литовцям — аж дотепер. Так продовжувалась добре знана нам трагічна історична драма.

Сама ж Польща, коли одного разу перемогла в XII столітті латинська орієнтація політики, свою дальшу історію пристосовувала до тієї орієнтації. Тож полякам зовсім догідно скоротити свою християнську історію, зректися та замовчати про слов’янські початки своєї християнізації і про першу Краківську митрополію. З політичних рацій зв’язується польський мілленіюм з індивідуальним хрещенням Мєшка І 966 року і з оснуванням латинського єпископства в Гнєзні, хронологічно зовсім не першого.

Польський мілленіюм не потребує документального просліджування історичної дійсности, бо висвітлення історичних фактів шкодило б політичній концепції польського ювілею. Полякам догідніше задоволитися і закутатися в легендарне латинське хрещення нібито й всієї Польщі одного року разом з Мєшком. Насправді польський мілленіюм не є ювілеєм ні хрещення Польщі, ні Польської Церкви, а ювілеєм концепції Польщі як «східнього передмур’я християнства», що його історичним завданням мало б бути перехристиянізувати на латинство та польонізувати схід Европи.

Зовсім іншими шляхами пішов розвиток української історії, хоч на Русі, як і в початках у Польщі, християнізація і церковна організація проходили в слов’янськім обряді. Неважне, чи цей обряд літургічно основувався на римській чи візантійській традиції. Літургічно жодна традиція не була ще тоді скристалізована і допускала широку можливість варіянтів і льокального пристосування. Важливіший тут є юридичний аспект обряду; себто, що початкова Церква Польщі, як і Руси, були суверенними, а не інтегральними частинами Церков Риму, Німеччини чи Візантії.

Українською паралелею до заснування нового латинського єпископства в Гнєзні може бути прибуття до Києва першого грецького єпископа Теопемпта 1037 року. Однак, Візантії не вдалося витиснути слов’янський обряд на Русі, так як у Польщі спромоглися це зробити німецькі чи французькі впливи. Це, може, насамперед тому, що сама Візантія хилилася до упадку, тоді коли латинський захід зростав у силі. В кожнім разі, у відмінній долі слов’янського обряду й Церков у Польщі та на Русі лежить основна відмінність польської історії від української й найчіткіше розмежування між племенами польського й українського народів.

Коли б ми таки хотіли наслідувати поляків, то вірнішою паралелею до польського мілленіюму у 1966 році був би український ювілей аж у 2037 році. Тоді справді було б 1000 років, відколи греки старалися, хоч не спромоглися витіснити Київську суверенність Візантійською зверхністю.

Та українцям зовсім недоречно зрікатися й замовчувати свої суверенні початки, а Володимирові й Русі-Україні приписувати хрещення від грецьких священиків, щось так, як Мєшко дістав від латинських. Це йде всупереч українській дійсності й рації дошукуватися у Володимирових часах щойно хрещення-християнізації Руси, а розквіт християнства й Київської Церкви пересувати аж на володіння Ярослава Мудрого, коли до Києва прийшов грек і почав примірювати Русі грецьку мірку.

Що сприяє дальшій тенденції польської історії,те руйнує українську.

8. Концепція ювілейних святкувань

Подібно шкідливим для українців є наслідування польської концепції у відзначуванні мілленіюму. Коли 1956 року Ґнєзнєнський примас Польщі кардинал Вишенські почав десятиліття підготовки до польського мілленіюму, він мав на увазі в першу чергу компактну масу католицького населення Польщі. Там під комуністичним режимом він був незаперечним авторитетом цілої Церкви Польщі: духовенства й більшости народу. У церковній структурі Польща не потребувала жодної зміни свого статусу. Ані у внутрішньопольських, ані у Ватиканських колах ніхто не оспорював духовного авторитету Ґнєзнєнського примаса над усіми поляками, які лише визнавали себе християнами.

Треба було тільки скріпити відвагу широких мас віруючих поляків це християнське визнання зробити більше публічним, а вже цим самим зросла церковна зорганізована сила, яку відчула комуністична держава і ввесь світ.

Безперечно, що українцям не менше потрібно духовного зглиблення і публічно визнавати християнські засади. Було б дуже корисним, якщо б наш 1000-літній ювілей скріпив духовість хоч серед українських еміграційних поселенців. Зрештою, лише на еміграційні поселення можуть мати вплив наші ювілейні святкування тоді, коли польський мілленіюм був розчислений насамперед на населення на батьківщині.

Це перша головна різниця в значенні між польським і українським ювілеєм, яку мусимо брати під увагу в ювілейній підготовці.

Друга суттєва різниця — це те, що об’єднання всієї польської ієрархії та Церкви навколо авторитету й влади свого примаса ніхто не оспорює. Натомість об’єднання еміграційних церковних одиниць в одній Українській Церкві довкруги авторитету й влади свого первоєрарха, це одна з актуальних проблем щойно до розв’язання.

Отже, коли в підготовці нашого ювілею будемо говорити виключно про духовну й виховну ділянку, тоді далеко помітнішим стане те, що ми промовчимо: скріплення суверенної структури Української Церкви. У вагомі моменти мусить підчеркнутися те, що найконечніше. Інакше промовчування в таких випадках є рівнозначним запереченням.

Тож ювілей 1000-ліття має не лише в українців, розсіяних серед різнородного поселення, розбудити й оживити відчуття приналежности до українського народу, але має закріпити в українців активне членство в Українській Церкві, в одній і цій самій по всьому світі від часів св. Володимира аж до наших днів.

У сучасних наших відносинах ювілей 1000-ліття, якщо навіть позначиться дуже позитивно в душах поодиноких українців, але без інституціонального скріплення Української Церкви як цілости, він буде змарнованням неповторної нагоди. Він залишить по собі пустку більше пригноблюючу, ніж якби 1000-ліття взагалі не було б відзначене.

Невикористана нагода, несповнене історичне завдання є неменшою провиною, як поповнене зло.

Щоб бути гідними шанувальниками й спадкоємцями великого Володимирового діла, мусимо його 1000-літній ювілей вірно й гідно відзначити.

1) Назва ювілею мусить віддзеркалювати його вірне інституціональне значення, а не легендарно особове. Тобто правильна назва — 1000-ліття ЦЕРКВИ РУСИ-УКРАЇНИ, а не 1000-ліття хрещення РУСИ-УКРАЇНИ.

2) Зміст ювілею мусить у першу чергу мати на увазі ЦЕРКВУ Руси-України як цілість, а не поодиноких християн, її членів. Це відноситься до всіх ділянок і способів ювілейного відзначування:

а) Наукові студії християнської минувшини України, зокрема Київських початків мають бути під оглядом цілости Церкви.

б) Мистецьке (образотворче, музичне чи театральне) відображення минулого має популяризувати ідею суверенної Київської Церкви, а не легендарного хрещення киян.

в) Програми конгресів, з’їздів, конференцій, доповідей, курсів чи «днів тисячоліття» мають зосереджуватися довкруги Київської Церкви та її спадщини, а не довкруги поодиноких осіб у Володимирові чи в наші часи.

г) Інший всякий спосіб вшановування ювілею, як поштові значки, ювілейні картки, відзначки, медальйони чи інше, все має вшановувати живучу ювілятку Київську Церкву, а не вже давно відмерлих поодиноких новохрещених киян.

3) Суб’єктом ювілейних торжеств має бути вся сучасна українська ЦЕРКОВНА СПІЛЬНОТА як один спадкоємець Володимирової ідеї, а не як поодинокі черепки розбитої колишньої цілости Київської суверенної Церкви.

Домовлення між українською православною і католицькою ієрархіями в 1981 році про спільне відзначення 1000-ліття має проявитися в спільно переведенім ділі. Дальше конечно, щоб унутрі кожної православної чи католицької Української Церкви існував лише один центральний провід ювілейної підготовки й переведення святкувань. Вся українська спільнота повинна відчути, що ювілей Церкви переводить верховний церковний провід, а не периферійні комітети. Верховний провід не може залишити ювілей Церкви спонтанній ініціятиві широких мас. Ані не може задовольнитися, що Ювілейний комітет буде лише подавати масам сугестії або доставляти ювілейну літературу чи комерційні девоціоналії.

Ювілей 1000-ліття — це маніфестація її теперішнього стану: функціональної структури або безладного хаосу.

4) Ціль ювілейних торжеств не є в самім ювілеї, щоб він виповнив програму діяльности наших бездіяльних церковних інституцій чи задовольнив наші чуттєві й фінансові бажання.

Ювілей — це середник, а не ціль. Ювілей — це підсумки минулого для БУДУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО цілої Церкви України, а не лише частин її.

Остаточною ціллю 1000-літнього ювілею Церкви Руси-України є відтворити єдність, суверенність і могутність Володимирової Київської Церкви, одної для всіх українців по всіх місцях поселення.

З такою ціллю підготовляючи й переводячи ювілей 1000-ліття Церкви Руси-України, ми поступаємо вперед до ще далекої, але реальної мети, до одної всеукраїнської Церкви, завершеної одним суверенним Київським православно-католицьким патріярхатом.

Поділитися: