Ця сумна дата виповнилась 7 вересня ц.р. У нашому недавньому (наскрізь «оптимістичному») минулому не відзначали роковин смерти видатних людей — тільки «круглі» ювілеї від дня народження. Поперше, поминання («не забудьте пом’янути») були пов’язані з релігійними обрядами, а подруге, компартійні диктатори побоювалися, що народ, зосереджений на будівництві «світлого майбутнього», може впасти у песимізм. Нині маємо задуматися бодай частково над становищем, у якому перебуває наша Церква по десяти роках після того, як біля її керми не стало людини, що мала мужність на схилі віку — всупереч протидії і перешкодам — взяти у свої руки патріярший скіпетр і прийняти на себе сан Патріярха.
У страшних вереміях XX століття нам пощастило: наша Церква протягом 84 літ перебувала під духовною опікою та організаційним керівництвом Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького (1900-1944) pp.) і Блаженнішого Патріярха, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого (1944-1984 pp.). Окрім свого найвищого адміністративного становища в Церкві, обидва перворієрархи справили на неї, як і на ввесь український нарід, велетенський особистий вплив, оскільки самі, як особистості, були велетнями, титанами духу, віри, витривалости, відданости, самопосвяти, терпіння, праці, були добровільними в’язнями Христа ради і насильно ув’язненими невільниками в російських (царських і комуністичних) в’язницях і каторгах ради вірности своїй Церкві й Апостольському Вселенському Престолові. Завдяки їхнім безпосереднім старанням і впливові наша Церква сягнула найвищого розквіту — розвою науково-освітніх, богословсько-дослідницьких, видавничих, мирянських структур. Це було століття внутрішнього самоудосконалення, вироблення власних релігійно-орбрядових засад, а разом з тим — ворожої заглади і знищення та катакомбної боротьби за виживання. Здавалося: все втрачено, даремно плекати надії на відродження. Так думало багато, дуже багато людей в Україні й поза нею. І не лише наші вороги й недруги, з ситуацією змирилося чимало вірних УГКЦ. Та Йосиф Сліпий, що перебрав митрополичу владу від Андрея Шептицького, ніколи, ні за яких обставин, не піддався зневірі чи бодай сумніву.
11 квітня 1945 р. його було заарештовано. Пішов ради своєї Церкви на каторгу, в якій судилося перебути 18 літ, перетерпів муки, знущання, наругу, але і там в умовах ҐУЛагу, сповнював свої митрополичі обов’язки: таємно висвячував нових єпископів, писав і розсилав пастирські послання до священиків і вірних, відправляв Святі Літургії. А коли його звільнили в 1963 p., то, роздумуючи над нашою духовною руїною, писав: «Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також і терпіння, недаремні: я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш нарід! Всіма силами старався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив у науці, молитві й християнському праведному житті» («Заповіт» Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Філядельфія, 1992 р. ст. 9).
Яка глибока віра! Як точно визначені параметри воскресіння: праця, молитва, християнська праведність! Сьогодні наша Церква і наш нарід встали з руїн. Сприймаймо це, слідом за Патріярхом Йосифом, «Як волю Божу у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також і терпіння, не даремні».
Віддаймо належне тим, хто утверджував нас у цій вірі. Хто найбільше причетний до чуда воскресіння. Наші Страстотерпці й Мученики Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий є для нас Святими. Вони самі себе возвели у цей сан своїм земним життям, над якими також вбачаємо провидіння Господнє: «Що я вийшов на волю, це справді чудо, а так само і друге, що я живу» (3 листа Блаженнішого Йосифа Сліпого до проф. Євстахія Станіславського у Відні, грудень 1963 p.). Визнаймо їх Святими негайно всією Церквою, у нашій пам’яті і нашій свідомості, не чекаючи, поки до цього долучаться інші, коли нам це підтвердять формально і дозволять. Те, що глибокий старець Йосиф, пройшовши 18 літ каторжних тортур, безперервних хвороб і чигання смерти, залишився жити для особистого свідчення перед світом про українську Церкву й український нарід це є свідчення перста Господнього над ним і над нами. Нещодавно про це нагадав нам нинішній наслідник Патріярха Йосифа — Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський у своєму пастирському Зверненні «Про єдність святих Церков»: «Церква правильно славиться досягненнями своїх блаженних Мучеників й Ісповідників. Ми самі стараємося зібрати якнайбільше даних про Мучеників й Ісповідників недавнього переслідування з надією на їх формальне прославлення як Святих для Церкви. В цьому процесі треба пам’ятати, що мученики й ісповідники є завжди Божими дарами для цілої Церкви і свідками Христа перед усіма людьми» (ст. 32). Так ми не залишаємо надії на формальне прославлення Ватиканом наших мучеників й ісповідників Андрея Шептицького й Йосифа Сліпого як Святих для Церкви, але маємо насамперед самі утвердитися у вірі, що вони для нас давно вже стали Святими Опікунами. Маємо безліч доказів, що и у світі вони також сприймалися ще за життя і сприймаються після своєї фізичної смерти як свідки Христа перед усіма людьми. Шукати ще якихось доказів їх святости в дусі середньовічних забобонів — абсурдно.
Коли вчитуєшся у творчу спадщину Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, в уяві витворюється маєстатичний образ авторів цих писань. А разом з тим переконуєшся, що це щось абсолютно особливе у світовій богословській практиці. Вони були не лише богословами й діячами Церкви найвищого духовного (я сказав би — апостольського) рівня, вони були всім для свого народу, в тому числі й державними мужами, вченими, політиками, соціологами, публіцистами і проповідниками. Такого поєднання релігії і політики, віри в Бога й активної боротьби за державну самостійність України, переплетення долі Церкви і нації либонь не знайдемо більше ніде.
Що ж, це обумовлено історичними обставинами життя нашого народу, і ці обставини глибоко розуміли і сприймали близько до серця наші Пастирі. Слова «Українська Церква», як і «Український нарід» Йосиф Сліпий писав неодмінно з великої літери і ставив майже завжди поруч. «Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени…», — закликає він нас у своєму Заповіті (ст. 6).
«Бог сотворив людину і родину. Він є Творець також роду, племени і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду» (Заповіт, ст. 13). Цього релігійного націоналізму ми ще маємо вчитися і вчитися, освоюючи духовні ідеї та ідеали Патріярха Йосифа. «Бог і Україна» — гасло, що має стати програмою нашого щоденного життя. Ці заповіти Йосифа Сліпого варто частіше згадувати і тим, хто твердить, що, мовляв, нині в Україні політики надто активно втручаються у справи Церкви, а Церква у справи політики. У нас ці категорії завжди були нероздільними.
Своє особисте життя Патріярх нерозлучно з’єднав з Україною. Його передсмертним бажанням було: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії (йдеться про збудовану Патріярхом українську святиню у Римі — М.К.), а як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш нарід український, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну українську землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу, як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, властю своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання українського Божого люду, складіть мою домовину в підземегілях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, бувши плоттю вмерлим!» (Заповіт, ст. 19-20).
Воплотилося видіння Пророка нашого, довголітнього Страстотерпця, Мученика, Ісповідника — воскресли на волі і наша Свята Церква і наш нарід український, воздвигнувши незалежну соборну Українську державу. І домовину його занесли ми на рідну українську землю і поклали її у львівському храмі Святого Юра поруч з домовиною Слуги Божого Андрея. Все сповнилося, як і було передбачено в його пророчому видінні. Але звернім увагу на ще один аспект Заповіту: саме Митрополит Андрей властю своєю покликав Йосифа Сліпого на Екзарха Великої України. Про якесь обмеження Української Католицької Церкви до території Галичини не було, немає (і не може бути) й мови. То яким же дисонансом до цього звучать сьогодні твердження офіціозних представників Ватикану, які відмовляють нам у праві мати своїх екзархів на Великій Україні! «Питання, пов’язане з територією — це номінація єпископа для греко-католицьких спільнот, які живуть поза Західньою Україною… Синод з 1992 року вирішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території, що досі не розв’язане» (Слово Апостольського Нунція Антоніо Франко, виголошене 27 лютого 1994 року на Синоді Владик Української Греко-католицької Церкви у Львові).
Не маю сумніву, що колись у Києві постане Пантеон Борців за волю України, і сюди ми звеземо прах наших героїв, що полягли й поховані у різних чужоземних краях. Напевно, місцем Пантеону стане Собор Святої Софії Київської і територія навколо нього. Можливо, що і ця частина Заповіту Патріярха Йосифа сповниться, хоча це справа майбутнього дня.
А справа нинішнього дня — Києво-Галицький Патріярхат, у якому об’єднається і відновиться у своєму Свято-Володимирському хрещенні Українська Церква.
З перших же кроків архипастирського служіння устремління Йосифа Сліпого були спрямовані на Велику Україну. У своєму Заповіті він згадує: «Коли в 1939 році почався новий «хресний ход» нашої Церкви, і Великий Святець та Геній-Мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 p., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприймав я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав — «Гряди по мні…» (Йо. 1, 44).
Якщо для нашого Патріярха призначення Екзархом Великої України означало «поклик таємного Голосу Божого», то чи можемо ми сьогодні, в догоду кому б то не було, відмовитися від цього? Не дослухатися Голосу Божого? Знехтувати, зневажити Заповіти наших Пророків? Хто ж ми такі тоді? Ким будемо у свідомості потомних поколінь? Народ, який не почув би голосу своїх Пророків, не вартий був би кращої долі. «Отож, заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви,— говорить нам Патріярх Йосиф і його слова мають стати нашою всенародньою духовною програмою до завершення нинішнього століття. Століття, яке було позначене в нашій історії присутністю Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого.
І знову подивіться, який ряд: молитва, праця, боротьба. Але як виконаємо цей заповіт, коли замкнемося (чи нас замкнуть) у межах Галичини? Не можемо ми зійти з дороги на манівці, куди нас підштовхують недоброзичливці. Прощаючись зі світом («сидячи на санях»), Блаженніший Патріярх у видіннях бачить оновлений Київ, столицю українського християнства, називаючи його «нашим Єрусалимом», привертаючи до нього зір кожної української страждущої душі: «І серед тих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: «Знаю діла твої і труд твій і терпеливість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: І терпеливість маєш,і страдав ради імени мого, і не знемігся… (Одкр. 2, 2-3). То ж голос Господній звітує тобі:
«Здвигну світильник твій…» (Одкр. 2, 5). А я, Твій Син, прощаю Тебе: «Світися, світися, наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!» (Заповіт, ст. 19). ідею увінчення Києва гідністю всеукраїнського Патріярхату Блаженніший Йосиф Сліпий обгрунтував на II Ватиканському Соборі, що було із зрозумінням і прихильністю сприйнято Соборовими Отцями: «… У своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963 року, заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.
Це перший раз в цілій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова! Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутності! помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народньому житті» (Заповіт, ст. 11).
Ми й справді прагнемо Патріярхату не для вдоволення власних національних амбіцій, а як порятунку, засобу нашого духовного виживання, як тієї спасенної засади, яка може привести нас до єдности. Проти патріяршого устрою Української Церкви в принципі ніхто не заперечує — адже він є властивим для помісних Східніх Церков, але висуваються різні перешкоди для його формального завершення Римською Курією: мовляв, Українська Католицька Церква не має впливу на українській території, існує лише в катакомбах і т.п. Блаженіший Йосиф Сліпий називав ці аргументи офіціозного Риму «історичною короткозорістю», яка тягнеться ще злегковаження задумів київських митрополитів Могили і Рутського. Отже, впродовж майже чотирьох століть. Аргументи правлячих кіл Риму Йосиф Сліпий також кваліфікує як «політичну кон’юнктуру», яка є чужою «давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість». А якщо це так, то чого ми (протягом чотирьох століть!) вичікуємо? На що сподіваємось? Чому не розбудовуємо нашу Церкву, виходячи з того, що «наш патріярхат ми вже маємо»? Адже це також одна із основоположних програмних засад Заповіту Патріярха Йосифа. Він дає нам не лише взірці терпіння і терпеливости, але й наполегливої, впертої боротьби за досягнення належних нашій Церкві пріоритетів.
Встановлення Патріярхату в помісних Східніх Церквах — вчить він нас — не є справою папської адміністрації, а «овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді», що складається з архипастирів, духівництва і мирян, при тому мирянам відводиться «неабияка роля». Українська Церква протягом усієї історії свого існування дала достатньо доказів цієї зрілости, аби тепер, нарешті, признати патріяршу гідність Києву — цю думку Патріярха Йосифа маємо нині сприймати, як нашу власну програму дій.
Доведім, що сьогодні ми, нарешті, дозріли настільки, що в утвердженні патріярших засад у нашій Церкві не потребуємо нічиєї милости. Бо подумаймо над такою дилемою: якщо Ватикан протягом чотирьох століть з мотивів «політичної кон’юнктури» не затверджував патріяршої гідности Української Церкви, то сьогодні, з таких же самих міркувань, він ще далі відійшов від позитивного полагодження цього питання. Отже, не тільки не сьогодні, але й ніколи? І що, ми маємо з цим змиритися? Але ж бо стукає в наші серця надлюдський біль нашого Апостола Віри: «І вас, мої Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» (Заповіт, ст. 13). Були б ми проклятими власним сумлінням, якби знехтували цим бажанням.
У світі визнають сильних, визнають того, хто сам себе визнає. Я далекий від того, аби проводити пряму паралель між Церквою і державою, але якби ми 24 серпня 1991 р. не проголосили на Верховній Раді Акт незалежності! України і не підтвердили його на всенародньому референдумі 1 грудня, то могли б ще довго випрошувати належну нам свободу — нам би її ніхто не дав. До політичної активності! у відстоюванні наших прав закликає нас і Патріярх Йосиф. Виступаючи 27 листопада 1977 р. на світових слуханнях «Трибуналу Сахарова», що проходив тоді у Римі, він закінчив свою промову такими словами: «Нарушена Божа правда, Божа справедливість має бути направлена, людям їх права привернені, а ми це нашими молитвами і протестом маємо скріпити» (За кн. Івана Хоми «Йосиф Сліпий, Отець та ісповідник Української мученицької Церкви», Рим, 1992, ст. 160). Знову хочу підкреслити: слова «молитва» і «протест» (здавалося б — такі несумісні між собою) стоять у Патріярха Йосифа поруч. 1 в цьому істинний його духовний образ. Можливо саме ця риса його характеру, ці стимули спричинилися до того, що в 1975 році він вирішив узяти на себе титул Патріярха. Ось розглядаю грамоту, дану в Римі 8 грудня 1974 р. про утворення філії Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи у Вашінгтоні, на якій стоїть титул: «Йосиф Св. Р. Ц. Кардинал (Сліпий — Коберницький — Дичковський) Божою милістю і св. Апостольського Престолу благословенням Верховний Архиєпископ України, Митрополит Галицький і пр.». І тут же — Грамоти з 1975 року: «Йосиф Божою милістю Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси», а нижче окремим рядком: «Кардинал Св. Римської Церкви». Внизу підпис: «Патріярх і Кардинал». Який крутий поворот! Неоціненну послугу прийдешнім поколінням вчинили б ті, хто був тоді біля нашого Патріярха, пам’ятає і може зафіксувати в спогадах до найменших дрібниць обставини цього мужнього кроку. Не для себе ж приймав Блаженніший Йосиф Сліпий титул Патріярха, а для Церкви, для нас, тому переймаємо від нього цей титул у спадщину. Інакше — ми просто відступилися б від нього.
Що крок Патріярха Йосифа був узгіднений з традиціями нашої Церкви, говорить і сам Папа Іван-Павло ІІ в Апостольському Листі з приводу 1000-ліття Хрещення Руси-України (17 січня 1988 p.): «… Характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів Апостолів («Пастирське звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, ст. 22). Отже, маємо утвердити самі свій статус: адже ми Церква Східня, а не Римська. Маємо повернутися до осмислення тих засад, на яких були утверджені статті Берестейського договору про союз нашої Церкви з Римом.
Наведу ще один уривок з Апостольського Листа Папи: «Там, в Україні, є католики не тільки латинського обряду, але і східнього обряду, візантійського. Вони належать передовсім до Українського народу, їм же відповідає Українська Католицька Церква, що має свою ієрархію на Заході. В Римі, в дійсності, є Верховний Архиєпископ, що в церковному праві відповідає Патріярхові» (За кн. Івана Хоми «Йосиф Сліпий…», ст. 165). Останнє речення для нас є особливо важливим. Адже це було сказано в 1988 p., через 4 роки після смерти Патріярха Йосифа. Отже, і для його наступника (наступників) Папа визнав Архиєпископське Верховенство в У країні, серед українського народу, в Українській Католицькій Церкві, Верховенство, що відповідає (дорівнює) Патріярхові. І вистачить. Зупинімся наразі на цьому. І розбудовуймо нашу Церкву, виходячи з того, що «наш патріярхат ми вже маємо».
А в десятиріччя відходу Патріярха Йосифа у засвіт варто було б подумати про видання його творів. Це було б найкращим вшануванням його пам’яти.
Михайло Косів
