Чи можна «призивати» Господа на свій бік у війні?
Коли дві держави ведуть затяжну боротьбу, то намагаються зібрати всі наявні сили й ресурси задля перемогти. Під таку «мобілізацію» нерідко потрапляє й сам Бог: часом у звичний для віруючих людей спосіб – через молитву про заступництво й допомогу. Але інколи Бога намагаються «завербувати» із суто ідеологічною метою, вказати, що Господь на нашому боці, що Він воює в наших рядах.
Наше покоління далеко не перше, яке заангажовує богів у свої конфлікти. В античності, наприклад, війну в принципі вважали «бізнесом богів»: якщо якийсь народ перемагав, то це означало, що його божество сильніше. В Старому Завіті теж часто бачимо, як Господь вплутується у воєнні дії на користь Ізраїля (а часом навпаки – на користь його ворогів).
Ісус Навин
Найяскравіший приклад знаходимо в 10-му розділі Книги Ісуса Навина, де описана воєнна кампанія в південній частині Ханаану. З одного боку бачимо звитягу Ісусового партизанського загону, який за ніч пробігає від Гілгалу до Гівеону (а це приблизно 30 кілометрів при майже суцільних підйомах), щоб здійснити несподівану атаку, й після цього ще має витривалість гнатися за ворогом, який відступає. З другого боку видно, що їхній героїзм затінюється прямим втручанням Бога, який накликає паніку на аморійців і засипає їх камінням з неба. Але кульмінацією стає завершення погоні, коли Ісус Навин виголошує:
«Спинися, Сонце, над Гівеоном,
і ти, Місяцю, в долині Аялон» (ІН 10:12).
Воєначальник не просто вказує, що робити небесним тілам, він звертається до ханаанських богів: покровителя сонця Шамаша й місячного божества Яреаха. Єврейський корінь dmm вжитий тут у наказовому способі, може не лише означати «стій, не рухайся!», але також «мовчи!», «заткнися!». Ісус, слуга Бога Ягве, буквально забороняє богам ворожого табору втручатися в бій. Враховуючи те, що ізраїльтяни тактично використовували саме темряву як перевагу (див. ІН 10:91), найімовірніше, тут Ісус Навин просить не про подовження дня, як це прийнято вважати2, а навпаки – про те, щоб Сонце не спішило сходити. Можливо, суто технічно це мало б бути реалізоване у вигляді сонячного затемнення. Але головне тут те, що богам Ханаану було відмовлено в доступі до бою при Македі.
А що ж тоді з іншою стороною? У вірші 14-му читаємо, що Господь у цей день не просто воював на боці Ізраїля, а й «слухав голос людини», що цей випадок абсолютно унікальний, ніколи раніше такого не було. Оце словосполучення, перекладене як «слухати голос» (lišmōaʿ bəqôl), у воєнному контексті в Біблії зазвичай означає саме субординацію воїнів перед своїм начальником. В цій історії Ягве не просто командує ізраїльтянами, він сам записується в солдати і підкорюється наказам свого тимчасового начальника – Ісуса Навина.
«З нами Бог!»
Згодом, можливо, надихаючись прикладом Книги Ісуса Навина, чимало воєнних ідеологів намагалися рекрутувати Бога в свої ряди. Знамените гасло Gott mit uns («Бог із нами!») з геральдики Прусського королівства «перекочувало» на пряжки солдатів вермахту, які чинили воєнні злочини з певністю, що Бог воює разом із ними й толерує їхні звірства. Так само й росіяни мають подібне гасло, авторство якого приписують Суворову: «Ми – росіяни, а значить із нами Бог!». Цей девіз вони розміщують на прапорах і плакатах, де зображують Христа в оточенні солдатів. Але за гіркою іронією, що знайшло відображення в російській же карикатурі, Ісус виглядає як ув’язнений перед судом, де московити просто замінили римських солдатів. Якщо подумати, то ті воїни, які схопили Господа в Гетсиманському саду й привели його до Каяфи, могли в цей момент сказати «з нами Бог!» і суто технічно мати рацію. Бог не просто тоді йшов разом із ними, але й туди, куди вони Йому наказували. Тільки робив Він це не з їхньої волі, а з волі Отця, для здійснення не їхнього, а свого власного задуму відкуплення людей.
Насправді для Господа взагалі не проблема стати підданим. Він «спустошив»3 себе самого, прийнявши вид слуги» (Флп 2:7) і продемонстрував свою покірність як у хрещенні від Івана водами Йордану, так і тоді, коли умивав ноги своїм учням. І навіть попри те, що автор Книги із захопленим перебільшенням пише, що «не було більш ніколи такого дня, коли Бог слухав голос людини» (ІН 10:14),у Книзі Чисел зустрічаємо ще один такий випадок: там Господь воює на боці Мойсея проти царя Араду (Чис 21:1-3). Але проблема, не в тому, що Бог стає покірним людині. Проблема виникає тоді, коли хтось намагається таким чином приватизувати Бога, закувати Його в кайдани своєї політичної чи релігійної ідеології. Той самий Господь, який допоміг Ісусу Навину та його війську здобути чимало перемог, їм же влаштував поразку під Аї як покарання за мародерство (див. ІН 7:1-5). У юдейському богослов’ї, закладеному в основу книг від Второзаконня до 2 Книги Царів, міститься теза, що союз із Богом передбачає не тільки забезпечення перемог, а й гарантовані поразки, адже людина не досконала у виконанні Божих заповідей. У 28 розділі Второзаконня розписана програма з обітницями, які Господь дає через Мойсея вибраному народові. Обіцянка благословення за сумлінне виконання Божих заповідей дуже лаконічна, вміщена тільки в 14-ти віршах (Втор 28:1-14), у той час як попередження про можливі прокляття в разі порушення заповідей розтягнулось аж на 55 віршів (Втор 28:15-69). Коли якийсь народ хоче претендувати на якусь ексклюзивну важливість в очах Божих, так як це роблять наші окупанти зі своєю місією ширити «русскій мір», то їм варто зважати спершу саме на такі наслідки богообраності.
Бог, який прислухається
Хай там як, але бачимо, що концепт обраності одного народу і союзу саме з ним дійсно вирішальний протягом Старого Завіту. Чи тоді, коли Ягве дає ізраїльтянам захопити землю, чи коли, навпаки, віддає їх у руки ворогів, це завжди залежить тільки від дій одного-єдиного народу. Інші нації, їхні інтереси, їхня гріховність чи праведність, зрештою, їхні законні права на власний пай землі, видається, до уваги не беруться взагалі. Тепер ми маємо нагоду побачити цю війну очима ханаанців, які жили собі спокійно на своїй території, поки не прийшли загарбники й не почали палити наші міста, вбивати жінок і дітей, грабувати наше майно й заселятися в наші доми. Звісно, ця аналогія не буде точною й не відповідатиме реальній історії доізраїльського Ханаану4, але приблизно так мали б це бачити аморійці, хеттити, євусити та інші пригноблені Ізраїлем народи.
Бог не керується такими поняттями, як міжнародне право, демократичні цінності, законно визнані території, право на захист свого життя, своєї сім’ї, своєї землі та своєї культури від агресора. Тобто нехтує всім тим, на що ми покладаємось у тому, щоб називатися стороною добра в цій війні. Ба більше, його симпатії чи антипатії до того чи того народу навіть не розподілені за ознаками «агресор» і «жертва». Як казав сучасний богослов Вальтер Брюґеманн, Бог, образ якого виписаний у книгах від Второзаконня до 2 Книги Царів, «прив’язаний до племені та схильний до монархії»5. Як тоді шукати справедливого миру від такого Бога? Пам’ятати, що це лише один погляд на Бога від одного з біблійних авторів. Лише одна з граней Його характеру. Ще інша, яка відкривається в тій же історії про битву біля Македи, – це Господь, який уміє слухати й прислухатися. І приймати виклики від людей, здатних постояти за справедливість навіть перед Ним самим.
Коли в Книзі Виходу Бог хоче знищити народ за служіння золотому тельцю, Мойсей заступається за народ словами: «Навіщо, Господи, палатиме гнів твій на народ твій, що ти вивів з землі Єгипетської потужною силою й міцною рукою?». Навіщо мали б єгиптяни казати: на лихо вивів він їх, щоби повбивати їх у горах та вигубити їх із лиця землі? «Відверни ярість обурення твого та зміни гнів на милість супроти твого народу. Згадай Авраама, Ісаака й Ізраїля, слуг твоїх, що їм клявся собою цими словами: Розмножу ваше потомство, як зорі небесні, і всю ту землю, що обіцяв, дам нащадкам вашим у віковічну посілість». Відповідь пророка у Вих 32:11-14 звучить не як благання, а як напоумлення. Бог приймає аргументи Мойсея та відвертає свій гнів.
Інший приклад, що спадає на думку, це зустріч Ісуса із сиро-фінікійкою (Мт 15:21-28; Мр 7:24-29). На численні й надокучливі прохання жінки зцілити її доньку Христос спершу доволі грубо відповідає, що прийшов до дому Ізраїля і що «не личить брати хліб і кидати щенятам» (Мт 15:26). Але чужинка знаходить на Його слова геніальну й цілком логічну відповідь, за що отримує похвалу і зцілення, про яке просила.
Може здатися, що такий підхід межує з богохульством, що заперечувати, кидати виклик, надокучати Богові є нешанобливим до Його статусу, що так не належить робити. Але шана до Бога – це не стіна, яка відділяє Його від нас в межах уже сформованої релігійної картини світу. Шана до Бога – це простір, в якому Він діє на свій розсуд, а ми віримо, що Бог нас чує і розуміє. Саме з цього місця можна «призивати» Господа на свій бік у війні, закликаючи до Його справедливості й милосердя.
Михайло Гевко
- Підтверджує цю тезу й те, що Гівеон відносно Македи (де ця промова, згідно з розповіддю, була виголошена) розміщений на північному сході.
- Це вже у грецькому перекладі, Септуагінті, чіткіше мовиться саме про довгий день і прохання, щоб сонце не заходило. Подібна історія була в Іліаді, де Агамемнон просить у Зевса, щоб той не дав сонцю зайти, поки той не розгромить Пріама та Гектора (Іліада, Книга ІІ, рядки 414-420).
- Гр. ekenōsen, що походить від прикметника kenos – «порожній, беззмістовний». У цьому христологічному гімні оспівується те, як Ісус не просто применшив себе, а добровільно зробився пустим.
- Більшість сучасних істориків стверджують, що ізраїльтяни самі були частиною ханаанського суспільства, а не зовнішніми прибульцями, що вони могли здобути першість і виділитися з-поміж своїх сусідів на рубежі бронзового і залізного віків (ХІІІ–ХІІ століття до Христа) у більш мирний спосіб.
- Walter Brueggemann. “The God of Joshua… Give or Take the Land”, Interpretation: A Journal of Bible and Theology, 66(2) 174.
