Є одна тема, яку зараз часто обговорюють в Україні і яка не стосується лише християн, а загалом усіх українців і дуже поляризує наше суспільство. Мовиться про мобілізацію й ухилянтів. Із цього приводу виникає багато сварок у соцмережах. Але з погляду християнина, як до цього ставитися? В Конституції України зазначено, що захист держави є найважливішою функцією всього українського народу.
Військовий обов’язок однаковий як для віруючих, так і для невіруючих. Конституція закріплює рівність усіх громадян і не допускає дискримінації за ознакою релігії. Але не всі військовозобов’язані чоловіки хочуть іти воювати. Дехто, зокрема, через релігійні погляди. Є й такі, що про релігію не згадують, а просто бояться загинути на війні. Називають причини, чому уникають мобілізації. Хоча дехто так рятувався від мобілізації, що потонув у Тисі, ледь не замерз до смерті в горах…
Як узагалі це все варто трактувати щодо християн? Чи мають вони воювати? Чи всі (тут можна згадати, чому духовенство не може брати до рук зброю)? Якщо людина вважає за гріх відбирати в будь-кого життя, що тоді робити? Чи можна говорити, що людина, ухиляючись від обов’язку, чинить гріх? А як щодо жінок, які кажуть, що ненавидять ухилянтів, а самі не воюють?
Любов до Батьківщини, тобто патріотизм, перевіряється в часи випробувань. Ці випробування можуть бути різного ступеня, проте інколи це випробування смертельні, що загрожують самому існуванню держави. Громадяни мають тоді особливі обов’язки перед своєю Батьківщиною, щоб дбати про неї, захищати її, не дати їй загинути, докласти всіх зусиль для її захисту, функціонування, життя.
Водночас держава, яка є цією Батьківщиною, координує дії, накладені на неї Конституцією, для максимально ефективної реалізації цих дій у важкі часи. Вибираються пріоритети й обов’язки, які є конечними для забезпечення захисту держави, і часом це робиться коштом відкладення інших важливих пріоритетів чи навіть деяких прав та свобод громадян. Ухвалюють спеціальні закони, які обмежують ці права і свободи громадян заради вищих цілей, якими на даний час є існування держави і громадян як таких. Ці обмеження також мають бути передбачені Конституцією.
Законодавство держави і вчення Церкви
Однак згідно із законом оголошують мобілізацію населення країни. Це випливає передусім зі статей Конституції України, зокрема ст. 17, де на початку написано: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу». Натомість в Законі України «Про оборону України» читаємо: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, а жіночої статі – також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов’язок згідно із законодавством. Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов’язок у запасі відповідно до законодавства» (ст. 17). Конкретніші норми мобілізації регулює спеціальний Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Що стосується ухилення від призову за мобілізацією і відповідальністю та покаранням за порушення, держава керується чи то Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 210–211), чи то Кримінальним Кодексом України (ст. 335–337).
Християни є такими самими громадянами України, як і всі інші. Різні конфесії, щоправда, мають своє специфічне ставлення до військової служби і мають з цього приводу різні пом’якшення – аж до звільнення від військової служби, які загалом скасовуються під час війни на підставі спеціальних законів. Зрештою, є різні хвилі мобілізації: кожна наступна хвиля передбачає більшу кількість громадян, навіть із «бронею», які можуть бути мобілізовані, навіть жінки. Це все знову ж таки має регулюватися відповідними законами.
Цими законами влада може визначити певні категорії громадян, які належать до критичної інфраструктури, коли їхня невійськова діяльність під час війни критично важлива як для країни та її економіки загалом, так і для перемоги зокрема. Громадяни України, які є військовозобов’язаними, але працюють на об’єктах критичної інфраструктури, можуть отримати так звану бронь під час війни від мобілізації. Перелік підрозділів цієї інфраструктури в Україні довгий. До речі, це центральна й місцева влада, освіта, медицина, енергетика, транспорт, різна промисловість, фінансовий сектор, правопорядок тощо.
Католицька Церква, засуджуючи будь-які прояви збройної агресії, й тоді забороняє своїм представникам у сумлінні брати участь в такому акті несправедливості та порушенні Євангелія, водночас трактує захист своєї країни як обов’язок (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 497–506). У цьому ж документі, тобто в Компендіумі, в 503 номері знаходимо таке твердження (з посиланням на документи Другого Ватиканського Собору й Катехизму Католицької Церкви) про тих, які через сумління не хочуть використовувати зброю: «Ті, хто принципово ухиляються від обов’язкової військової служби, бо сумління не дозволяє їм використовувати зброю чи брати участь у деяких конфліктах, мають бути готовими до альтернативних видів служби…Справедливо, коли гуманні закони дбатимуть про тих, хто відмовляється через сумління використовувати зброю, але погоджується на інші форми служіння людській спільноті» (пор. Другий Ватиканський Собор, Конституція Gaudium et spes, 79, 1103; Катехизм Католицької Церкви, 2311).
Мобілізація священників
Питання мобілізації духовних осіб станом на кінець травня 2024 року, тобто на третій рік повномасштабного вторгнення і на 11-й рік збройної агресії Росії проти України не було вирішене. Хоча розв’язання цього питання на законодавчому рівні конечне. Мовиться або про заміну військового обов’язку священників альтернативною службою, або про врегулювання капеланського служіння, або про приналежність їх до критичної інфраструктури. Взагалі варто про це написати розлогіше, бо багато громадян або просто не погоджуються з такими «забаганками», або не розуміють, на підставі чого виникають такі питання, коли в країні війна.
Враховуючи те, що Указ Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджує обмеження конституційного права на свободу совісті та віросповідання й на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України, загалом можна звертатися до представників ТЦК із проханням про відстрочку (відтермінування) військового обов’язку для священника, який є громадянином України, а щодо конфесійної приналежності – католицьким священником. Це прохання можна подавати в зв’язку з його релігійними обов’язками, які є критично важливими і незамінними для вірних Церкви. Однак, як показує практика, поки ситуація не врегульована законодавчо, такі прохання розглядають у ручному режимі, тобто все залежить від доброї волі керівництва ТЦК.
Якщо говорити по пунктах, то перелік підстав для відстрочки (відтермінування) для священників, у даному випадку католицьких, такий:
1) Статус духовної особи Католицької Церкви на відміну від мирян, тобто вірних католиків, що не належать до духовного стану, згідно з найвищим церковним правом, тобто Кодексом канонічного права», затвердженим 1983 року Папою Іваном Павлом ІІ, не може бути поєднаний з військовою службою (за винятком альтернативної чи капеланської) навіть під час війни й загальної мобілізації, тому жоден священник не може бути добровільно мобілізований без згоди його єпископа (Кодекс канонічного права, кан. 289, 1, Кодекс канонів Східних Церков, кан. 383, 2). Оскільки мобілізація та участь у бойових діях допускають можливість вбивства, а вбивство людини зазвичай є перешкодою до рукоположення, то кандидат до свячень, який допустився добровільного вбивства незалежно від обставин, не може бути допущений до свячень (Кодекс, кан. 1041, 4). На священника за такий вчинок також накладаються церковні кари й заборони (Кодекс, кан. 1397). Це додатково унеможливлює участь священника чи духовної особи в бойових діях без порушення релігійної свободи. Мовиться про вбивство, яке може скоїти священник, який добровільно взяв до рук зброю, а не в тому випадку, якщо його проти його волі мобілізували, бо тоді вбивство вважається недобровільним.
2) Станом на 2024 рік Римо-Католицька Церква в Україні налічує понад 700 парафій, а ще є різні громади, не зареєстровані як парафії, проте там також є вірні, яким служать священники, що разом становить майже 1000 місць, котрі належить духовно обслужити, служити Служби Божі, хрестити, проводити похорони, відвідувати хворих тощо. Крім того, є ще семінарії, духовні центри, гуманітарні осередки «Карітасу», католицькі школи, дитсадки, притулки для вбогих тощо. Всіх єпархіальних священників Римо-Католицької Церкви в Україні понад 400 і ще майже 300 священників-монахів. Це означає, що на одного священника припадає в середньому більш ніж одна парафія, часом один священник обслуговує два, три і більше місць. Варто додати одну важливу річ: значний відсоток цього духовенства – іноземні громадяни, духовних осіб РКЦ в Україні з українським громадянством набагато менше від загальної кількості священників. Загальна користь на фронті від цих декількох сотень громадян України, які є священниками та які переважно ніколи не були в армії, буде невелика, але шкода від припинення їхнього функціонування на парафіях, навіть у країні в стані війни, стане великою або й критичною.
Проте це не лише кількісна проблема, а передусім якісна, бо служіння священника є церковним, його ніхто не зможе замінити на парафії в його служінні, ніхто замість нього не зможе звершувати Службу Божу, ніхто не замінить його як сповідника, і тому у випадку мобілізації чи навіть капеланської служби вірні будуть позбавлені духовного обслуговування, такого як участь у богослужіннях, хрещеннях, сповіді, похоронах, зокрема загиблих українських військових, і так далі. Це фактично означатиме припинення нормального духовного функціонування цих релігійних спільнот, і право вірних сповідувати свою релігію буде прямо порушене.
Також не менш важливим чинником є той, що заміна священників для Римо-Католицької Церкви в Україні – дуже довгий і копіткий процес. Виховання й навчання одного семінариста від моменту вступу до рукоположення у священника триває в наших семінаріях вісім років. Крім того, постійно бракує покликань, тому ситуацію рятують іноземні священники, яких також із року в рік стає щораз менше, тому в майбутньому покладатися належить тільки на власні сили. А власних покликань на всі три наявні в Україні семінарії РКЦ (у Львові, Городку і у Ворзелі) – в середньому четверо-п’ятеро семінаристів на рік. Це дуже мало на понад 1000 місць, які належить забезпечити духовною опікою.
3) Міжнародне гуманітарне право (International Humanitarian Law) закликає до захисту релігійних лідерів під час збройних конфліктів та воєн. У контексті участі в бойових діях, коли там із різних причин перебувають медичні працівники або духовні особи, Третє правило Міжнародного гуманітарного права (МГП) звучить так: «Всі члени збройних сил сторони конфлікту є комбатантами, за винятком медичного та релігійного персоналу». Тому в тих випадках, коли держава, навіть у межах загальної мобілізації, змушує релігійних лідерів (тобто духовенство) брати до рук зброю, порушує цей принцип. Україна дотримується цього принципу, хоча на сьогоднішній день у своєму внутрішньому законодавстві поки що це не врахувала: духовні особи не означені як представники критичної інфраструктури. Крім того, шириться неофіційна інформація, що Україна частково відмовилася від положень Міжнародного гуманітарного права «з огляду на війну» (sic! – власне це право і розробляли з огляду на війну!), і ще тому, «що країна тепер бореться за своє виживання»…
Згідно з МГП комбатантами є особи зі складу збройних сил, які мають право брати безпосередню участь у бойових діях, тобто їхньою невід’ємною функцією є застосування зброї або систем озброєння (ст. 3 Гаагських положень 1907 р., п. 2 ст. 43 Додаткового протоколу до Женевської конвенції І). Решта військовослужбовців мають статус «некомбатантів», а їхній конкретний статус визначається національним законодавством на підставі зазначених міжнародно-правових засад (як-от військові судді, чиновники, робітники та інші). МГП також установлює, що медичний і духовний персонал збройних сил не є комбатантами (п. 2 ст. 43 Додаткового протоколу до Женевської конвенції І), але в разі потрапляння у полон користується всіма правами та пільгами військовополонених (ст. 33 Женевської конвенції ІІІ).
У Посібнику з міжнародного гуманітарного права для України (2004 р.) зазначено, що релігійні діячі «перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права» і що застосування примусу до таких осіб є «серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права» (Україна, Посібник із застосування норм МГП, Міністерство оборони, 11 вересня 2004 р., §§ 1.2.33 і 1.8.5). Далі в посібнику зазначено, що «Некомбатанти (ті, що не воюють) – це члени збройних сил, які надають їм допомогу, але не беруть безпосередньої участі в бойових діях. До них [належать] капелани… Зброя не повинна застосовуватися проти таких осіб, поки вони виконують свої прямі обов’язки… Такі особи стають комбатантами у разі їхньої безпосередньої участі в бойових діях» (Україна, Посібник із застосування норм МГП, 1.2.24). І, врешті, є визначення, хто такі духовні, згідно з МГП: «Релігійний персонал» – це особи, які займаються виключно виконанням релігійних (духовних) функцій» (Україна, Посібник із застосування норм МГП, Міністерство оборони, 11 вересня 2004 р., §§ 1.2.24 та 1.2.36).
4) Зазвичай духовним особам пропонують альтернативну службу або ж участь у бойових діях у статусі капеланського служіння в лавах ЗСУ. Наприкінці 2021 року в Україні почав діяти Закон України «Про Службу військового капеланства». У Законі України від 30 листопада 2021 року №1915-IX, ст. 7 «Вимоги до військового капелана», зазначено: 1) Військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації та отримав від керівного центру (управління) відповідної релігійної організації мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. 2) Обов’язковою вимогою для зайняття посади військового капелана є наявність вищої богословської освіти.
Крім того, згідно з пунктом 7 ст. 1 того самого закону, квота конфесійного представництва військових капеланів – це співвідношення кількості військових капеланів окремої конфесії до загальної кількості військових капеланів у відповідній службі. Отже, тільки невелика кількість священнослужителів можуть бути капеланами. Крім того, абсолютна більшість богословських дипломів священнослужителів Римо-Католицької Церкви в Україні або без акредитації Міністерства освіти України, або отримана за кордоном, що унеможливлює залучення священнослужителя до капеланського служіння в ЗСУ.
Щодо альтернативної служби, передбаченої для громадян, релігійні переконання яких суперечать участі в бойових діях, яка при загальній мобілізації в країні у більшості випадків де-факто скасовується, то її проходження також вимагає полишення священником місця служіння й обслуговування вірних. Тому важливим моментом для духовних осіб було б урахування їхнього духовного служіння в парафіях, семінаріях, духовних центрах тощо як критично важливого для громадян України. Релігійна діяльність пастирів, окрім релігійного елемента, передбачає соціальну й гуманітарну опіку населення, тож добре було б, якби вона була зарахована саме як альтернативна служба в часі війни.
5) Дуже багато священників та інших духовних осіб Римо-Католицької Церкви в Україні залучені в гуманітарній сфері, яка стала важливим елементом допомоги населенню країни від початку цієї війни, тобто з 2014 року. Без сумніву, ця сфера не менш важлива для України, аніж збройний захист. І представники духовенства тут набагато ефективніші, аніж більшість інших верств населення, як також більш пожиточні для країни, аніж якби вони – більшість без попереднього військового досвіду – мали б бути залучені до воєнних дій. Багато католицьких священників задіяні чи то через якісь центри, чи то безпосередньо в своїх парафіях до гуманітарних акцій: або як організатори підтримки воїнів, переселенців, родин воїнів, або як посередники в таких акціях з-за кордону. Саме авторитет католицького священника дозволяє католицьким організаціям Заходу надавати гуманітарну допомогу населенню України.
Ба більше, духовна підтримка на місцях тих, чиї рідні воюють на фронті, чи тих, які вже, на жаль, втратили у цій війні своїх рідних, або сини й дочки яких повернулися з фронту покаліченими чи психічно знівеченими, є дуже важливим полем праці. Цю працю, окрім психологів чи інших фахівців, повинні виконувати також священнослужителі.
На підставі вже перелічених чи подібних критеріїв може бути розроблений закон України про священників чи духовних осіб у часі війни в Україні.
Післямова
Є священники або пастори з деяких конфесій в Україні, які готові йти воювати зі зброєю в руках. У принципі, з погляду законодавства України ніщо не стоїть цьому на заваді, якщо в них все добре зі здоров’ям та віком, тобто вони будуть визнані військовозобов’язаними і виявлять бажання стати воїнами як добровольці чи просто відразу, отримавши повістку, поїдуть у пункт комплектації та підготовки.
Свого часу, в давнину, духовні особи, хоча це були винятки, брали до рук зброю й воювали. В часи секулярних урядів, особливо в ХХ столітті, у деяких країнах деяких священників без проблем мобілізували, як-от під час Другої світової війни. Проте саме після цієї війни й розробляли Міжнародне гуманітарне право, бо, як здавалося, була в цій практиці мобілізації духовних осіб якась невідповідність.
Тепер в умовах ще однієї війни ХХІ століття варто подумати, яка місія священника чи загалом, чи під час війни. Замало дивитися лише на стать. Багатодітний батько, попри те що він чоловічої статі, має свою важливу місію під час війни допомогти своїй дружині виховати й забезпечити чисельне потомство. Професор вишу чи лікар теж мають свою місію в тилу під час війни. Служіння священника часто беруть у лапки під час війни. Так, начебто воно було лише «на мирні часи», а коли війна, то священник стає для держави і для багатьох громадян просто «громадянином чоловічої статі».Напевно, все ж таки треба допрацювати українське законодавство щодо статусу священників у часі війни. Також Церквам і церковним спільнотам варто доопрацювати свої позиції щодо статусу священників, а також попрацювати над розумінням цього в суспільстві – передусім священницької ролі в ньому незалежно від обставин. Насамперед варто самим священникам подбати про цей суспільний статус і авторитет. Найкраще – через ревне служіння Богу та людям, через любов Бога понад усе, а довіреним пастирській опіці ближніх – як про самих себе.
Петро Балог, ієромонах- домініканець
