Оскільки проповідь – це не просто публічний виступ на релігійну тему, хотів би свої роздуми про проповідь і про сприйняття проповіді почати з ширшого еклезіологічного контексту: глянути більше на природу Церкви, на те, чим є Церква. В класичних підручниках з еклезіології завжди наголошувалося на боголюдській природі Церкви, на тому, що це не лише суспільна інституція. Часто для цього опису боголюдської природи Церкви використовували термінологію Халкідонського Собору, костра в прямому сенсі стосується безпосередньо Ісуса, про дві природи і одну особу, про цю незмішаність, незлитність, але й неподільність двох природ: Божої та людської в особі Ісуса Христа.
Оскільки Церква є тілом Христовим, якоюсь мірою, за аналогією можемо говорити про це взаємопроникнення Божої та людської природи, Божого та людського елементів і в самій Церкві. Воно теж буде стосуватися всього, що діється в Церкві, зокрема й проповідництва. Це виражається в боголюдській природі слова проповіді, котре є водночас словом людини і словом Божим. Нехай усвідомлення цього буде для нас таким тлом, на якому ми аналізуватимемо, шукатимемо якихось кращих рішень. Врешті-решт, оцінюватимемо ефективність церковного проповідування.
Свого часу я навчався в Дрогобицькому педагогічному інституті. Мені донині в пам’яті застрягло одне твердження, яке я міг би застосувати також до проповідництва. Викладач із педагогіки тоді говорив нам про те, що наші учні адекватно зрозуміють поданий нами матеріал на 20%. Решту, 80%, або не зрозуміють, або зрозуміють неправильно. Я ніколи не перевіряв цієї статистики, але, маючи деколи зворотний зв’язок після своїх проповідей чи навчань, стикаюся з таким дивним розумінням моїх слів, що ці 20% мені видаються оптимістичним прогнозом.
І це ставить питання про наше слухання. Євангеліє вказує: «Вважайте як слухаєте» (Лк. 8,18). І тут я не хочу кидати камінь у город мирян, мовляв, вони не слухають або ж слухають неуважно. Ця проблема стосується передовсім духовенства. Деколи мені здається, що здатність слухання як такого дуже різко знижується разом із отриманням диплома семінарійної освіти і взагалі пропадає з моменту рукоположення. Це знову ж таки не підтверджена жодними дослідженнями теза, а тільки моє суб’єктивне спостереження. Бути служителем, бути тим, котрий проповідує, котрий звертається до інших зі словом, і самому не втратити здатності слухати – це дар. Не скажу, що це якийсь надприродний дар, але це таки талант, який можна закопати, а можна розвинути.
Чому нам складно слухати? Тому що ми накладаємо певні фільтри на те, що чуємо. Я ці «фільтри» розбив на кілька, важливих, як на мене, груп.
Три «фільтри» слухання проповіді
Першу групу я назвав би «фільтр інтелектуальної матриці». Припустимо, я в своїй голові маю якісь переконання, погляди і твердження, які приймаю за істину. І тоді, слухаючи іншого, шукаю в тому, що він говорить, підтвердження того, що знаю, у що вірю, у чому переконаний. І якщо чую щось, що мені не пасує, не відповідає моїм поглядам, то автоматично відключаюся. Навіть не включаю якогось внутрішнього бунту. Просто не чую те, що мені не пасує, а чую лиш те, що мені пасує, з чим вже заздалегідь погоджуюся. І що більше буде того, що мені пасує, того, що я почую від того, хто до мене промовляє, то більше буду задоволений, то вищу оцінку зможу поставити тому проповіднику, промовцю чи людині, котра до мене промовляє. «Як мудро він сказав. Справді, це ось так і так, і так». Теза «як мудро він сказав» – це немов би потвердження того, що я сам не дурний, я теж у це вірю, я теж це знаю, я теж у цьому переконаний. І от я почув від когось іншого потвердження моїх поглядів, і це мовби ще стороннє потвердження моєї особистої мудрості. Можемо сказати, що таке сприйняття слова, скерованого до мене, є побічним ефектом людської гордині чи людського обмеження. Це правда. Але навіть якщо я свідомо хочу боротися проти гордині чи бути людиною, відкритою до інших, цей механізм пошуку своїх поглядів у тезах людини, котра до мене промовляє, так глибоко «зашитий», що треба дуже великого зусилля, аби його позбутися чи хоча б звернути увагу на ті тези, які не пасують до моїх переконань, світогляду і всього того, у що я вірю, щоби їх автоматично не усувати з поля зору.
Ще один фільтр – це «фільтр певного утилітаризму». Тобто я хочу почути від проповідника щось, що зможу використати за іншої нагоди. Цей фільтр особливо стосується священників, які слухають проповідь іншого священника. Я сам нерідко думаю про те, що можу використати чиїсь думки в майбутньому, коли буду проповідувати на цю саму тему, читати цей фрагмент Євангелії: «О, треба запам’ятати цей зворот, бо мені він сподобався. Якщо я його використаю, додам якийсь жарт чи інший приклад, це сподобається моїм слухачам». Але тоді слово, котре я слухаю, не стосується мого життя, мого серця, моїх життєвих рішень, а тільки якогось абстрактного майбутнього, коли я проповідуватиму комусь іншому.
Два описані фільтри очевидно збіднюють наше слухання, інструменталізують його. А проте ще дозволяють нам якось слухати. Натомість є ще один фільтр, що особливо стосується саме церковних проповідей. Це фільтр, який я умовно окреслив би фразою: «А що нового ти можеш мені сказати?» або «Я й так знаю, що ти мені скажеш».
Приходячи до храму, ми дуже часто знаємо, що скаже священник. Суть навіть не в тому, що він говорить за тією самою схемою, бо євангельські фрагменти повторюються з року в рік. Священник, не маючи якогось великого інтелектуального багажу, просто говорить, повторює завчені фрази з року в рік при нагоді того чи іншого свята. Але це правда остільки, оскільки вона передбачає лише людський вимір нашого проповідування.
Бо насправді теза про те, що до храму ми приходимо для того, щоб нам сказали, що треба бути хорошими, що треба всіх любити, бути добрими, прощати, бути щедрими, врешті-решт, любити Бога і ближніх – це теза моралізаторського підходу до віри.
Бо насправді теза про те, що до храму ми приходимо для того, щоб нам сказали, що треба бути хорошими, що треба всіх любити, бути добрими, прощати, бути щедрими, врешті-решт, любити Бога і ближніх – це теза моралізаторського підходу до віри. Такий підхід дуже збіднює наше спілкування з Богом, зводить його до меж закону і спонукає до правильної поведінки. Класична практика довоєнних галицьких сіл, коли чоловіки в часі проповіді виходили на перекур, служить доказом древності цієї традиції, що «тут ми нічого не втратимо, нічого не пропустимо, нічого нового він нам не скаже».
Чи живе проповідник проповіддю?
Отже, проповідь (гомілія), як і все, що робиться в Церкві, має боголюдський характер. Думаючи про божественну підтримку, про міць Божого слова, не варто нехтувати тим, щоб готуватися, продумувати проповідь. Комусь треба виписати тези, комусь написати цілий текст того, що будеш говорити. Нас у семінарії завжди вчили, щоби з одного боку мати перед собою текст, а з другого бути вільним від тексту. Оцінки з гомілетики в семінарії ставили на основі того, який ти текст написав і як його потім переконливо передав своїм слухачам, не заглядаючи весь час у нього, тримаючи зоровий контакт зі своїми слухачами. Це технічна сторона людського виміру проповідування. Врешті, такі вказівки останніми роками звучать від Папи Франциска: проповідь не повинна перевищувати восьми хвилин. Вони теж виходять із розуміння людського виміру проповідування. Адже ми промовляємо до людей, які дуже часто не спроможні зосередити увагу на довший час. Папа радить, що проповідь має бути короткою: хай у ній буде один образ, одна думка і одна емоція.
Я розумію, що прагнення понтифіка випливає, як мені здається, з милосердя до людей. Часами, коли я слухаю якихось своїх співбратів у священстві, я би теж дуже хотів, щоби та чи інша проповідь закінчилася щонайскоріше. Але я далекий від того, щоби з цього робити універсальне правило. Стежачи за собою, бачу, як мене деколи захоплюють довгі наративи. Я можу слухати годинні лекції тих викладачів, котрі мені цікаві та в стані вести мене від тези до тези, від твердження до твердження, переплітаючи ці тези якимись життєвими історіями з власного прикладу й досвіду. І тут не мовиться лише про час. Або навіть не так про час, як про те, чи той, котрий говорить певні речі, тим усім живе, чи він над тим роздумує, чи він є свідком того всього, про що сам говорить.
Три критерії проповідників
Для мене прикладом позитивного проповідування залишається зразок апостольської проповіді. Це біблійний фундамент, на котрому можна будувати далі. Як будувати, як довго проповідувати, як технічно цю проповідь конструювати, які образи вживати – це вже питання техніки. Натомість основою для мене є те, якими проповідниками, по суті, були апостоли. Цю їхню сутність окреслюю трьома критеріями.
Отже, щоби бути проповідником Божого слова, треба: по-перше, бути посланим, по-друге, йти без нічого, по-третє, бути свідком.
Категорія «післанництва» в житті апостолів була такою виразною й очевидною. Ісус каже їм: «Ідіть проповідуйте». В Євангеліях читаємо про два послання: спершу на внутрішню місію, до самих ізраїльтян, згодом, після Воскресіння – до всіх народів. Лука говорить про те, що посланих було 72, тобто ширше гроно апостолів. Ісус їх посилає, і в тому післанництві Він вказує на те, щоб не брали зі собою нічого. Суть не в тому, щоб зараз розуміти це дослівно як заборону запасних речей, але як запрошення покладатися на Боже провидіння. На того Бога, який буде мене супроводжувати в процесі проповідування. Це докладніше розглянемо пізніше, а зараз вернімося до першої умови – бути посланим.
Цей критерій післанництва в sensu stricto (стислому розумінні. – Ред.) виконують ті, що послані, наприклад, єпископом як висвячені служителі, або ж ті, що отримали канонічну місію. Маючи богословську освіту, вони покликані й послані навчати, проповідувати в той чи інший спосіб. Але я дивився б на цю категорію ширше, не лише через критерій наявності документа про освіту й канонічну місію. Категорія післанництва – це категорія належності до спільноти. Це усвідомлення того, що те, що я роблю і говорю, те, що горить у моєму серці, – не моя приватна ініціатива, не лише моє особисте бажання. Очевидно, що воно містить особисте бажання, але це усвідомлення того, що я включений у ширший контекст християнської спільноти, яка мене посилає навіть тоді, коли я сам зголошуюся. Наприклад, щоби провести якесь навчання чи християнський табір, дати свідчення всередині своєї спільноти. Вони це приймають, потверджують, дають мені мандат. Вони – це спільнота разом зі своєю головою (пресвітером, який очолює цю громаду).
Моє післанництво і завдання проповідування будується на факті мого хрещення. Вже як охрещений я беру участь в пророчому, царському й священничому служінні Ісуса Христа. Про це говорять церковні документи. Отже, сам факт хрещення вказує на те, що я покликаний бути пророком. Формально можемо сказати, що папірцем, котрий потверджує право і навіть обов’язок мого проповідництва, є свідоцтво про хрещення. Але ж мова не про папірці, а про те, що насправді я є частиною спільноти не лише в категоріях того, що так психологічно відчуваю, і не тому, що так воно є, бо я юридично належу до парафії та єпархії. Питання в тому, чи справді за мною стоять реальні люди, які моляться за мене і моє служіння як пресвітера, катехита чи мирянина, активного мирянина, лідера або проповідника в тій чи іншій формі, якоїсь євангелізаційної школи, наприклад.
Післанництво ніколи не може бути тільки моєю особистою ініціативою, бо, мовляв, мені так хочеться. Тоді є спокуса просто знайти місце, де я можу себе реалізувати, де на мене всі звертатимуть увагу, що я такий хороший, мудрий, маю ораторські здібності, та й усі будуть захоплюватися моїми словами. Насправді це вже перший крок до неуспіху, поразки, до того, що ця «місія» не принесе тих плодів, котрі могли б бути.
Друга умова – йти без нічого – є складною з огляду на те, що її можна трактувати дуже поверхово. Боюся, що багато хто розуміє цю тезу як «іти на проповідь без жодної заготовки. Мовляв, от що Бог дасть, яке натхнення прийде, те й говоритиму». Я вже згадував, що до проповіді завжди варто готуватися якнайкраще, робити все так, ніби все залежить від наших зусиль.
Це класична порада духовного життя – робити все так, ніби все залежить від нас, і молитися так, ніби все залежить тільки від Господа Бога. Це поєднання наших зусиль і Божої благодаті, що дає нам синергію боголюдської співпраці. І ця співпраця приносить тоді належні плоди.
Отже, йти без нічого – це не про відсутність підготовки, не про відсутність освіти і не про відсутність технічних засобів для проповідування.
Євангельська вбогість у виході на проповідь передусім пов’язана з тим, щоб залишати слухачів вільними прийняти це слово або відкинути, послухати або розвернутися й піти геть.
Євангельська вбогість у виході на проповідь передусім пов’язана з тим, щоб залишати слухачів вільними прийняти це слово або відкинути, послухати або розвернутися й піти геть. На перешкоді цій євангельській убогості можуть бути очевидні факти, як те, що церковний єрарх, якийсь відомий проповідник, автор біблійних книжок, харизматичний священник, знаменитий лідер може чинити тиск своїм авторитетом і сковувати слухачів так, що вони будуть почуватися немовби зобов’язаними прийняти те, що проповідник говорить. Очевидно, це зобов’язання послухати може бути дуже поверховим. Часто воно виражене у певних формах чемності щодо проповідника і не гарантує відкритості серця. Водночас я теж розумію, що ХХІ століття зі всіма процесами лаїцизації, антиклерикалізму сприяє тому, що той, хто виходить на проповідь, хоч ким він є і яке його місце в єрархії, який його авторитет в клерикальному середовищі, дуже часто наражений на скептицизм слухачів. Ці люди ще прийшли сьогодні до храму, але слухають критично. Апріорний скептицизм може бути однією з форм «фільтра», про які я вже розповідав, але може бути здоровою відсутністю якогось побожного благоговіння перед людиною в рясі. Він не сприймає все, що скаже ця людина, як істину в останній інстанції. Репрезентант цього скептицизму має відкрите й критичне мислення. Той, хто виходить з Божим словом до такої людини, насправді має більше шансів достукатися до її серця, душі – того найглибшого місця, де відбувається зустріч людини з Господом Богом, аніж до тієї поверхово побожної особи, котра накладає на себе всі ті «фільтри», про які я згадував. Іти без нічого – це, власне, йти зі свідомістю того, що твоє слово може бути відкинуте, неприйняте, що ти можеш зіткнутися зі стіною, що тебе не мусять приймати з широкими обіймами і слухати з відкритим ротом.
І, врешті, третя умова – йти як свідок – є в певному сенсі найскладнішою. Бо немає жодного зовнішнього способу переконати інших у тому, що ти дійсно є свідком того, про що говориш, окрім власного життя. Цей критерій найкраще реалізується в ситуації, коли ти проповідуєш до середовища і людей, які знають, як ти живеш, мають з тобою особистий контакт. Але ми теж розуміємо, що дуже часто наша проповідь торкається тих людей, які чують наші слова вперше, зокрема під час проповіді в соцмережах і на Youtube. У таких випадках насправді постає дуже знеособлена проповідь. Як, проповідуючи в інтернеті, говорити про те, що інші мусять мати до мене довіру на основі того, що бачать, що я тим живу, про що говорю? Тут воно не працює. Тут ми входимо в якусь дуже суб’єктивну площину оцінки або суб’єктивну площину довір’я до проповідника, котрого особисто не знаємо. З оперуванням цим критерієм кожен має свій особистий досвід.
Я особисто знаю небагатьох проповідників, слухання яких у мене народжує оце довір’я, і в мене серце відкривається на те, що вони говорять. Слухаю не лише вухами, а шукаю сигналів, що все сказане вони перепускають через власне життя, власний досвід. Теоретично я би й сам таким хотів бути, але як це мені вдається, нехай оцінюють інші. З другого боку, знаю таких, у проповідях яких з формального погляду годі знайти якісь недоліки. Там усе по-богословськи правильно, усе вибудуване згідно з правилами риторики, і цей проповідник навіть тримає увагу своїх слухачів. Але десь, чи то через очі, чи через міміку, чи через якісь мимовільні жести, у моєму серці народжується сумнів, і я не довіряю тому, що говорить цей проповідник, бракує мені цього елемента свідчення.
Висновки
Отже, одного боку, нам варто враховувати всі поради, техніки і, зрештою, обставини слухачів, які нас слухають, яким складно зосередитися. Але навіть якщо ми будемо використовувати все й робити все правильно, а восьмихвилинну проповідь будувати за принципом «один образ, одна думка, одна емоція», то можемо не осягнути результату. Подібно до того, як учили мене в педагогічному інституті, що люди з усього сказаного винесуть, можливо, 20% і що воно не змінюватиме їхнього життя, не торкатиметься їхнього серця. Водночас варто, застосовуючи це наше знання про проповідування, духовно готуватися до проповіді. А цією духовною підготовкою є ціле наше життя. Це не лише якась особлива молитва перед читанням Святого Письма, перед підготуванням до проповіді. На те, в який спосіб, як ми говоритимемо, впливає все наше життя.
На шляху кожного проповідника будуть і ті, котрі чигатимуть, «як би його піймати на слові», і ті, котрих Томаш Галік називає шукачами (seekers), – люди в духовному пошуку. Для тих людей кожне слово, сказане від серця, Бог може використати на добро, щоби притягнути таку людину до Себе. Вірю, що Господь дозволяє почути кожному, хто відкритий, те, що йому на цей час найбільш потрібне. Це дозволяє мені не опускати рук і не бути фрустрованим у пропорції 20 на 80.
Ігор Пецюх, священник УГКЦ, Деканат душпастирських справ УКУ
