Ще років 15 тому в публічному дискурсі було чимало голосів тих сил, які намагалися «законсервувати» Українську Греко-Католицьку Церкву як «галицьку». Такою була реакція певних середовищ на сміливий крок УГКЦ повернутися до служіння на терени, де вона ще у XVIII столітті мала більшість вірних і навіть в умовах російських репресій існувала до кінця 1830-х років. Царський та комуністичний режими нищили УГКЦ і пам’ять про неї, але як тільки Україна здобула незалежність, то відродилася, бо люди її шукають. Дійсно, через тяжкий тоталітарний спадок у центрі, на сході та півдні України мережа парафій УГКЦ наразі розвинена далеко не так, як на заході. Однак тут УГКЦ є Церквою людей, які, можливо, не «успадкували віру» (насправді звичку ходити до церкви по неділях), а шукали Бога й особисто зустріли Його. Ці люди часто розсіяні, тому священникам доводиться брати на себе чимало обов’язків. Про життя й душпастирське служіння УГКЦ на Житомирщині читачам «Патріярхату» розповідає отець Роман Шкрібенець.
– Розкажіть, будь ласка, коротко про себе та про свої обов’язки.
– Передусім я є священником Греко-Католицької Церкви. Служу на Житомирщині і є парохом трьох парафій. Одна парафія – Верховних апостолів Петра і Павла у військовому селищі Вакуленчук. Там ми маємо капличку й соціальний будинок. Друга парафія – Святого Івана Богослова у селищі Великі Коровинці. Це одна зі старіших парафій, яка існує з 1997 року. Там уже збудований храм, є катехитичний клас. І третя парафія – Святого Пантелеймона в малесенькому селі Михайленки на 300 людей. Там поки що є тільки громада.
Також маю адміністративні обов’язки: є протопресвітером, деканом Бердичівським, опікуюся нашими священниками, нашими парафіями на півдні Житомирщини. Ще одне служіння – це керування благодійним фондом «Карітас Бердичів», який діє уже майже два роки й активно служить нашим людям у потребі. Ну і четверте моє служіння – волонтерське, як військового капелана, в духовній, молитовній, але також матеріальній підтримці наших військових. Ось так коротенько про мої служіння.
– Як ви прийшли до священства?
– Уже змалечку мені дуже подобалося служіння нашого місцевого священника, і воно десь так помаленьку виховувало в мені бажання служити Богові й людям. Потім почався триваліший період становлення до священства, навчання в Інституті родини у Варшаві при Богословській академії. Відтак із 1999 року я п’ять із половиною років навчався у Львівській духовній семінарії та півтора року в Дрогобицькій духовній семінарії. Потім ще три роки працював на світській посаді, аби забезпечувати родину.
У 2008-му владика Богдан Дзюрах запросив мене до Київської архиєпархії. Я отримав священничі свячення і з 2008 року служу на згаданих парафіях у Житомирській області.
– Вочевидь, історія кожної парафії – у Великих Коровинцях, Вакуленчуку, Михайленках – має свої особливості?
– Історія Коровинців дуже цікава, тому що є архівні згадки про тамтешній перший храм, посвячений у 1734 році. Ми розуміємо, що він був унійний, хоч і не маємо прямого підтвердження. Однак перша відома архівна згадка про священника у Великих Коровинцях датована 14 березня 1785 року. Тоді в місцевій церкві Святого Івана Богослова відбулася канонічна візитація, в якій записано, що нещодавно помер парох Гавриїл Герасомович і парафію тимчасово адмініструє Чуднівський декан Кирило Гарасимович. Той храм був трикупольний, із тесаних дубових брусів, мав дерев’яну підлогу та новий іконостас. Що цікаво, згаданий і старий іконостас, який громада не спалила, як це часто бувало в історії, а розібрала й розвішала на бічних стінах церкви. На вівтарі був антимінс Київського митрополита Феліціяна Володковича. 21 травня 1786 року Київський митрополит Ясон Смогоржевський на храмове свято Івана Богослова висвятив отця Тимофія для служіння у Великих Коровинцях. Тобто в 1780-х роках це вже точно була унійна громада, унійний храм із тривалою історією: як сказано в акті візитації 1785 року, ніхто тоді вже й не пам’ятав, хто його збудував і освятив, – так давно це сталося. Той священник прослужив до 1792 року, доки не зайшла Російська імперія, і його було переведено на православ’я. Але він дуже швидко пішов на емеритуру, і на парафії ще довгі 40 років служив його зять. У 1997-му римо-католицькі священники у Великих Коровинцях побачили, що до них на богослужіння приходять дуже багато людей нелатинського обряду. І тоді запросили греко-католицького священника з Бердичева, щоб він приїжджав для них служити. Так була заснована парафія УГКЦ. Довго наша громада молилася в каплиці римо-католиків, але в 2011 році ми почали зводити свій храм. І ось уже чотири роки молимося у великій новозбудованій церкві.
У Вакуленчуку було кілька людей, які хотіли нашої церкви. Тоді отець Іван Цихуляк у 2005 році заснував парафію. В 2010-му збудували капличку. Ця парафія дуже активно розвивається.
Село Михайленки дуже маленьке, туди тільки по великих святах приїжджав православний священник. Через певні неприємні речі люди дуже хотіли, щоби в цьому селі була саме наша парафія. Мені було дуже складно доїжджати в Михайленки, бо це третя парафія. Але в 2018 році ми заснували парафію й змурували маленький храм. Ця парафія також добре розвивається.
Кожна громада по-своєму унікальна. Навіть хори співають зовсім інакше. Трошки відрізняється й мелодія богослужіння. Тобто кожне село має якісь унікальні тембри й нотки. Водночас, оскільки на всіх цих парафіях служить один священник, ми переважно долучаємося до одних і тих самих соціальних чи волонтерських речей. Воно нас всіх об’єднує.
– А яку саме роль відіграє Церква в житті та розвитку цих трьох громад?
– Насамперед парафія у Вакуленчуку є засновницею благодійного фонду «Карітас Бердичів УГКЦ». Соціальні акції, служіння бідним переросли в те, що ми заснували цілий благодійний фонд, і це справді унікально. Навіть дивно, що його засновником є Вакуленчук, але фонд більше працює в Бердичеві, трішки в Чуднові, трішки в Ружині, тобто у всіх наших парафіях. І це є великою (в нормальному значенні цього слова) гордістю Вакуленчука. У Великих Коровинцях, навпаки, дуже сильно розвинулося військове волонтерство. Від початку війни вони стали соціальним хабом, бо туди безпечно доїжджали вантажівки, буси з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівщини. Там усе сортували й розвозили Києвом, Житомирщиною, Дніпропетровщиною, Вінниччиною. Протягом першого року війни працювало й волонтерило по 70–80 людей одночасно. Це було величезною заслугою Великих Коровинців для нашої оборони та нашого війська.
– Розкажіть докладніше про діяльність фонду «Карітас Бердичів».
– Благодійний фонд «Карітас Бердичів УГКЦ» заснований 12 вересня 2022 року. Починали ми з реагування на гуманітарну кризу, коли на Житомирщину, Бердичівщину, Чуднівщину, Романівщину, Руженщину приїхала величезна кількість внутрішньо переміщених осіб. Наш благодійний фонд інтенсивно надавав гуманітарну допомогу. Дуже швидко це гуманітарне реагування переросло в підтримку адаптації цих людей. Переселенців підтримували психологи, їхніх дітей гуртували педагоги й аніматори. Це вибудувало цілу програму підтримки дітей війни.
Наступним важливим моментом служіння «Карітасу Бердичева» було стрічання евакуаційних потягів із Покровська. Майже цілий рік ми кожні вісім днів зустрічали евакуаційний поїзд на вокзалі в Бердичеві. Волонтери допомагали виходити людям із поїзда, психологи працювали з кризою, а наші працівники, волонтери одразу забезпечували прибулих гарячими обідами, кавою та чаєм. Дітям завжди пропонували м’які іграшки, щоб вони могли відчути приязнь, зрозуміти, що про них турбуються. Це такий був дуже важкий, але дуже важливий проєкт. Ми зустріли 58 поїздів й надали допомогу майже тисячі людей.
І найважливішим для мене як священника та військового капелана є проєкт підтримки дружин і дітей наших військових. Дружини зі своїми дітьми мали можливість перебувати в психоедукаційному таборі на Львівщині сім днів. З ними працювали педагоги, соціальні працівники, психологи, а також священники. Ми назвали ці табори «Новий подих». В них уже взяли участь 190 дітей і 70 дружин військових. Ми провели вже сім таких таборів. Далі шукаємо можливості, щоб цей напрямок розвивати, бо бачимо, наскільки важливо давати дітям наших військових, які роками не бачать своїх татусів, відчуття, що про них хтось піклується, дбає. В той момент, коли їм надзвичайно важко, важливо подати руку допомоги.
– А якою є ваша капеланська діяльність?
– Раніше моя капеланська діяльність була більш систематичною. Я чотири роки був штатним військовим капеланом у військовій частині. Ця діяльність ставила переді мною певні виклики, дозволяла здобувати певні досягнення, відчувати радощі, спільні з нашими військовими. Але коли наше військове капеланство перейшло на професійну колію, коли військовий капелан став офіцером, я став уже таким капеланом-волонтером. Здійснив кілька поїздок до своїх друзів, парафіян, односельців із Чуднівщини аж до лінії фронту. Ми їм і допомогу возили, і мали можливість із ними там побути, помолитися, підтримати на дусі.
Тепер такого глибинного щоденного капеланського служіння я вже не здійснюю. Але точно велику частину свого служіння приділяю групі, яку ми називаємо групою підтримки родин загиблих. Маємо у Вакуленчуку та Великих Коровинцях групу дружин, матерів наших загиблих військових. Щомісяця зустрічаємося, молимося за наших загиблих Героїв із наших парафій, із нашого селища та за всіх, які поклали своє життя. Провадимо різні волонтерські активності. Провідували прощею могили наших Героїв по всьому району, мали зустрічі з психологами. Все це робиться для того, щоби підтримати ці родини, а також вшанувати, показати їм, якою важливою є ця жертва, яку склали їхні діти, чоловіки, батьки. Це пласт служіння, на який я ніколи не шкодую свого часу.
Тепер у військовій частині служу менше. Лиш інколи навідуюся. Ще є військове волонтерство. Ми купуємо дрони, передаємо допомогу. Щомісяця від наших парафій їде на фронт 300–400 кілограмів різної допомоги: від медикаментів до звичайних гостинців, зокрема солодощів і кави.
– Як ви це все встигаєте? Як вам вдається долати кризи й психологічно відновлюватися?
– Як усе встигати? По-перше, роблю те, що можу, і не роблю того, чого не можу. В усіх речах, які роблю, стараюся бачити людину. Може, мені зараз і важко приділити п’ять хвилин військовому, але він за ті п’ять хвилин цілий день стоїть за мене! Коли мені треба вночі їхати завантажувати бус для наших людей у потребі, то я розумію, що так, мені зараз важко, я змучився, вдома на мене чекає родина, але я також точно знаю, що якщо я цього не зроблю, то комусь буде ще гірше. Мені буде просто зараз некомфортно, бо я змучився і мене родина не бачить, але це точно матиме якусь користь.
Я бачу, що багато чого не можу, але це точно помножує Бог. Тобто в тих моментах, коли мені важко, коли мені не вистачає сили, я кажу: «Боже, якщо ти хочеш, щоб я це зробив, помагай, бо я не можу!». І насправді інколи стаються такі речі, що дивують мене, дивують людей.
Таке інтенсивне служіння є наслідком війни. Ми розуміємо, що маємо робити багато, бо хтось робить ще більше.
Як долати кризи? Я завжди кажу, що там, де мені важко, точно є Бог. Там, де мені комфортно, я не певен, що Він дуже сильно торкається мене. Але Він є там, де мені важко. Хіба для Бога щось є неможливим? Він мене відновить.
Стараюся мати бодай один день на місяць, коли приділяю увагу собі та родині. Тепер я за три роки нарешті маю майже два тижні відпустки. Хоч і роблю паралельно корисну річ, але вже є зміна обставин, поновлення сил.
Я завжди молюся. Молюся за військових, молюся за своїх парафіян, молюся за своїх друзів, молюся за Україну, щоби вона вистояла, бо маємо цього ворога перемогти. Бог є з нами, і ми точно з Ним переможемо!
Розмовляв Данило Стаценко
