Корупція в Україні – як прив’язана до ноги гиря, що заважає нам рухатися з потрібною швидкістю. Особливо дошкуляє вона в часі війни, коли тисячі українців гинуть за нашу незалежність і можливість розвитку громадянського суспільства. Та й попри таку високу ціну корупція в нас не зникає сама собою. Вона, як каже наш співрозмовник, подібна до інфекції і просто витає в атмосфері. Корупція не обходить і Церкву, яка є частиною цього ж суспільства. А проте боротьба з нею дійсно можлива. Яким шляхом можна долати корупцію, з читачами «Патріярхату» ділиться Андрій Костюк, президент Nexia Україна, член Львівської колегії адвокатів, викладач кафедри філософії УКУ.
– Пане Андрію, поговорімо про корупцію. Це, звісно, стара, але завжди актуальна тема. Почнімо із загального: корупції як стану суспільної системи. Корупцією просякнуте все знизу догори. І хоч у нас є державна структура для боротьби з нею, результат її роботи незначний. То як же подолати корупцію? Торік ми мали інтерв’ю з істориком Ярославом Грицаком, і він сказав, що владна верхівка мала б показати приклад. Можна було б узяти за взірець принцип сінгапурського лідера Лі Куан Ю – ув’язнити трьох найближчих корумпованих друзів. Якщо буде система покарання і люди це бачитимуть, тоді ефект змін і реформ може стати відчутним. Що про це думаєте?
– Пропоную почати із загального. Юристи люблять починати з визначення, а філософи – із загальних принципів. А я і юрист, і філософ, то спочатку постараюся сформулювати визначення корупції і пояснити, чому вона є злом.
Корупція – це про подвійну взаємодію. Приміром, є якийсь чиновник, який відповідно до суспільного договору, тобто згідно з писаним законом, має владу від суспільства для виконання дорученої йому роботи. За свою зарплату він мусить надавати адміністративні послуги, ухвалювати судові рішення тощо. Натомість ця особа, зловживаючи владою, шукає додаткової вигоди. Тобто цьому чиновнику недостатньо того, що він отримує, він не готовий просто служити й виконувати ті функції, які на нього покладені. Використовуючи владу, чиновник вступає у подвійну взаємодію з тими, над ким він цю владу здійснює. І ось у межах своїх повноважень він повинен надавати адміністративні послуги. Наприклад, видати водійські права після того, як водій успішно склав іспит. Так само суддя має ухвалити рішення на підставі закону. Але цього не відбувається, натомість рішення ухвалюють на основі якоїсь додаткової вигоди. Все залежить від того, як «зарядять» суддю. «Зарядять» по-одному – він посадить людину, «зарядять» по-другому – допоможе уникнути кримінальної відповідальності.
Це погано, тому що розмиває суспільний договір і підриває систему правопорядку. В суспільстві створюється подвійний стандарт: писаний і неписаний. Неписаний стандарт – це «вирішимо все, якщо знайдемо як». Писаний стандарт – суворий закон, але незрозуміло, як він працює, бо корумпована система непрогнозована. Навіть якщо правда на моєму боці, суддя все одно може засудити мене, якщо йому за це дали хабаря. Тож у підсумку маємо хворе суспільство.
Варто зазначити, що це стосується не лише нашого суспільства. Корупція така ж давня, як державні інституції. З того часу, як ми знаємо про існування держави, знаємо і про корупцію. Згадаймо закони Хаммурапі чи Старий Завіт. Уже в ті часи були закони проти корупції. Ця спокуса ніколи не зникає. Так само, як спокуса красти, обмовляти чи заздрити. Спокуса обертати владу на собі на користь з’являється саме тоді, коли людина здобуває владу. В цьому сенсі меншою чи більшою мірою всі люди однакові та піддаються системі. Якщо українця помістити в швейцарську чи німецьку систему, він, найімовірніше, поводитиметься згідно з тамтешнім законом і правилами. Якщо ж німця або швейцарця поставити тут, в Україні, то з часом він почне поводитися так, як прийнято тут.
– Так, це дуже помітно з того, як українці дотримуються правил безпеки дорожнього руху десь у Європі та як нехтують ними на батьківщині.
– Отож. Пригадую, у 2000-х були історії, що кілька поколінь співробітників посольств і консульств західних країн після повернення додому були ув’язнені через зловживання в наданні віз. Через них пересічні громадяни не могли отримати візи, натомість відкривали їх повіям і представникам кримінального світу, бо ті «знаходили шлях до їхніх сердець».
Все це лише вкотре доводить, що корупція працює незалежно від генотипу, кольору очей, раси чи чогось іншого. Інтерес до грошей, поєднаний із тим, що «тут так прийнято» та із середовищем, «де всі так роблять», створює серйозну спокусу для людини, яка раніше думала, що ніколи так не робитиме.
Чому це погано для суспільства? Тому що корумповані суспільства не бувають успішними. Це крилата фраза Джозефа Байдена, яку він сказав під час промови в нашому парламенті у 2015-му, тоді ще як віцепрезидент США.
Але ми не є винятком. Більшість держав світу корумповані. Винятком є некорумповані держави. Тож загадкою є те, як деяким країнам вдалося стати некорумпованими. Чому в США корупція менша, аніж у Єгипті або навіть Саудівській Аравії? З християнського погляду спокуса корупції виникає з того, що влада корумпує. І абсолютна влада корумпує абсолютно. Тому диктатори корумповані. Всі зв’язки влади та бізнесу корумповані, бо більшість диктаторів мають абсолютну владу. Для прикладу, Путін і весь його клан корумповані. Там діє один принцип – забрати і поділити. Чому такі країни неуспішні? Бо непрогнозовані та живуть за правом сильного: «Я – Альфа, а ти ніхто».
Щоправда, в тоталітарних режимах ця «Альфа» більше «заточена» на дисципліну. Грубо кажучи, на військово-тюремні процедури, котрі проникають в усі сфери суспільства: і в Кабміні, і на кухні, і в дитячому садку. Такі системи насправді здаються навіть менш корумпованими. Водночас сталінська система і подібні до неї є страшнішими, аніж корумповані. Ось тут ми і повертаємося до прикладу Грицака і до Лі Куан Ю. Звісно, можемо подивитися на зовнішній позитив, котрий принесла ця система. Всі суворо дотримуються закону, навіть папірці на вулиці не кидають повз смітник. Але хто такий Лі Куан Ю? Це людина, котра прийшла до влади внаслідок перевороту. Людина, яка буквально топила всіх своїх конкурентів у морі. Повторювала цей процес, як тільки з’являлася нова партія конкурентів. Як він досяг того, що має? Він виховував свій народ, як учитель у XIX столітті – покаранням різками. За той самий папірчик на вулиці. А якщо ти маєш гроші, то платиш штраф у розмірі двомісячної зарплати. Таким чином досягався порядок. Зрештою, і радянські селяни не дуже крали, бо за три колоски їх розстрілювали. Тому для такого режиму корупція стає благом. Через це і серед нашого народу досі чути плач за брежнєвським застоєм, корумпованим режимом, який порівняно зі сталінізмом був «золотим часом». Тоді можна було щось вирішити з допомогою грошей і не йти в тюрму на 25 років. Необов’язково було жити в рабстві системи. Можна було триматися десь на маргінесі, бути якимсь фарцовщиком або працівником совєцької торгівлі. І то вже був вищий ступінь свободи.
Тоталітаризм має колись послабити віжки через те, що не можна тримати їх натягнутими безперестанку. І перше, що з’являється після такого послаблення, це корупція. Бо корупція, як і будь-яка кримінальна психологія, працює так: ти не можеш довіряти нікому в світі, бо світ поганий. Єдиний, кому варто довіряти, це твоя сім’я, банда, мафія або прості відносини купівлі-продажу. Гроші вирішують майже все. Надійся лише на внутрішню коаліцію, на сім’ю-мафію, а не на правила, бо правила порушують ті, що їх створюють. Система ніколи не захистить, лише визискує, і ти є аутсайдером системи, не довіряй їй. Ми живемо в посттоталітарному і посткримінальному суспільстві, і ці схеми у нас в голові. Більшість людства так і мислить, а меншість, яка живе на Заході, думає інакше. Це інші виняткові системи, які примудрилися переконати людей, що краще покладатися на правила та інституції. На Заході це ще й суспільний компроміс, коли всі виконуватимуть правила – президент, суддя, твій сусід і ти, все буде прогнозоване, а ми будемо процвітати. І це насправді так працює. Таким чином суспільство отримує такий капітал, як довіра, присутня в політиці, економіці та адміністративній сфері. В такому суспільстві ти підходиш до поліцая і не думаєш, що він може тебе пограбувати. А в нашій системі ти поліцая боїшся, бо не знаєш, що він собі думає: чи здерти з тебе 500 гривень, чи 5000 доларів, якщо ти в хороших кросівках, а отже, тобі можна підкинути наркотики. Якщо ж ти обірванець, то забрати в тебе жуйку і дати копняка. Це психологія типового корумпованого поліцая, якого зустрічаємо від царської Росії і який пройшов через совєцьку систему, з якою ми зараз боремось. Адже є суспільства, де люди спокійно звертаються до поліцаїв по допомогу, а не стараються будь-що їх уникнути. Це називається «клімат». В одному випадку є довіра до інституцій, а в другому випадку її нема. Відвідування державної інституції в корумпованих країнах завжди є стресом, бо влада намагається тебе обдерти, а ти силкуєшся втекти. А в нормальних суспільствах є довірлива взаємодія, звісно, якщо ти нічого поганого не зробив.
– Ви дуже цікаво сказали про довіру і клімат. І в нашому суспільстві є різний рівень довіри до інституцій. Однак є й відмінність між Церквою та суспільством, бо Церква має привілеї, яких не мають інші частини суспільства. Один із таких привілеїв – високий рівень довіри, а водночас менша прозорість церковних структур. Така довіра, безперечно, є благом, але благом «підвищеної небезпеки», адже довірою можна зловживати. В інтерв’ю для Бізнес-школи УКУ ви сказали, що бізнесу важливо мати наглядові або дорадчі органи. Тобто мати сторонню думку стосовно планів та проєктів. Якою є ситуація в Церкві, чи готова вона до такої прозорості та чи корисна така прозорість? І якщо так, то як Церкві рухатися в цьому напрямку?
– Є довіра до інституції і є довіра всередині інституції. Довіра – це плід чогось. Якщо ти прийшов у товариство шахраїв, де всі обманюють, а ти один граєш по-чесному, то ти дурень, бо нема підстав довіряти шахраям. І якщо ти сів з ними грати в карти, то ти або будеш шахраювати, або готовий програти і отримати моральне задоволення. Хоча яке задоволення приреченому на програш? Довіра є тоді, коли є шанс, що тебе не надурять. Ми вже говорили, що безглуздо довіряти поліцаєві в якійсь середньоазійській країні.
Отже, коли ми говоримо про довіру, то коли, приміром, ти приходиш в УКУ, то маєш певну довіру. Але ти не був би мудрим, якби довіряв працівнику податкової так само, як працівнику бібліотеки УКУ. Тому довіра – це плід правильних стосунків. Той капітал довіри, який у Церкві був і є, зароблений потом і кров’ю мучеників. Звісно, цей капітал і витрачається, і заробляється, бо це постійний процес. Самозрозумілим є й те, що коли ми витрачаємо більше, аніж заробляємо, то можемо збанкрутувати. Але якщо прийде святий і попрацює, наприклад, як Іван Павло ІІ, то будемо мати ще років 30 кредиту довіри.
Щодо корупції в самій Церкві, то очевидно, що Церква є в тому ж суспільстві і хворіє на ті самі недуги. В історії бували різні випадки. Але тепер Церква не має особливих владних повноважень, і певні спокуси відпадають. За що в Церкві давати хабарі? Хіба якщо говоримо про прейскуранти на Таїнства, то це вже симонія. Бо має бути так, що «даром отримали – даром давайте». Тобто не за оплату, а за пожертву.
Корупція буває різна. Непотизм, коли я тягну родичів за собою, тобто кумівство – це корупція? Для традиційних суспільств це не корупція, а моральний обов’язок. Якщо африканський президент такого-то племені призначив міністрами представників іншого племені, то він зрадник. Тому й демократія у них ніяк не працює. Не можуть ці племена засідати в одному уряді. Хіба це був би якийсь коаліційний уряд за присутності представників ООН. Ці племена – вічні вороги, тож будуть у протилежних партіях, якщо вже приречені жити в одній країні. Тому це реальна проблема Африки, де треба перерости племінний рівень і перейти до рівня громадянського суспільства. Подібне є і в європейських країнах. Менше такого в Америці, бо молоді люди в 17 років їдуть за тисячу миль від батьків і вступають в університет та самотужки шукають роботу.
Отже, в Церкві непотизм є. Але такий вид стосунків має віджити в нашому вже постмодерному суспільстві. Та й загалом Церква не має державної влади, щоб за гроші щось вирішувати.
– А якщо Церква отримує земельну ділянку і використовує її не за призначенням чи коли в Церкві відбувається агітація за певного кандидата якоїсь політичної партії – це корупція?
– Так, корупція. В канонічному праві є запобіжники, щоб не допустити політичної діяльності священників. Католицьким священникам заборонено займатися політичною діяльністю, агітувати за політичні партії. Не тільки тому, що це корупція, а й тому, що рано чи пізно політична організація видасть негатив, який додасться Церкві. Адже жодна з політичних організацій не є ідеальною, а Церква має доста своїх проблем, щоб отримувати на додачу проблеми політичних сил. Чи бували священники добрими правителями в минулому? Звісно. Це називається теократією. Але більше було недобрих. Тож Церква вирішила, що є більш ніж достатньо роботи на проповідницькій і місіонерській нивах. Тому політичну діяльність заборонили. Чи є ті, що це обходять? Є. І що далі від Папи, Патріарха та Синоду, то більше такого може бути. Чи не піддаються цій спокусі деякі єпископи? Не можу гарантувати. Бувало, що в деяких єпархіях обіймали якогось кандидата, фотографувалися з ним, підтримували всією душею і кільканадцять разів дякували за, умовно кажучи, добре помальовані двері.
Є нечисті ситуації і з парафіяльною землею. Але чи хтось позбувся через це місця? Питання не до мене, а до канонічного трибуналу. Бо винуватець мав би понести покарання, тому що це пряме зловживання. Сам факт використання землі не є злом. Питання, чи це на користь спільній справі, а чи на шкоду парафії і на користь пароху? Треба оцінювати конкретну ситуацію. В будь-якому випадку священники такі ж самі люди, як і ми з вами. Грибок або інша подібна хвороба легко передається. Він є в атмосфері.
– Але ж є відмінність між звичайним мирянином і священником, яка полягає в тому, що священник із катедри проповідує, як має бути, тобто розказує, що «негарно колупатися в носі». Тож ми чекаємо, що він буде взірцем і сам «не колупатиметься».
– Так. Тому й мав би втрачати роботу, якщо «в носі колупається». Звісно, зауважу, що не судимо Христа по священниках. У семінаріях їх стараються готувати до тих викликів, я б сказав, по-армійському. Водночас апостол Павло в посланні до Тимотея каже, щоби Тимотей навчав. Церква має обов’язок навчати, говорити, виступати за правильні моральні принципи, намагатися переконувати, відстоювати, нагадувати. Це не означає, що принципів легко дотримуватися. А спокус та виправдань, чому не хочеться дотримуватися, мільйон. Церква мусить нагадувати про принципи попри те, що сама може їх не дотримуватись. І Церкву можуть тикати носом: «Лікарю, зціли себе сам». Але навіть якщо я хворий, то мушу говорити, хоч і сам, може, того не роблю. Бо навіть якщо ті, що говорять з церковної проповідальниці, так не роблять, то все одно: «Усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!» (Мт. 23, 3).
– Іншим «благом підвищеної небезпеки» є те, що Церква – більше, ніж просто «бізнес-проєкт»…
– Бо Церква не є і ніколи не була бізнес-проєктом. Коли Церква включає механізм бізнес-проєктів, то або з того нічого не виходить, або виходить погано. Подивіться на Павла Лебедя. Він починав він як завмаг, а доробився до митрополита лаври і, напевно, є мільйонером. Це перевага чи недолік? Він доробився звісно, але де є зараз? На лаві підсудних. Це перевага чи недолік для Церкви?
– Павло Лебідь міг використовувати те, чого не міг бізнес-проєкт. Наприклад, сказати людям, що вони працюють для вищого блага, а тому потрібна жертовність. Це, безперечно, правдиві тези, та водночас вони відкривають поле для маніпуляцій. Наприклад, можуть стати виправданням для низької оплати праці, адже все це задля високої мети або понаднормової роботи.
– Кожен робітник вартий своєї зарплати. Я проти того, що людина має працювати в церковних структурах запівдарма. Адже вона повинна жити гідно. Звісно, якщо Церква не має грошей, тоді мовиться про волонтерство. Але людина не може волонтерити все життя, ніхто не може від неї цього вимагати. Люди мають право на справедливу зарплату. Якщо не можеш заплатити, тоді так і скажи: «Допоможи мені тут за 6000 гривень». А якщо ще точніше, то за нічліг і харчі. В такому випадку краще Церкві шукати людей з монашества, котрі шлюбували убогість, щоб служити і нічого не мати, як вони робили споконвіків.
Але якщо ти береш людину і кажеш: «Тут не світська структура, тому я плачу тобі 10 тисяч, а не 20-ть». На якій підставі? Якщо ти можеш платити 20 тисяч, а не платиш, то ти зловживаєш. Подвійні стандарти, накладання тягарів, котрі сам не годен нести – ось що це є. Це все проблема фарисейства, про яку так гостро говорив Ісус. Ця проблема постійно присутня в Церкві. Це теж про владу. А священник має велику владу над парафіяльним життям. Натомість єпископ має абсолютну владу над життям Церкви. І це окремий вид спокуси для цих людей, спокуси, з якою треба боротися.
Це знову ж таки проблема системна. До слова, Папа Франциск пропонує синодальність як запобіжник і спосіб подолання цієї проблеми. І тут є дві речі. З одного боку, єпископи мають владу, яка почасти більше схожа на владу абсолютного монарха, аніж на обраного голову громади. Водночас єпископ – це не тільки про адміністративне управління, адже він так само несе «депозитарій віри» і зберігати його має навіть проти волі більшості. Звісно, не будемо проводити референдуми на теми віри у парафіях. Відповідно присутній ризик того, що чим більше влади, тим більша спокуса зловживання нею, в тому числі корупційного характеру: там непотизм, там «працюй на мене задарма» і так далі.
І святі люди з цим борються. Тому викликають довіру, бо служать безоглядно, заради Бога, ближнього, спільноти. Тому й Мати Тереза не «зведе балансу». Вона дасть і не буде просити решту. Саме такі люди надихають, вони є «сіллю». Якщо їх довший час нема, земля стає пустелею, де люди дбають про права і не зважають на свої обов’язки. Корупція приходить туди, де немає служіння. Церковна служба і державна служба – це, по суті, «служба». І тому це більше, ніж комерційні відносини продав-купив і ми розійшлися. «Служба» та «послуги» – різні речі в цьому сенсі. Там, де потрібна служба, необхідна жертва. Ми ніякою ціною не оцінимо контрнаступ наших військових, він відбувається їхніми руками і зубами. Як оцінити цю службу?
– Ми говоримо про брак грошей у Церкві, але водночас в УГКЦ є досвід використання західної фінансової допомоги. Цей досвід теж можна розцінювати як благо, але небезпечне благо. Наведемо один приклад: свого часу отець Август Чумаков відмовився від американської грошової допомоги для роботи «Світлого дому» – сиротинця в Одесі. Він аргументував це тим, що самі одесити мають знайти сиріт і вкластися в те, щоби подбати про них, взяти відповідальність. Що думаєте про цю позицію отця Августа? Чи не сприяє така західна підтримка тому, що УГКЦ ніби перекладає відповідальність?
– Гранти – це інша тематика. Вона пов’язана із зоною комфорту. Ми, українці, і українська Церква, справді маємо цю проблему: хочемо, щоб наші проблеми хтось вирішив: «Ми бідні – дайте». І це, на жаль, системно приводить до того, що ми шукаємо грантів, наприклад у Німеччині. Благо, там поки що є податок на Церкву, тож вони мають з чого давати. А от американці шукають гроші в Америці. І німці вже нам кажуть: «У вас не так, як у Африці, де нема що їсти». Бо дійсно наші люди їздять на добрих автівках і наші столи щедрі. Але коли доходить до пожертв на тацю, то максимальна купюра – 20 гривень. То чому ми вирішили, що хтось повинен постійно платити, щоби побудувати нам церкву або культурний центр? Насправді ми здатні побудувати, але в нас нема культури благодійності та інституційної підтримки, де держава за конкордатом скеровує гроші на Церкву. Ми не дамо гроші, бо кажемо, що вкрадуть.
– Але й у Церкві немає прозорості щодо використання коштів.
– Церква не прозора? Гаразд, тоді нехай люди самі знайдуть, кому допомогти. Проте вони й цього не роблять. Може, тоді вони просто жадібні? Тому Чумаков у цьому сенсі був правий: якщо це одеські сироти, то й одеська синагога, одеські православні та жменька католиків мали б подбати про них. Одеса мала величезні гроші, тому була цілком здатна попіклуватися про своїх сиріт.
Щодо прозорості, то це можливе. Погляньте на УКУ – все по-білому. Прозорий будинок і прозора структура. Можна побачити, що будують, як і де. Але чи це додає нам більше спонсорів і жертводавців? Так, невеликою мірою, бо для цього працює і відділ розвитку, і загальна репутація. Але це комбінація факторів. Як Церква ми точно могли б забезпечити більше самопомочі. Питання в побудові традиції благодійності, яка є в інших суспільствах. І в нас це було б можливе, якби ми не шукали виїмки, а можливостей, обов’язку. Церква мала б ресурс, якби ми, для прикладу, платити десятину. Але ми ні податків не платимо, ні десятини.
– Чому ж ми такі скупі?
– Ми стадні істоти, і це загальна проблема солідарності та корупції. Бо солідарність передбачає, що я щось робитиму тоді, коли повірю, що інший теж це робитиме, повірю, що ми робитимемо це разом. Питання податків – це не питання, скільки відсотків податків платити, це питання про те, як платять податки і чи їх платять повністю. Звісно, я можу погоджуватись або не погоджуватись із тим, як держава витрачає ці гроші. Але якщо я вірю в демократію, то вірю, що можу впливати на цей процес витрачання й дискутувати про це. В німецькому суспільстві, коли мій сусід не платить податки, я не вважаю його героєм і не беру за приклад, я вважаю його поцом і «здаю» в податкову.
Якщо я в Україні плачу податок, а сусід не платить нічого, та й податківець бере хабар з обох, то я не вірю владі. Тому назагал маємо корупційно-скупарську систему, коли можемо торгувати один із одним, але не можемо здавати гроші в спільну касу.
І ці речі частково лікуються подвигом великих святих. Я розповідаю всім студентам такий приклад: поляки жили за подвійними стандартами – красти не гріх, гендлі, державі капець, тому треба випити-закусити, подивитися телевізор. Аж тут приходить Іван Павло ІІ і каже: «Не бійтеся і тримайтеся разом». І люди, ціле суспільство почали змінюватися.
– Гаразд, а що нам робити, як змінювати цю культуру?
– Повертаємося до того, з чого почали. У молодшого покоління набагато вищий рівень довіри до інституцій і нижчий рівень корупції. Старше покоління живе в тих стандартах, які ми тягнемо за собою. В 1980-х корупція була меншим злом, аніж сталінське «їдь у Сибір». Тому в ті роки, якщо можна було дати кагебісту гроші, то це було меншим злом. І коли ці люди перейшли в 1990-ті роки, коли завалилась ідеологія, то залишилося тільки одне: моя банда і мої гроші, а тому й корупція. А от сучасне молоде покоління дивиться на це інакше – не бачить Україну корумпованою. Молодше покоління цим гидує. Тож це явище спостерігається не так часто, як дев’ять років тому, рідше, аніж п’ять років тому. По-перше, через клімат нетерпимості. Тепер ніхто цим не хвалиться. Ще за часів Януковича було «ось який я молодець, усіх обдурив». А тепер є рух в потрібному напрямку. Те, що роблять медіа і суспільство, показує, що корупція є злом. По-друге, це приклади середовищ, котрі живуть інакше. УКУ живе інакше, тут є «бульбашка», де можна подивитися, як жити по-іншому. Треба щоб ця добра «бульбашка» виростала. І люди, у яких буде імунітет, матимуть менше шансів підхопити вірус корупції. А якщо й підхоплять, то все одно пам’ятатимуть, що може бути інакше, і принаймні матимуть ностальгію за тією доброю «бульбашкою», добрими середовищами.
Очевидно, легко проповідувати, але важко робити. Зміни не настануть за день чи за рік. Знадобиться не одне оновлення чиновників. Але з кожним разом це ставатиме чистішим. Велика влада – великі гроші. Знаєте, 800 тисяч доларів – це завжди 800 тисяч доларів. Для судді США це теж багато, бо він заробляє 200 тисяч доларів за рік. Але суддівська посада не обчислюється грішми, а вимірюється особливою гідністю. Люди йдуть на посаду судді та можуть свідомо заробляти менше. Адвокат із півмільйонним заробітком може піти на суддю за 100 тисяч на рік. І він вважатиме, що це зростання в кар’єрі та не братиме хабарів, адже для нього це вищий суспільний статус. Він буде розуміти, що йому довірили не просто представляти чиюсь позицію, йому довірили справедливість, котру він має нести і котрій має служити. Це треба мати в голові. Він не те що не любить грошей, він просто має багато іншого наповнення всередині. І тоді гроші стають просто одним із факторів його рішень, причому не найважливішим. А враховуючи наші геополітичні ризики і те, як нам «пощастило» з судами, ми або будемо мати це якісне наповнення і будемо іншими, аніж корумповані суспільства, або нас узагалі не буде.
Розмовляли Світлана Бабинська та Едуард Бердник
