Назва книжки «Патологія духовности» для українського читача може звучати доволі провокативно, однак лише на перший погляд. Українці за останні роки пандемії, особливо повномасштабної війни, стали свідками різноманітних патологій релігійності, Церкви, християнства у таких масштабах, що, здається, єдиним зціленням для них може бути лише божественна хірургія рівня нового Всесвітнього потопу чи апокаліптичного Страшного Суду. Досвід війни, яка досі триває, показує, що найстрашніше зло, справжній сатанізм і одержимість виглядають не зовсім так, як у голлівудських страшилках про екзорцистів.
Творці війни проти України і ті, які освятили її своєю проповіддю та молитвою, – «віруючі» християни з повним набором правильно збережених церковних канонів, літургій і традицій. Законні рукоположення священників із гарантією на дію Святого Духа, читання Святого Писання, неухильне виконання древнього молитовного правила, молитви перед чудотворними іконами і набожність до Матері Божої не стали запобіжниками того, що Церква Христа перетворилася на його протилежність – «легіон», служницю кесаря і сатани. Виявляється, в личині екзорциста може критися сатана, віра може бути зараженою, духовність – радикально спотвореною. Очевидно, не все так просто з людською духовністю. Мають бути певні критерії, які визначать її здоров’я та хворобливі стани, як також певні підходи до її терапії. Це перша причина того, чому варто прочитати книжку отця Кшиштофа Ґживоча. Але не єдина…
Українському християнинові, чи католику, чи православному, чи протестанту, дитинство якого припало на час активного відродження церковного життя в Україні, тепер 30-45 років. Його духовна формація припала на час, в якому пріоритетом було відбудувати, відродити, врятувати Церкву після доби переслідування і катакомбного животіння. В цьому часі будували храми, відновлювали церковні структури, творили нові спільноти, реставрували літургійне життя, відбувалася первинна катехизація. Нині в нас багато єпархій і численне духовенство, тисячі нових парафіяльних спільнот, багато різноманітних монаших згромаджень і монастирів, великі семінарії та богословські факультети. Все, що сталося за ці 30 з лишком років, інакше, як Божим дивом і нашою П’ятидесятницею, не назвеш. Його масштаби перевищують уявлення тих, що починали відродження наприкінці 1980-х. Духовність того часу можна назвати реставраційною – треба відтворити втрачене, почати робити те, що було так довго табуйоване, відродити ті церковні практики і традиції, які існували раніше, часто без питань, чому і навіщо. Втілювали у життя цю революційну духовність відродження дуже молоді люди, які наповнили молодіжні парафіяльні спільноти, семінарії, монастирі. Їхніми провідниками й наставниками були такі ж молоді, всього на кілька років старші особи.
Запит на новий характер духовності
Сьогодні, коли храми зведені, структури вибудувані, релігійне життя увійшло в стале русло, відчутним є запит на новий характер духовності. Цей запит не лише спричинений новим модусом функціонування Церкви, а передусім поколінням 35-50-річних, яке переросло романтичну духовність початківців і дозріло до нових горизонтів дорослої віри. Ми ввійшли у новий час, коли це покоління, ядро і найбільш активне покоління сучасної Церкви входить у другу половину життя. А це дуже особливий час для людини – час викликів, криз, перегляду цілей і глибоких внутрішніх запитів та змін.
Один із найвідоміших католицьких учителів духовності – отець-францисканець зі США Річард Рор, розвиваючи інтуїцію видатного швейцарського психотерапевта Карла Юнга, говорить про духовність двох половин людського життя. Перша половина, до 35-40 років – це духовність побудови міцного «контейнера» своєї ідентичності, надійної системи переконань і безпеки, де пріоритетом є правила і процедури, які мають дати належний результат, гарантувати успіх. Можна умовно назвати її «духовність 10 заповідей», де все чітко й доволі чорно-біло, як відповіді на питання в старому катехизмі. Людина на цьому етапі дуже зосереджена на собі, будує своє «я», свій успіх, і все довкола включно з Богом має допомогти цьому процесу. Я не проводив досліджень, але мені здається, що саме на цьому етапі духовності основний запит на духовну літературу можна описати термінологією із серій «як правильно поводитися», «гріх/не гріх», «а що кажуть екзорцисти» і так далі.
Духовність другої половини життя бере початок з природних тріщин у вибудуваній системі безпеки, розчарування в геніальній величі свого «Я», падіння фортець успіху, самовпевненості та праведності. Життєві травми, кризи, втрата віри у правильні системи і правила, падіння «ідолів» і розчарування у попередніх цілях творять простір для нової свідомості, будівництва нового внутрішнього «храму», стосунків із Богом. На цьому етапі люди менш зациклені на собі та більш здатні виходити за межі власного его, схильні приймати парадокси життя, яких проявляється дуже багато і в собі, і в інших. Виявляється, що світло і темрява, святість і неміч, чесноти і гріховні схильності парадоксально змішані в одній душі, як біблійні пшениця і кукіль. І жодні дуже правильні поради чи правила не допоможуть остаточно це змінити.
Перехід від духовності першої половини життя до другої має відбутися для того, щоби духовність була здоровою. Це може статися й раніше ніж у другій половині життя, однак обов’язково має настати, щоб релігійність не стала хворобливим захисним механізмом, джерелом інфантильних магічних уявлень чи основою для плекання нарцисизму.
Книжка для «другої половини життя»
Книжка отця Кшиштофа Ґживоча якраз для тих, що вирушили в цю другу половину свого духовного життя. Немає значення, скільки вам років, якщо ви відчуваєте себе мандрівником у духовному житті, а не затятим домувальником і готові до непростих доріг, товариство отця Кшиштофа з його неабияким досвідом духівника буде надзвичайно корисним і доволі затишним. Автор запрошує читачів на нові горизонти зрілої духовності другої половини життя, яка вміє поєднати парадоксальність буття, що виростає зі смирення і творить глибокі стосунки.
Ця праця постала як результат лекцій, які отець Кшиштоф підготував і виголосив перед студентами богослов’я Опольського університету. Попри редакцію текстів лекцій, книжка зберегла оригінальний вільний стиль відвертої розмови зі студентами не з позиції академічного професора, а передусім колеги та приятеля. Ця розмова наповнена багатьма прикладами з особистої практики автора і щедро приправлена дотепами і чудовим гумором. Автор книги – багатолітній духівник-форматор у семінарії, викладач богослов’я, сповідник і духовний терапевт.
Одним із перших його завдань є дати визначення здорової та нездорової, патологічної духовності. Очевидно, для кожного віку, стану і ситуації є свої критерії здоров’я та хвороби. Поведінка дитини буде цілком нормальною для свого віку, але така ж поведінка в дорослому віці сигналізуватиме про проблему. Духовність має свої етапи росту і свою мету. На думку отця Кшиштофа, здорова християнська духовність – це духовність любові, яка вміщує і поєднує три виміри цієї любові: до Бога, до ближнього і до себе. Без котроїсь ланки цього ланцюжка духовне життя зустрінеться з труднощами росту й справлятиме негативний ефект на інші ланки. «Не можна досягти близькості з Богом, не маючи стосунків з людиною», – наполягає автор і переконливо доводить, що здорова духовність – та, яка є відкритою до іншого. Така духовність твориться у стосунках, в спілкуванні, а не досягається якимсь одним вчинком чи практикою. Тут сам процес взаємин є чимось важливим у собі, а не лише засобом.
Лише перебуваючи в стосунках із Богом, людина може набути досвіду Божого синівства – не знання про Бога чи правил «етикету» в стосунку з Ним, а досвіду бути безумовно любленим і запрошеним до спільноти з Ним. Стосунок любові до себе, врешті-решт, є нічим іншим, як нашим дозволом Богові виявити своє милосердя і батьківську терплячість до нас.
Про труднощі та перешкоди
На шляху духовного зростання є свої труднощі та перешкоди, не подолавши які, можна потрапити в затяжну духовну недугу. Автор виділяє щонайменше дві групи таких перешкод – едукаційні та психологічні. Едукаційні – ті, що спричинені поганим богослов’ям, яке веде до спотвореного образу Бога і шляхів спасіння людини. Православне (в сенсі якості) богослов’я дає світло для людського розуму, як мислити про Бога, як налаштувати свої стосунки з Ним, і здатне захистити людину від шкідливих учень. Ось чому таким важливим є якісне богослов’я і високий рівень богословської думки в Церкві.
Інший вид перешкод, які можуть стати причиною духовних розладів, має психологічне походження. Отець Кшиштоф дуже серйозно трактує сферу людської психіки, не применшуючи ролі психологічних знань для розуміння духовних процесів. «Духовність, – стверджує він – впливає на психічний світ і навпаки. Психічні розлади спотворюють переживання духовности». Бо християнська духовність – це духовність воплочення, де наше тіло, розум і психіка є наче тим дзеркалом, у якому відображається образ Бога. І якщо те дзеркало має механічні пошкодження, які заважають людині відображати Бога, то першим завданням є допомогти це зробити. Часами психологічні труднощі стають такою непереборною перешкодою для стосунків людини з ближніми, в прийнятті себе, що будь-яка духівнича робота не матиме сенсу без виявлення і подолання цих труднощів разом із фаховим психотерапевтом. Отець Кшиштоф тут стоїть на засаді здорового християнського реалізму – ні духівники, ні екзорцисти не можуть лікувати те, що не входить у сферу їхньої компетенції. Добра професійна психотерапія, на думку автора, є частиною екзорцизму!
Здорова доросла віра, яку можна назвати духовністю другої половини життя, має ще один індикатор – здатність приймати парадокси в собі та примирювати їх. Це духовність, яка йде поза «або/або», а дозволяє на «і/і». Деколи це виглядає як заперечення всього того, що людина здобувала раніше в тій першій частині духовної мандрівки. Святість і грішність, вічність і тлінність, краса і потворність, світло і темрява – все це присутнє від початку в нас і в нас залишиться до останнього дня нашого життя. Тверезе прийняття цієї реальності, цього, так би мовити, діагнозу робить нас глибшими, вразливішими до Таїнства власного життя, чутливішими до інших. «Всі ми – складна мішанина світла і темряви», – ця теза з енцикліки Папи Франциска «Amoris Laetitia» є наскрізним мотивом усіх лекцій отця Кшиштофа, який бачив цей парадокс у собі і міг підтримати на дорозі до світла тих, кого лякала й пригнічувала ця інша частина їхньої душі.
Один із найвидатніших католицьких богословів ХХ століття Карл Ранер колись мусив визнати, що християни так відійшли від розуміння догмату про Пресвяту Трійцю, що якби нині Церква відмовилася від нього, ніхто з пересічних християн навіть би й не помітив. Я часто думаю про ці слова великого німецького богослова. Як могло статися, що Троїчність Бога, така центральна правда про природу Бога, про Його сутність і характер перестала впливати на думку й духовність церковного люду?! Цю правду про те, що Бог є спільнотою осіб, які перебувають у взаємній любові та спілкуванні, яку несла Церква як містичний досвід, засвідчений у Писанні та житті Церкви, сформулювали в IV столітті як правду віри. Ця правда віри не є лише інформацією про кількість осіб у Бозі, їхні імена й особливості. Бо тоді справді це для сучасної людини звучить як малокорисна інформація незрозумілого походження. Але це центральний догмат Церкви – про стосунки, про спілкування, про примат стосунків і любові. Ми сотворені саме таким Троїчним Богом на Його образ для спілкування, для стосунків із Ним та іншими людьми. Саме через творення глибоких стосунків любові у взаємному прийнятті й даруванні себе ми стаємо справжніми людьми, що перебувають у Божій присутності, є одним Духом із Ним. Наше центральне церковне зібрання – літургія завжди є творенням спільноти, що віддзеркалює Пресвяту Трійцю: родинне зібрання довкола столу для вдячності за Дар, який ми прийняли, і для взаємного дарування себе Богу та ближнім. Можливо, тому, що ми на якомусь етапі історії втратили досвід Троїчності Бога, так багато егоїзму і різних духовних патологій є тепер у християнських Церквах.
Свою книжку отець Кшиштоф завершує дуже важливими словами:
«Зло завдає удару в найбільший скарб, який є в Церкві, тобто в любов. У нас немає нічого ціннішого. «Щоб ви любили один одного» (Йо. 15, 12) – каже Христос. Зло намагається послабити нашу здатність будувати стосунки, але водночас знає, що швидко цього не вдасться».
Нашою відповіддю на страхітливу патологію, на диявольську одержимість, якою є війна, буде перебування в любові, щирому співчутті та співстражданні, співпраці та молитві, які творять єдність. Наша єдність у вірі, надії та любові дає нам Божі сили до життя і лікує рани.
отець Тарас Байцар
-1440x960.jpg)
