Володимир Мороз

Монастир Різдва святого Івана Хрестителя Чину святого Василія Великого повернули його засновникам – отцям-василіянам. Це сталося після двох десятиліть наполегливих звернень віруючих з вимогами, аби Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат забрали з обителі.

Цей монастир насильно закрила радянська влада наприкінці 1940-их. До 1979 року в келіях і храмі діяв геріатричний будинок, згодом – будинок-інтернат.

Акт передачі монастиря Церкві затвердила спеціальна комісія Тернопільської обласної ради 5 серпня 2014 року. Тепер в планах настоятеля обителі отця Степана Романика (ЧСВВ) відновити вигляд архітектурного комплексу станом на 1930 – 1940 рр. на основі архівних і фотодокументів. Оскільки частину монастиря і монастирську церкву василіянам повернули ще в 1993-ому, у Краснопущі впродовж років тривало їх відновлення. Відтоді обитель, де зберігають Краснопущанську чудотворну ікону Матері Божої, щороку збирає паломників, особливо на празник Різдва святого Івана Хрестителя. Пам’ятку внесли до паломницьких місць Патріаршого паломницького центру УГКЦ.

Монастир у Краснопущі заснували ченці Варлаам і Феодосій з благословення львівського єпископа Атанасія Желиборського від 20 грудня 1664 року. А вже 7 березня 1665-го чернечий осередок підтримав власник довколишніх маєтностей і майбутній польський король Ян Собеський.

З історією Краснопущанської обителі пов’язані імена Івана Франка, Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Осипа Назарука та численних подвижників-василіян, зокрема отців Йосафата Скотинського та Якима Сеньківського.

Після того, як у 1810 р. влада заборонила викладати у Львівському університеті філософію та богослов’я українською мовою, відповідне навчання організували саме в Краснопущі та проводили його до кінця 1814 року – до заборони робити це і в монастирі.

З XVIII ст. в монастирській церкві у Краснопущі стояв мистецький іконостас роботи жовківського майстра Василя Петрановича – один із найцінніших в Галичині. Проте майже весь цей шедевр був знищений під час пожежі в церкві 1899 року. У 1906-ому в монастирі звели новий храм, який розписав Сергій Дідушенко. В 1912 році львівський монастир святого Онуфрія придбав для Краснопущанського іконостас колишнього монастирського храму в селі Деревач, що неподалік Львова. Його в 1719 році зробив жовківський митець Гнат Стобенський.

До Другої світової війни в обителі щороку відбувалися велелюдні прощі, але все знищили червоні «визволителі».

Після років занедбання та руйнувань монастир, вже у незалежній Україні, взялися відроджувати місцеві віряни на чолі з першим настоятелем отцем Методієм Скралем (ЧСВВ) – знаним екзорцистом. До храму була повернута ікона, яку в роки радянського лихоліття переховувала місцева жителька Марія Лещук. Довоєнний іконостас також збережений, але він у парафіяльному храмі села Вербів Бережанського району. В наші дні триває реставрація, виявлені розписи початку ХХ ст. Про відвідини і паломництво до монастиря можна домовитися з настоятелем отцем Степаном Романиком за тел. 067 943-32-44.

Підготував В. М.

УМОВИ СПРАВЕДЛИВОЇ ВІЙНИ
Шкода, завдана агресором, є тривалою, важкою і безперечною.
Усі інші засоби для покладення цьому краю
виявилися неможливими або безуспішними.
Обґрунтовані можливості успіху.
Щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя,
важчих, ніж лихо, яке слід усунути.
(Катехизм Католицької Церкви)

Війна… Це коротке і страшне слово зненацька увійшло в життя мільйонів наших громадян. Війна змінила реалії так раптово і болісно, що й на державному рівні військові дії на сході України назвали цілком по-іншому – антитерористичною операцією (АТО). А втім підміну понять можна зрозуміти і пояснити психологічною неготовністю загалу та його керівництва до адекватного сприйняття дійсності.

Криза паралельної реальності

Мільйони громадян зрозуміли, що були заколисані багаторічними «оксамитовими» маніпуляціями їхньою свідомістю з боку східного сусіда через ЗМІ та численних місцевих політиків-маріонеток. Обмануті люди гадали, що Україні нічого не загрожує. Понад те, семимільйонний Донбас справді ввірував, що годує всю державу і що всі йому винні…

Війна на Сході… Держава була до неї не готова. Факт, що протягом понад 20 років у концепцію національної безпеки так і не заклали можливість нападу Росії – вона ж бо братній народ! Застереження про загрозу з цього напрямку, які десятиліттями лунали з вуст представників Західної України, значна частина соціуму трактувала як «бандерівщину». Трактувала, навіть не дізнавшись, хто такий Бандера, що таке ОУН, чому УПА люблять там, де вона була, і недолюблюють там, де не діяла. Історична пам’ять значної частини українства на батьківській землі засвідчила свою слабкість, а суспільна свідомість – неспроможність зрозуміти агресію братів слов’ян. Отож, замість слова «війна» ми отримали абревіатуру АТО. Замість того, щоб адекватно оцінити ситуацію і розпочати її змінювати діями, буденна свідомість вирішила адаптувати її словесно. Очікувано, що зробити це не вдалося. Україна, а саме та її частина, яка ще вірила в «добру Росію», переживає етап пробудження. І тут просто дзвенять у вухах пророчі слова Тараса Шевченка: «Присплять лукаві і в огні її окраденую збудять…»

Ми воюємо. Уже й Президент України Петро Порошенко, який вперто говорив про АТО, 24 серпня, у День Незалежності, оголосив, що це війна, яка увійде в історію України як Вітчизняна. Сказав він і про те, що Україна нарешті перестане святкувати День захисника Вітчизни за російським календарем – 23 лютого. Це ще питання, чи потрібно Україні переймати в північного сусіда практику найменування тих чи тих воєн вітчизняними? Адже хіба нам потрібна Україна як просто «не Росія», але аналогічна за ментальним укладом?

Напевно, що не за це боремося. Проте наразі головне вистояти! І наші шанси зросли в стократ у тому, що чи не в кожному звільненому місті Донбасу українських вояків зустрічають місцеві жителі із синьо-жовтими прапорами. Принаймні частина тих українців, які жили у паралельній реальності російських серіалів про добрих ментів і кагебешників, усвідомила цінність вільної України. На жаль, до цього усвідомлення людям довелося пройти шляхом несусвітніх втрат, крові й поневірянь.

Смертні гріхи напасника

Ще в далекому 1995 році батько і глава УГКЦ Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський пояснював, що «держава – це Богом благословенна людська громада напевній території і границях. Тому кожен її громадянин, а тим більше вояк, незалежно від віровизнання, походження і стану покликаний у совісті перед Богом до творення ве‑ ликого морального і матеріального добра та для збудування і захисту її цілості».

Через майже 20 років після того, як пролунали ці слова, частина громадян України взяла до рук зброю і розпочала боротьбу проти власної держави, уклавши підступну спілку з сусідом. Гинуть люди, палають міста, розстрілюють мирних біженців, а «покровителі» колони КамАЗів, що приїхала грабувати українські підприємства на окупованій території та вивозити все «в глубінку», цинічно називають її «гуманітарним конвоєм», наголошуючи міжнародному співтовариству, що така «допомога» є затребуваною і акція повториться. Називають чорне білим…

Ворог прагне посіяти в українцях зневіру й невпевненість, відновити колоніальний контроль над нашою землею. Успішна Україна – це політична смерть для вже давно фізично мертвої примари Союзу. Тому на недопущення її розбудови придумані витончені методи маніпуляцій і кинуті збройні сили. Бо тільки перших, як засвідчив Майдан 2013/2014, виявилося недостатньо. Україна прокинулася, хоча й окраденою. Але ж війна – це не Майдан, може зауважити хтось. Принаймні до того масово не гинули люди? І тут варто заперечити: люди гинули у СІЗО, міліційних відділках, тюрмах, під колесами автівок «мажорів», на вулицях і тротуарах, від рук мисливців-нардепів, від задавнених і неправильно діагностованих хвороб, які мала б лікувати безплатна за Конституцією медицина… Гинули навіть від голоду та недоїдання, незважаючи на те, що надворі ХХІ століття. Миру в Україні вже давно не було…

«Мир – це дар Божий. Це не тільки відсутність війни; миру не‑ можливо досягти без захисту добра людей, вільного спілкування з ними, пошани до гідності людини і наро‑ дів, постійної підтримки братерства. Мир є ділом справедливості й пло‑ дом любові», – читаємо у Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха».

У Катехизмі Католицької Церкви йдеться, що мир, як наголошував святий Августин, є «спокоєм порядку». Хіба протягом більш ніж 22 років незалежності під керівництвом старих, хоча й перефарбованих, номенклатурних діячів ми були свідками дотримання ви‑ щевказаних умов? Хіба мали спокій і порядок? Усе вищезазначене українське суспільство могло отримати завдяки Майдану, Революції Гідності. Одначе коли наш соціум спромігся скинути з себе внутрішнє ярмо тиранії, а сам тиран утік, на сцену вийшли його покровителі і не злякалися свого останнього аргументу – війни. Пояснення логіки їх дій дає Катехизм УГКЦ:

«Мир є важливою цінністю, необхідною для розвитку не лише людини, а й цілих народів і держав. Як цінність, мир ґрунтується на принципі пошани до людської особи, до її життя та гідності».

Уже притчею во язицех стало те, що російська демократія завершується там, де починається українське питання. Дуже могутні сили в Росії прагнуть відродити імперію і за будь-яку ціну втягнути Україну до неї. Ними керує гнів, адже українці наважилися бути господарями на своїй Батьківщині. Офіційні речники агресора, одягнувши зручні костюми і вдаючи із себе великих інтелектуалів, просто забувають тривіальність власних мотивів. Вони прикриваються гаслами і псевдоцінностями навіть у той час, коли Церква на весь світ викриває: загрозами для миру, а отже, причинами війни є несправедливість, заздрість, підозрілість та гордість, які панують між людьми і народами. Проте кожна медаль має два боки, і власним гнівом ворог сам готує собі пастку: «Якщо гнів доходить до свідомого прагнення вбити ближнього чи важко його поранити, то він тяжко суперечить любові, він є смертним гріхом», – декларує Катехизм.

Війну в Україні нападник сприймає як нагоду для сліпої й безоглядної помсти, забуваючи, що «всілякі воєнні дії, спрямовані, без ніякої різниці, на знищення цілих міст та великих регіонів з їхніми жителями, є злочином проти Бога і самої людини, злочином, який повинен бути суворо і без вагань засуджений».

Винищення народу, нації чи етнічної меншості Католицька Церква однозначно засуджує як смертний гріх. І ворог України сам іде на нього, сіючи смерть тілесну і духовну. Україна в небезпеці, якої давно не зазнавала, – небезпеці фізичного знищення. Адже що може зробити з вільнолюбними громадянами той тиран, який навіть біженців, котрі йому довірилися, насильно переміщує в Сибір і Заполяр’я?!

Дії ворога настільки компрометують його слова, що пропаганду до поширення ідеології «русского міра» мислячі люди вже почали порівнювати з пропагандою поширення СНІДу!

Запорука нашої перемоги

Україна воює. Вона, як і кожна інша країна в подібному становищі, просто зобов’язана протистояти агресії. Справді, Церква наголошує, що війна не є способом вирішення конфліктних питань. Для цього існують інструменти, що не порушують гідність людини: міжнародне право, чесний діалог, солідарність між державами, дипломатія. А все ж ворог України обрав війну – «батько брехні і темряви» боїться світла.

Усім, хто засуджує війну, варто пам’ятати й те, що Церква визнає право жертви на захист. У випадку України є підстави говорити, що триває вже не просто війна, а те, що католицьке богослов’я називає «справедливою війною».

Законний захист за допомоги військової сили Католицька Церква узалежнює від чотирьох умов (див. Умови справедливої війни). І застереження всіх їх в українському конфлікті уже враховані.

«Війна сама по собі є дуже погана річ, жорстока річ. Бажання, яке хочемо осягнути, здійснити при допомозі війни, може й повинно бути спрямоване тільки на дуже високі й чисті цілі – не для нападу, а для звільнення, задля забезпечення рівних людських прав для всіх», – ці слова Любомир Гузар виголосив ще восени 1998 року. Як до, так і після цього Україна не нападала ні на кого.

Тепер же в державі триває мобілізація. Можна спостерігати вимушене обмеження громадянських прав, пов’язане з військовим періодом. Серед суспільно важливих тем – підтримка армії, обговорення переведення економіки на військові рейки, якість керівництва країною та бойовими діями… Зусібіч можна почути критику, яка подеколи переростає в критиканство. Дехто опускає руки, а дехто, навпаки, раптово відчуває такий приплив енергії, що здатний здійснювати проекти, яких від себе не сподівався. Тисячі українців йдуть добровольцями до війська і без перебільшення мільйони збирають та жертвують гроші на їхнє забезпечення. Війна є викликом, що дозволяє побачити справжнє обличчя кожного, його чи її «внутрішню людину», як писав Григорій Сковорода.

Звісно, воювати спроможний далеко не кожен, але на кожного, незалежно від відстані до лінії фронту, події накладають особливі обов’язки.

«Кожен покликаний до того, щоб зробити свій внесок у зміцнення та реалізацію миру через конкретні жести миру в сім’ях, на робочих місцях, у спільнотах, у громадянському житті, у національних і міждержавних організаціях. Шляхом до зміцнення миру є невтомна молитва за мир, а також співпраця християн із тими, хто щиро прагне зберегти мир», – подає Катехизм УГКЦ.

Відповідно недопустимою є байдужість, коли рідна країна захищається від агресора. Адже часnочка кожного в справі захисту Батьківщини є необхідною для виконання Божої заповіді – «шануй батька і матір своїх».

Особлива увага українського суспільства зараз прикута до війська – як до Збройних сил України, так і до підрозділів Міністерства внутрішніх справ.

«Є це даром Божим, що маємо своє військо…» – наголошував у середині 1990-их Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

УГКЦ не раз декларувала, що дбати про армію потрібно постійно, а не тільки під час конфліктів. Власне Церква і робить це шляхом благодійності й капеланства. Греко-католицькі священики, серед яких і колишні афганці, забезпечують духовні потреби солдат на передовій.

«Служіння у війську потребує не лише певної технології чи певної поведінки, а й певної військової моралі. Ми знаємо з історії чимало прикладів, коли численні війська були переможені значно меншим противником, який, одначе, мав високий бойовий дух, справжнє відчуття, що один залежить від другого, що сила всіх полягає у тому, наскільки кожен до кінця витримає у своєму середовищі. Мораль війська майже в кожній ситуації є ключем до перемоги. Не технологія, не кількість, не засоби, а бажання здобути перемогу задля якогось справді високого ідеалу, задля служіння спільноті, заради оборони прав. Може, це єдиний засіб, який гарантує перемогу, довготривалу перемогу», – зазначав Блаженніший Любомир.

Але мораль війська буде такою, якою є мораль і підтримка його народу. Зарадити тут у наших можливостях.

Володимир Мороз, історик, журналіст

Право на володіння храмами і пільги при оподаткуванні, міжконфесійний діалог, екуменізм, прозелітизм – це ті теми, які дуже часто протягом останніх десятиліть порушували ЗМІ в Україні. Наше суспільство – воцерковлена його частина і невоцерковлена – звикло жваво обговорювати те, який політичний підтекст мають і який контекст виражають ті чи ті заяви єрархів, які в цих єрархів годинники, яке велике політичне значення матиме ймовірне об’єднання Церков і за яких умов це можливе.

Подібні теми зараз в тренді. Окремі солідні світські видання мають релігійних оглядачів, котрі висвітлюють підкилимні «ігри в бісер» конфесій. Справді, порушення і перегини в нашому церковному середовищі подеколи особливо вражають. Але водночас постмайданна реальність в Україні щодня демонструє, що підкилимне, нехай і елітне, не основне в житті соціуму і що буття визначають насправді буденні, прозаїчні речі.

Надзвичайно важливим чинником для перебігу суспільних процесів є менталітет, середовище, в якому всім нам доводиться жити. І тут Церква має надзвичайно багато роботи. Наприклад, кожне покоління християн потрібно поновно євангелізувати, а досягнутий рівень духовності дбайливо та постійно підтримувати. Життя змінюється, з’являються нові виклики. Про те, що вони в нашій державі набувають щораз гострішого характеру, свідчать вже не тільки заяви віруючих і експертів, а й офіційна державна статистика (для повноти висвітлення теми використовуватиму статистичні дані за 2011 – 2012 роки, позаяк дані за 2013-ий з усіх областей ще не оприлюднили, а загальна тенденція обраних показників за винятком абортів – стале зростання).

Проблема – в душах

Одразу ж після того, як Церква отримала право вільного голосу в Україні, після десятиліть тоталітаризму вона порушила питання абортів. Україна в сучасний період засвідчує найвищі в Європі, крім Росії, показники кількості випадків штучного переривання вагітності. Зокрема в 2012-ому зробили 242 тисячі 343 аборти проти 411 тисяч 904 народжень. Отож, співвідношення абортів/народжень у нас сягнуло 27,15 відсотка. Водночас у Міністерства охорони здоров’я України свого часу навіть цю цифру назвали позитивною. Як-не-як, а в 2005-ому вказане співвідношення становило 58,83 відсотка. Згідно з концепцією державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006 – 2015 рр.» МОЗ, у 2006 році на 100 пологів припадало 84 аборти.

Штучне переривання вагітності, згідно з вченням Церкви, у тому числі й УГКЦ, є далеко не специфічною медичною операцією. Це дія, що впливає на все подальше життя матері, її сім’ї, родини, а відтак і всього суспільства. Церква наголошує, що аборт – це вбивство! Незалежна держава Україна з цим не погоджується. Ігнорує неодноразові звернення щодо заборони абортів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, окремих релігійних конфесій.

Фактом є те, що українське суспільство у своїй більшості ментально не прагне визнання абортів убивством. Але самі медики усвідомлюють, що аборт підвищує ймовірність непліддя, раку, інших хвороб. Штучне переривання вагітності та пов’язані з ним ускладнення забирають життя майже кожної десятої жінки, що померла під час пологів. Проте як вихід українські лікарі пропонують стерилізацію. “Реально вплинути на рівень абортів можна шляхом охоплення сучасними методами контрацепції 40-45 відсотків жінок фертильного віку” (інформація – зі згаданої вище концепції на сайті МОЗ України).

Тож у випадку абортів Україні пропонують боротися з наслідком. Медики напевно не замислюються, що, йдучи таким шляхом, самі суперечать заслужено шанованому Гіппократу, який у трактаті “Про води, вітри і місцевості” стверджував, що хвороби, опріч зовнішніх умов, залежать ще й від характеру та стилю життя людей. Так, стерилізація може зменшити статистичні показники. Та чи вплине на проблему? Тут відверто мож‑ на сказати – ні. Такі «рецепти» результату не дадуть. Адже в нашій державі постійно збільшується кількість абортів у вперше вагітних, а ризик неплідності підвищився з 5,6 відсотка в 1991 році до 12,1 відсотка у 2004-ому. Проміжний висновок – сучасна система ме‑ дицини в питанні абортів дбає передусім про цифри. Причина великої схильності українців до абортів криється у їхніх душах.

Аборти, позашлюбні діти і релігійна мережа

В питанні людських прав і свобод держава Україна задекларувала відношення, яке можна назвати ліберальним: кожен вирішує, що йому добре. Але синхронним є ще одне явище – лідером довіри серед українців уже багато років поспіль можна назвати Церкву. Вона стоїть на відмінних від держави позиціях існування об’єктивної природної істини. А якщо точніше, пропонує людині відповіді на конечні питання буття, у той час як держава повинна займатися забезпеченням умов життя.

Громадяни покладають значні сподівання на роль Церкви у духовному відродженні України. Про це написано вже багато праць. У зв’язку з потенціалом Церкви в справі покращення духовної атмосфери згадують часом і слова класика літератури, онука унійного священика Федора Достоєвського – “якщо Бога нема, то все дозволено”. Себто віра стримує людину від аморальних вчинків. Та чи справді релігія, Церква в Україні виправдовує відповідні надії? Дати цілковито ствердну відповідь, як уважаємо, поки не можна.

Всеукраїнська статистика абортів усереднена, бо показує загальний стан суспільства. Але вона ж при‑ ховує стан різних його частин. Так, до п’ятірки областей, де кількість абортів на 1000 жінок репродуктивного віку була найбільшою, належали, зокрема, місто Севастополь з показником 20,2 випадків, Кіровоградська (19), Київська (17,62), Вінницька (17,12) та Херсонська (17,03) області. Не на багато відстали від них Донецька та Луганська – з 16,68 та 15,95 випадків відповідно на 1000 осіб. Крім них, до десятки ввійшли Миколаївська (16,51), Чернігівська (15,27) і Дніпропетровська (15,03) області. Якщо порівняємо цей список з десяткою регіонів, де найменша концентрація усіх релігійних громад на кількість жителів, то збіг зауважимо в семи випад‑ках із десяти. Це стосується Дніпропетровської, Донецької, Київської, Кіровоградської, Луганської та Миколаївської областей і міста Севастополь.

Аналогічний стан справ можна констатувати й тоді, якщо порівняти десять областей з найменшою насиченістю мережі релігійних громад та десять лідерів за часткою дітей, народжених в незареєстрова‑ ному шлюбі. Збіги отримуємо у випадках Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської та Одеської областей. Тобто у шести із десяти. Привертає увагу й те, що в тому ж Севастополі 20,9 відсотка дітей народжені не в шлюбі. Також до десятки областей, де особливо гостро постає суспільна і моральна проблема дітей поза шлюбом, входять Сумська, Херсонська і Черкаська – середняки за насиченістю релігійної мережі. І це при тому, що Сумська область у 2011 році належала до п’ятірки областей, де абортів було найменше (7,64 випадки на 1000 жінок репродуктивного віку).

Області з низьким рівнем абортів – інший бік медалі. Опріч Сумщини, це Рівненщина (6,08), Івано-Франківщина (7,49), Тернопільщина (9,07) і Закарпаття (9,21). Показово, що всі вони – в десятці регіонів з найбільшою насиченістю релігійної мережі. Натомість і щодо абортів, і щодо позашлюбних дітей з цієї десятки вирізняються Волинь та Вінниччина. У першій на одну релігійну громаду станом на 1 січня 2013 року (фактично на кінець 2012-го) припадало 690 осіб – другий показник після Тернопільщини. Але водночас на Волині у 2011 році показник абортів сягав 12,5 випадків на 1000 жінок репродуктивного віку, що майже на рівні Запорізької області з показниками 1856 осіб на громаду і 12,91 випадків абортів. Аналогічна ситуація на Вінниччині: з показником 911 осіб на релігійну громаду статистика абортів зашкалювала на рівні 17,12 випадків на 1000 жінок репродуктивного віку, а народжених поза шлюбом дітей – 19,1 відсотка.

Ще один виняток, але вже інший, – Харківщина. Там на релігійну громаду припадало 3754 особи, рівень абортів у 2011 році становив 9,68 випадки. Частка дітей, народжених у незареєстрованому шлюбі, в 2012-ому була 25,4 відсотка від загальної кількості на‑ роджених.

Лідери щодо розлучень та злочинності

Те, що тенденції до збігу низького рівня насиченості релігійної мережі та значних суспільних проблем на зразок абортів і позашлюбних дітей не є випадковістю, дозволяє підтвердити аналіз різниці офіційної статистики показників розлучень в різних регіонах. У даному випадку накладання лідерів обох десяток за даними 2011 року отримуємо в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській областях та в місті Київ, тобто у восьми з десяти випадків.

Але й це ще не все. Державні органи статистики скрупульозно збирають інформацію й щодо стану правової культури, у тому числі злочинності. Тут порівняння областей з найменшою насиченістю релігійної мережі та найвищих показників співвідношення кількості зареєстрованих злочинів до кількості населення взагалі вражає. Накладання обох списків на прикладі даних 2012 року отримуємо в дев’яти з десяти регіонів – у містах Київ та Севастополь, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Одеській та Харківській областях.

Отож, ситуація із суспільними викликами, базованими на стані моралі, в Україні дуже складна. Помітно, що «найспокійніші» області – у західній частині держави, «найнеспокійніші» – на сході та півдні. Причому особливо гостро згадані проблеми стояли на порядку денному в Севастополі та Криму, а також у Донецькій області.

В світлі протестних подій 2013 – 2014 років якісь подальші узагальнення і без того красномовних результатів наразі видаються недоцільними. Для них потрібні масштабні дослідження. Небезпечною здається мені й спокуса однозначного співставлення проблем певних областей з конкретними конфесіями, що домінують у них. Очевидно, що краї, які пережили значно довший період тоталітаризму, аніж Західна Україна, є більш послабленими в духовному плані. Наслідки радянської політики з її показним агресивним атеїзмом, колективізацією, індустріалізацією і зумисним перемішуванням населення – серед причин сучасного стану на сході й півдні України. Відомий український дослідник Андрій Юраш у 2008 році сказав: «Одним зі злочинів радянської системи супроти Церкви було свідоме прагнення перервати спадкоємність саме цієї традиції – пов’язаності Церкви і суспільства. Слід визнати, що комуністичним ідеологам певною мірою це вдалося зробити, привчивши духівництво як у прямому, так і в переносному сенсі не виносити церковну проповідь поза церковні мури».

Утім період двадцять з лишком років, який на початках так рясно називали «духовним відродженням», засвідчив: у ВСІХ ОБЛАСТЯХ – тільки збільшення кількості дітей, народжених поза шлюбом, розлучень і підвищення рівня злочинності… В одних областях, приміром, у Тернопільській, показник кількості позашлюбних дітей збільшився з 5 відсотків у 1995 році до 7,9 відсотка у 2010-ому. В той же час у Кіровоградській області – з 16,8 відсотка до 33,7 відсотка. Тож усім конфесіям потрібно справді задуматися, як побороти моральне падіння в суспільстві. А окремим із них варто шукати відповіді на ще два запитання: що вони робили з часу здобуття релігійної свободи? Чи настільки вже органічними та впливовими вони є на теренах, які приписують собі як канонічні? Релігійні організації в конкретних регіонах держави, за висловом знаного релігієзнавця Віктора Єленського, належать до різних цивілізаційних ареалів. Видається, що ці організації також потребують внутрішнього очищення і навіть лукавлять, коли перешкоджають іншим виправити стан суспільства на місцях, коли не пускають «опонентів». Проте назвати когось кращим, а когось гіршим було б помилкою. Адже в Україні, зі слів Блаженнішого Любомира Гузара, нема трьох Православних Церков і однієї Греко-Католицької, а є одна київська Церква, яка містично єдина, хоча видимо поки що розділена. І немає кількох суспільств: православних, католицьких, протестантських, а є єдина Україна. Принаймні так декларують самі конфесії. А тому вони покликані відповісти на виклики часу спільно й дієво. Єднання на Майдані створює підстави думати, що це можливо.