Віктор Заславський

Спроба нової унії Православної Церкви у 1628 році

Перші кроки до об’єднання

Після Берестейської унії 1596 року, коли Руська Церква розкололася навпіл, і уніяти, і православні час до часу намагалися розпочати переговори про примирення, адже ця «війна Русі з Руссю» не подобалася нікому. Та перша спроба перейти від слів до дій відбулася у 1628 році, і сталося це завдяки зусиллям Мелетія Смотрицького, архимандрита Дерманського монастиря, який прийняв унію в 1627 році таємно.

Мелетія Смотрицького підтримував Касіян Сакович – уславлений ректор київської школи. Він також подружився із Заславським, коли в 1624 році переїхав до Любліна, і згодом прийняв унію. Сакович дивився на «противну природі» всемогутність братств, як чорт на попа. А ще його дратувало те, що і православні, і уні‑ ятські вчені писали твори виключно полемічного спрямування і талановиті письменники обох руських Церков тільки те й робили, що доводили одне одному свою правоту. Як наслідок, їхні книги не збагачували духовно читачів, породжуючи лише сварки та незгоди: «Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла?» Отже, Смотрицький розпочинає переговори. Для цього таємно зустрічається в Дубні (резиденції Заславського) з уніятським митрополитом Йосифом Рутським і водночас домовляється про унійні переговори з митрополитом Йовом Борецьким та «мозковим центром православ’я» – лаврським ченцем Петром Могилою. Петро Могила сам був у дружніх стосунках із католицькими єпископами і не мав проти «папістів» вагомих упереджень. У бесідах зі Смотрицьким він залюбки погоджувався з тим, що розбіжності між католиками та православними незначні, тож встановлення братерської єдності було б найкращим виходом для усіх.

8 вересня Смотрицький провів у Києві невеличкий собор утрьох – із Могилою та Борецьким, не рахуючи ієреїв нижчої ланки. Договорилися до того, що Смотрицькому доручили написати короткий православний катехізис – напевно, в дусі примирення і зменшення догматичних розбіжностей між католиками і православними.

Вразив своїми промовами Смотрицький і уніятського митрополита. Принаймні через якихось півтора місяця після київського «міні-собору» він згадує, що сам Рутський скерував до Мелетія посланця з пропозицією помиритись із Царгородом та одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, якого обиратимуть самостійно, а до Риму тільки сповідання віри відсилатимуть. Петру Могилі ця ідея сподобалась і наштовхнула на подальші роздуми.

Звісно, переговори про примирення з уніятами мали і противників. Точніше противника – перемишльського єпископа Ісаю Копинського, ворога будь-яких реформ та змін. Небезпечними для «чистоти православ’я» він вважав і опанування європейської науки, і відкриття шкіл, де вивчали латину, і будь-які спроби досягнення компромісу з уніятами. Дізнавшись про розмови Мелетія з уніятським посланцем, Копинський почав надсилати окружні послання до «всіх вірних», у яких звинувачував Смотрицького (а разом із ним усіх українських ієрархів) у зраді православ’я. Як на диво, цей твердолобий фанатик декому здавався подвижником і героєм (як у наші часи навіть ультраправі завжди знайдуть свою аудиторію). Аудиторією Копинського були запорізькі козаки. Як і всі радикали, вони погано розумілися на теологічних тонкощах, зате добре велися на гасла на кшталт «Рятуйте батьківщину!». Понад те, з часів гетьмана Петра Сагайдачного військо запорозьке було записане в Київське братство. Сагайдачний помер, нового сильного лідера, здатного тримати порядок, запорожці не мали, проте амбіції були в них такі самі, як у інших братчиків. І якщо вже мирні та цивілізовані міщани з братств Львова чи Вільна поводились із Церквою як із власною крамницею, то що вже було казати про вільних лицарів степу?..

Тим часом переговори проходили успішно. Взимку і навесні 1628 року до Смотрицького приїжджав Петро Могила, і вони вирішили скликати новий собор, щоб уже там обговорити значні чи незначні розбіжності між православними і католиками більш ніж утрьох.

Напівтаємний собор

Собор відбувся на шостому тижні Великого посту 1628 року в невеличкому містечку Городок, що належало до маєтностей Києво-Печерської лаври. Мабуть, Петро Могила хотів, аби на ньому не було «зайвих» вух. Річ у тім, що передчасні чутки могли скомпрометувати і Смотрицького, і Борецького, і Могилу (на той час уже архимандрита Києво-Печерської лаври). Делегатами на соборі були митрополит Йов Борецький, печерський архимандрит Петро Могила луцький єпископ Ісакій Борискович, єпископ холмський Паїсій Іполитович, а також Мелетій Смотрицький, який, як і обіцяв, представив свої міркування щодо розбіжностей між католиками і православними. Таких пунктів в католицтві він нарахував шість:

– походження Святого Духа від Отця і Сина;

– чистилище;

– причастя прісним хлібом;

– блаженство душ праведників після розлучення з тілом;

– верховенство Папи Римського;

– причащання мирян під одним видом.

Тривалий час вивчаючи праці східних отців Церкви, Смотрицький вдало доводив єпископам, що багато римо-католицьких учень в різні часи визнавались і православними (наприклад, примат Папи), а деякі взагалі були засуджені лише патріархом Фотієм у ІХ столітті (як-от чистилище, прісний хліб на причасті чи причащання під одним видом). І що взагалі до Фотія великого розбрату між Заходом і Сходом не було.

Окремо Смотрицький наголошував на тому, що різниця в догматах – це одне, а різниця в обрядах – інше. Обряди і традиції можуть змінюватись так, як змінювались вони і в Православній Церкві. І Василій Великий, і Йоан Золотоустий вносили зміни в літургію, і чернечі устави з часом змінювались, і октоїхи та мінеї не одразу з’явилися…

Отже, розбіжності між Католицькою і Православною Церквами не є суттєвими, а що тепер Руська Церква дивиться на ці розбіжності як на смертні гріхи, то це через неосвіченість нашого духівництва: «В нас на уніята дивляться як на жида, а може, й ще гірше. Нерозумна і єретична думка! Підставою для церковної унії служить визнання Церквами одного верховного пастиря, єдність з ним у вірі та любові при повному збереженні кожною Церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше».

Смотрицький свого домігся: єпископи погодилися з тим, що різниця між догматами і традиціями католиків та православних не є суттєвою. Проект нової унії пройшов цензуру церковних керівників і тепер міг бути поданий на суд суспільства. Вирішили, що настав час скликати влітку того ж року новий унійний собор, але вже відкритий, у Києві, з представниками і духівництва, і світських – міщан та шляхти. А поки що Смотрицький мав викласти свою промову в письмовій формі. Тобто написати трактат про те, що розбіжності між католиками і православними несуттєві, і можна сміло єднатись з Римом та уніятами в мирі й любові.

Ревність не по розуму

Смотрицькому залишалося всього лиш стисло і зрозуміло написати про все те, що він вже встиг розповісти єпископам на соборі. Але замість того, аби просто зробити те, про що його просили, він написав своєрідні мемуари під назвою «Апологія паломництва до країв східних» (маючи на увазі свою недавню подорож на Схід). Відвідуючи Царгород і Єрусалим, Мелетій Смотрицький прагнув «дізнатися, чи та сама в нас віра, що була і в отців наших, від яких прийняли ми її волею Божою і яку наслідували наші предки». Надивившись на тамтешніх православних, Смотрицький дійшов висновку, що Православна Церква потонула в єресях та відступила від віри святих отців. Руська ж Церква не тільки перейняла ці єресі, а ще й потерпає від неуцтва. Описуючи ті «єресі» (а вони і є тими самими розбіжностями із Західною Церквою, які він сам на соборі називав несуттєвими(!)), Смотрицький сипле цитатами з полемічних творів руських учених – Стефана Зизанія, Клірика Острозького, навіть Феофіла Ортолога (псевдонім самого Мелетія, під яким він написав свій славнозвісний «Тренос»(!)). Наприкінці Смотрицький доходить висновку: «корінь усього зла – розбрат з римлянами», і лише підпорядкування Риму зможе врятувати Церкву. До речі, про об’єднання з уніятами, про подолання незгоди між братами у вірі в «Апології» – ні слова. Смотрицький на соборі говорив про несуттєві відмінності, що не заважають єднатись в мирі та любові, а в «Апології» – про єресі православ’я, від яких порятує лише Рим. Та одне діло визнати, що віра в походження Святого Духа від Отця і Сина не є смертним гріхом, а інше – оголосити єрессю протилежне. Одне діло визнати, що можна причащати прісним хлібом, а інше – що причащатись квасним хлібом не можна. Одне діло об’єднатись як рівний з рівним, а зовсім інше – впасти в обійми «старшого брата». Ані Папа, ані уніяти ніколи не вимагали того, про що писав у «Апології» Смотрицький. Звісно, православні ієрархи не збиралися без серйозних причин нічого змінювати, припадати до чиїхось ніг. І мали рацію. Тому Борецький і Могила вирішили цій книзі «не давати ходу», бо занадто полохливі братчики чи козаки могли дати волю рукам. А щоби Смотрицький не дуже образився, вирішили не сповіщати його, аж доки він не приїде на собор, де з ним можна буде поговорити.

Проте Касіян Сакович думки Смотрицького щодо порятунку православ’я поділяв. Він і сам поступово захоплювався західною традицією, а пізніше взагалі перейшов на латинський обряд. Тому сприйняв «Апологію» з ентузіазмом і, не дочекавшись ані реакції Києва, ані самого автора, почав її друкувати! І ось перші примірники цієї скандальної книги потрапили до читачів, серед яких були ті ж полохливі братчики і козаки, яким треба було лише дати привід, щоби стати на «захист віри» проти необачного ревнителя єдності.

І коли 13 серпня 1628 року в Печерській лаврі розпочався собор, київські міщани і прибулі козаки вже були готові вбити і Смотрицького, і усіх, хто мав з ним переговори. Варто зауважити, що з усього цього натовпу бачили «Апологію» заледве п’ять-шість осіб. Але, як це часто буває, досить одного гасла, аби почали трощити все довкола. А головний «захисник віри» Ісая Копинський гасла кидати вмів…

Утрачена можливість

Тим часом 13 серпня Смотрицький, не відаючи про підставу, приїхав до Києва і пішов на собор. Могила з Борецьким до лаври його не пустили, а відправили до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де до нього прибула делегація на чолі зі слуцьким протопопом Андрієм Мужиловським, який одразу поставив йому ультиматум: або він відрікається від «Апології», або його не пускають на собор. Мелетій намагався виправдатись, обіцяв зупинити друк «Апології», але Мужиловський поступатись не хотів. Увечері натовп оточив Михайлівський монастир, засипаючи Смотрицького лайкою і погрозами. Мелетій провів у тривозі ніч, а зранку надіслав листа митрополитові Борецькому, в якому запитував: «Невже я впав у немилість через те, що викрив перед Руською Церквою помилки і єресі письменників наших?».

Тим часом біля стін монастиря Смотрицькому погрожували прокляттям за прихильність до унії, обіцяли «напоїти Славутою» (прозорий натяк на долю утопленого в Дніпрі уніятського архимандрита Грековича). Смотрицький пише другого листа – з обіцянкою припинити друк «Апології» і клятвеним завіренням у вірності православ’ю. Борецький з Могилою змилостивились і самі пішли до Михайлівського монастиря на розмову.

У присутності Борецького Мелетій ще намагався стояти на своєму, але коли перед ним відкрили примірник «Апології» і зачитали всі ті звинувачення в єресі (примовляючи кожного разу: «Ого-го, отче-архиєпископе!»), чинити опір було важко. Митрополит поставив перед ним три умови: відректись від «Апології», більше ніколи не засмучувати Церкву подібною писаниною і… не повертатись до Дерманського монастиря, а залишитись у Києві. Важко сказати, навіщо Могилі та Борецькому знадобився Мелетій у Києві. Можливо, для ще одних переговорів, а можливо, щоб тримати його під наглядом (адже від нього усього можна було сподіватися). Так чи інакше, Смотрицький не мав вибору – вимоги були суворими, а під стінами монастиря стояли фанатики, готові розірвати його на шматки. На відміну від полоцького єпископа Кунцевича, полоцький єпископ Смотрицький страждати за свої переконання не хотів. Тож підписав зречення у вівтарі Успенського собору Печерської лаври, чуючи за стіною прокльони натовпу.

Наступного дня відбулося урочисте відречення Смотрицького – із шарпанням і топтанням «Апології». Собор тривав далі, але про переговори з уніятам вже не йшлося. Борецький і Могила змушені були офіційно заявити, що «ніякого відступництва не мислили і до ніякої унії не схилялись». Все ж таки їм було що втрачати, тож розхитувати човен завчасу ніхто з них не хотів.

Та вже через кілька днів після собору Мелетій Смотрицький втік із Києва до Дермані. Свою клятву він вважав недійсною, адже вона була дана з примусу, а свободу цей чоловік цінувати умів! У Дермані, звідки його міг вигнати хіба що князь Заславський, він пише протестації проти примусового відречення, полемічні трактати, в яких захищає унію і закидає православ’ю богословські єресі та помилки… А ще збирає в монастирі велику бібліотеку, яка мала б служити прийдешнім поколінням, бо погану освіченість вважав головною причиною занепаду Руської Церкви. Київський собор 1628 року був провальним. І одним із винуватців цього провалу став сам Мелетій Смотрицький. То був видатний учений, праці якого вивчали навіть через століття, добрий християнин, який міг відділити основи віри від її зовнішніх атрибутів. Але, мріючи про возз’єднання Церков, він не зміг зрозуміти того, що ніколи Православна Церква не відречеться від своїх традицій, не визнає єрессю те, у що вірила віками, і єднатись з Римом захоче лише як Церква-сестра, зберігаючи своє споконвічне обличчя. На тому свого часу настояв Іпатій Потій, на тому стоятиме Йосиф Шумлянський. Йти ж до Риму через каяття, через відречення від своєї традиції, своєї сутності ніхто не хотів і не захоче. Та й Рим не ставив перед Руською Церквою таких вимог. Саме тому програш ідей Смотрицького був остаточним. Більше він не брав активної участі в унійному русі до самої смерті у 1633 році. Але саме ця людина, позбавлена упереджень, здатна на нестандартні, іноді навіть сміливі дії, зробила перший крок, на який не наважились розумні та обачні руські ієрархи. Другий, третій та всі наступні кроки Йов Борецький і Петро Могила робили самі, беручи до уваги помилки свого попередника. Але то вже інша історія…

Віктор Заславський, історик

Максим Смотрицький (в монашестві – Мелетій) народився у 1575 році в небагатій, зате вельми інтелектуальній шляхетській родині на Поділлі. Батько його, Герасим Смотрицький, був ректором Острозької академії, одним із редакторів Острозької Біблії, відомим письменником-полемістом, який ревно й зі смаком захищав православ’я та критикував католицизм. Син вирішив піти слідами батька: юнаком учився в православній Острозькій академії, потім його відправили до єзуїтського колегіуму у Вільні. Спудей був здібним до науки, тож вирішив продовжити навчання у Європі. Очевидно, не без допомоги віленського православного братства та місцевого князя Богдана Соломерецького, чий маєток був у Баркулабові поблизу Мінська. Князь любив наслідувати свого родича Костянтина Острозького та спонсорувати православних учених. Європейські дороги привели його від православної академії та католицького колегіуму до протестантських університетів у Нюрнбергу, Лейпцигу та Віттенбергу – де колись Лютер починав свою проповідь. Важко уявити, як переплелись в голові молодого студента повчання проповідників та вчених трьох конфесій, кожна з яких вважала себе єдино правильною, та ще й після подорожі до Європи, де релігійні диспути не вщухали. Тим паче що коли після навчання Смотрицький у 1604 році повернувся додому, то побачив тут не менший безлад, аніж у Німеччині.

З корабля на герць

Берестейський собор, який проходив у жовтні 1596 року, поставив Руську Церкву в цілком нові умови, які не порівняти з усім, що наша Церква пережила в минулому. Вона була розколота – половина її прийняла унію з Римом, а половина залишилася під опікою Константинополь‑ ського Патріархату. Влада офіційно визнавала лише унійну ієрархію, проте де-факто все було набагато складніше. І король, і воєводи чудово розуміли, які конфлікти можуть виникнути, якщо влада спробує силоміць усунути єпископа без згоди вірних. Отже всі православні єпископи зберігали свої кафедри, і ніхто навіть не намагався посягати на їхню владу. А ще не можна забувати того, що більшість братств мали надане Патріархом право ставропігії (незалежності від єпископа), й ані король, ані міська влада не мали бажання порушувати його. Отож більшість братств у великих містах залишались православними та незалежними від єпископів.

Новоприбулому спудею треба було зорієнтуватись у цьому безладі, знайти в ньому своє місце. Православні «спонсори» Смотрицького зустріли його ледь не на «пероні». Князь Соломерецький запропонував йому місце придворного учителя, і спочатку Смотрицький їздив до Мінська проповідувати. Але поступово схилявся до переїзду у Вільно – столицю Литви. Місто це було заможне, освічене. До того ж тут активно діяли і римо-католики, і протестанти, і уніяти, і православні (представлені братством).

Жити й творити в такому місті – справжня мрія для енергійного інтелектуала, якому було тісно в провінційному Мінську. Тут могли оцінити його глибоку освіту, блискучий стиль, витончені аргументи, яскраві алегорії! У 1608 році Смотрицький переїздить у Вільно – викладати в православній братській школі. Тоді ж уперше випробовує перо: анонімно видає полемічний твір «Антіграф» («Відповідь»), в якому захищає православні догмати і нападає на Католицьку Церкву.

Написання полемічних творів було ледь не улюбленим заняттям у ті часи, ще напередодні Реформації. Традиція ця швидко поширилася й на руські землі, коли тут з’явилися протестанти та єзуїти. Петро Скарга пише, що думає про Православну Церкву, потім Герасим Смотрицький звинувачує католицтво в численних гріхах. Іпатій Потій доводить на папері, що приєднатись до Риму – правильна річ, а клірики з Острога, своєю чергою, друкують відповіді Потію… Книжкові «герці» стають звичним явищем для церковних інтелектуалів. Максим Смотрицький не став винятком із цього правила: через два роки після проби пера (у 1610-му) коштом віленського братства видає книгу «Тренос, або Плач єдиної святої вселенської апостольської східної Церкви».

«Плач» став подією в інтелектуальному житті Русі. Замість нудної перепалки читачі отримали захопливий твір, пересипаний яскравими алегоріями та зворотами. Церква порівнювалась тут із матір’ю, від якої відвернулись діти, з царицею, позбавленою корони, а заклики до вірності батьківській вірі переплітались з уїдливими випадами на адресу папського Риму, запозиченими в протестантів (яких Смотрицький начитався в Німеччині). Польсько-латинська мовна суміш, якою писав свій твір віленський апологет, могла задовольнити найбільш вишукану аудиторію, а «ліричні відступи» можна вважати найкращими поетичними рядками того часу:

Біда мені, 

незносними ладунками обтяженій! 

Біда в містах і в селах, 

біда в полях і дібровах, 

біда в горах і в земних безоднях. 

Немає жодного місця спокійного 

ані житла безпечного. 

Колись гарна й багата, 

тепер споганіла й убога. 

Колись королева, 

всьому світові люба, 

тепер усіма зневажена і спечалена.

«Плач» швидко став улюбленою книгою борців за православ’я – її вважали найбільшим внеском в оборону батьківської віри проти латинників та уніятів. Ті, своєю чергою, сприйняли книгу Смотрицького як виклик, на який треба гідно відповісти. В тому самому році єзуїт Петро Скарга пише «Пересторогу Русі проти скарг та волань Теофіла Ортолога», а уніятський володимирський єпископ через два роки видав трактат-відповідь «Парігорія, або Втішання плачу». Прочитавши аргументи опонентів і думаючи над їхнім спростуванням, він уже мав намір писати «відповідь на відповідь», коли сталася подія несподівана й закономірна водночас.

Спроба домовитись

Річ у тім, що після виходу «Треносу» зустрічі зі Смотрицьким почали шукати уніяти, яких у Вільні теж вистачало, адже тут ревно проповідував засновник василіянського чину Йосиф Рутський зі своїм товаришем Йосафатом Кунцевичем. Коли на Берестейському соборі закладались підстави для православно-уніятських негараздів, Максим Смотрицький якраз розбирався в негараздах католицько-протестантських, тому мав з чим порівнювати.

Отже оборонець православ’я почав зустрічатись зі своїми опонентами. Пізніше уніяти розповідали, що після розмов та диспутів з ними Смотрицький почав схилятися на їхній бік. Важко сказати, чи було так насправді, але відповіді на «Парігорію» Смотрицький так і не написав.

Невідомо, чи мав він контакти з представниками унійної митрополії, коли з 1615 по 1618 роки викладав у Києві, однак після повернення до Вільна зустрічався з ними. Тепер Смотрицький вже чітко висловлював свою думку щодо міжцерковних відносин: між православними та уніятами немає серйозних розбіжностей, які могли б завадити возз’єднанню руської Церкви, яка розділилася. Понад те, саме за сприяння Смотрицького між віленськими уніятами і православними було організовано диспут на тему різниці між католиками і православними. Щоправда, братчики в останній момент відмовились прийти, а без них ця зустріч не могла мати серйозних наслідків. Дізнавшись, що головний оборонець православ’я зустрічається з «ворогами» частіше, аніж вони вважали за потрібне, «ревнителя дружби» викликали на розмову і поставили ультиматум: або він стає православним монахом в Святодухівському монастирі при братстві (а це значило дати обітниці послуху архимандритові, який, своєю чергою, підкорювався братству), або залишає їх. Покинувши братство, Смотрицький зостався б без його фінансової підтримки та не мав би змоги ви‑ кладати, а головне – видавати свої книги. Жертвувати роботою і грішми заради поглядів на церковну єдність він не хотів, а тому змушений був на початку 1619 року прийняти постриг під іменем Мелетій.

«Міністр без портфеля»

За добру поведінку братчики забули колишні гріхи Смотрицького. І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячував у Києві православних єпископів та митрополита, Смотрицького вирішили висвятити на архиєпископа Полоцького, Вітебського та Мстиславського. Крім того, віленське братство довірило Смотрицькому очолити братський Святодухівський монастир. Це призначення було дуже вчасним, адже кафедру, на яку Патріарх призначив Мелетія, вже давно займав унійний архиєпископ Йосафат Кунцевич – талановитий проповідник, який легко привертав серця парафіян і словом проповіді, і аскетичним життям. Тож у Полоцьку на Смотрицького ніхто не чекав, і жити йому все одно треба було при братстві. З Вільна він надсилав у міста Полоцької єпархії листи та послання із закликами не вірити Кун‑ цевичу і вважати лише його, Мелетія Смотрицького, своїм законним архиєпископом. І тут Смотрицький вирішив використати не дуже чесний прийом: доки архиєпископ Йосафат був на черговому сеймі у Варшаві, він надіслав до Вітебська та Полоцька листи, в яких звинуватив суперника у намірі перевести всіх уніятів на латинський обряд. Звісно, Кунцевич нічого такого не планував, а після повернення додому швидко пояснив парафіянам, що до чого. Але у Вітебську Смотрицький перестарався, і все закінчилось убивством уніятського архиєпископа. Відтоді Йосафат Кунцевич став мучеником за єдність Церкви та одним із головних символів унії. Жодних звинувачень Смотрицькому не висували, але про підкорення сердець парафіян і братств у Вітебську й Полоцьку вже не йшлося. Йому залишалось лише очолювати підконтрольний братству Святодухівський монастир – тобто жити під ковпаком у братства. Така перспектива Мелетія зовсім не тішила – в одному з творів він нарікав, що його «вдягали у золото», але жодних реальних повноважень не дали й усі питання вирішували самі. Смотрицький, як і в 1618 році, знову опинився перед вибором – погодитись бути «міністром без портфеля» чи ризикнути та наважитись на боротьбу. І вперше у житті обрав боротьбу.

Мелетій вирушив на Схід – нібито задля паломництва святимимісцями. Але прихопив грамоти від себе та православного митрополита Йова Борецького, в яких вони просили Патріарха скасувати ставропігію братств і монастирів, знову підкоривши їх вищій церковній владі (тобто собі). Прохання це легко зрозуміти, якщо пригадати всі негаразди єпископів з братчиками у Вільні, Львові, Києві та інших великих містах, а також той факт, що саме в монастирях і братствах була зосереджена більшість ресурсів православ’я.

Тому їхав Смотрицький на Схід із негласного митрополичого благословення, щоб спробувати змінити ситуацію на краще. Патріарх Кирило Лукаріс таки надав Смотрицькому грамоти, в яких скасовував ставропігії руських братств та підпорядковував їх владі місцевих єпископів. З цими грамотами щасливий мандрівник попрямував просто до Києва. Однак звістки про патріарші грамоти встигли розійтись по Русі задовго до приїзду Мелетія. Братства (зокрема львівське та віленське) одразу зчинили галас, нібито патріарші грамоти – фальшиві. Смотрицького не пустили до Києво-Печерської лаври, звинуватили в таємних переговорах з уніятами. Перепало й Борецькому. Коли ж підтвердилося, що грамоти від Патріарха – справжні, віленські братчики відправили до Патріарха своїх послів з проханням «роз’яснити», що він мав на увазі, скасовуючи привілеї братств. Щоб натяк був ще більш прозорим, вони не поскупились на «дарунки» Патріархові – простіше кажучи, дали йому хабара.

Лукаріс опинився в пікантній ситуації. Грамоти Смотрицькому він таки дав, та й з розповідей Смотрицького і листів Борецького не міг не розуміти, до яких абсурдів доводять надмірні права братств та безправ’я єпископів. Та Патріарх багато в чому співчував і протестантам, міг також захоплюватись протес‑ тантськими ідеями про конгрегаціо‑ нальне управління Церквою. А може, річ була в тім, що гроші потрібні всім і завжди, а зубожілим східним патріархам їх бракувало ще більше…

З Константинополя приходить відповідь з «роз’ясненням». Лукаріс у листі до братчиків говорить, що грамоти Смотрицькому він справді давав, але, скасовуючи ставропігії, не мав на увазі права «старіших» братств! Отже, на братчиків Вільна та Львова його грамоти не поширювались! Проте Смотрицький мав проблеми саме з Віленським братством, а Борецький – із Львівським. І звісно, саме про ці братства йшлося у розмові Мелетія з Патріархом. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змінив свою думку, фактично скасував власний указ, зрадив своїх підданих, а головне – показав, ким є насправді, й чого варті його грамоти та його слово.

Знову на роздоріжжі

Перед Смотрицьким та Борецьким знову постало важке питання: що робити? Митрополиту, в принципі, нічого не загрожувало, хоча віленські та львівські братчики і звинувачували його в усіх гріхах, проте у Києві серйозних ворогів у нього не було. А ось Смотрицький, єпископ без кафедри, тилу не мав. Уперше в житті наважившись відкрито виступити проти безправності єпископів, він програв битву. Блискучий учений, видатний полеміст та неперевершений філолог, він щиро вірив у користь своєї праці, проте так і не зміг пристосуватись до підкилимних інтриг, до науки сварок і примирень, брехні та напівправди, тобто до політики. А без цього в тодішньому православному світі неможливо було вижити. . . Жити в якомусь мо‑ настирі простим монахом він не хотів – цьому майстрові пера потрібен був простір для творчості, жити, не викладаючи та не пишучи, він не міг. Врешті-решт, до Вільна чи Києва шлях йому був закритий, його прагнення об’єднати «Русь з Руссю» поставили його поміж двох вогнів. І саме на цьому роздоріжжі Мелетій обирає унію та стає архимандритом Дерманського монастиря.

Переходити на бік тих, проти кого він стільки писав, було нелегко. Але саме ті риси Смотрицького, які коштували йому кар’єри у братстві, допомогли йому тепер. Річ у тім, що він встиг трохи розібратись у непростих стосунках православних та уніятів і зрозумів, що різниця між ними незначна, а біди від їхніх негараздів великі. Будучи православним, Смотрицький завжди міг знайти спільну мову з уніятами, та понад усе прагнув порозуміння між двома руськими конфесіями. Отже пропозиція Заславського стала для нього також можливістю утілити одне бажання. Те, про що він говорив із Рутським та Кунцевичем в кулуарах, тепер могло стати повісткою дня на помісних соборах.

Отже, Мелетій Смотрицький, захисник православ’я, блискучий полеміст, автор «Треносу», в 1627 році приймає унію та зрікається своїх антикатолицьких писань – проте за умови зберігання цього в таємниці доти, доки майбутні переговори про об’єднання не приведуть до якогось результату. У Дерманському монастирі Смотрицького прийняли, і він, маючи тепер де жити й писати, міг спокійно працювати над втіленням своєї мрії – примиренням Церков.

Слід сказати, що Смотрицький був не сам у своїх проектах. І в уніятському таборі, і в православному вистачало прихильників возз’єднання розділених руських Церков: уніятський митрополит Йосиф Рутський і православний митрополит Йов Борецький, щойно поставлений печерський архимандрит Петро Могила і колишній викладач київської братської школи Касіян Сакович. Та лише Смотрицький, не борець, людина аж ніяк не смілива, знайшов у собі сили сказати про це вголос та перейти від слів до дій. З цього часу у відносинах Православної та уніятської Церков починається нова доба – доба переговорів про об’єднання та спроби переходу від пускання шпильок та взаємних звинувачень до примирення. І, до речі, під патронатом Риму, адже історія Смотрицького показала, чого варті східні патріархи і до чого призводить втручання світських у керування Церквою. Отже, починаючи зі Смотрицького, уніяти й православні намагаються примиритись та об’єднатись.

Віктор Заславський, історик

«От справжній лицар! от архієпископ! Він гідно береже свій хрест священний!»
«Пісня про Роланда»

Сьогодні Західна Україна вважається головним оплотом унії. Греко-Католицька Церква тут утвердилась як національна, пережила багато років переслідувань. Проте в далекому ХVII столітті проповідників унії на Львівщині в кращому випадку обливали помиями, в гіршому – били.

Як же сталося, що тверда в православ’ї Галичина, яка понад сто років відвертала від унії ніс, раптом перетворилася на головний оплот уніатства? Чи це наслідок утисків з боку Польщі чи навпаки – успішна боротьба проти церковної кризи? Щоб зрозуміти це, слід розглянути життя й служіння Архієпископа Йосипа (Івана) Шумлянського, під керівництвом якого Західна Україна і стала греко-католицькою.

Архієпископ у 24 роки

Вперше зустрічаємо ми Івана Шумлянського у 1667 році. Тоді він був 24-річним ротмістром панцерних козаків. Бився він затято, і у 1667 році це був перспективний офіцер – тим паче, що польний гетьман Ян Собеський був його близьким другом.

Але на початку 1667 року помирає Львівський, Галицький і Кам’янецьПодільський Архієпископ Афанасій Желіборський, галицька шляхта висуває кандидатом на єпископську посаду саме Шумлянського.

Чому саме його? Заступництво Собеського? Проте Собеський став всенародним героєм Речі Посполитої трохи пізніше. До того ж, ніхто не заважав шляхті й церковникам-галичанам висунути іншого кандидата. Мабуть, у Львівській Архієпархії була серйозна кадрова криза.

Щоправда, цей кандидат був уніатом. Але в часи, коли польський король, збираючись на Берестецьку битву, брав з собою православну ікону, а православні юнаки вчились в єзуїтських колегіумах, перегородки між конфесіями були слабшими навіть за сучасні. Важливим було те, що Шумлянський для руської шляхти був «свій» – та ще й вирізнявся неабиякими лицарськими чеснотами. Сучасники про Шумлянського писали:

«Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрності: веселий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж відданий душею інтересам Речі Посполитої, при тому ж і руському народу і Східній Церкві».

Шумлянський оголосив про свій перехід на православ’я – і проблему було вирішено. Вже через місяць він мав на руках грамоту від короля на єпископство.

Але це було лише півсправи. Єпископ Антоній Винницький, який тимчасово відповідав за вакантний львівський престол, в останній момент вирішив підтримати іншого кандидата – Єремію Свістельницького. Боролись вони так само, як і Петро Могила боровся за митрополичу кафедру, і Київська Лавра захищала свої права – в арсеналі був і підкуп королівських секретарів, і збройні сутички. Повним переможцем Шумлянський відчув себе тільки після того, як у 1674 році Ян Собеський став королем і одразу проголосив про підтримку свого друга.

Історія про війну двох єпископів за кафедру і сан досить сумна. В якому ж жахливому стані мала перебувати тоді Руська Церква? Про яку святість та гідність священства може йти мова? Подібні думки переслідували і самого Йосипа Шумлянського. Він також був невдово‑ лений станом Церкви, про яку мав тепер піклуватись. Мислив він як вояк: щоб добре виконувати свої обов’язки, Церква має бути чітко організованою та належним чином озброєною. Тобто, кожен священик чи єпископ має знати, хто в нього начальник, які його обов’язки та мати сили їх виконати. Тоді єпископам не треба буде встановлювати свою владу мечем та хабарами, а заощаджені сили можна використати на корисніші справи.

Отже, 30-річний Йосип Шумлян‑ ський поставив собі за мету досягнути трьох речей:

– чітка система підпорядкування в Церкві;

– грамотні та високоморальні священики;

– престиж та авторитет руського духовенства.

Почав єпископ з відкриття нових парафій: за його правління їх було відкрито кількасот. Ще треба реставрувати і розбудовувати вже існуючі церкви. Шумлянський оздобив Святоюрську церкву, відновив кафедральний собор в Крилосі (колишня столиця Галицького князівства). До речі, саме він визнав чудотворними Підгорецьку та Верхратську ікони Божої Матері, подбав про відомість ікон Богородиці Крилоської та Теребовлянської.

Але найскладнішою місією лицаря-єпископа була внутрішня реформа єпархії, боротьба з корупцією та підвищення морального стану священства. Для цього треба було чимало зробити і всередині Церкви, і у взаєминах з владою, зробити так, щоб церковні служителі поводились поважно та гідно свого сану, а влада – ставилась до них з пошаною.

Реформи зсередини

Щоб чітко пояснити священикам, якими вони мають бути, Йосип Шумлянський українською мовою пише і видає у 1687 році книгу «Метрика» – тобто посібник для пресвітерів. До речі, для цього він заклав власну друкарню, за що львівське Братство подало на нього до суду, вважаючи своє право на друк руських книг винятковим.

За «Метрикою», священик мусив знати хоча б церковно-слов’янську, польську та латину. Останні дві – щоб вміти відповідати на глузування польського духовенства і панів. Наш герой розумів, що з неба йому освічені пресвітери не впадуть, тому заохочував священиків відсилати дітей до шкіл (список шкіл в книзі додавався), а потім – на богословські та філософські студії, щоб наступне покоління церковних служителів було не лише письменним, а ще й теологічно підкованим.

Пастир мав і словом, і власним прикладом пропагувати тверезість. В реєстрах злочинців тих часів нерідко є попи, які пиячать, бешкетують, але особливо – пиячать. Саме тому стільки часу й місця він приділяє неможливості для священика пияцтва, вказано гріхи, які від пияцтва йдуть, а також нагадує священикам, що вони не можуть сидіти в корчмах. Навіть на весіллях чи хрестинах треба пильнувати себе і відходити від столу тверезим.

Чимало місця присвячено зовнішньому вигляду священика – якими мають бути чоботи, якою шапка, свитка, ряса. Головна вимога – охайність та пристойність в одязі.

Безпосередні функції священика, крім відправлення треб – ведення метричних книг та проповідь. На останній Шумлянський робить особливий наголос: не можна в неділю та свята по Службі відпускати людей з церкви без науки. Програма-мінімум – навчити молитов або прочитати уривок з якоїсь благочестивої книжки.

Що ж, об’їжджаючи єпархію, Шумлянський бачив, в якому стані перебувало сільське духовенство, то й не вимагав від священиків більшого, ніж вони були здатні зробити, розуміючи, що виправлення ситуації потребуватиме не одного покоління.

Цікавий казус – у 1682 році Йосип Шумлянський (формально православний) передав храм Різдва Христового у Жовкві ченцям василіянам (уніатам). Так на теренах Галичини з’явилась ледь не перша греко-католицька церква. Вочевидь, Йосип Шумлянський, хоча і перейшов з унії на православ’я, проте переконань своїх не змінив. Єдність Східної та Західної Церков була для нього істиною, боротьбу за яку він припиняти не збирався.

Одним пострілом двох зайців

Крім релігійних переконань, Шумлянський міг бачити ще кілька важливих аргументів на користь об’єднання з Римом.

По-перше, прилучення руської ієрархії в могутню структуру Католицької Церкви було єдиним шляхом подолати безладдя і корумпованість в Церкві. Шумлянський не ідеалізував Рим, проте стан православних патріархатів був аж надто жалюгідний. Під владою турецького султана вони не мали жодних реальних прав, до того ж, постійно потребували грошей. За гроші Патріархи видавали привілеї на будь-що і висвячували в сан будь-кого, навіть не розібравшись в справі. Саме так отримали свої привілеї ставропігійні братства, ставали єпископами (в тому числі й сам Шумлянський: його за хабар висвятили грецькі Митрополити). Яку допомогу та підтримку можуть надати Руській Церкві такі владики? І який приклад чемності може дати Патріарх чи Митрополит, який за гроші готовий хоч би і чорта на єпископа висвятити?

По-друге, Патріархи були підданими турецького султана, а той вже майже століття був головним ворогом Речі Посполитої, відданим лицарем якої був Шумлянський. Чому Церква має коритись ворожим підданим? Одного разу Царгородський Патріарх вже благословив Хмельницького боротись проти католика Яна-Казимира пліч-о-пліч з татарами й турками. А після війни 1672 року, коли пів-України опинилось в чужоземному ярмі, коритись «турецькому підданому» було вже зовсім соромно – а тим більше лицареві, який твердо пам’ятав про свій обов’язок боронити віру від ворогів хреста.

Єдиним православним Патріархом, який мав хоч якусь владу, був Патріарх Московський. Але по-перше, з Москвою Річ Посполита також воювала з давніх-давен (в тому числі, й за часів Шумлянського). Невідомо, чи знав Шумлянський про старообрядців та про повну відсутність освіти в тодішньої московської церковної верхівки. В будь-якому разі, він чудово розумів, що користі від них буде небагато – особливо після того, як Москва насильно підкорила Київську митрополію.

Отже, Йосип Шумлянський мав серйозні підстави для єднання з Римом – тим самим він вбив би одним пострілом двох зайців. В нього просто не було іншого вибору, якщо він хотів щоб нові реформи прожили довше ніж одне покоління.

Довгий шлях до єднання

У 1596 році, коли руське духо‑ венство приступало до унії, більшість священиків та мирян або взагалі не розуміли, що таке унія, або були вороже до неї налаштовані. Власне тому і почались церковні суперечки. Тому в 1677 році Шумлянський оголосив Папському нунцію, що згоден прийняти унію, проте зберігатиме це в таємниці, поки не побачить готовність Львівської і Галицької єпархій піти за своїм пастирем. Силоміць тягти під покровительство Риму він не хотів і не міг, а повторювати помилки попередників – просто не хотів.

Перед королем і католиками він говорив про свою прихильність до унії, перед братствами й монастирями – про свою стійкість у православ’ї. Водночас він зустрічався з парафіяльними священиками й говорив з ними про унію. Як наслідок, православних він поступово схиляв до унії, а католиків – змушував розширювати права руських міщан і духовенства. Ще у 1670 році він домігся звільнення руського духовенства від численних податків, а також від юрисдикції місцевих урядів – відтепер руські священики підпорядковувались в усіх питаннях лише єпископам. Коли кавалерійський натиск цього захисника руського народу дивував короля, він пояснював, що пирогом в унію заманиш швидше, ніж батогом.

Король Ян Собеський призначив комісію для вирішення проблем з прийняттям чи неприйняттям вимог Архієпископа. Комісія разом домовилась із Шумлянським про таке:

– східний обряд має бути незмінним;

– на церковні посади призначаються тільки русини;

– руське духовенство користується тими самими привілеями, що й латинське: рівні податки, непідвладність місцевим панам, місце у сенаті;

– держава не втручається у церковні справи і не примушує переходити в латинство чи унію.

В січні 1680 року він зібрав Собор у Любліні, на якому православні й уніати говорили про можливість об’єднання, обговорюючи власні розбіжності. Звісно, ні до чого не домовились, проте той факт, що уніати з православними зустрілись, поговорили і ніхто нікого не вбив, сам по собі був неабияким досягненням.

Наступний Собор відбувся у 1694 році у Львові. Шумлянський відкрито агітував за унію. До нього приєднався ігумен Унівської монастиря Варлаам Шептицький, а пізніше – Перемишльський єпископ Інокентій Вінницький. Проте братство виступило за збереження православ’я, і більшість їх підтримала. Шумлянський проти більшості не пішов. А у 1696 році (вже після смерті Собеського), коли київський Митрополит Варлаам Ясинський питав Шумлянського про унію, той замулив йому очі: «Я є сином правдивої Церкви Божої православно-східної». Католики з уніатами вважали такий вислів зрадою і у 1697 році внесли в міські акти Львова і Луцька документи про таємне прийняття Шумлянським унії. Той у відповідь залякав ревнителів уній примарою можливої війни з Москвою в разі насильного покатоличення і знову нагадав про права руського духовенства як умову унії.

Цікаво, що наміри Шумлянського заворушень та протестів не викликали. Парафіяльні священики були налаштовані лояльно до львівського владики, який дбав про них – у тому числі й матеріально. Обороняти православ’я збирались лише монастирі та львівське братство – але архієпископу вони не підпорядковувались, і заважати йому також не збирались.

6 червня 1700 року Йосип Шумлянський офіційно долучився до унії у Варшаві. На цій урочистості були присутні Папський нунцій, король Август ІІ Сильний, сенат у повному складі. Через тиждень король зрівняв в усіх правах греко- і римо-католиків. І тільки тоді більшість православних Львівського єпископства прийняла унію (Шумлянський передав у Рим довжелезний список з 1186 парафій, кожну з яких єпископ відвідав особисто). Унію також прийняв Унівський монастир на чолі з Варламом Шептицьким, а через два роки – луцький єпископ.

Львівське братство прийняло унію лише через шість років – після тривалої боротьби. Шумлянський спочатку вибив двері церкви і відслужив там Службу з поминанням Папи римського, але братчиків це не злякало – вони і самі могли вломитись в Святоюрську церкву. Тоді Шумлянський пообіцяв їм автономію в разі прийняття унії, на чому й погодились.

Отже, Львівську єпархію Йосип Шумлянський перевів на унію миром, словесним переконанням і добром (за винятком вибитих дверей львівського братства). Монастирі Архієпископ не чіпав. Із закликами до унії він, звісно, до них звертався, але за відмови не ображався. Більш того, Крехівському монастирю він навіть відписав чималу суму у своєму заповіті.

В тому ж заповіті Шумлянський висловив свої думки щодо віри і Церкви:

«Живу і померти бажаю в вірі, що містить в собі взаємну згоду, любов та єдність християнську древню свв. Отців, Церкви Східної та Західної».

Лицарі на відпочинок не йдуть

Ще один штрих до портрету нашого героя. Промінявши кольчугу на рясу, він, тим не менше, не пропускав можливості згадати старе – особливо в умовах страшної турецької загрози. Йосип Шумлянський брав участь у багатьох війнах проти турків, махав мечем на передовій, був кілька разів поранений. Брав участь він і у Віденському поході, навіть залишив про нього цікаву поему.

Коли гетьман Правобережної України Петро Дорошенко укладав союз із турками, Шумлянський кілька разів бачився з ним, намагався відвернути від кроку, який приніс горе і самому гетьманові, й Україні. В роки гетьманства Мазепи він також вів із гетьманом листування. За словами самого короля-хрестоносця, Яна Собеського, Шумлянський «гідний увічнення у тривкій пам’яті нащадків за подвиги і заслуги, якими не раз визначився (і досі прагне визначитись) і значно прислужився нам і державі у військових і громадських справах і обов’язках».

Мабуть, колишній ротмістр панцерників вважав, що не може залишатись осторонь війни за віру і батьківщину. Можливо, давала про себе знати дружба з Собеським. Може, «відважний до авантюрності» характер давав про себе знати. А може, просто в обороні віри й вітчизни справжні лицарі на відпочинок не йдуть?

Віктор Заславський

Останнім часом у зв‘язку із розвитком екуменічного діалогу дуже часто можна натрапити на спроби переосмислити ті чи інші події минулого через призму сьогодення. Зрозуміти, яке місце повинні займати різні постаті нашої церковної історії в майбутньому нашої Церкви. дним із таких церковних діячів нашої минувшини є св. осафат Кунцевич. Дехто вважає, що його подвиг зовсім не вписується в сьогоднішній екуменічний вік. Інші ж вважають його зразком для теперішніх спроб віднайти єдність між православними і католиками. Однак ці точки зору здебільшого стикаються між собою в полемічному запалі в мережі Інтернет та дуже часто зводяться до елементарних сварок. З метою вивести дискусію в цивілізованіше русло, часопис «Патріярхат» започатковує ширше обговорення ролі й місця св. Йосафата Кунцевича в історії УГКЦ та християнстві взагалі. Відкриває рубрику стаття історика Віктора Заславського. А всіх, хто бажає взяти участь у цій дискусії, просимо надсилати свої напрацювання до редакції.

Хамство та зброя як засоби вирішення церковних проблем

Про Кунцевича та сварки між католиками, православними й уніатами пишуть багато. Розповідають і про захоплення церков, про вуличні процесії, що перетворювались у бійки… І зазвичай трактують це як доказ жорстоких переслідувань православних із боку католиків. Проте ті часи були часами взаємного хамства, коли навіть священики та єпископи не завжди дбали про ввічливість та милосердя і в боротьбі за свої законні (як їм здавалось) права залюбки використовували досить екзотичні методи. Ані католики, ні православні ніколи не цурались «адмін-ресурсу» – зверталися до короля, князів, магнатів чи козацтва. Гедеон Балабан, проповідуючи проти унії, мав при собі кількатисячне військо князя Острозького. Козаки відкрито погрожували «ворогам православ’я» вбивством – і подеколи таки втілювали ці погрози в життя (наприклад, втопивши в Дніпрі уніатського архімандрита Антонія Грековича 1618 року). Києво-Печерський архімандрит Нікіфор Тур разом зі слугами та ченцями Лаври багато разів нападав на землі князя Корецького. Той відповідав Турові взаємністю. При тому вони час від часу кликали один одного до суду за «свавілля». Кликати один одного до суду, писати в міські книги скарг (з яких історики тепер переважно й дізнаються про різні випадки переслідувань та утисків) – це взагалі було однією із улюблених тодішніх розваг. Користі з того не було ніякої (судова система тоді працювала через пень-колоду), зате можна було потренувати фантазію – в разі якщо хтось із бурмістрів чи якийсь воєвода ці книги вирішить почитати.

Подібні витівки були притаманні не тільки міжконфесійним сваркам – і православні, й католики залюбки бились всередині своїх спільнот. У 1580 83 роках Жидичинський монастир неодноразово ставав яблуком розбрату між різними кандидатами (усі вони, до речі, були православними) на «опікунство» обителі. Кілька разів монастир силою зброї захоплював луцький єпископ Іона Борзобогатий-Красненський, і щоразу його звідти вибивали та ставили на його місце інших архімандритів.

Київський Митрополит Петро Могила 1631 року воював з конкурентом Ісаією Копінським не менш енергійно – тримав останнього в Лаврі під замком, аж поки той не зрікся сану. У львівських архівах 1748 року навіть бачимо згадку про справжню війну, яку ченці монастиря кармелітів оголосили капуцинам. Зброї, щоправда, кармеліти не мали, тому обмежувались перекопуванням доріг до капуцинського монастиря та побиттям самих капуцинів.

Отже, розглядати вчинки та думки Йосафата Кунцевича слід у контексті саме тих часів. Часів, коли люди вважали питання віри й Церкви настільки важливими, що залюбки могли відстоювати свою рацію в цих питаннях і словом, і мечем, і дрючком, і наклепом – і при тому вважати себе цілком правим та праведним. Мабуть, саме тому учасники тогочасних конфліктів наламали стільки дров, що навіть через три століття з гаком, коли прийшов час збирати каміння, нам важко розгребти ці завали…

Війна Русі з Руссю…

Головним церковним конфліктом того часу був, звісно, конфлікт греко-католиків та православних, або, як казали в ті часи, унітів та дезунітів. Православні єпископи (крім львівського Гедеона Балабана) та Митрополит вступили в єдність Папою Римським. Їх можна зрозуміти – покровительство Царгородського Патріарха обмежувалось вимаганням грошей під час «пастирських візитів». Крім того, Патріарх був підданим турецького султана, а з турками Річ Посполита вела перманентну війну. Але більшість священиків, міщан та шляхти, а також козацтво сприйняли цей крок як зраду «батьківській вірі» – і їх теж можна зрозуміти, адже унія була проголошена форсованими темпами, фактично без згоди мирян та нижчих ланок духовенства. Єпископи вимагали від своїх підлеглих та парафіян покірності – й таки мали на це право. Братства, більшість монастирів та православна шляхта (а запорожці належали до обох категорій) вимагали непохитного збереження православ’я – і також мали на це право. Кожен вважав, що має рацію і кожен по-своєму таки мав рацію. Але поки супротивники унії не мали своїх висвячених єпископів та Митрополита, у них не було жодних канонічних підстав для протестів: згідно з усіма канонами, вони мали б слухатись своїх єпископів, а майже всі єпископи Східної Церкви були уніатами.

Становище змінилося 1620 року. Тоді через українські землі проїжджав Єрусалимський Патріарх Феофан. Він прямував до Москви. По дорозі Патріарха зустрів гетьман війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний, звернувшись до нього з проханням висвятити Митрополита і єпископів. Аргументи Сагайдачного (можливо, навіть матеріального характеру – гетьман був знаним меценатом) переконали Патріарха, й він висвятив Митрополита Іова Борецького та кількох єпископів. Тепер ревнителі православ’я мали легітимно висвячених ієрархів, які, звісно, хотіли сісти на своїх кафедрах. А кафедри ці були в руках унійних єпископів! Крім того, цей Патріарх дав нововисвяченим єпископам грамоти на вилучення церковного майна. Отже, конфлікт розростався: починалась боротьба єпископів за кафедри. Йосафат Кунцевич не міг не стати учасником цієї конфронтації: з 1617 року він був єпископом Вітебським, а ще через рік став Архієпископом Полоцьким. На його Полоцьку архієпископську кафедру був висвячений Мелетій Смотрицький, блискучий памфлетист з усіма задатками енергійного політика.

…та бійка пастирів із вівцями

Отримавши канонічні підстави (хоча Єрусалимський Патріарх не мав до Русі жодного стосунку) для боротьби за полоцьку кафедру, Смотрицький пише короткий памфлет-листівку з наклепами на Кунцевича:

Кінець зловредній унії! Кінець латинським єретикам та єзуїтам! Бог почув молитви православних людей, і православні ієрархи Сходу дали йому законних пастирів. Славетне Військо Запорізьке стоїть на захисті православ’я, а король та сейм тільки і мислять як би відібрати в уніатів церкви й монастирі та передати їх православним.

Уніатська ієрархія тремтить і думає тільки як втекти від гніву. они відкрили карти та переходять у латинство. Латинський душехват Кунцевич вже відправив у аршаві латинську месу. Є свідки, що бачили його в латинських ризах в латинському костелі. Прийшов час навести лад, а хто буде чинити опір – того геть на всі чотири сторони, геть разом із узурпатором Кунцевичем. Я – Смотрицький, законний владика Полоцький та Вітебський.

Листівки ці він посилає до Полоцька та Вітебська через ченця Сільвестра Коссова. І тут слід зазначити кілька важливих речей. По перше, Смотрицький не поїхав до Полоцька сам, а послав «розвідника» (хоча Кунцевич на той час був на черговому сеймі в Варшаві).

І головне – в цих памфлетах Смотрицький брехав: Кунцевич аж ніяк не збирався перетворити уніатську Церкву в латинську. Відновлений ним Василіянський чин був спрямований на відновлення саме східних церковних та чернечих традицій. Інколи він, щоправда, просив допомоги в єзуїтів, і навіть посилав своїх священиків до них на курси морального богослов’я, але пояснював це просто: «Що робити як наш вогонь загасне? Мусимо брати в чужих». У цьому випадку мета виправдовувала засоби (до того ж, не такі вже й аморальні) – лекції «братів по вірі» загалом допомогли трохи підвищити рівень моралі та освіти священиків східного обряду. За кілька років управління єпархією Йосафат насправді змінив її обличчя, зробивши місцеву Церкву живою та спроможною служити народові. Стараннями Кунцевича в Білорусі та Литві було відкрито кілька нових монастирів. Сам він також ніколи не припиняв особисто проповідувати – й по церквах, і на вулицях. Освічених протестантів Архієпископ приваблював вишуканістю аргументів, начитаних прихильників православ’я – знанням східних традицій (Кунцевич навіть зробив кілька списків «Статуту» Ніла Сорського), простих міщан та селян – суворим дотримуванням православних канонів. Цим самим він здобув певний авторитет не тільки серед парафіян, а й у середовищі інших конфесій міста – католиків, юдеїв, протестантів.

Крім того, молодий Архієпископ мусив тримати під своєю владою схильних до непокори священиків та парафіян, адже, крім ворогів унії, в Білорусі було багато протестантів, і їхні ідеї, спрямовані проти головних традицій Католицької та Православної Церков, могли стати на заваді не тільки Кунцевичу, а й усій Східній Церкві. Тому від священиків він вимагав покірності, непокірним забороняв служити. Щоправда, піклуючись про їхню долю, наш Архієпископ призначав їм високі пенсії (це було своєрідне поєднання милосердя та прагматизму – «заборонені в служінні» священики могли й покоритись доброму начальникові). Водночас Архієпископ боровся за неможливість для мирян розпоряджатись церковним майном та тримати в себе ключі від храмів (нерідко бувало, що православні купці зберігали в храмах свій крам).

Отже, Йосафат Кунцевич виконував пастирські обов’язки належним чином, в єпархії його якщо не любили, то принаймні шанували, і без підступних наклепів Смотрицький не міг би вбити клин між пастирем та його паствою. З іншого боку, яким би не був авторитет Кунцевича, дехто все ж таки повірив Сільвестрові Коссову та памфлетам, які він приніс. І відреагували ці вітебські та полоцькі «дисиденти» досить своєрідно: побудували за міськими валами величезні намети та почали збиратись там на служби, обравши зпоміж себе пресвітерів – за протестантським зразком. Тож не дивує той факт, що повернувшись з сейму, Архієпископ почав «наводити лад» у єпархії, яку все ж таки вважав своєю.

Жорстокий душехват чи дбайливий пастир?

Отже, 1620 року Йосафат Кунцевич вертається до своєї єпархії та починає боротися з впливом Мелетія Смотрицького. Саме цей, останній період служіння героя нашої розповіді здобув такі негативні оцінки у творах православних авторів. Найпромовистіше висловлює свій погляд відомий російський історик Карташов:

«Это была натура фанатическая. Иосафат…взорвался и начал с кучкой своих неистовых приверженцев насильственные обходы с погромами православных дворов… Иосафат, при посещении Витебска осенью 1623 г., изгнав православных из всех церквей, разгромил даже те шалаши за городом, в которых православные начали совершать богослужения. а дикое насилие толпа ответила физическим сопротивлением».

Що ж то були за «погроми» та «дике насильство»? Як уже було зазначено, тренувати фантазію, пишучи скарги в міські «гродські» книги було одним із улюблених хобі того часу. Звісно, скарги писали й на Кунцевича, й скарги ці цитує в листі до Архієпископа литовський канцлер Лев Сапега. Лист канцлера (себто першого міністра) Литви Сапеги до Кунцевича є єдиним джерелом, яке свідчить про «жорстокості» Архієпископа. Щоправда, майже всі дослідники використали не сам текст цього листа, а лише його вільний переклад, який зробив російський історик та архівіст Бантиш Каменський. Лист це досить цікавий, бо викриває характер та думки Лева Сапеги – талановитого й далекоглядного політика, який, хоч і був цілком світською людиною та оцінював церковні справи лише з позиції суспільної користі, але все ж таки помилявся як християнин. Канцлер у цьому листі захищає «дисидентів», але суто через те, що нову православну ієрархію підтримали запорожці. А запорожці, особливо після Хотинської війни 1620 року, були чи не найефективнішим військом тогочасної Речі Посполитої. Але й у цьому листі, крім загальних роздумів про необхідність примирення та урахування козацьких інтересів, єдиним конкретним звинуваченням є скарга на те, що Кунцевич та його священики нібито «опечатували» церкви. Крім того, Сапега вказує, що скарги на опечатування церков надійшли тільки з білоруського міста Могилева (не плутати з українським Могилевом-Подільським на молдавському кордоні).

Серед православних єпископів передунійних часів така практика подеколи була – церкву зачиняли й ставили на брамі єпископську печатку. Робилося це, коли храм не можна було використати – чи то через осквернення, чи то через бажання єпископа позбутись конкурентів та отримувати більше пожертв і плати за треби. Звісно, і серед мирян, і серед нормальних священиків, що дбали передусім не про кишеню, а про служіння, опечатування церкви вважалось якщо не гріхом, то дуже поганим тоном. Тому Кунцевич, відповідаючи на скарги Сапеги, спростовує ці звинувачення:

«Вони мають добрих священиків, то хай з ними і моляться. Церкви стоять зачинені та відкриваються лише на богослужіння. Якщо бажають – можуть бути благочестивими, але дозволяти їм хулити Бога в цих церквах мені совість не дозволяє. Якщо ж вони насильством та беззаконням намагатимуться в мене відібрати церкви, я захищатиму свої права – навіть до того, щоб передати це на суд Божий».

Отже, ситуація виявляється такою: православні міщани в Могилеві, збентежені памфлетами Смотрицького, намагалися силоміць захопити церкви, які належали до Полоцької Архієпархії. Кунцевич, не бажаючи допустити насильного захоплення храмів, наказав відчиняти їх тільки на богослужіння – не чергувати ж цілий день біля храмів озброєним уніатам! До речі, ще 1618 року Кунцевичу ледь вдалося відібрати в могилевських міщан ключі від церков та передати їх священикам. Тенденції в міщан майже не змінились – головним чином через протестантські ідеї спільного керування Церквою та (особливо!) церковним майном. Щоправда, для зазіхань на церковне майно необов’язково було захоплюватись ученням Лютера – достатньо було й простого грошового зацікавлення.

Отже, Йосафат Кунцевич замість того, щоб віддати групі міщан церковні приміщення, вирішив все ж таки відстояти свої інтереси – або, якщо точніше, інтереси Полоцької Архієпархії, інтереси молодої уніатської Церкви:

«Я ніколи нікого до Унії насильно не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мене мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга… Чому ж ми не можемо, як і інші, використати законні засоби охорони наших прав та свобод, особливо якщо інакше неможливо?»

Щоправда, на сеймі у Варшаві православний депутат Лаврентій Древинський звинувачував Кунцевича в тому, що він нібито «наказав викопати з землі християнські тіла й викинути з могил на поживу псам». Що ж, тогочасні скарги давали великий простір для фантазії. Не дивує, що на ці байки ніхто не звернув уваги.

Таким чином, немає жодних обґрунтованих відомостей про насильства та жорстокості полоцького Архієпископа. Єдине, що він робив, – це захищав свої законні права, цілковито законним та культурним шляхом. У нас немає жодних звісток про те, що Кунцевич домагався свого за допомогою озброєних загонів, влаштовував погроми православних чи закликав когось вбити. Його провиною є лише одне – небажання розділити наміри православних перебувати в роз’єднанні з Римом. Патріарха, як і всіх греків, Кунцевич вважав турецьким шпигуном, а підкорення йому – зрадою загальнохристиянської справи боротьби проти турків. Чи дійсно грецькі ієрархи були турецькими шпигунами? Важко сьогодні сказати напевно. Але тоді й Патріарх, і його посланці поводились на руських землях винятково як жебраки, які приїжджали, збирали милостиню та хабарі. Крім того, Полоцьк не так давно був визволений від московського панування, а в підпільних інтригах супротивників унії за бажання можна було побачити й московську руку. Саме ці фактори й штовхнули свого часу ініціаторів унії на перехід під покровительство Папи – і в цьому їх можна зрозуміти.

Звісно, захисники православ’я вважали інакше – і в цьому їх теж можна було зрозуміти. Тому в боротьбі між Кунцевичем та Смотрицьким за вплив на полоцьких та вітебських парафіян обидва архієпископи в чомусь мали слушність, а в чомусь – не зовсім. Можливо, Смотрицький мав би обійтись без брехні, а Кунцевич – підставити праву щоку, піти назустріч дисидентам та дозволити зруйнувати власну єпархію. Але не слід забувати, що до появи листівок Смотрицького в Полоцькій Архієпархії владу Кунцевича визнавали всі, й серйозних проблем у своєму служінні він не мав. Тому в цій ситуації йому залишалось лише захищати свої вівці від вчення, яке він вважав єретичним, та від людей, яких не без підстав розглядав як джерело розбрату – до того ж, досить брехливе. І знову – в нас немає жодних серйозних свідчень про те, що Йосафат Кунцевич доповнював свої проповіді будь-якими примусовими заходами. Він не мав при собі озброєних прихильників чи воєводського війська та діяв лише словом. Супротивники ж його словами не обмежувались.

«Фізичний спротив»

У Полоцьку уніатському Архієпископові вдалося вгамувати непокірних та привести парафіян до покори. Залишалося «розібратися» з Вітебськом. Це місто, як і будь-які великі стародавні міста з сильними традиціями самостійності, було схильне до свавільної демократії (згадати хоча б Новгород чи Київ!), отже, їхати туди було досить небезпечно. Зновтаки, власного війська Йосафат при собі не тримав і боронитись міг хіба що словом чи молитвою. Тому, від’їжджаючи з Полоцька вгамовувати Вітебськ, він наказав заздалегідь приготувати йому в Полоцьку труну.

Тим часом у Вітебську православний священик Ілля Давидович (один із тих «священиків», кого вітебські прихильники Смотрицького обрали з-поміж себе на протестантський манер), вирішивши, що Архієпископ вже прибув до міста, підійшов до архієпископського будинку (звичайна невеличка плебанія) та почав словесно ображати Кунцевича. Зрозумівши, що той до Вітебська ще не приїхав, Ілля покинув подвір’я резиденції, але наступного дня, в неділю, 12 листопада 1623 року, він знов був там, неподалік від собору, де Кунцевич правив службу. Знов таки – ані озброєної охорони, ані тюрми в резиденції Архієпископа не було. І сам Йосафат Кунцевич, приїхавши нарешті до Вітебська, не ходив з гайдуками до шопок, що їх за містом влаштували прихильники Смотрицького. Він просто почав служити Літургію в соборі. Піп Ілля викриками спробував зірвати Службу. Помічник Архієпископа Кантакузен, що був у палаці, довго намагався вгамувати цього мітингувальника, але не зміг і нарешті змушений був схопити Іллю та відвести на палацову кухню.

І тут виявилось, що викрики Іллі були частиною заздалегідь продуманого плану: як тільки Кантакузен схопив невгамовного попа, задзво нив набат на ратуші, й на площі перед собором з’явився натовп із палицями та камінням. Він вимагав відпустити Іллю. Архієпископ, відправивши Службу, вийшов до натовпу, наказав звільнити горепровокатора та пройшов до своєї резиденції (люди перед ним розступилися).

Але невдовзі натовп ринув до архієпископського будинку і увірвався туди після трьохгодинного «штурму». Палацик не мав укріплень, а «охорона» його складалася з п’яти осіб прислуги – Архієпископ не тримав великої свити. До розбійників вийшов сам Кунцевич. Він промовив до людей: «Діти мої, чому б’єте моїх слуг? Якщо шукаєте мене, то ось я». Сталася заминка: люди не знали, що тепер робити. І ось двоє «героїв», що були напідпитку, вийшли з натовпу, один вдарив Архієпископа палицею, другий розрубав сокирою голову…

Далі події відбувались за законом натовпу: від насильства та крові людина п’яніє не менше, ніж від го‑ рілки. Тіло Кунцевича ледь не розірвали на шматки, хтось прострілив йому (ще живому) голову. Тіло поклали в бочку та спустили в Двину. Потім «борці за віру» розграбували архієпископський палац, не оминувши й винних погребів…

Післямова

Вбивство церковного ієрарха, та ще й серед білого дня, було злочином не тільки проти людського життя, а й проти благочестя, проти порядку, проти закону й права. І винним у цьому вбивстві був не один злочинець, а ледь не ціле місто. Тому спустити справу на гальмах було неможливо, і судовий процес мав бути показовим. Розбирати цю справу доручили тому самому ліберальному резонерові Левові Сапезі, який провів ретельне слідство та вивідав, хто в чому був винний. 90 осіб були звинувачені у вбивстві. Ще понад 70 підозрілих заздалегідь втекли з міста. На суді вітебські міщани свідчили про свою любов до Кунцевича, а розправу над Архієпископом називали «карою за гріхи»:

«Ми бачили його святим та натхненним проповідником в науці приватного життя, який до того ж зберігав усі звичаї нашого обряду, як це вимагає церква та святі отці. Ми любили його і шанували як свого пастиря, розділяючи його милосердя та батьківську зичливість до нас.

Все це продовжувалось поки по волі Божій та за гріхи наші Смотрицький не прислав до нас свого монаха Сильвестра з листом своїм та літературою, який і схиляв на до бунту. Ми повірили що владика Йосафат є відступником, а Смотрицький по волі короля – Архієпископ Полоцький…»

Суд тривав до самого січня. 19 осіб, що визнали себе винними у злочині, стратили. Цікаво, що майже всі вбивці перед стратою просили «прийняти їх в унію», сповідались та причащались в уніатського священика. Лише засуджений до страти священик Петро Василевич (один із обраних дисидентами на протестантський манер) відмовився приймати Святі Тайни від уніата, а ще один смертник повісився в камері. Після страти вітебська ратуша була зруйнована, а саме місто позбавлене Магдебурзького права (щоправда, через 10 років усі привілеї вітебцям були повернені – «нова» барокова ратуша і тепер прикрашає місто). Але головний організатор та винуватець убивства – Мелетій Смотрицький – жодних покарань не зазнав. Зате через кілька років він і сам перейшов в унію.

Їдучи до Вітебська, Йосафат швидше за все розумів, що кров мученика важить більше за слово проповідника, й його майбутня загибель стане найкращим свідченням його правди, ніж будь-які слова. Мабуть, він знав, що чекає на нього в Вітебську – тому і проповідував на своїй останній Літургії на слова з Євангелія від св. Івана: «Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу приносить він Богові».

Тут він мав слушність. Беатифікували Кунцевича через три роки. Мучеників зазвичай беатифікують швидко, але у випадку з Йосафатом Кунцевичем внесок свій зробила і величезна популярність Архієпископа навіть серед іновірців. Коли тіло Архієпископа переносили до Полоцька, труну супроводжували не тільки уніати з латинянами, а й вітебські євреї та кальвіністи – вони з Архієпископом дружили. І на беатифікаційному процесі свідками виступали навіть євреї. А на білорусів загибель Йосафата Кунцевича зробила неабияке враження: відтоді всі вони вважали Йосафата Кунцевича своїм духовним пастирем, а єднання з Римом ствердилось тут остаточно – аж поки російські солдати не принесли сюди на багнетах московське православ’я…

Постскриптум.

Коли 1631 року новий король Речі Посполитої Владислав легалізував підпільну православну ієрархію, два Митрополити – уніат Йосип Рутський та православний Петро Могила – почали публічно висловлювати скарги один на одного щодо переслідувань уніатами православних та православних уніатами. Йосип Рутський поіменно перерахував трьох уніатських ієрархів, вбитих православними. Петро Могила говорив про «жахливі утиски» та «незчисленні знущання», але не навів жодного конкретного випадку, не назвав жодного православного, вбитого уніатами. Це може служити красномовним свідченням про те, якими методами поширювалось єднання Східної Церкви з Римом, а якими методами діяли тодішні «захисники православ’я», і звідки насправді чинилося «дике насильство».

Але не можна забувати й про те, що в будь-якому конфлікті завжди тією чи іншою мірою винні обидві сторони (згадати хоча б те, що унію руські ієрархи прийняли, не порадившись зі своєю паствою), і тодішня «боротьба Русі з Руссю» трагічно закінчилася для обох її учасників. А якщо бути точнішим – боротьба ця триває ще й досі, і має користь з тієї сварки аж ніяк не Україна…

Віктор Заславський, історик

Історія храму

Греко-католицька церква Серця Христового в Жовкві колись була церквою Різдва Христового. Побудував її у 1612 році засновник Жовкви Станіслав Жолкевський на місці давньої дерев’яної церковці. Доклався до розбудови храму й правнук Жолкевського – король Ян Собеський.

Храм був православним, а у 1682 році перейшов в унію. Церквою тепер опікувались Василіяни. Щоправда, ставлення до православних з України тут завжди було позитивним – відомий мандрівник Василь Григорович-Барський, брат славетного київського архітектора, в своїх спогадах писав про жовківський монастир та гостинність його монахів щодо православного паломника з Києва:

«Пішли ми за три милі від Львова до містечка Жовкова, де знаходяться мощі святого Іоана Сочавського. Нас чесно прийняв з вечора ігумен, належно примістивши нас і задовольнивши; з ранку нас покликали до Божої служби і ми знову пішли до ігумена, який знову пригостив нас доброю трапезою…»

Тоді церква за архітектурою була дуже подібна до сусіднього костелу. Дві святині стояли поруч, дивились в один бік і, згідно з архітектурним планом Жовкви, утворювали серце міста (котре як і в людини, складалося з двох половин) – тим самим Жолкевський хотів підкреслити духовну єдність усіх християнських Церков. Греко-католицький храм був трошки меншим за свого римо-католицького близнюка. Зате у 1903 році його перебудували, зробивши вдвічі більшим та вищим. Тоді ж церкву переосвятили на честь Серця Христового.

Митрополит Андрей Шептицький на початку ХХ століття заснував тут одну з головних українських друкарень Галичини. Тут друкувалася і церковна література, й праці українських істориків та етнографів. Майже половина всього, що виходило на Галичині українською мовою, видавалось у жовківській церкві, яка перетворилася на своєрідний духовно патріотичний осередок, що об’єднав навколо себе і греко-католиків, і римо-католиків (як Липинський), і православних (як Огієнко) – усіх, хто боровся за волю і права українського народу.

Мощі святого Партенія

З кінця XVII століття жовківська церква приваблювала численних паломників мощами мучеників, які зберігались тут. У 1683 році король Ян Собеський вертався з Віденського походу, під час якого врятував Європу від турків. З Молдавії, яку король намагався визволити з мусульманської неволі, він привіз до Жовкви молдавського Митрополита Досифея та мощі св. Івана Сучавського – найпопулярнішого молдавського святого. І Митрополитові, і мощам у Жовкві було легше, ніж під турецьким ярмом, тому перешкод Собеському та Василіянам ніхто не чинив.

Проте, коли у 1784 році частина Молдавії опинилась у складі Австро-Угорщини, молдавани почали просити уряд імперії про повернення мощей. Так і було зроблено – при чому за допомогою війська (австрійці боялись, що Василіяни без опору мощі не віддадуть). А щоб втішити жовківців, цісар подарував церкві мощі св. Партенія – мученика ІІІ століття, який загинув у Римі за часів імператора Діоклетіана. Святому Партенію віденці молились під час турецької облоги 1683 року, отже, цей дарунок був і своєрідною подякою колишній резиденції короля-хрестоносця. З цього часу в жовківській церкві Серця Христового зберігаються ледь не найдавніші цілі мощі святого мученика.

Патріотичний стінопис

У 1910-1911 роках невеличку каплицю біля церкви розписав молодий маляр Юліан Буцманюк. З цього і починається нове життя храму: Буцманюк виявився не тільки талановитим маляром, а ще й творцем нової художньої концепції – української сецесії. Серед стінопису капиці особливо вражає Божа Матір із маленьким Ісусом, біля яких стоять діти в українському вбранні. Сорочка з українською вишивкою і на самому Ісусі, й на архангелах – Гавриїлі та Михаїлі, які зображені з боків від Божої Матері. На протилежному від «української» Богородиці боці художник зобразив Божу Матір Фатімську, яка на той час вже стала «стандартом» для всіх богородичних образів та статуй латинського світу. Два зображення Божої Матері немов утілюють своєрідне протистояння української «східної» духовної культури та «західної» європейської. Протистояння в поєднанні: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»…

Василіяни були вражені розписом каплиці й пообіцяли, що нікому, крім Буцманюка, не дозволять торкнутись стін свого храму. Пообіцяли також доручити йому розпис головного храму. Проте до цього завдання наш маляр зміг приступити тільки у 1930-их роках. Буцманюк тоді вже не був юнаком – за плечима його була служба в лавах січових стрільців та увесь героїчний і трагічний шлях усусусів: війна на російському фронті, Маківка та Лисоня, Листопадовий чин, дворічна війна з поляками й більшовиками…

Мабуть, саме тому розпис самого храму демонструє ще більше патріотичних рис. На склепіннях ліворуч від вівтаря розпис, присвячений Берестейській унії. На фоні середньовічних костелів та церков три групи людей, одягнутих у священичі та чернечі ризи, шляхетські кунтуші, жупани. Серед цих постатей можна виділити Михаїла Рогозу – першого унійного Митрополита Київського. Поруч із ним стоїть Іпатій Потій – автор численних праць на тему унії, наступник Рогози на митрополичому престолі. Є між унійними діячами і наступний Митрополит, Йосип Вельямін Рутський, засновник Василіянського чину, і Йосип Шумлянський, лицарє-пископ, який бився під Віднем і остаточно прийняв унію в Львівській єпархії. Над ними височіє священномученик Йосафат Кунцевич – небесний покровитель унії.

А з боків ініціаторів Унії оточують дві групи з «православного табору». Очолює його князь Костянтин Острозький. Також серед захисників православ’я можна виділити Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Дорошенка, Мелетія Смотрицького (який то боровся проти унії, то навпаки – захищав її), Івана Вишенського, Петра Могилу, Богдана Хмельницького та Івана Мазепу. Сам факт, що художник зобразив поруч і героїв «своєї» Церкви, і її ворогів, може здивувати – не так вже й легко складалися стосунки між цими двома таборами Руської Церкви протягом історії. Однак Буцманюк, який пройшов із боями ледь не всю Україну – від Закарпаття до Києва, через Херсон і Одесу – добре розумів і причини, й наслідки цієї ворожнечі. І мріючи про єдину соборну Україну, він не міг не розуміти, що соборність така неможлива, якщо православні та католики не сприйматимуть її і не визнаватимуть одне одного.

Навпроти «козацько-унійного» розпису символічно змальовані події визвольних змагань 1914-1920 років та Акт злуки. Знову ми бачимо тут два «табори» – київський та львівський, східний і західний, УНР та ЗУНР. На фоні КиєвоПечерської лаври та Софійського собору стоять Петлюра, Грушевський, Скоропадський, а за їхніми спинами бачимо українських селян та кобзаря, який рве струни на бандурі (символічний жест, втілення боротьби та непокори). З протилежного боку – панорама Львова, а на її фоні – діячі визвольних змагань у Західній Україні. Тут і президент ЗУНР Євген Петрушевич, і голова Визвольної Ради Кость Левицький, і командувачі січовиків Гриць Коссак та Дмитро Вітовський, і рядові січові стрільці з пластунами. Між двома групами стоїть Митрополит Шептицький із греко-католицькими єпископами, благословляючи Акт злуки, благословляючи єдність України. Біля ніг Митрополита – дівчина у рваному вбранні, стоячи на колінах, плаче біля померлої дитини – символ Голодомору. А над усіма цими героями – Божа Матір із покровом, який накриває героїв визвольних змагань та всю Україну – Східну й Західну, католицьку та православну…

Храм, стінопис та радянська окупація

У 1939 році, коли Жовківщина опинилася під радянським чоботом, Буцманюк змушений був тікати, не закінчивши роботи. Війну він пережив у Кракові, потім переїхав до Мюнхена, потім до Канади, де й помер у віці 83 років.

Картини Буцманюка втекти до Канади не могли. У 1952 році їх, разом із тисячею інших творів українських художників, спалили на подвір’ї львівського музею за партійною вказівкою – радянська влада боролася з будьякими проявами «націоналізму» та «сепаратизму». Стінопис церкви Серця Христового також постраждав. Розписи з героями визвольних змагань були забілені – радянська влада аж ніяк не збиралася їх толерувати.

Лише у 1989 році, коли храм повернули греко-католикам, напівзнищений стінопис був відновлений – «відкрили» героїв визвольних змагань, сцени з життя св. Йосафата. І тепер відновлена церква Серця Христового нагадує про те, що всі ми – римо-католики, греко-католики, православні – ходимо під одним Богом та живемо на одній землі, вирішуємо долю одного народу. Біля мощей у цьому храмі зустрічались православні та католицькі паломники, в друкарні цієї церкви друкувались православні та католицькі вчені й письменники, а на стінах його зустрілись православні та католицькі герої нашої історії. І хочеться вірити, що високі ідеї єдності Христової Церкви або хоча б порозуміння та мир між українськими конфесіями рано чи пізно втіляться не тільки на стінах храму чи на сторінках василіянських видань, а й між людьми по всій Україні. Бо іншої альтернативи, крім примирення та взаєморозуміння, нам, християнам, Бог не дав.

Світлини автора

Віктор Заславський