Тарас Антошевський

Тепер доволі часто в Україні задумуються над тим, якими мають бути політики, щоби їм довіряли пересічні громадяни. Як відомо, політики, урядовці, судді та правоохоронці є лідерами недовіри серед українців. Але без них держава не може існувати. З іншого боку побутує думка, що політики, як і партії, всі на одне лице. Навіть якщо партії мають у назві певні ідеологічні маркери, це ще нічого не означає і не впливає на їхній світогляд та діяльність. КПУ, яка наразі існує, яскравий доказ цього. Але, що найбільш цікаво, попри те, що більшість українських громадян називають себе віруючими, що у різних опитуваннях схиляються до підтримки політичних ідей з релігійною складовою, в нас так і не існує жодної такої політичної сили. Хоча були неодноразові спроби створити християнські партії.

З глибини віків

Приймаючи християнство як державну релігію, князь Володимир подбав і про імплементацію релігійних моральних норм в життя своєї держави, зокрема в законодавство. Ми бачимо доволі швидке втілення християнських цінностей у суспільно-політичне життя на прикладі князів-братів Бориса та Гліба, які пожертвували своїм життям, аби не допустити братовбивчої війни. Князь Київський Володимир Мономах (1113–1125 рр.) у своєму «Посланні дітям» подає чіткі директиви, як правити християнському правителю.

Звичайно, це не означає, що всі князі чинили так. Пригадаймо сумнозвісного заліського князя Андрія, який пограбував Київ, викрав ікону Вишгородської Богородиці. На жаль, Російська Церква визнала його святим і нарекла Боголюбським. І таких сумнівних святих було в РПЦ немало. Це приклад ще з тих часів, як вірою спекулювали і як негідні політики прикривали «богоугодними» подачками свої безбожні дії.

У наступні століття Церква була частиною суспільно-політичного життя, наповнюючи його своїми моральними принципами та сама стаючи учасницею державно-політичних інтриг. І хоча загалом ці принципи були вирішальними, зловживання прапором віри з політичними мотивами стало практично нормою того часу. Про це свідчать релігійні війни ХVI – XVII ст., у тому числі козацькі повстання і війна під проводом Богдана Хмельницького.

З підпорядкуванням українського православ’я Російською Церквою відбувається його денаціоналізація, а згодом і відокремлення національної релігійності та «казенної» церковності. Це відображено і в творчості Тараса Шевченка, і в поглядах української інтелігенції під царським режимом. Політична програма Кирило-Мефодіївського братства і за назвою («Книга буття…»), і за змістом була глибоко релігійною. Проте цей релігійний базис серед інтелігенції щораз далі відходив у минуле під впливом соціалістичних (атеїстичних по суті) ідей, які щораз глибше входили в українське політичне середовище. Скажімо, політичні погляди М. Драгоманова хоч і були побудовані на принципах, по суті, християнської громади, проте для їх реалізації він вимагав секуляризації суспільства, усунення всілякого впливу церковного чинника на суспільні процеси.

Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині та Закарпатті, де спостерігався дуже вагомий вплив Греко-Католицької Церкви, яка, окрім іншого, стала оплотом національної свідомості. Недарма галицьких українців називали нацією із «хлопа і попа». Вже з початку ХІХ ст. галицький клир взяв на себе відповідальність за освітній та політичний стан українців. Саме священики стали на чолі національного відродження, очолювали місцеві представницькі ради і Головну Руську Раду. Священики були серед лідерів політичних напрямків – москвофілів чи народовців, які виникли у 60-их роках ХІХ ст. Проте поступово їх витісняла світська інтелігенція, нерідко вже під впливом більш радикальних, у тому числі соціалістичних ідей. В Галичині тоді також почав поширюватися секуляризм, який тут був набагато відчутніший, ніж на Наддніпрянщині.

До джерел християнської демократії в Україні

Втрачаючи політичний вплив, священики намагалися його компенсувати в соціальній, економічній та культурній сферах. Вже із 70-их років Церква почала активно реагувати на соціально-економічні проблеми: видавати відповідні звернення до пастви, засновувати просвітні та економічні товариства. Натомість у суто політичній сфері священичий вплив зменшувався. Молоді політики схилялися до підтримки соціалістичних чи соціал-демократичних ідей, антихристиянських по суті. Тому митрополит С. Сембратович (1882 – 1898 рр.) вирішив створити клерикальну партію, яка мала б відстоювати християнсько-консервативні погляди, – Католицький русько-народний союз (жовтень 1896 р.). Владика мав своє бачення української національної ідеї. Зі спогадів сучасників, ставив Греко-Католицьку Церкву в центр націотворчого процесу, вважаючи, що українці є релігійною спільнотою, а УГКЦ – єдиною на той час національною Церквою. Проте ця партія так і не розвинулася. Священики, які до неї входили, не були активні, а світські діячі не були у захваті від ідеї клерикальної партії.

З-поміж них вирізнявся О. Барвінський – лідер угодовського крила народовців, який віддавав перевагу так званій органічній праці – поступовому осягненню конкретних цілей, у тому числі шляхом угод і порозумінь з владою центральною та місцевою. Тактика «органічної праці» передбачала формування основ для побудови високорозвинутого українського суспільства в Галичині у напрямках національно-політичному, економічному, культурно-духовному і науково-просвітницькому. Така тактика вимагала великої планованої праці із залученням всіх народних одиниць. Християнські консерватисти зауважували, що до цього необхідно підходити із зрозумінням справи та з терпінням, а його часто українській громадськості бракувало. Вони вважали, що українське суспільство потребувало різносторонніх реформ, а не революційно-радикальної пропаганди, націленої на руйнацію суспільних устроїв.

О. Барвінському та його колегам вдалося багато досягти в галузі освітній – відкрити три із п’яти українських гімназій, українські кафедри в університеті; економічній – страхове товариство «Дністер», кредитні спілки для селян; науковій – дотації для НТШ тощо. І вони були єдиною політичною силою, що не намагалася протиставитися церковним впливам, та захищали християнські цінності в суспільно-політичному житті.

Це був час появи перших християнсько-соціальних і християнсько-демократичних партій у Європі. Часто їх сприймали в Католицькій Церкві з підозрою. До терміна «демократичний» тоді ставилися в церковних колах нерідко упереджено, оскільки його часто вико‑ ристовували ліві сили. А ось християнсько-соціальний рух здобув підтримку після енцикліки Папи Лева ХІІІ Rerum Novarum (1891 р.). А першою енциклікою ХХ ст. стала Grave de communi (1901 р. ), присвячена саме християнській демократії.

З діяльністю цього руху в Європі О. Барвінський і його однодумці ознайомилися у австрійському парламенті. Учасники Християнсько-соціального руху були для них близькими і навіть певний час творили спільну фракцію – Слов’янсько-християнський союз. Завдяки консолідованій праці із однодумцями з інших частин імперії українські діячі зуміли підтримати ряд важливих справ, зокрема, заснування селянських кредитних спілок на християнських засадах і за підтримки держави.

Проблемою було те, що Католицький русько-народний союз не став потужною партією і доволі швидко зник з політичної орбіти. Заснована О. Барвінським та колегами інша політична партія – «Руська громада» – також не могла конкурувати з націонал-демократами чи радикалами. Тим більше що й у польських правлячих колах з початком ХХ ст. відійшли від політики співпраці з українськими угодовцями. Тому останні вже від 1901 року переходять до опозиції галицькій польській владі, бо там почали цікавитися співпрацею з москвофілами, до яких О. Барвінський ставився негативно.

Наступна спроба створити християнську партію була зроблена у 1911 році, коли за підтримки Церкви виник Християнсько-суспільний союз. Він пережив Першу світову війну, його діячі брали участь у формуванні першого уряду ЗУНР. А далі, наприкінці 20-их – на початку 30-их років, за підтримки станіславівського єпископа Григорія Хомишина виникла католицька партія «Українська народна обнова». Вона також стояла на позиціях порозуміння з польською владою, через це не була ні чисельна, ні надто впливова, хоча й мала певний час своїх представників у польському сеймі.

Натомість Митрополит А. Шептицький не прагнув створити власної партії. Від початку правління відчував підтримку групи О. Барвінського, проте акцентував на співпраці з політиками з різних політичних кіл. А ось духовенству радив не займатися суто політикою, а зосередитися на пастирській та соціально-просвітницькій діяльності. Недарма саме тодішній клир був особливо активним у читальнях Просвіти, заснуванні економічних і кредитних товариств. Тобто займався тим, що вважав частиною «органічної політики» О. Барвінський. І ця праця дала дуже позитивні результати після Першої світової війни, коли в Галичині розгорнули дієві кооперативний і просвітницький рухи. А. Шептицький також акцентував на підтримці діяльності різноманітних громадських об’єднань: від християнських товариств до економічних і мистецьких спілок. Тож не дивно, що в результаті у Галичині була високою громадська активність місцевих українців. Це проявилося у тому, що після Другої світової війни нова хвиля еміграції була також дуже громадсько активною і швидко почала відновлювати на поселеннях старі та організовувати нові різнопрофільні товариства і об’єднання. Зрештою, фундаментальним підсумком державно-політичних поглядів Митрополита Андрея був його лист «Як будувати рідну хату».

Християнська демократія в незалежній Україні

Навіть у радянський час серед української інтелігенції існували ідеї побудови Української держави на християнських засадах. Хоча тоді навіть думати про таке було злочином. А ось наприкінці 80-их років ідеї християнської демократії знову виринули із забуття. Приблизно цим часом датується заснування Української християнсько-демократичної партії на чолі з родиною Січків із Прикарпаття. Ідеологія цієї партії стала сумішшю християнсько-демократичних ідей і засад українського націоналізму, а конфесійна орієнтація була в першу чергу на УГКЦ, а також на «національне» православ’я. Щоправда, в цей період католицько-православних конфліктів міжконфесійного порозуміння у лоні однієї партії годі було чекати.

1992 року з центром у Києві виникає Християнсько-демократична партія України. Її лідер В. Журавський робив ідеологічний акцент на європейські засади християнської демократії та позаконфесійність партії. І якщо УХДП базувалася в Галичині, то ХДПУ здобула представництво в більшості областей України і мала представників у Верховній Раді.

Обом цим партіям бракувало активності та ідеологічної підготовки. Писалися брошури із загальними фразами про побудову християнської України, але не було зрозуміло, як це робити. У ХДПУ почалися внутрішні конфлікти, які призвели до розколу і створення ще однієї партії – Християнсько-народного союзу на чолі з В. Стретовичем. Не дивно, що вже у той час побутувала думка серед віруючих, що в цих політичних партіях замало розуміння не лише, що таке християнська демократія, але й що таке християнство. Як результат на перших виборах до Верховної Ради за змішаною системою чотири‑ відсотковий бар’єр не здолала ні ХДПУ, ні об’єднані в одному блоці УХДП і ХНС. Далися взнаки і брак політичної організації з відповідною мережею та ідеологічною просвітою, і відсутність позитивної співпраці з церковним середовищем, і часом підмочена репутація лідерів партій.

З другої половини 90-их у Києві ідеї християнської демократії почало поширювати представництво німецького Фонду Конрада Аденауера. За підтримки Центру політичних досліджень на чолі з О. Разумковим вони започаткували круглий стіл з державно-конфесійних відносин. Крім того, фонд шукав політично-партійне середовище, яке могло б популізувати засади християнської демократії, але не зупинявся на жодній із політичних партій з такою назвою. Тим більше що це середовище й надалі розколювалося. На основі ХДПУ виник ще один відламок – Всеукраїнське об’єднання християн на чолі з фінансистом В. Бабичем. Ця партія вирішила орієнтуватися на протестантське середовище, яке, як показали вибори 1998 року, було найбільш дисциплінованим щодо підтримки політичних сил, на які робить ставку їх церковне керівництво. А у виборах 2002 року ці партії взагалі не брали самостійної участі, чим засвідчили свою кризу. І після цього розпочались переговори про об’єднання.

Базою для об’єднання стала ХНС. До неї приєдналися ті, що залишилися у ВОХ і УХДП, а також ряд дієвих обласних організацій ХДПУ. Нову партію назвали Християнсько-демократичним союзом. Старт був направду вдалий – вона стала тоді частиною опозиційного блоку на чолі з Ющенком і Тимошенко. Піднесення відбулося після Помаранчевої революції, коли партія лобіювала інтереси релігійного середовища, освіти тощо. Зокрема ХДС лобіювала визнання богословської освіти, викладання християнської етики, надання права Церквам засновувати загальнонавчальні заклади, повернення куль‑ тового майна, надання пільг церковним інституціям на комунальні послуги та ін. Лідери ХДС були активні в приурядових громадських радах. У областях партія мала своїх депутатів у органах місцевого самоврядування. Тому здається, що все складалося доволі добре. Але фінансова нестабільність і незрозуміла партійна політика проводу привели до того, що ця партія в 2009–2010 роках опинилася у руках політика-бізнесмена Д. Жванії, який довів її, як то кажуть, до ручки. У цей час деякі діячі партії підтримували догналітів, а 2010 року з приходом до влади Януковича поповнили ряди «тушок» у парламенті. Потім ХДС зникла з політичного небосхилу, себто вона ніби була, але про її активність ні в центрі, ні в областях не було чутно.

Під час Революції Гідності на Майдані ХДС також не засвітилася. Здається, залишилося тільки саморозпуститися…

При нагоді варто сказати, що свого часу появлялася партія скандального київського мера Л. Черновецького (Християнсько-ліберальна партія України). Перед виборами з’являлися блоки з християнськими назвами та орієнтацією знову ж таки на протестантську аудиторію. Але вони зникали швидше, аніж встигали засвітитися.

Нині склалася ситуація, що в Україні так і не існує повноцінної партії на християнській соціальній основі. І це при тому, що соціологічні опитування засвідчили: християнсько-демократичну ідею підтримують 15% українців.

Причини можна шукати різні. Але головна, що наразі всі ці партії не лише не заслужили довіри, але й дискредитували і рух, і гасла. Залишилися цінності, які вони так і не використали у своїй праці.

Напевно, як вихід, варто приглядатися до молодих політиків і громадських активістів, котрі керуються у своїй діяльності релігійно-моральними принципами. Тепер визріло першочергове завдання церковних структур зробити акцент на плекання молодих політиків-християн.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України

Українці люблять святкувати. В дусі соціалістичних п’ятирічок ми звикаємо святкувати ювілей релігійної реформи великого князя Київського Володимира, яку він здійснив у 988 році. І ось цього року черговий «ювілей» – 1025‑ліття Хрещення Київської Русі. До нього почали готуватися від попереднього «ювілею» – 1020‑ліття. П’ять років тому це було свято в дусі державної політики у сфері релігій Віктора Першого. Тепер це аналогічне свято, але в дусі стратегії Віктора Другого. Один прагнув під патронатом Константинопольської Патріархії об’єднати православні Церкви, які вперто цього не хотіли. Другий вже нікого не об’єднує – радше маневрує між різними зацікавленими центрами з метою зробити якісний старт на майбутніх виборах і обіграти образ князя‑хрестителя для свого образу президента‑покровителя.

А що ж Церкви‑спадкоємиці Володимирового хрещення? З року в рік вони вияснюють ті самі питання: хто має найбільше прав на цей спадок, хто старший, врешті, хто «мати», а хто «дочка». Про який спадок взагалі йдеться, хвилює не в першу чергу. Що в цьому усьому дійсно бракує, то це віри! Бо цей ювілей – свято віри, про яку зазвичай не дуже часто говорять. Це дуже яскраво видно у нашому суспільстві. За міжнародними соціологічними дослідженнями, українці належать до однієї з найбільш релігійних націй світу. Статистика свідчить, що на великі свята до храмів приходить майже 10 мільйонів наших громадян, тобто майже кожен четвертий. Здається, непогано. Але чи бачимо ми наслідки цього в житті? Напевно, більшість наших людей з повагою ставиться до віри, але ми й одні з лідерів за кількістю абортів, рівнем корупції, збільшенням кількості соціальних захворювань та іншими невтішними показниками. Тобто наша віра не проходить випробування життям. Чи можемо припустити, що вона в нас слабка? А може, нам так комфортно: говорити високі слова краще в стінах храмів, а поза ними жити звичайним життям, тобто таким, як і ті, що свою віру не декларують.

І такий дволикий підхід для нас не новина. За радянських часів це був один із шансів зберегти релігійність: вдома, у легальній чи нелегальній церкві почуватися християнином, а на роботі, в школі бути, як усі, навіть належати до компартії, бо цього вимагав кар’єрний ріст. Хтось пережив це випробування гідно, а хтось все‑таки продовжив цю традицію подвійного життя після падіння атеїстичного режиму. І таких, здається, найбільше, особливо серед можновладців, які диктують правила гри в цій державі. Зрозуміло, що чи не головна біда нашого суспільства полягає у тому, що йому комфортно в цьому «двославії» – Бога і мамони. Що ж робити, щоб звернути з цього шляху?

Церква віддавна в таких ситуаціях шукала ті приклади святості, на які варто взоруватися. Власне тут можна пригадати приклад Святого князя Володимира. Зараз ми звикли повторювати легенди‑байки про те, як він обирав віру, як посилав гінців, завдяки яким християнська реформа піднесла Русь на європейський рівень. Повз увагу проходять ті фундаментальні зміни, що відбулись на Русі внаслідок цієї реформи. Вони відбулись тільки через прийняття у своє серце Христа. Можна довго аналізувати всі ті зміни, зупинимося лише на тих, які стосувалися суспільства і держави. Християнські моральні принципи вносяться у законодавство країни. А воно, на відміну від нинішнього, не страждало казуїстикою і принципом «дишла». Навіть грецькі єпископи, як свідчить літопис, зауважували, що князь занадто дослівно впроваджує норму «не убий». Запроваджує десятину на розбудову Церкви. Врешті, смерть нащадків князя Володимира – братів Бориса і Гліба, які віддали своє життя, щоб не було братовбивчої війни… Хіба це не найвищий рівень християнської любові, яка не могла б проявитися без вкоріненої віри? (Пригадаймо, чим займаються діти наших можновладців). Пригадаймо, як навчав своїх дітей князь Володимир Мономах, яку роль відігравали монастирі на Русі: ігумени не боялися критикувати своїх можновладних патронів, якщо ті чинили щось усупереч вірі. Отже коли говоримо про цей ювілей, то, можливо, саме ті прикладні для всіх нас (не лише можновладців) речі й потрібно говорити?

Зрештою, не можна казати, що провід Церкви, насамперед УГКЦ, мовчить або не звертає уваги на стан віри і відображення її у нашому суспільстві. Видані десятки послань, записані аудіокниги, проте, чи дійшли вони до серця кожного парафіянина, чи достукалися до його сумління?.. Не хочеться вірити, що ті, які мали це зробити, представлені виключно такими пастирями, котрі про збірники соціально зорієнтованих документів власної Церкви кажуть: «Хто би це читав?». А тут власне нагода пригадати стратегію парафіяльного розвитку Церкви, про яку кілька років так пафосно говорили. Бо з цього часу автору цих слів запам’яталося саме те, як масово наші священнослужителі різного рангу ігнорували заборони проводу Церкви і активно брали участь у виборчій агітації.

Отже, якщо в нас усіх не відбудеться глибокого потрясіння через прийняття віри, якісних змін у нашому житті – церковному і світському – годі сподіватися.

Тарас Антошевський, директор Релігійної-Інформаційної Служби України

Останнім часом ситуація в Українській Православній Церкві (Московського Патріархату) викликає неабияке зацікавлення далеко за її межами. Українські мас-медіа протягом останніх місяців щодня уважно стежать за тим, що відбувається в УПЦ. І їхня цікавість впродовж певного часу була задоволена. Погіршення здоров’я Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира призвело до посилення впливу в цій Церкві «одеського клану» на чолі із сумнозвісним митрополитом Агафангелом і усунення зі Священного синоду архиєпископа Олександра, якого вважають правою рукою Митрополита Володимира. З усіх порівнянь, які прозвучали останнім часом для окреслення цієї ситуації, найкраще напевно підходить слово «реванш». Але реванш кого?

Передісторія заколоту

Нинішні події потрібно розглядати в контексті процесів, що від‑ буваються як в УПЦ (МП) зокрема, так і в Московському патріархаті за‑ галом за останні 7 – 8 років.

Попри запевнення представни‑ ків самої УПЦ (МП) та деяких експертів, що ця Церква є міцною зсередини, вона ніколи не була однорідною: від войовничих українофобів до переконаних «автокефалістів». Перші (чи то єпископи, чи священики, чи миряни) завжди були більш впевненими, агресивними навіть тоді, коли виступали всупереч волі Предстоятеля або рішень Синоду. Натомість другі або приховують свої погляди, або, за винятком кількох осіб, публічно їх не висловлюють. Великою заслугою владики Володимира Сабодана було те, що він зумів стільки років керувати і об’єднати в УПЦ людей з різними церковними та політичними поглядами. Проте, як потім стало зрозуміло, єднав шляхом поступок і заплющування очей на бунти опонентів, що все-таки спливло у найбільш невідповідний час.

Позиція владики Володимира особливо зміцнилася з 2005 року, коли промосковська частина УПЦ (МП) дещо «завмерла», побоюючись репресій з боку тодішнього президента Віктора Ющенка, проти якого так активно агітувала в 2004 році. Натомість першоієрарх УПЦ неодноразово відхрещувався від політизації Церкви і в наступні роки разом з іншими членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних орга‑ нізацій засудив сепаратизм та мовні спекуляції проросійської «5 колони» в Україні. Врешті-решт Синодом УПЦ було засуджене так зване «політичне православ’я» (релігійно-політична течія, в якій переплелися православний консерватизм і російський націоналізм). Під окреме засудження потрапили й довколацерковні організації, найбільш активна з яких мала центр в Одесі і діяла з благословення митрополита Агафангела. Варто зауважити, що у той час як керівництво УПЦ засудило дії лідера цієї організації Валерія Каурова, його діяльність була відзначена в РПЦ тоді ще митрополитом Кирилом (Гундяєвим). Нарешті, незважаючи на рішення Синоду УПЦ про заборону участі церковних ієрархів у виборах, митрополити Агафангел і Павло (настоятель Києво-Печерської лаври) були обрані до місцевих рад. Як тепер стало відомо, коли ухвалювалися такі синодальні рішення, одеський ієрарх був категорично проти.

Ще одним каменем спотикання стало питання можливої автокефалії УПЦ. Сам митрополит Володимир неодноразово на різних рівнях висловлював думку про те, що автокефалія УПЦ є нормальною і заслуженою річчю, але тепер вона не на часі. В 2008 році така позиція предстоятеля УПЦ викликала невдоволення самого Патріарха Алексія ІІ, проте він не дуже встрявав в українські справи. Ситуація змінилася з приходом до влади владики Кирила і проголошеною ним геополітичною доктриною «Русского мира». Час самостійного існування для УПЦ завершився. Його щорічні візити в Україну активізували проросійські сили в УПЦ. Під час тих візитів у південні та східні області тамтешні ієрархи навіть не приховували, що бачать себе частиною РПЦ, а не УПЦ! Іноді Предстоятель УПЦ навіть не супроводжував Патріарха Кирила, щоби не опинитися в ролі «третього зайвого». Протягом останніх років неодноразово виникала ситуація, коли Митрополит Володимир висловлював одну думку, а хтось у середовищі УПЦ – іншу, більш схожу з позицією МП. Так, зокрема, щодо питання, чи потрібно перехрещувати людей, які приходять із «розколу», Митрополит Володимир озвучив позицію більш прихильну до порозуміння з православними співбратами, за що був покритикований фактично підлеглими, оскільки ця позиція не збігалася з позицією МП.

І коли Синод УПЦ влітку 2011 року раптом вирішив скликати Собор, проти нього відразу ж почалася агресивна атака російських і проросійських ЗМІ в Україні. Суть головних звинувачень полягала в тому, що УПЦ на чолі з Митрополитом Володимиром прагне автокефалії і намагається закріпити самостійницькі моменти в статуті УПЦ, що зміцнити свої позиції в УПЦ має намір владика Олександр (Драбинко) і т. д. Чи не вперше за багато років пресспікери УПЦ мусили пояснювати найперше російським колам, навіщо насправді скликається Собор. Боялися навіть назвати його помісним, щоби часом у МП не запідозрили їх в політненадійності.

Ситуація загострилася, коли у вересні 2011-го визнали, що самопочуття Блаженнішого Володимира суттєво погіршилося.

Хвороба Предстоятеля: Україна молиться, Синод усуває

Невтішна інформація про здоров’я Предстоятеля УПЦ, викладена на офіційному сайті наприкінці вересня 2011 року, викликала щире співчуття не лише серед її вірних. Представники різних Церков тоді запевняли, що молитимуться за одужання Митрополита Володимира. Фактично всі українські ЗМІ звернули увагу і на це повідомлення, і на стан справ в УПЦ загалом.

До певного часу не було помітно якихось суттєвих змін. Проте ближче до кінця року ситуація почала змінюватися. Фактичний провід в Синоді здобув митрополит Одеський Агафангел, який є найстаршим за хіротонією архиєреєм в УПЦ, а тому очолив засідання Синоду. Вже з листопада через погіршення стану здоров’я Предстоятеля УПЦ в інформаційному просторі з’явилися припущення, що на Синоді розглядатимуть питання обрання місцеблюстителя. Причому кандидатуру цю погоджуватимуть насамперед з Московською Патріархією. Отож у ЗМІ почалося обговорення ймовірних спадкоємців включно із самим митрополитом Агафангелом. У той же час офіційний речник УПЦ о. Георгій Коваленко за кожної нагоди намагався усунути інтригу, мовляв, нічого особливого не відбувається. Проте витік інсайдерської інформації, насамперед у блогосфері, навпаки, посилював інтерес і стимулював цю інтригу. Журналістів часто цікавило питання, чи може новим предстоятелем УПЦ стати митрополит Агафангел. В одному з інтерв’ю відомий прихильник автокефалії митрополит Софроній запевнив, що владиці Агафангелу предстоятельство не світить.

Наприкінці грудня 2011 року Синод ухвалив рішення: Київською єпархією УПЦ тимчасово керуватиме рада вікарних єпископів на чолі з архиєпископом Олександром (Драбинком).

І вже після Різдва, ближче до на‑ ступного засідання Синоду, запла‑ нованого на 26 січня, в ЗМІ знову по‑ чали з’являтися припущення щодо заступника. В інтерв’ю архиєпископ Тульчинський Іонафан запевнив, що «нинішня конфігурація влади в УПЦ на час хвороби Блаженнішого Ми‑ трополита Володимира оптимальна і відповідає Статуту УПЦ. Спроби обрати «заступника» або його міс‑ цеблюстителя за життя останнього будуть досить сумнівними і можуть призвести до небажаного загострен‑ ня навколоцерковних інтриг».

Проте напередодні засідання Синоду стало відомо, що митрополити Одеський Агафангел і Донецький Іларіон (Шукало) залучили податкову інспекцію для того, аби провести аналіз діяльності деяких центральних органів УПЦ, зокрема благодійного фонду, який збирає гроші на будівництво собору в Києві. Виявилося, частина коштів з цього фонду з благословення Предстоятеля і за згоди благочинців була використана на інші потреби, зокрема церковні мас-медіа. Своєю чергою, працівники тих медіа в соціальних мережах виклали інформацію, що про це було відомо і що так само роблять і в Одеській єпархії. Перевірка не виявила жодних порушень, проте стало зрозуміло, що на цьому її ініціатори не зупиняться. І вже на засіданні Синоду 26 січня владику Олександра було усунено від керування будівництвом собору. Було ліквідовано й нещодавно створену комісію для керів‑ ництва Київською єпархією на чолі з владикою Олександром, а тимчасово керуючим призначено митрополита Павла (Лебідя).

Вже наступного дня в ЗМІ з’явилася інформація з посиланням на джерело, наближене до Митрополита Володимира, що він здивований таким рішенням Синоду. Постало питання, чи підпише він його.

Але на цьому Синоді було ухвалене ще одне важливе рішення – про створення комісії із внесення змін та доповнень до Статуту про управління Українською Православною Церквою. Про заснування такої комісії говорили ще влітку 2011 року. Тепер же цю ініціативу експерти майже одностайно пов’язали із бажанням обмежити самоправність УПЦ, яку вона здобула у часи предстоятельства Митрополита Володимира. До складу комісії серед інших увійшли одіозні постаті з Одеської єпархії, котрі не раз виступали за обмеження самостійності УПЦ або взагалі – за повернення УПЦ до статусу екзархату РПЦ. Наразі нічого іншого про діяльність цієї комісії не відомо. Та не виключено, що її створення було використане як залякувальний метод.

Зрештою, після цього засідання Синоду прозвучала думка про тимчасову недієздатність Митрополита Володимира. Її озвучив сам Патріарх Кирило під час урочистостей в Москві з нагоди річниці свого патріаршества. І знову в ЗМІ виникла дискусія: що належить розуміти під цим твердженням Патріарха? Чи не стане воно сигналом до більш рішучих дій?

У відповідь офіційний сайт УПЦ повідомив, що Митрополит Володимир не просто дієздатний – він навіть літургію править! Владика Олександр, який на той час координував роботу офіційного сайту, разом із прес-службою Предстоятеля намагався максимально висвітлити той факт, що здоров’я Глави УПЦ покращується, і він цілком свідомий того, що відбувається. При цій нагоді з’явилася інформація, що 26 січня Митрополит Володимир мав намір взяти участь у засіданні Синоду тому запросив його членів приїхати до нього в лікарню. Проте вони проігнорували це запрошення…

У відповідь Митрополит Володимир звернувся до митрополита Павла з листом, який одразу ж був викладений на офіційному сайті 7 лютого. У листі Предстоятель УПЦ висловив подяку Синоду УПЦ від 26 січня за подану йому під час хвороби допомогу в управлінні Київ‑ ською єпархією УПЦ, однак наголосив, що залишає за собою право бути керуючим архиєреєм Київської кафедри, а митрополита Павла на час своєї хвороби призначає старшим вікарієм міста Києва та Київської єпархії УПЦ. Крім цього, Митрополит Володимир вказав на те, що рішення стосовно Київської єпархії повинні ухвалювати колегіально, з очільниками вікаріатств і подавати йому на затвердження. На завершення глава УПЦ закликав її єпископат чесно виконувати свої обов’язки, жити і діяти «за Євангелієм, відкинувши фарисейську гординю, стяжаючи митареве смирення».

Владика Павло в інтерв’ю російському виданню признався, що кадрових змін, ухвалених Синодом, не обговорювали з Митрополитом Володимиром лише тому, аби його «не нервувати». Та згодом сам відвідав Главу УПЦ, аби засвідчити йому свою вірність і отримати благословення. Що цікаво, незважаючи на лист Предстоятеля, в якому владику Павла названо старшим з-поміж київських вікаріїв, 8 лютого (на другий день після опублікування листа) офіційний сайт УПЦ в інформації про цей візит назвав владику Павла «тимчасово керуючим Київською єпархією», що не пройшло повз увагу аналітиків та ЗМІ. Взагалі, ця ситуація стала випробуванням на стійкість високопосадовців УПЦ, яких досі ідентифікували з «командою» Митрополита Володимира.

Склалося враження, що лише владика Олександр залишався цілковито вірним Предстоятелю. А тому вся критика «нового керівництва» УПЦ була спрямована проти нього. На офіційному сайті владики Іонафана прозвучали погрози владиці Олександру: якщо він йтиме проти Синоду, то необхідно буде озвучити результати перевірки його діяльності. В ЗМІ потрапила інформація, що Синод на чолі з митрополитом Агафангелом готує на 21 лютого засідання, на якому планується усунення архиєпископа Олександра та (не виключено) визнання недієздатним Митрополита Володимира. У відповідь 17 лютого Митрополит Володимир озвучив листа до членів Синоду, в якому заборонив скликати Синод без погодження з ним. Що цікаво: цей лист недовго «провисів» на офіційному сайті УПЦ (менш як годину), а тому був розміщений особами з оточення Митрополита Володимира на інших сайтах (пізніше автори текстів засідання Синоду 21 лютого назвали їх антицерковними! ).

21 лютого члени Синоду зібралися на запрошення митрополита Ага‑фангела в Києво-Печерській лаврі. Зранку провели нараду, а потім поїхали до лікарні – провідати Митрополита Володимира. Після цього на офіційному сайті з’явилася інформація, що вони отримали від нього благословення на свою діяльність, проте не було зазначено, що мається на увазі під словом «діяльність». І по обіді провели засідання Синоду. Члени Синоду звинуватили архиєпископа Олександра у протиставленні Священного Синоду Української Православної Церкви її Предстоятелю, назвавши це наклепом на соборний розум Церкви і хулою на Духа Святого, а також у неповазі до братів-архипастирів. У результаті Синод усунув архиєпископа з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ і з посади головного редактора офіційного сайту Української Православної Церкви та вивів його зі складу постійних членів Священного Синоду УПЦ.

У ЗМІ цю подію назвали переворотом, порівнюючи її з ГКЧП 1991 року. Усунення владики Олександра з усіх посад в УПЦ (за ним залишилася лише посада секретаря Предстоятеля УПЦ, на яку Синод не має впливу) прихильниками лінії митрополитів Агафангела та Іларіона з неприхованою радістю названо перемогою над «оранжистами» в УПЦ. Фактично з нього зробили цапа-відбувайла. Хоча зрозуміло (і це було підтверджено аналітиками), що владика Олександр лише підтримував позицію самого Митрополита Володимира. Але нині, коли Предстоятель важко хворий, коли до нього обмежений доступ, для ініціаторів перевороту важливо, щоби його воля не була озвучена владикою Олександром.

Експерти намагаються спрогнозувати, як далі розвиватимуться події в УПЦ. Не виключено, що тепер саме Синод на чолі з митрополитами Агафангелом та Іларіоном визначатиме напрямки в усіх сферах життя УПЦ. На витік інформації від Митрополита Володимира буде накладено жорстку цензуру (докази цього вже існують). Приміром, його інтерв’ю «Дзеркалу тижня», в якому владика не виключає розколу в УПЦ, було зняте з офіційного сайту як таке, що не пройшло «авторизації». Експерти не відкидають можливості втручання у справу Константинопольської патріархії, до якої може звернутися з проханням про захист частина вірних та духівництва УПЦ, котра не погоджується з політикою митрополита Агафангела (його українофобія і російський націоналізм відомі здавна).

Отже, ситуація в УПЦ загострилася. Хворобою Предстоятеля скористалися й ті сили, що ставлять під сумнів саме існування УПЦ як самоуправної Церкви. А все це разом нагадує розвиток подій після смерті Богдана Хмельницького. Відсутність повноцінного спадкоємця – гідного продовжувача справи і боротьба за престол кандидатів, котрі намагаються задовольнити насамперед власні амбіції, мають неоднозначну репутацію і заради «царської милості» не проти пожертвувати самоправністю своєї Церкви.

А потім Московська Патріархія запевнятиме, що УПЦ не потрібна автокефалія, бо її провідники власноруч її похоронили…

Тарас Антошевський, Центр релігійного моніторингу

2010 рік в новітній історії України можна порівняти з 2005-м. Причому для частини українців 2005-й був роком позитивних сподівань, а 2010-й став роком розчарувань і песимізму, а для іншої – все з точністю до навпаки. Якщо аналізувати державно-конфесійні стосунки, то їх також можна розглядати двояко. Для когось 2005-й став роком позитивних зрушень, а для когось 2010-й є роком позитивних змін.

Розпочався 2010 рік з бурхливої виборчої кампанії за президентську булаву. Церкви виконували у цьому немалу роль. Віктор Янукович заручився підтримкою в першу чергу УПЦ (МП), а також, як потім виявилося, деяких нових протестантів, в яких виявилися труднощі у стосунках з «помаранчевими». Юлія Тимо‑ шенко понад рік до виборів активно працювала з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, звичайно, не просто так – Церкви, особливо деякі, немало працювали на її перемогу. Самі ці вибори стали ніби містком в новий рік, його прелюдією. А протягом цього року ми стали свідками такого, чого в історії українських державно-конфесійних взаємин за останні 20 років не було.

Курс вказано на старті

Знаком на весь рік стало благословення Патріархом Московським Кирилом нового Президента Віктора Януковича. 25 лютого в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври відбувся подячний молебень з нагоди інавгурації Президента України. Молебень очолив Патріарх Московський Кирил, а співслужив Митрополит Володимир, предстоятель УПЦ (МП). У вітальному слові Патріарх Московський, серед іншого, звернув увагу на те, що в цей день РПЦ святкує пам’ять св. Олексія, Митрополита Московського, Київського і всієї Русі, «оберега духовного простору Русі». А тому він побажав, щоби «Ваше управління зберігало духовний простір Русі». Також Патріарх наголосив на важ‑ ливості єдності народу України, що, за його словами, допоможе подолати політичні, історіософські (?!) та інші розбіжності. «Цими об’єднавчими цінностями може бути спадщина св. князя Володимира, духовна спадщина наших народів». Цей меседж неможливо сприйняти інакше, як втілення стратегічного проекту «Руского міра», проголошеного кілька місяців перед тим Патріархом Кирилом. І далі в діях команди Януковича можна впізнати виконання цього плану в Україні.

Те, що саме Патріарх Кирил мав благословляти Януковича на президенство, викликало значну реакцію в українському суспільстві, переважно негативну. Для багатьох це була відверта образа: чому лідер іноземної Церкви, яка, до того ж, доволі зневажливо ставиться до України, має благословляти нового Президента України? Якщо В. Янукович є переконаним вірним УПЦ (МП), чому не достатньо буде благословення від Митрополита Володимира, Предстоятеля УПЦ? Зрештою, це був образливий факт і щодо самого владики Володимира, який можна було потрактувати як відповідь на те, що він відмовився взяти активну участь в агітації за лідера Партії регіонів перед виборами.

Хоча потім жалітися Блаженнішому Володимиру не було чого – нові стосунки «держава-Церква» склалися за відомою фразою:

«Своїм – все, для інших – закон»

Апелювати до влади, яка до того звикла жити «по понятіям» кримінального світу і закон не вважає перешкодою (тим більше, коли їх можна писати і переписувати), про те, що Конституція гарантує рівність всіх конфесій перед законом, – це як глухого переконувати словесно, а він тебе просто не чує і не розуміє, що ти від нього хочеш. Але саме цим протягом року займалися лідери конфесій. Однак заклики предстоятелів УПЦ КП і УГКЦ на цю тему залишилися без реакції на вул. Банковій.

Натомість УПЦ торжествувала як Церква-переможниця. Ще до інавгурації вона синодально висунула до нового глави держави декілька вимог. Серед них були такі: введення вивчення православної культури й Закону Божого в навчальних закладах усіх рівнів від дитячого садочка до найпрестижнішого університету; продовження процесу повернення церковного майна, що сприятиме відродженню економічної діяльності Церкви; державна підтримка соціальних (сиротинці, пенітенціарна система) та духовно-просвітницьких інформаційних проектів Церкви; запровадження військового капеланства. «Церква не заперечує необхідності існування музеїв-заповідників, галерей, запасників та книгосховищ, але впевнена, що церковні цінності й пам’ятки, що були відібрані у віруючих богоборчою владою, мають бути повернуті у власність справжніх господарів», – йдеться у документі. В той час, коли він вийшов, на нього не звернули особливої уваги. З відстані майже року від інавгурації розуміємо, що багато з цих прохань вже втілюються і що певні з них стають дуже злободенними для суспільства загалом.

Упродовж року нова влада крок за кроком прислуховувалася до побажань УПЦ. Найпростіше було вирішити майнові чи фінансові питання. Мільйони бюджетних коштів було перераховано на будівництво храмів УПЦ в різних регіонах. Улітку перераховано 1,4 млн. грн. на добудову кафедрального Свято-Андріївського собору Новокаховської єпархії УПЦ з резервно‑ го фонду Держбюджету. Тією ж постановою було вирішено виділити 3 млн. грн. на будівництво Соборного храму Божої Матері (УПЦ) в місті Курахово Донецької області. Як виявилося згодом, храм збудували і освятили ще 2005 року і на що мали йти бюджетні кошти – невідомо. Врешті, на будівництво нового головного собору УПЦ в Києві з бюджету столиці виділено 14 млн. грн. Як звертають увагу експерти і журналісти, водночас у держбюджеті не знаходять коштів на потреби медицини, ні на реставрацію старих храмів, збереження дерев’яної спадщини. На цьому тлі фактично злочинним виглядає неповернення фондові, який займається будівництвом собору УГКЦ в Києві, понад 5 млн. грн. як відшкодування ПДВ.

Ще більш завзято нову форму державно-конфесійних взаємин почали втілювати в регіонах. В областях, де Партія регіонів цілковито контролює освіту, в навчальних закладах активно впроваджують предмет «Основи православної культури», скалькований з російського взірця. Щоби УГКЦ не надто впли‑ вала на курсантів Львівської академії сухопутних військ, на прохання Митрополита Одеського УПЦ (МП) Агафангела частину факультетів переносять до Одеси, для чого знову ж таки з бюджету перекидають значні кошти, попередньо в ньому не заплановані.

Діяльність Митрополита Агафангела в Одесі стала об’єктом особливої уваги ЗМІ. Фактично місцева влада задовольняла всі його забаганки: повернення приміщень, виділення землі. А особливо прислуховувалася до закликів порушувати законодавство – перешкоджати у діяльності місцевих греко-католиків. Духовний лідер «політичного православ’я» в Україні, депутат Одеської облради від Партії регіонів сказав, що грекокатоликів в Одесі фактично немає, а тому виділяти ділянку під будів‑ ництво їхнього собору не потрібно. І це було сказано тоді, коли було оголошено громадські слухання (!) щодо цього питання. Що цікаво, МП виділяються земельні ділянки без всіляких громадських слухань (зрештою, цього не вимагає закон), а іншим, зокрема УГКЦ, т. зв. гро‑ мадські слухання стають засобом «законної» відмови у виділенні – мовляв громадськість проти, а ми не можемо проти неї йти. І такий спосіб використовують не лише в Одесі. Не дивно, що такі громадські слухання в Одесі за проханням УГКЦ було скасовано, щоби не завалити справу загалом. Діяльність цього владики викликала обурення Синоду єпископів УГКЦ, який звернувся з проханням до Президента України розібратися у цій справі. Відповіді, само собою зрозуміло, не було, як і публічної реакції від влади. Хіба насмішки з боку одеських «блістатєльних» священиків МП.

А як не згадати перешкоди, які чинила влада, зокрема міліція, вірним УПЦ КП, які їхали з різних регіонів до Києва на святкування ювілею хрещення України. На депутатський запит у Міністерстві внутрішніх справ повідомили, що ніяких порушень не було, хоча їх було детально описано в десятках публікації і зазнято на відео.

Загалом протягом 2010 року на центральному і регіональних рівнях було зафіксовано доволі багато фактів порушення чинного законодавства щодо ставлення влади до різних конфесій. У відповідь на зауваження влада грала роль саме згаданого глухого, який не чує, а тому не розуміє проблеми.

Не рий яму іншому – сам у неї попадеш

Для багатьох в УПЦ 2010 рік став «часом розплати». Як пам’ятаємо, у 2002-2004 рр. УПЦ впевнено ставала «придворною» Церквою уряду Януковича, сподіваючись піднятися на рівень президентської. Проте кінець 2004 року приніс поразку таким сподіванням, а потім певний час навіть доводилося «підлабузнюватися» до нової влади («аби минуле не згадали»). Проте швидко стало зрозуміло, що «помаранчеві» не мстять за участь УПЦ у виборах 2004 р. Але процес творення державної Церкви з відповідними привілеями було зупинено. З березня 2010 р. УПЦ почала «наздоганяти втрачене». І проблема склалася в тому, що позитивна робота, різноманітні служіння, які велися протягом року, не потрапили в центр уваги громадськості. Натомість потрапили рейдерські атаки при підтримці певних громадських організацій та місцевої влади на храми УПЦ КП і УАПЦ, знищення лікарні для ВІЛ-інфікованих поруч із лаврою і цинічні пояснення владики Павла, чому він не хоче такого закладу посусідству, плани при підтримці уряду викинути музеї, розташовані у Києво-Печерському заповіднику (про фінансові інвестиції з боку влади вже було згадано). А перед новим роком владика Митрофан звернувся до комунальних служб Києва з вимогою не допустити «неканонічних» священиків здійснювати поховання на столичних кладовищах; потім він публічно заявив, що стосунки УПЦ з владою не виходять поза рамки Конституції.

Вже напередодні Різдва з Адміністрації Президента прозвучали недвоякі думки, що Софія Київська має стати частиною Києво-Печерського заповідника, директорка якого діє за планами того ж владики Павла. А наступний меседж, озвучений неперевершеною Ганною Герман, що Софія має стати резиденцією Патріарха Кирила, є більш ніж тривожним: регіонали такі обіцянки доводять до кінця. Невідомо, чи на Банковій буде почутий лист єпископату УГКЦ, що Софія має залишатися під охороною держави. Лише коли чотири головні спадкоємці Київської Церкви об’єднаються, тоді вони можуть претендувати на Софійський собор. За словами директорки заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальської, такі храми домонгольської доби мають залишатися музеями, бо жодна Церква не може забезпечити їх збереження, до того ж залишилося їх доволі мало. Але для ідеологів «Руского міра» Софія є не просто храмом – це символ давньої Київської Церкви, а без нього їхня імперська теорія має не понад 1000 років, а лише трохи більше 550, від розколу і утворення Московської митрополії.

Втрачаючи почуття міри і здорового глузду в родичанні з нинішньою владою УПЦ тим самим, з одного боку, бере на себе цілковиту моральну й не тільки відповідальність за дії цієї влади, а з іншого боку, вона знову вступає в конфлікт з іншими конфесіями, до яких ставлення влади є або байдужим, або ворожим. І коли владика Павло у передноворічному інтерв’ю каже, що «за цієї влади життя Церкви стало спокійнішим: немає захоплень храмів, зникли непорозуміння між віруючими різних християнських напрямків, припинилося шельмування представниками вищої влади людей, які мають свою чітку позицію у питанні церковної приналежності, як це було майже рік тому», а потім ще додає: «хоча я ці різні конфесії не визнаю – це секти» – стає багато зрозуміло. При новій владі УПЦ стало жити спокійніше, не потрібно шукати мирних шляхів подолання розколу, а зі самими «розкольниками» можна боротися за допомогою політиків, рейдерів і міліції, не потрібно зважати на стосунки з іншими конфесіями – це секти, і їх треба утискати навіть за допомогою нових чи перероблених старих законів (такі спроби вже були й прогнозуються далі).

Часто хочеться просто запитати: яку Конституцію мав на увазі владика Митрофан – 1996 чи 1937 року? А владику Павла: кого і за що саме шельмувала попередня влада, і як назвати дії осіб, які прикриваючись Партією регіонів і новим Президентом чинять тиск на громади УПЦ КП в різних областях України з вимогою перейти в УПЦ (МП)? Зрештою, чи не думає провід УПЦ (МП), що і цій владі також може прийти кінець, нова може виявитися не такою м’якотілою, як «помаранчева», а зіпсуті взаємини з іншими Церквами ой як тяжко буде відновити? Або що для багатьох вірних УПЦ (МП) буде морально дискомфортно перебувати надалі в церковній інституції, які проміняла знедолених на фарисеїв?

В єдності сила, і час для праці настав

Констатуючи ці негативи в державно-конфесійних стосунках в Україні 2010 року, необхідно зауважити, що сьогодні релігійне середовище, особливо міжконфесійні взаємини і загартованість Церков є набагато кращими, ніж у 2004 році. Вплив і активність Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, незважаючи на те, що новий Президент не знайшов ні бажання, ні часу зустрітися з нею, не зменшилася порівняно з попередніми роками. Але, як зауважують самі лідери Церков, їхня активність не часто передається у регіони. Фактично в жодній області не діє повноцінна міжконфесійна рада, досвід співпраці у верхах просто не відомий внизу. А саме тут здійснюється багато порушень релігійної свободи, на які місцеві міжконфесійні ради могли б реагувати. Не дивно, що у т. ч. і в ЗМІ існує стереотип, що між Церквами й релігіями не може бути миру та порозуміння.

Проте сьогодні, коли конституційні норми про рівноправність всіх перед державою порушуються цинічно, коли стає зрозуміло, що ситуація лише погіршується, міжконфесійна співпраця стає запорукою захисту інтересів «непридворних» Церков. І свій приклад ВРЦіРО має передати в області. Не варто чекати, що влада ініціюватиме таке порозуміння. А ще більша небезпека криється в намаганням одноосібно вирішувати корпоративні інтереси на місцях. Бо задовільнивши інтереси окремих церковників, можновладці можуть використати їх для протидії іншим.

Залишається маловикористаним знаряддя громадянського суспільства, коли активні миряни чи священнослужителі в ЗМІ, соціальних мережах звертають увагу на небезпеки, які виникають або існують в суспільстві. Скажімо, це можуть бути питання несправедливого оподаткування, хабарництва й корупції, намагань знищити історичну пам’ять народу тощо. Саме на це вказує високий рейтинг суспільної довіри українців до Церкви як до громадської інституції. Попри відоме прислів’я, лежачого б’ють. Тому саме час встати зі сну й подбати про свою країну. 2010 рік показав що сон і мир завершився. 2011-й має стати часом ще більших випробувань і викликів. А вони час‑ то ой як потрібні Церквам.

Тарас Антошевський

На тему взаємин Церкви й мас медіа, релігійних масмедіа тощо за останні роки сказано багато. Релігійна тематика все частіше з’являється у світських ЗМІ, зростає кількість конфесійних і міжконфесійних видань, церковні «піарники» намагаються освоювати тенети соціальних ЗМІ. Проте кількість проблем не зменшу‑ ється. А Церква, хоч і має найвищий рейтинг соціальної довіри, проте не впливає на формування суспільної думки через ЗМІ. Зрештою, як і не впливає у доброму розумінні слова на загальний зміст медіаполітики, не формує запити для редакторів. А, як відомо, сьогодні саме ЗМІ найбільше формують світобачення і світосприй‑ няття звичайної людини — всетаки епоха інформаційних технологій.

Трошки історії, щоби зрозуміти, навіщо

Від початку свого існування Церква використовувала ті чи інші засоби «зв’язків із громадськістю», тобто піару. Донесення Благої Вісті без цього просто неможливе. І поки писане слово було доступне лише невеликій частині суспільства, монополія Церкви на донесення інформації не була під серйозною загрозою (хоч і не так часто була якісною). Проте поява і доступність друкованого слова, зростання відсотку освічених віруючих, зрештою, сприяли тому, що монополія була втрачена, а на хвилі реформаційних рухів появилося вільнодумство. Тому доволі часто друковане слово ставало антицерковним, а потім і атеїстичним. З активною урбанізацією, яка охопила Європу у ХІХ ст., традиційний парафіяльний устрій життя Церкви (коли священик міг максимально впливати й контролювати релігійне життя громади, особливо сільської) також був значною мірою поруйнований: все більше людей переїздило в міста, де в робітничих кварталах практично не було ніякого парафіяльного життя. Паралельно у той сам час поширення і впливу набирають газети та інші друковані періодичні та неперіодичні видання, які стають реальним засобом масової інформації. Кількість церковних ЗМІ була незначною на тлі великої кількості видань, де до релігії ставилися байдуже чи негативно. І останні поширювалися наймасовіше саме в цих робітничих районах. Отже, запитання, чому саме серед робітництва стали популярними ліві ідеї та атеїстичні погляди має логічну відповідь: де немає слова Божого, там є безбожна альтернатива.

Медіа-активність Церкви, особливо Римо-Католицької, у ХХ ст. була загалом запізнілою, але все ж результативною. Разом із активізацією мирянського руху (особливо руху Католицька акція), нові форми євангелізації (наприклад, рух священиків-робітників) та медіа присутність Церкви принесли позитиви. Церква запропонувала велику кількість різного плану документів, у яких осмислила важливість засобів соціальної комунікації в сучасній місії служіння спасінню. Церква також навчає, як критично оцінювати світські ЗМІ та як фільтрувати в них добре зерно й полову. І нині в багатьох країнах світу церковні ЗМІ вільно конкурують зі світськими. У тій же постсоціалістичній Польщі католицькі тижневики входять в десятку найпопулярніших, а у Ватикані мають своїх кореспондентів всі найповажніші видання світу.

Отже, сьогодні Церква вже не може існувати без медіа, своїх чи світських. Але вона має з цього приводу і нові виклики.

Виклики чи шанси?

Розвиток нових інформаційних технологій змушує Церкву на це реагувати, але й дає їй можливість їх використовувати для служіння.

Не бажаючи деталізувати всі ці можливості від нових медіа, зупинюся на кількох проблемах, які потребують реакції Церкви. Насамперед, це питання медіакритики. Під цим розумію критичний підхід до інформації, які отримуємо зі ЗМІ. Сьогод‑ ні не новина, що медіа стали не лише вдалим бізнесом, а й чудовим засобом маніпуляції задля досягнення певних політичних, економічних чи інших цілей. В українських обставинах це особливо яскраво видно, зокрема, перед виборами чи щоденно в рекламних роликах. Нав’язлива кампанія нібито боротьби зі СНІДом спонукає до думки: живи як хочеш і з ким хочеш, але користуйся презервативом — хіба це не відверта реклама аморальності? Політик із телеекрана намагається переконати, що він великий церковний меценат і благодійник, але журналіст навіть не пробує вияснити, звідки цей діяч бере гроші на благодійність. Таких та подібних прикладів можна навести багато. Суть їх зводиться до намагання запропонувати нам неправдиву інформацію і змусити в неї повірити.

За таких обставин одним із завдань Церкви є навчити вірних, як бути критичним щодо отриманої зі ЗМІ інформації. І це одна з найбільших проблем сучасної медіаосвіти. Бо водночас медіакритика не має нагадувати вимогу під страхом екскомуніки не читати «погані» книжки чи газети. Сказати про їх існування потрібно, пояснити, що саме в них не так. Але набагато важливіше є загартувати віру пастви й зробити її стійкішою до зовнішніх інформаційних подразників.

Декілька років тому був випадок, коли в одній із львівських газет була низка статей, скерованих на дискредитацію УГКЦ. В редакції видання повідомляли, що ці номери стали бестселерами. Пізніше в монаших колах скаржилися, що через один із цих матеріалів (в якому було викривлено конфлікт в одному з жіночих монастирів) суттєво зменшилась кількість монаших покликань. Насправді матеріали, звісно, були замовленими, журналісти, що їх писали, не приховували свого упередженого підходу. Але люди вірили в цю брехню… І тепер вони сприймають неправдиву інформацію, яку поширюють, скажімо, «догналіти». Чи вони засумнівалися в своїх душпастирях та єпископах, яких сектанти чи горе-журналісти опльовують? Напевно, що брак об’єктивної інформації з церковних ЗМІ на ці теми сприяє припущенням, що «диму без вогню не буває». Зрештою, невідомо, чи й робляться якісь кроки, щоби діяти на випередження, на пояснення, хто такі «догналіти», якими методами вони діють і чому саме вони є соціально небезпечними. Мовчання проводу Церкви з цього приводу лише плодить міфи.

І це справа не лише проводу Церкви, а й активного мирянства, яке має зі свого боку забезпечувати в ЗМІ християнський погляд на різні суспільні процеси. Які справи у цій сфері в Україні? Найчастіше приходить на думку народне прислів’я: вміла господиня приготувати, та не вміла подати. Для журналіста, який працює у сфері релігійної журналістики, існує поважна проблема: знайти церковних або світських християнських спікерів, які можуть і вміють коментувати не лише релігійні процеси та події, а й суспільні питання загалом. І це наступний виклик і шанс. Лікар-християнин, який говорить з екрану телевізора про важливі для всіх питання здоров’я, але не займається відвертим пропагуванням препаратів якоїсь однієї фірми чи напрямку медицини, при чому не забуває підкреслити, що здоров’я — це не лише проблема фізична. Економіст чи політик, які не бояться викривати вади чи махінації чинної системи економічних і політичних взаємин, натомість пропонуючи такі шляхи розвитку цих сфер, які не ображають гідність людини і протистоять системі споживацтва. Можна наводити ще багато прикладів. Але суть зводиться до того, що суспільство потребує якісної і багатопрофільної фахової інформації, яка базується на високих моральних цінностях. І цю інформацію мають забезпечувати християни-фахівці, які також мають відчувати на собі відповідальність за стан суспільства. Бо просто проповіді Божого Слова з телеекранів (навіть якщо це якісно зроблено) є замало, якщо людині не пояснити шляхи його втілення саме за сучасних обставин.

З цим пов’язана проблема подвійного життя сучасної людини, яка вважає себе віруючою. Ще з радянських часів у багатьох заклалася подвійна мораль: для кар’єри людина стає членом компартії і таким чином «будівником комунізму», але в родинному колі крадькома святкує Різдво й Пасху, таємно хрестить дітей. У наш час ця проблема відображається у першу чергу в тому, що одними цінностями (переважно споживацькими) людина живе у світі, а інші речі чує або й сама проповідує в церкві. Скажімо, висока релігійність галичан ніяк не відображається на рівні корупції в регіоні. І цю проблему дуже добре можна спостерігати, порівнюючи світські та церковні ЗМІ: перші плекають споживацькі цінності, другі говорять про побожні й духовні речі без їх «заземлення». Чи часто віруючі можуть прочитати в своїх парафіяльних, єпархіальних тощо виданнях осмислення, розмірковування на теми соціальних послань (а вони є) церковних ієрархів своєї, іншої чи кількох Церков? Здається, на них частіше звертають увагу світські ЗМІ. Або чи люди почують в храмі про ці послання, якщо такий собі священик, подивившись на грубий том документів Церкви, каже: «І хто це буде читати?».

Замість епілогу

Отже, поява, розвиток і вплив медіапростору дає шанс Церкві якісніше й масовіше доносити своє бачення розвитку суспільства, нести місію спасіння. Проте той самий простір вимагає від Церкви показати пастві, як побачити межу добра й зла, як не потрапити на гачок маніпуляцій. І тут Церква — напевно, як мало в якій сфері, — має проявити себе у всій своїй повноті й соборності.

Тарас Антошевський

Президентська виборча кампанія 2010 року знову показала, що Церкви можна тим чи іншим шляхом задіяти до політичної боротьби. Здається, наступаємо на ті самі граблі.

Корпоративні інтереси

Перед президентськими виборами 2004 року діюча влада, як і сьогодні, намагалася спонукати Церкви до підтримки свого кандидата. Проте абсолютна більшість Церков не мала жодних підстав йти на таку «співпрацю», адже кандидат у президенти, тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович незмінно симпатизував лише УПЦ (МП), а Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій була під повним контролем комітету і Адміністрації Президента, з-під якого намагалася тим чи іншим шляхом звільнитися і формувати незалежні міжконфесійні об’єднання.

Після Помаранчевої революції у державно-конфесійних відносинах почали відбуватися серйозні позитивні зміни, в першу чергу це стосувалося діяльності ВРЦіРО, яка стала дійсно міжконфесійним, партнерським – стосовно вищої державної влади – органом. За п’ять років, що минули з того часу, Рада видала кілька десятків спільних послань з приводу важливих суспільних питань. Стала більш плідною співпраця ВРЦіРО з невеликою частиною народних депутатів, які постійно відстоюють цілком реальні потреби всіх конфесій. Слідом за активізацією ВРЦіРО, ще у 2005 році при облдержадміністраціях почали створюватися або посилили свою діяльність регіональні міжконфесійні ради. Як прогнозували експерти, вони суттєво могли покращити стан релігійної свободи в регіонах. Проте згодом запал діяльності таких рад минувся. Віктор Ющенко, який спочатку активно їх підтримував, згодом перестав про них згадувати. Зрештою, впродовж минулого року він, фактично, лише раз зустрівся з членами ВРЦіРО. Навіть улюбленій церковній темі – створенню єдиної помісної Православної Церкви – він приділив набагато менше уваги, ніж у попередні роки.

Натомість, з кінця 2008 року, ініціативу співпраці з Церквами перехопила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Якщо для двох Вікторів пріоритетним є «православний» вектор, то Тимошенко працює у міжконфесійному полі з особливою увагою до т. зв. «неправославних». Її «церковна політика» більш виважена і послідовна, команда Тимошенко звернула увагу на «болючі» і цілком конкретні проблеми конфесій. Так, зокрема, римо-католики отримали візові пільги для численних священиків-іноземців та дочекалися повернення багатьох приміщень. Було вирішено проблему землекористування для релігійних організацій, зменшено ціни на енергоносії тощо. Не дивно, що з наближенням виборів співпраця уряду і ВРЦіРО, у т. ч. за посередництвом Державного комітету у справах національностей і релігій, зросла. Керівництво останнього здійснило ряд візитів у регіони для представлення урядової політики у сфері релігій. Безпосередньо перед виборами ці візити особливо почастішали.

Передвиборча активність представників різних Церков була певною реакцією на таку активність з боку уряду Ю. Тимошенко. Крім загальних, кожен з них відстоював також свої власні інтереси. Для протестантів це була реальна можливість мати своє лобі в уряді, тому не дивно, що їх пастори брали активну участь у передвиборчій боротьбі, ставали керівниками виборчих штабів. Для інших Церков «гра в одні ворота» не була такою важливою. Тому, наприклад, римо-католики спочатку однозначно виспівували подячні дифірамби Юлії Володимирівні (зокрема, при передачі приміщення колишньої семінарійної каплиці у Львові), проте вже в січні цього року архиєпископ Мечислав Мокшицький в одному з інтерв’ю зазначив, що жоден з кандидатів не відповідає «християнським» критеріям. Для УПЦ КП Тимошенко однозначно кращий кандидат, ніж Янукович. Але політично далекоглядний Патріарх Філарет не міг би собі дозволити, за існуючих обставин, бути категорично однолінійним. Щодо УГКЦ, то її позиція, чи не вперше, викликала неоднозначну оцінку різних кіл. Заклик з вуст Блаженнішого Любомира перед другим туром не голосувати «не підтримую жодного» для багатьох вірних УГКЦ був незрозумілим. Враховуючи, що серед греко-католиків Юлія Володимирівна однозначно більш популярна ніж Віктор Федорович, цей заклик був масово потрактований як непряма підтримка діючого прем’єр-міністра. Блогосфера просто захлиналася обговоренням цього заклику Глави УГКЦ – на тлі порівняної заполітизованості інших предстоятелів Патріарх Любомир досі користувався популярністю аполітичного і насамперед душпастиря (згадайте його опис в топ-100 тижневика «Кореспондент»). І хоча згодом Владика пояснив таку позицію, проте осад залишився. Звичайно, можливо йшлося про інше, але публічним людям потрібно враховувати те, як їхні слова можуть потрактувати інші.

Апогеєм залучення Церков до підтримки Ю. Тимошенко стала т. зв. молитва за мирні вибори, що відбулася 5 лютого на Софійському майдані. Як би хто і що не говорив про цю, нібито, молитву за мирні вибори – виступи більшості представників Церков, що під час неї прозвучали (особливо неперевершений за своєю прямолінійністю виступ предстоятеля УАПЦ) і промова самої Юлії Володимирівни були виборчою агітацією. Саме таке враження в автора цих слів склалося під час перегляду трансляції цього дійства з телеекрану. Задля справедливості варто зауважити, що не всі представники Церков агітували зі сцени за прем’єра. Проте на загальний церковно-передвиборчий характер мітингу це не впливало. Звичайно, не можна заперечити важливість молитви у цьому намірі, але ж потрібно бути надто наївним, щоби повірити, що церковних діячів, в даному випадку, запросили тільки для молитви. Тим більше, що молитва за справедливі й мирні вибори мала б відбуватися за участю обох кандидатів або взагалі без їхньої участі, а так вона стала молитвою за успішні вибори для одного з них. Зрештою, ця технологія була використана і на парафіяльному рівні, коли представники штабів того ж кандидата робили публічні пожертви (питання на храм чи священику – це вже інша тема) від імені свого кандидата з проханням про молитву за мирні вибори. Це важко узгоджується з християнськими підходами до молитви і благодійності, але гарно вписується у звичайні виборчі технології співпраці з релігійними організаціями.

Віктор Янукович виявив твердість своїх конфесійних симпатій. Протягом минулого року його візити в регіони нагадували паломницькі тури єпархіями УПЦ. І якщо цього разу Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) відхрестився від офіційної підтримки лідера Партії регіонів, то в єпархіях владики та клир вправлялися у вшануванні В. Януковича як захисника «канонічного православ’я» і т. п. І лише в Черкаській єпархії він не знайшов спільної мови з митрополитом Софронієм. Ще одна характерна риса, прихильники антипомаранчевого реваншу серед клиру УПЦ не приховували сподівань, що з перемогою Януковича завершаться процеси об’єднання українського православ’я і спроби більшої автономізації УПЦ, що пов’язувалися з особою Ющенка. Найбільш яскравою церковною підтримкою В. Януковича стала його участь у візиті Патріарха Московського Кирила в Україну. Як мають розуміти вірні УПЦ факт, що лідер ПР майже весь візит був «тінню» їх Святості, особливо на Донбасі та в Криму? А з іншого боку, чи згідно з українським законодавством іноземні священнослужителі мають право займатися політичною агітацією в Україні? Це питання так і не прозвучало на офіційному рівні. Що цікаво, хоча Кремль, на думку численних експертів, підтримував Тимошенко, проте вона не так часто «світилася» під час цього візиту. Напевно тому, що більшість її електорату не є симпатиками Патріарха Московського.

Несподівано, з одного боку, але логічно з іншого, що перед самими виборами про активну підтримку В. Януковича заявила організація сумнозвісного Сандея Аделаджі. Це пов’язано з кількома речами. По-перше, тривалий і безрезультатний особистий конфлікт Аделаджі з міністром Юрієм Луценком, а тому спроба зблизитися з новим президентом і його оточенням. Подруге, їх єднає постать київського мера. Зрештою, як і в 2004-2005 роках Аделаджа шукає політичної підтримки задля розширення своєї релігійно-бізнесової діяльності. Не відомо, чи багато голосів це дало Януковичу, але свої люди серед протестантів йому теж потрібні.

Нарешті, що фактично не прозвучало у передвиборчій актив‑ ності представників Церков, так це оцінка політичної, економічної, суспільної діяльності кандидатів з позицій моралі. Чи, скажімо, діяльність уряду під час т. зв. епідемії свинячого грипу восени 2009 року можна вважати гідною схвалення християнами? Чи діяльність бізнес-структур, які оточують кандидатів у президенти, відповідають соціальному вченню Церков? І оскільки вибори – це перманентний стан України, тому певна система оцінювання діяльності влади (не лише з корпоративних позицій: чи цей політик і його партія симпатизує нашій Церкві і як він ставиться до інших) запропонована Церквою, є потрібною у перспективі.

Немає зла, аби на добре не вийшло

Отож, вибори відбулися. Церквам потрібно налагоджувати співпрацю з новою владою, яка, скоріше за все, прийде не лише на Банківську, але й в інші кабінети. Мирос‑ лав Маринович у своєму блозі на РІСУ поставив логічне запитання: «Як тепер почуваються релігійні громади, якщо виявилося, що їхні представники стояли у п’ятницю перед Софією не з переможцем?» Отже, як діяти тим з релігійних діячів, які підтримали не переможця?

Перемога В. Януковича напевно змінить формат державно-конфесійних відносин. Скоріше всього відійдуть у минуле міжконфесійні молебні у Софії Київській, на яких провідну роль відігравала УПЦ КП. Віктор Федорович більш полюбляє Лавру. Напевно зміниться і характер діяльності Держкомітету у справах національностей та релігій – під час останнього прем’єрства Януковича його очолював комуніст, а в інформаційних повідомленнях від Комітету фактично існувала лише УПЦ. Навіть в самій УПЦ очікують змін. Враховуючи цивілізаційні ідеї Патріарха Кирила і його внутрішній інтеграційний менеджмент в РПЦ, українізація та автономізація цієї Церкви, яка відбувалася в останні 2-3 роки, скоріш за все припиниться. Найбільш песимістично налаштовані прогнозують, що відбудеться й зміна керівного курсу УПЦ. Тим більше, що Янукович запросив очолити молебень перед інавгурацією самого Патріарха Кирила. Таким чином, як твердять експерти, Янукович хоче запевнити МП у своїй підтримці цивілізаційного курсу Патріарха Кирила.

Іншим конфесіям залишається формат Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Робити сепаратні кроки для зближення з новим президентом для багатьох буде мало результативним. Хоча це й може бути цікавим для нової влади, яка скоріш за все надаватиме перевагу таким відносинам, ніж співпраці з Церквами через ВРЦіРО. Тобто, простіше домовитися з представниками конкретної релігійної організації, ніж знайти порозуміння з цілою Радою. Тому зміцнення ВРЦіРО буде потрібним для збереження стану релігійної свободи і консолідованого впливу Церков на суспільство.

Подібно і в регіонах, Церкви знову можуть відчути потребу міжконфесійних об’єднань. Якщо дійсно почнуться реваншистські кроки влади, то як і в 2003-2004 роках, такі ради можуть стати найкращим захисником релігійної свободи на місцях.

Як твердять політичні експерти, президентство Януковича буде викликом для українського суспільства, у т. ч. для церковних громадських організацій та ініціатив. Суспільний авторитет, який був дещо втрачений перед виборами, може відновитися і зрости, якщо Церква, в об’єднаному розумінні, стане рупором захисту моральних і громадських цінностей. Тому може статися як у народній мудрості: немає зла, яке б на добро не й вийшло. Але чи станеться – максимально залежить від самих громадських інституцій.

Тарас Антошевський, очільник РІСУ