Прошу опублікувати мій рипост на статтю тємничого автора у Вашому журналі, а прошу не як приватна особа і не в особистій справі. Атакована сторона має право виступати в оборону на цій самій площині
Мудрість і глупота поєднані в людському розумі як зло і добро у кожному людському серці. Це підтвердить кожний християнин який звертається до свого сумління. Однак це ще півбіди. Біда в тому, коли губиться різниця між добром і злом в людині, різниця поміж правдою і фальшем.
Іспанський письменник Мігель Сервантес створив літературну постать Дон-Кіхота Ламанчського, який начитавшись старовинних лицарських романів, уявив себе лицарем і втратив здатність відрізняти дійсність від мрій. Попередня думка і цей літературний герой спали мені на гадку, коли я перечитував статтю, опубліковану в газеті “Арка” і в журналі “Патріярхат” (№ 2) під різними заголовками і по-різному відредаговану (“Про Церкву, календар, абетку і не тільки “; “Думки з приводу релігійних проблем в Україні і візія зміни календаря”), щоправда одного змісту.
Отож, що спонукало власне мене відреагувати на ці публікації? По-перше, будучи відповідальним в Латинському Єпископаті України за мас-медіа, маю обов’язок піклуватися про “екологію” у сфері, а скоріше в атмосфері католицької преси, дбати про здорове дихання – принаймі однієї легені Церкви. По-друге, чому згадую Дон-Кіхота? Бо Дон-Кіхот постійно виступає в смішній і жалюгідній ролі: воює з вітряками. Хоч виглядає смішним і жалюгідним, проте він чесний у боротьбі – на ілюстраціях до твору Сервантеса він ніколи не зображений з закритим забралом. Звичайно, можна було б знехтувати суб’єктивною точкою зору автора (чи авторів?) згаданих публікацій, якби там не містився заклик “конче треба нарешті внести ясність в це питання”. Адже лицар із закритим обличчям взявся за діло на кількох фронтах: ця ж стаття заявилась на сторінках “Арки” за підписом Іван Слюсарчук і в “Патріярхаті” за підписом Федь Танасійчук. У журналі, що декларує єдність Церкви, як насмішка визирає дух поділу! Спробував особисто запізнатися з автором, щоб внести повну “ясність в це питання, однак ніхто в релігійних журналістських колах не зміг вказати на автора. Тому мусив взятися за зброю слова – тільки з мого боку з відкритим забралом. Два різні підписи одного і того ж автора свідчать про роздвоєння особистості, яку підручник з психіатрії визначає як психічну недугу. Крім того, крізь текст просвічується ксенофобія (що є не чим іншим, як нав’язливою боязню перед якимись предметами чи ситуаціями).
Однак ця хворобливість ще не дає права на демагогію і не дозволяє забувати про пристойність, чесність та сумління. Пишномовні і науковоподібні викривлення фактів і реалій є або наслідком першого (фобії), або свідомим приховуванням якихось політичних цілей. Tertium non datur.
Але, щоб не бути голослівним, давайте по черзі. Що стосується римо-католицької “групи” (?!) віруючих України, автор пише: “щоправда, майже все духовенство і єпископат “імпортовані” з Польщі”. Однак, пане Іване-Федь, це брехня в живі очі, а Євангелія, пам’ятаєте, каже: “хто нечесний у найменшім, той і у великому нечесний” (Лук 16, 10). В Україні латинських Єпископів є вісім. Всі вони, крім одного, громадяни України, а цей один родовитий львів’янин; один з них білоруського походження, ще один угорського. Автор цього рипосту також не є “імпортований” єпископ: народився на Тернопільщині, коли Вас, Іване-Федю, напевно, ще на світі не було, й знає більше не тільки з книжок, але із автопсії всі реалії минулого і сучасності Галичини.
Так, він не зараховується до тих 90%, як ви оцінюєте, генетичних українців, і не приховує цього, але вважає особистою образою і зневагою сказане вами: “говорити про якусь вселенськість, новоутверджуваного католицизму тут не приходиться “. Це не що інше, як наклепницька вигадка з метою знеславити латинське духовенство. Бо вселенськість є сутністю пастирського служіння Католицькій Церкві. Пане Іван-Федь, помиляєтесь також як філолог: питаю вас, відколи “в церковному лексиконі” спеціальна термінологія виключно польська? Не буду робити вам викладу з мовознавства (хоч це могло би бути в моїй компетенції як славіста), спитаю тільки, з якої школи ви винесли, що “літургія” і “монастир” – це чисто українські слова, забувши, що втих термінах корені грецькі і латинські. Подібно як слова “арка” і “патріархат” також не українського походження, а визначають профіль амбітних українськомовних часописів.
Відсутня і правильна логіка в вашій статті. Щось таки не так з ПСИХОЛОГІЄЮ.
Закидуєте, що через працю латинських священиків на Україні “так поступово виробляється в малих українців не стільки римо-католицьку, як польську свідомість”. Дещо далі: “Румунія… змінила кириличну графіку на латинську. І що, перестала бути православною? Ні. А самі румуни чи стали поляками? Також ні… Прикладів таких яскравих і переконливих можна навести множество”. У цьому з вами важко не погодитись. Однак приписувати “новій євангелізації”, що вона таїть в собі польську “рацію стану”, що вона і є “польським підступним католицизмом” – це вже вершина демагогії, якої не повстидався б пропагандист компартійного рангу. Пане Іване-Федь, обережно з вживанням епітету єзуїтський; не забувайте, що в Львівській єзуїтській колегії (на теперішній вулиці Театральній) навчався майбутній гетьман Богдан Хмельницький і здобув, здається, непогану освіту. Також латинська і польська мови та “підступний єзуїтський католицизм” не витіснили з нього українства.
Робите далі анатомію “ортодоксальної ненависті” до, як кажете, “четвертої Православної Церкви в Україні”, тобто УГКЦ (ясно сформульовано!). Нічого не сказано про ненависників Римо-католицької Церкви. Чи ж би їх не було? А навіть якщо ця ненависть у прихованому стані, чому ж би не пізнати також її анатомію. А може й вартим було б хірургічне втручання? На жаль, і тут бажаної вами ясності не видно. Один уривок статті вартий уваги: ” В українських реаліях ця, здавалося б соціально-конфесійна справа відразу переноситься в площину політичну”. Далі мовиться про підходи апріорі, про висування іншими всяких звинувачень на адресу УГКЦ. Чи ваш хід думок і висловлювань є чистенький, без сформулювань апріорі, без інкримінування на адресу латинників?
Усе це спонукало мене до цієї публікації, як також турбота про те, щоби католицька преса діяла об’єктивно sine ira et studio (без гніву й упередження), турбота про чистоту думок і серця, а може і рук “все в суперлятивах”, “зі знаком плюс”. Бачите, пишу вже у вашому тоні, тож, у вашому стилі й завершу: “погляньмо не тільки довкола себе і пригляньмося, додам також і у себе, пригляньмося в чотири стіни сумління, щоб стояти на сторожі недоторканості границі між добром і злом, правдою і брехнею, щоб вона була непорушна.
Вл. Станіслав Падевський, єпископ РКЦ в Україні