Рома Гайда

Ідентичність: яка і чия?

Ідентичність належить до найінтимніших сфер буття особи та спільноти. Маніпуляція ідентичністю корінного населення є випробуваним методом колонізаторів і здійснюється засобами законів та із запорукою привілеїв умовної легітимності для різних пристосуванців. Колонізатори, на жаль, послуговуються і Церквою в її людському вимірі, оминаючи її божественне походження, покликання благовістити Боже Слово.

Від апостольських часів Христова Церква є одна, а значить існує в однині і рівно ж у множині Церков багатьох традицій, чим твориться універсальна спадщина Церкви. Таким було розуміння в ранній Церкві, таким є розуміння відновленого сопричастя Другим Ватиканським Собором, котрий відбувся вже більш ніж пів століття тому.

Апостоли проповідували вчення Христа й навертали. Та вони стереглися, щоб не панувати¹ над кружком нових християн, але навчанням відкрити шлях зростання віри. На основах Святого Письма Отці Церкви перших століть вложили об’явлення Боже обох Завітів у літургію.

Сопричасна модель єднала традиції ранньої Церкви. Згідно з цією моделлю єреї Церков Антіохії, Риму та Александрії, а від IV та V століть – і Константинополя та Єрусалиму, ставали разом до одного Євхаристійного престолу. В другому тисячолітті забулася основна суть єдності віри. Ця суть була занедбана. Одначе ту цінність єдності Церков апостольських часів Другий Ватиканський Собор ХХ століття своїми реформаторськими декретами утвердив і доручив відновити. Це, звісно, непроста справа. Проведення згаданих реформ потребує кропіткої праці. Коли до цього додати сучасні атрибути нашої дійсності з навантаженням різнорідних ідеологій, то стає зрозуміло, що перед нами стоїть чимале завдання, виконання якого вимагає наполегливої праці богословів-науковців, церковного проводу і мирян. На межі тут автентичність повноти нашої Церкви, її святої традиції богослов’я, духовності, спільноти і сопричастя.

Благословенна подія Хрещення Русі-України 988 року ввела на наші землі християнство із Константинополя і дала початок Київській Церкві. Почнімо з короткого проходження літургійного богослов’я окремих прикладів, заки перейдемо до інших аспектів породженої традиції і нашого покликання.

Час Господній: багатство благочестя

Ми свідомі хронологічного виміру в якому виділяються особливі, вершинні моменти життя людини, але є також вічність: дійсність необ’ємистого і незбагненного Творця. Господь є всюди. Його простір не знає жодних меж. Божественна літургія вводить нас у час Господній. У першому виголосі літургії чуємо: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа, …». Мовиться не про географічне положення цього царства, а про його «нині…», тут і тепер. Ми запрошені до участі, до спільного й радісного звеличування. Перша стрічка 94 Псалма єднає нас закликом «Прийдіте[!], радісно заспіваймо Господеві…». А це чому? «Бо Бог великий Господь…» (Антифон ІІІ). Ми усвідомлюємо Його присутність. Зближаючись до найважливішої частини Божественної літургії великого входу, чуємо клич: «Премудрість». Стоїмо. Приєднуємося до хорів херувимів і супроводжуємо співом та увагою Святі Дари, яких із Жертовника через царські двері вносять на Престіл² для освячення. Тепер, кажемо, час відложити земні турботи і життєві «печалі» та приготовитися до Господньої Трапези і Причастя.

У тій же літургії дуже наявним є безсумнівне місце Богородиці. Подібно до ікон, на яких Божа Мати рукою спрямовує наші очі до Бога-Дитяти, в Божественній літургії перед антифонами Богородиця провадить нас, щоби «…все життя наше Христу Богові» віддати. Коротко кажучи, віддати життя Богові талантами і служінням нашого стану впродовж життя. Пісні звеличування Марії, ірмоси, передають богословське значення Божої Премудрості і благодаті людству.

Зараз після освячення Дарів перший виголос єрея до учасників є знести пісню достойно і «Особливо за пресвяту … нашу Богородицю…». В літургійному році домінує ірмос «Достойно є». Він звеличує Богородицю словами «…всеблаженну і пренепорочну [що є вище від дівицтва!], … чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів…», торкаючись події Благовіщення. Господь, шануючи Ним даровані дари розуму та свобідної волі, питає, а не диктує. Запрошення стати матір’ю необ’ємистого і вічного Бога стривожило Марію. Застановившись, вона добровільно приймає невимовне завдання. Цей момент звеличує Божу Премудрість. Перед нами питання, яке має формувати нашу совість: як я/ми вживаємо наш інтелект і свобідну волю? Значення прийняття Богом людського тіла і Благовіщення також звертають увагу на гідність людини. Саме втілення Господа чітко вказує на святість і цінність людини. Людська гідність є іманентно цілісною, а не ситуативним об’єктом для різної експлуатації.

Ірмоси змінюються відповідно до свят і празників. В Літургії святого Василія Великого богослов’я дає нам зрозумілою мовою для розважання те, як, чим, чому і в чому виявляється людинолюбіє Господа в межах особи Благодатної Марії. Починаючись «Тобою радується», ірмос увиразнює початок її убожествення змістовними і суцільними словами «Дівственна похвало, що із неї Бог народився і младенцем став, перед віками сущий Бог». А далі незліченнe порівняння: «Лоно бо твоє престолом сотворив і утробу твою просторішою небес учинив». Застановімося. Уявімо безмежні простори всесвіту. Космос не рівняється лонові людини, адже в лоні Богородиці умістилося Слово, безмежно більша Істота, Творець всесвіту; і безсіменно став людиною, щоби благовістити спасіння людству.

Літургія – це буття самої Церкви. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру і благочестя звеличування через весь Божий рік, виспівуючи «Алилуя!»³.

Відображення літургії й тонкощі практики

Поспитаймо, чи ми свідомі того, що літургія єднає духовний і фізичний світ. Символи висловлюють дійсність. Бачимо це у формулах точних наук. Символи здатні передавати глибші значення й увиразнюють конкретну ідею богослов’я. Не місце тут для ширшого опису, але маємо квазілітургічні елементи, варті уваги. Обмежуся загальною сумацією наявних символів у практиці вірних і цікавим аспектом їхнього зв’язку з природою і всесвітом у нашій традиції.

У надвечір’я Різдва Христового центральне місце має колач або триярусні округлі колачі⁴. На Великдень святимо паску (не кошик) і знову ставимо посередині святочного столу для зосередженої уваги переходу з упадшого до спасительного стану людства Воскресінням Христа. Це веде до суті Христових слів: «Я – хліб життя»⁵ із прямим пов’язанням до духовної поживи Його науки і Ним встановлених Таїнств, особливо Таїнства Євхаристії. Святочне зібрання рідних і близьких разом із залученням покійних; молитва, зокрема кондак празника, а також виміна взаємного прощення поцілунком миру (що звемо христосування) разом з іншими елементами схожі на літургічну подію і є віддзеркаленням богослов’я свята поза мурами храму – храму наших душ. Є також інші дієві символи.

Богоявлення в давнину попереджало Різдво⁶, і сьогодні за змістом важливість цього торжества стоїть зараз після Пасхи. Троїчний Бог об’явився в події хрещення у ріці Йордан Христа Людинолюбця⁷. Чин Великого Водосвяття звеличує Троїчного Бога, який з’явився вселенній (кондак свята) невідкличної святості благ, що Господь сотворив. Вода – спасительна, есенційна в чині Таїнства Хрещення. Без води немає життя. Немалими є й інші дари. Празник Преображення Господнього супроводжує Чин Благословення Первоплодів молитвою єрея: «Господи Боже наш, що створив небо й землю і через свою щедрість допровадив нас до пори цієї, виростив дерева і їх первоплоди, … Господи, благослови перші з плодів цих, що їх споживаємо, … що збираючи в мирі, дари Твоїх благ будуть їх споживати і на Твою честь і славу ними зможуть насолоджуватися»⁸.

Чин освячення зілля на празник Успіння Богородиці подібний до освячення овочів⁹ і коротший. Пожива овочів і городини, лікувальні якості зел і краса квітів є багатством здорової природи, яку нам довірив Господь берегти для наступних поколінь. На зразок жертви первоплодів у Старому Завіті й молитви в святині¹⁰ ми приносимо їх із вдячністю Господеві та благословення в нашому споживанні. Як бачимо, Святе Письмо проникає літургічні тексти і надихає духовні традиції народу відповідно до пори літургійного року. Виражені поетичною формою, алегоріями і символами, вони передають їхній зміст. Родинні і народні звичаї служать у другорядному порядку. Служать для інтимного засвоєння богословських основ і є суттю святкувань. Передача основних критеріїв потребує уваги для змістовної та живої єдності в літургії Церкви.

Характерні риси традиції літургії візантійського богослов’я насамперед охоплюють вповні Христом здійсненні пророцтва Його історичного перебування на землі. Завдяки втіленню Господа зачаттям у лоні Богородиці Його проповіді і об’явлення Божества, страждання і смерті, а також прославлення Воскресінням цілісно наявні в Літургії святих Івана Золотоустого і Василія Великого (як також вечірні та утрені). Все це літургічно-молитовне життя одідичене нами через Володимирове Хрещення.

Другою характеристикою літургічно-молитовного життя є включення в нього всіх органів чуття: зору, нюху, слуху, дотику та розуму людини, а також її свідомої уваги. Це формує віру далеко глибше від сформульованих питань і відповідей катехизму. А все разом плекає совість та уможливлює розуміння особою морального питання і відповідальність за свої рішення. На цих засадах твориться спільнота однієї духовної ідентичності. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру та благочестя. Вона дає безконечний вимір зростанню віри впродовж життя. Це катехиза літургії.

Описані зразки богословської мислі та благочестя Київської традиції – це істинне богошанування й визнання божественних істин, згідно з «їй притаманним способом сприймати»¹¹; це духовна традиція в тісному зв’язку з літургією.

Для цього в першу чергу треба чітко пояснити як разом складають єдність відмінні традиції: Латинська, яка наголошує людську природу Христа Бога-Чоловіка, і Києво-візантійська, із наголосом на Божественній природі Христа Людинолюбця. Римо-католицьке богослужіння, головно через латину як сакральну мову, пережило відокремлення теології від богослужіння. Теологія стала сферою академії, еліти. Учасники богослужіння, через незрозумілу мову, заміщали Месу набожними молитвами, які з самою Месою зв’язку не мали. Ці молитви мали незміримо нижчу теологічну якість, ніж суть Святої Меси, і увага цих молитов нерідко була зосереджена на стражданнях Ісуса Христа, використовуючи таку образність яка зосереджувалась навіть на окремих органах Ісуса. Ці молитви, до прикладу до серця Христового, сповнені емоційності, скрухи, чисто людської і зрозумілої, але їм бракує богословської глибини і цілісності, бракує розуміння того, що означає добровільне прийняття Ісусом розп’яття і заради чого він його прийняв, адже Його любов до нас безмежна і добровільна. (Загляньмо в текст Літургії і прочитаймо «Єдинородний Сину»). Ясний вираз добровільної смерті Христа знаходимо у молитві священослужителя перед освяченням «…а радше Він Сам Себе видав за життя світу». Ця думка виражена і в зображені Його горизонтально розложених рук на хресті, немов відкритих для обіймів людства при чому, споглядаючи розп’яття Христа, годі не вбачати Його фізіологічний людський біль. До вище наведеної уваги до Христа Бога Людинолюбця варто згадати і Маріологію Києво-Візантійської традиції. Богородиця займає видатне місце в Божественній Літургії та в літургійному році. Місце Марії не зводиться лише до її “Так” в моменті Благовіщення. Такі упрощення оминають глибші божественні об’явлення та іґнорує основи благочестя візантійського богослов’я. Приклади конкретних практик традиції не є для пониження західної традиції, а радше глянути що саме творить традицію Церкви Київської спадщини. Увага цієї традиції Божественній природі Христа в цілості богослужінь разом із Марієлогією є суттєві у духовному житті Церкви і її Божого люду.

Для оцінки представлених особливостей нашої Церкви і впровадження їх у життя богословська освіта й духовна формація потребують зосередження на тих джерелах, які формували цю традицію від патристики східних Отців Церкви аж до настанов Патріархів Йосифа Сліпого і Любомира Гузара, тобто до нашого часу. Проведення в життя Христового вчення, вміщеного у літургічні тексти, потребує пояснення. Розуміння контексту цих текстів здатне проникати в душу, розум і серце та відкрити бажання бути живими учасниками богослужінь і зростати у вірі в храмі душі упродовж життя.

Цю сукупну спадщину літургії життям у храмі і за храмом ми поділяємо з найближчими братами і сестрами з Православної Церкви. Вони пережили підпорядкування колонізаторської політики окупантів упродовж століть. Чи не цікаво було б нам після спільної вечірні провадити діалог на тему котроїсь з частин відправи? Це нагода чогось навчитися і поділитися досвідом. Маю один цікавий приклад із не такого далекого часу. В приготуванні спільного відзначення Володимирового Хрещення громадами Православної та Греко-Католицької Церков Бріджпорту (штат Коннектикут)¹² із метою ознайомитися з дарами Київської Церкви ми починали засідання «хвилиною тисячоліття». Ці хвилини були сполучною ниткою впродовж більш ніж півторарічної співпраці і торжеств, щоби в радості відзначити великий ювілей нашої духовної спадщини. Відтворення еклезіології ранньої Церкви дає великі можливості діяти спільно й надалі сприяти екуменізмові поділеної Київської Церкви.

З різних причин ми присвятили мало уваги видатному документу 2004 року під назвою «Один Божий народ у краї на Київських горах»¹³. Тепер, у 2024 році, не відкладаймо його в забуття. У другій частині цього слова Блаженнішого Любомира, «Сучасність, в якій мусимо діяти», заявлені наслідки поділів Київської Церкви формою «залежності від важливих центрів християнства – Риму, Царгорода і Москви». Блаженніший Любомир закликає солідаризуватися із зусиллями, спрямованими на утвердження помісності повноти спільної традиції.

Виклики нашого часу

Ми живемо в часах небувалих змін. Повз увагу не можуть пройти безпрецедентне переміщення населення, цифрові технології, непевний стан людських і духовних цінностей та інші явища і процеси. Усе в світі вирує, неначе стоїмо в осерді конкуренції різних чинників дехристиянізації. Дивним (але якщо приглянутися, то насправді не надто) є поширення визнання свого роду «приватної» чи особистої духовності без будь-якого зв’язку з релігією та особливо інституційною «організованою релігією». Як діяти нам?

Замість того, щоби звинувачувати секулярний світ чи ставити консерватизм і лібералізм у протилежні полюси, неначе лиш одна сторона є правою; замість того, щоби віддавати питання моралі на відкуп політиканам за приміром Америки, шукаймо відповіді в покликанні Церкви. Розуміймо, що прищеплювання до чужих набожеств, за змістом несумісних із візантійською літургією, віднімає сукупні духовні надбання Київської Церкви. Адже, для прикладу, цілісністю традиції жили мігранти кінця ХІХ – початку ХХ століть, попри переважаючу неграмотність. Натомість затрачена пам’ять духовних основ традиції, особливо серед нащадків і останніх хвиль міграції, є наслідком недостатнього знання. Зведення літургічної мислі та духовних традицій до традиціоналізму були спричинені занедбанням їхнього літургічного смислу – це було помилкою. Зрештою, не тільки кожна еміграція інтегрується в культуру свого оточення, але й Україна перебуває в прогресі інтеграції в усі сфери сучасності в умовах повоєнної відбудови, яка на нас чекає. Це все відбуватиметься в прискореному темпі.

Описані богословські основи літургії та літургійного року є субстантивні нашій духовній традиції та автентичній ідентичності глобальної Церкви Києво-візантійської спадщини. Нагадаймо слова святого Папи Івана Павла ІІ, що основи духовного надбання Східної Церкви сприятливі «сприймати, розуміти й переживати віру в Господа Ісуса Христа»¹⁴. Вони однозначно є рисами успадкованої нашої літургійної традиції, передусім її благочестя й катехизи, та релігійної культури в домах її вірних. Блаженніший Любомир у слові «Один Божий народ у краї на Київських горах» охоплює всю богословську спадщину нашої Церкви. У нього також знаходимо, що цілісність сповідування віри впродовж літургійного року органічно пов’язана зі звичаями Божого люду. Недогляд богословами цих основ та обоятність (байдужість. – Ред.) серед Божого люду здатні відвернути нас від інтимного зв’язку з літургійним роком в міру подальшої секуляризації на шлях незнання власної духовної ідентичності.

З певністю можна сказати, що духовна й фізична природа людини завжди шукатиме задоволення її потреб зі спрямуванням до автентичних джерел та тривалих цінностей. Важливим критерієм є чітка ідентичність, чітка за змістом і доступністю. Отож потрібне відповідне пояснення літургійного богослов’я із поєднанням практикування духовної традиції в житті спільноти. В Америці (і не тільки) ця ідентичність перебуває в критично складному стані. Постало велике питання: чи ми готуємося стрінути цей виклик сучасності, а чи далі йтимемо за вигодою звиклих метод? Настанови, що їх нам дали великі мужі нашої Церкви, вимагають передусім нашої готовності до праці. Натомість у справі органічного відновлення цілісності нашої богословської спадщини і традиції ми ще очікуємо настанов.

Отже, прийнявши Христову віру з Константинополя, Київська Церква розвинула обряд і духовну традицію на основах еклезіології ранньої Церкви. Наша легітимність полягає в автентичності. Церква розвивалася і розвивається під різним підсонням, тому залежно від обставин виробила в собі певні риси. Зі свідомістю того, що наша Церква тепер існує в різних кінцях світу, а тому наражається на виклики дезінтеграції та асиміляції, богословське підґрунтя літургійного та духовного життя мусить бути одним. Це буде ниткою нашого єднання, де б ми не були, бо розуміння святої спадщини створює бажання бути й життєрадісно свідчити віру.

Хвалімо Господа радісно і завжди, де б ми не були. «Алилуя!» Майбуття матимуть не поділені окремі й відчужені між собою угруповання, а спільноти одної духовної та богословської спадщини і традиції. Майбутнє має спільнота, яка вітає не тільки їй знайомі обличчя, а також тих, хто до неї тільки-но приходить. З нами благочествують не тільки українці, а іспанці, шкоти (шотландці. – Ред.), фламандці, китайці та інші, до яких промовляє повнота нашої традиції. Щоби наші спільноти не поглинули традиціоналізм чи відчуження (а згодом і відділення) від Київського престолу, опрацювання наших богословських духовних надбань повинно тривати. Воно дозволить з часом здійснити відповідне осучаснення, щоби жити і йти далі, де б ми не були.

Рома М. Гайда

Привітання Блаженнішому Любомиру

Христос посеред нас!

Ваше Блаженство! Вітаємо Вас із патріаршим віком – 80-літтям! Ці роки наповнені молитвою та змістом і поученнями Вашим духовним дітям.

Ми вдячні Господові, що нагородив Вас щедрістю служити Христовій Церкві києво-візантійської традиції. Ми вдячні за повернення нашої Церкви до місця її походження, Києва, та пригадування суті Церков Володимирового хрещення. Ваші отцівські поради щодо продовження діяльності Патріярхального руху залишаються наснагою в розвитку мирянських ініціатив, головно видання журналу «Патріярхат», що є незалежним і відповідальним та одночасно сприяє кращому розумінню процесів самобуття УГКЦ.

Годиться також згадати Вашу заохоту відновити студентське та академічне товариство «Обнова» за мого попереднього головування в Патріярхальному товаристві (1989 – 1993 рр.) зі зверненням уваги на еклезіальні норми помісних Церков і плекання зрілої та відповідальної християнської інтелігенції.

Світ різко змінюється у щораз швидшому темпі. Ваше слово постійно нагадує про дані Богом цінності та освітлює шлях крізь мирську суєту. Послання про «Один Божий народ у краї на Київських горах» та інші лишаються для нас напрямними на довгі роки.

Хоча не можемо наживо у Києві відзначити цю гарну річницю нашого дорогого Духовного Батька, з подякою та найщирішими побажаннями зносимо молитву за Ваше здоров’я і Божу благодать на довгі літа.

Благословіть, Владико.

Ваші у Христі

Рома М. Гайда, голова

Андрій Сороковський, заступник

Богослов’я мирян чи Божого люду?

Про XVI екуменічну конференцію Orientale Lumen розповідає її щорічний учасник, Голова Патріархального Товариства у США, голова редакційної ради нашого часопису Рома М. Гайда

Тема XVI екуменічної конференції Orientale Lumen, що відбулася у Вашингтоні з 18 по 23 червня, була зосереджена навколо богослов’я мирян. Однак наприкінці зустрічі завдяки праці православних, греко‑католицьких та римо‑католицьких богословів виринув образ Божого люду, який, на думку учасників, краще означує ту спільноту вірних, котрих часто називають мирянами. Модератором цьогорічної конференції був владика із США Джон Майкл Ботін (John Michael Botean). Єпископ Джон Майкл, член Священного Синоду Румунської Греко‑Католицької Церкви, єдиний румунський греко‑католицький єпископ поза кордонами Румунії, є вдумливим богословом‑душпастирем, тому питання екуменізму для нього тісно пов’язане з євангелізацією. Окрім владики Ботіна, у цьогорічній конференції взяли участь дві найбільш світлі постаті, які від самих початків пов’язані з конференцією Orientale Lumen, відомі богослови – митрополит Константинопольської патріархії Каллістос (Уер) (Metropolitan Kallistos Ware), член офіційної Змішаної комісії богословського діалогу між Католицькою і Православними Церквами, професор‑емерит Оксфордського університету та архимандрит Роберт Ф. Тафт, TI (Robert F. Taft, S.J.), професор‑емерит Папського Східного Інституту в Римі. Серед доповідачів була також сестра Васса Ларін (Російська Православна Церква Закордонна), доктор літургіки, професор Віденського університету, яка вже п’ять років поспіль бере участь у конференціях.

Маючи глибокі знання в різних царинах східного богослов’я, вона своїми виступами здобуває щораз ширше визнання завдяки тому, що не боїться братись за складні сумнівні питання. Серед нових учасників слід назвати священика‑бенедиктинця Ґреґорі Ґреська, Карла E. Олсона з Української Католицької Церкви у США та Фредеріку Метюс‑Ґрін, православну з Антіохійської Православної Церкви, з доповіді якої почалась цьогорічна конференція.

Фредеріка Метюс-Ґрін – досить відомий експерт, викладач, журналіст і коментатор різних питань релігійної тематики у США. Раніше вона належала до Англіканської Церкви, проте під час своїх богословських студій перейшла до Антіохійської Православної Церкви. Походячи з англосаксонського світу, вона дуже добре інкультурувалась у середовище східного християнства. Розкриваючи тему конференції «Богослов’я мирян», Метюс-Ґрін пов’язала її зі східною літургією, яка, на її думку, щонайкраще може передавати віру з покоління до покоління, наводячи при цьому різні приклади з життя американських емігрантів, східних християн. Винятком з цього правила, однак, стають випадки, коли віра зводиться до етнічності. Водночас негативний досвід несе і сліпа адаптація Церкви до місцевої культури. Через незнання такі спрощені дії затьмарюють і врешті-решт підривають глибокі основи літургійно-молитовного життя Східних Церков.

Професори літургіки, архимандрит Роберт Тафт і сестра Васса Ларін, висвітлили роль мирян у Церкві також у контексті літургії, публічного богослужіння в храмі та у щоденному житті, в якому відбувається втілення Божої науки у стосунках із ближніми. Перше тісно пов’язане з другим. Однозначне висловлювання о. Тафта, що миряни є Церквою, а Церква – це Божий люд, зосереджує увагу на Божественній літургії як діяльності спільноти. В своїй доповіді професор Тафт торкнувся і мови богослужіння. З його слів, думка, нібито незрозуміла мова відповідає за містичність літургії, є хибною.

Сестра Ларін звернула увагу на практики Російської Православної Церкви – її застарілий Типікон і дві маргіналізовані групи вірян: жінок і дітей. Вона переконана, що протоєвангеліє св. Якова, яке є джерелом свята Введення у храм Пресвятої Богородиці і розповідає про те, як трирічну Марію супроводили до храму подруги, свідчить про участь дівчат навіть у чоловічо-домінуючій культурі старозавітної святині. Сестра Ларін розповіла про приклад російського святого ХХ століття Йоана Шанхайського, який дозволяв прислуговувати дівчаткам у цей празник. За свідченнями сестри Васси, існує чимала джерельна база для нового осмислення певних питань, які застрягли в стереотипному вигляді та до яких належить саме участь жінок і дітей у богослужінні. Адже на противагу таким стереотипам літургія передбачає участь цілої спільноти.

Слід зазначити, що сформульована таким чином тема конференції «Богослов’я мирян» більшою мірою відображає стиль мислення, притаманний традиції Латинської Церкви, і в такому вигляді сприяє роздробленості теми та часто, з великою шкодою, не дає змоги бачити її в цілісності. Можливо, з цієї причини більшість доповідей лише частково або ж посередньо відповідали темі. Мене та ще декого бентежив вузький підхід, наданий невдало сформульованою темою. Проте вичерпна відповідь на ці запитання прозвучала у виступі видатного богослова православ’я митрополита Каллістоса, що заслуговує окремої уваги.

Тема його доповіді звучала так: «Ви є царське священство: християнин як освячена особа». У ній доповідач підкреслив священство кожної охрещеної та миропомазаної людини. На основі трьох слів – «один», «деякі», «усі» він показав різні складові спільноти. Кожне з цих слів може навести на думки про людей і місця, нарід і країну, етнічність, державу і патріотизм тощо. «Один» – це один рідний дім, одна батьківщина, якій віддаємо відповідальну вірність. Є також один вічний дім Отця Небесного. «Деякі» – це місця, до яких ми прив’язані, як-от місце нашого народження і дитинства, де ми закохались, чи місце навернення до Христа. Якщо позбудемося окремішньої любові до тих місць, то позбавимо себе можливості полюбити будь-які інші місця у світі. Але не тільки як окремі особи ми маємо свої «деякі місця», а як спільнота, як Церква маємо окремі місця паломництв, святі місця – Єрусалим, Афонську гору та ін. Пояснивши зміст поняття «один» та «деякі» у контексті своєї доповіді, владика звернув увагу на останнє слово з цієї тріади – «усі». На його думку, за цим поняттям криється поняття божественного, трансцендентного, вічного, бо Бог всюдисущий. Продовжуючи власну думку, митрополит пригадав слова о. Шмемана: християнин – це той, хто всюди бачить Христа. Тому як християни ми є вдома усюди. «Двері неба завжди навколо нас», підсумував Каллістос і показав, як ці три слова («один», «деякі», «усі») прояснюють нам спільноту Церкви.

Великою помилкою є думати, що бути мирянином значить не бути священиком. Св. Петро (ІПетра 2,9) називає всіх охрещених та миропомазаних обраними, наділеними царським священством, учасниками у священстві Христа, що є правдивим та дійсним. Через Тайну хрещення відновлюється правдива людська природа, яка була ушкоджена гріхом. Через Тайну миропомазання новоохрещений освячується для будівництва Христової Церкви і стає відповідальним учасником її життя. На відміну від Старого Завіту, коли тільки обраних, тобто царів, священиків і пророків, помазували миром, у Новому Завіті миропомазаними є всі, весь Божий люд. Вже освячена особа через рукоположення стає пресвітером, якого називаємо священиком. Отож, є «один» єдиний первосвященик Ісус Христос та «деякі», відділені служити дияконами і дияконесами (у древній Східній, а також у сучасній Елладській Православній Церкві існувала практика рукоположення дияконес – авт.), пресвітерами і єпископами.

Але «усі» є царським священством і вираженням цього царського священства є чотири прояви служіння: у літургії, захисті віри, праці милосердя та духовному провідництві.

Літургія є ділом усього Божого люду. Її не служить пресвітер для людей, але разом із людьми. Миряни – не пасивні глядачі, а учасники. Коли пресвітер входить до храму і, змовивши молитви перед іконостасом, обертається до людей, то хилить голову – просить прощення. У відповідь люди також схиляють голови для визнання взаємного прощення, що повторюється й під час служби Божої. Без прощення не може бути богослужіння. У час літургії відбувається постійний діалог. Служить увесь Божий люд: «… ми молимось, …ми благаємо, …ми благодаримо» і т. д. І хоч руками рукоположеного освячуються дари, знову відчуваємо солідарність всіх учасників у молитві священика «Твоє від твоїх Тобі [ми] приносимо», а повторним «Амінь» сердечно дають свою згоду всі люди. Без цієї декларації-затвердження не може бути жодного благословення, освячення чи посвячення.

Терміни «захисник віри» та «оборонець традиції» владика Каллістос вживав синонімічно. Цитуючи перше послання Івана (2:20): “Ви ж маєте помазання від Святого [Духа] й усе знаєте”, наголосив, що пресвітери і миряни спільно поділяють відповідальність за віру, яка передається з покоління до покоління. Сукупність цілого Божого народу оберігає віру. Миряни повинні захищати, обороняти віру, але не осуджувати. Єпископам же належить вчити віри. І тут, здавалося б, провокативно митрополит висловився про потребу владик слухати та вчитися від мирян. Це делікатне питання Каллістос проілюстрував прикладами з історії про єресі аріанства ІІІ – ІV століть та монотелітизму VІІ століття. Коли єпископи долучилися до єресі, а віряни прийшли на захист віри в Божу і людську природу Христа та Триєдиного Бога. У VІІ столітті монах Максим Ісповідник, не будучи пресвітером чи єпископом, захистив Церкву від монотелітизму, до якої приєдналися патріарх Царгорода та деякі єпископи. Крім того, митрополит Каллістос згадав Флорентійську та Берестейську унії, розуміючи, що серед учасників конференції ці твердження будуть спірними. В цьому контексті можна пригадати також і досвід наших мирян греко-католиків, Пратулинських мучеників. Яких полишив пресвітер, але вони стали в обороні своєї віри і засвідчили її ціною свого життя.

Третім служінням царського священства вважаються діла милосердя, що є пріоритетом християнського життя. З кожного богослужіння люди йдуть у світ гоїти рани, творити злагоду, приносити надію і радість. Христос не питатиме, хто скільки поклонів бив, а що ми зробили для ближнього свого.

І нарешті четверте служіння, що перетинається з попереднім, – духовні провідництво і порадництво. Владика згадав проповідь св. Макарія: християнство не є чимось «посередньої якості». В основі Божого люду – царське священство усіх, і це велике таїнство для роздумів. Каллістос Уер вважає, що серед мирян присутнє слабке розуміння того, ким вони є насправді, і закінчив свою доповідь словами понтифіка V століття, який закликав кожного християнина бути свідомим своєї гідності, бо ж «пам’ятайте», каже св. Лев Великий, «чиєї ж голови й тіла ви є члени».

У доповіді митрополита прозвучав синтез богослов’я Божого люду, а доповіді його попередників (о. Тафта і сестри Васси) вдало увійшли в контекст теми про царське священство всього Божого люду. Оминаючи складне тло згаданих митрополитом уній, залишається невідкличним завданням підносити освітній рівень усього Божого люду в питаннях віри. Цьогорічний четвертий номер журналу «Патріярхат» чудово висвітлив літургійні питання і може бути дуже корисним у цій справі. Перекіс у розмовах про роль мирян часто спотворює саме поняття Церкви, сприяє розвиткові клерикальної культури та нездоровому поділу на «ми» і «ви». Проте миряни не є протилежним чи окремим від пресвітерів класом, а навпаки – усі ми є царським священством. Деякі з нас рукоположені на пресвітерів, а деякі з пресвітерів посвячені в єпископи. Разом ми доповнюємо один одного у служінні та спільній прощі до небесного Єрусалима.

Цього разу мені довелося бути присутньою лише на половині конференції та брати участь у дискусії. Решту доповідей слухала із записів. Приємною несподіванкою було бачити на ній архиєпископа Євстратія Зорю (УПЦ (КП)). Із відходом у Божі хороми світлої пам’яті владики Всеволода Майданського (одного з членів Студійної групи Київської Церкви та одного із засновників конференцій Orientale Lumen), на жаль, зазвичай немає представників Українських Православних Церков. Адже зустрічі, спрямовані на діалог, взаємно корисні. З приводу зауваження митрополита Каллістоса про Флорентійську та Берестейську унії хочу додати, що є певні речі, які за час діалогу у ХХ столітті більш-менш прояснилися. Дійшло до порозуміння в таких питаннях, як «filioque». І треба, щоб ці плоди порозуміння доходили до Божого люду. Це зняло б з порядку денного багато спірних питань і непотрібних суперечок, які ведуться ще з часу Флорентійського Собору, а то й раніше. Приготування до єдності та сопричастя потребує багато часу і здійсниться серед тих, що готові до такого кроку. Господь провадить до єдності у закликах Другого Ватиканського Собору, а нам треба сприяти її дозріванню.

Екуменічний діалог – Рим і сопричастя Церков

(думки з приводу неофіційної екуменічної конференції Orientale Lumen XV 2011 р., США)

«Рим і сопричастя Церков» – під такою назвою 20–23 червня 2011 року у Вашингтоні відбулася XV екуменічна конференція Orientale Lumen. Натхнена посланням «Світло сходу» блаженного Папи Івана Павла II та заснована Джеком Фігелем, вона й далі залишається актуальною. Це засвідчили учасники, яких цього року зібралося вдвічі більше, аніж торік, а більш як половина (понад 60) брали участь уперше. «Церкви-сестри та примат Папи у сопричасті Церков» – ця тема стала провідною в доповідях учасників конференції: греко-, римо-католиків та православних. Як завжди, еклезіологія стала стрижневою темою виступів, однак учасники ділились і душпастирськими міркуваннями та роздумами про виклики сьогодення. Кожна з тем так чи інакше, а часом навіть пекуче торкалася УГКЦ.

Упродовж другого тисячоліття найбільш спірним питанням, що розділило Схід і Захід, було питання Filioque, тобто походження Святого Духа у тексті Символу Віри, але тепер ситуація змінилася. Питання Filioque переміщене в категорію семантики, що притаманна богословській мові Латинської Церкви, потреби якої відрізняються від формулювань, характерних для Сходу, але при цьому обидві формули не суперечать одна одній. Догмат про Пресвяту Трійцю залишається незмінним відповідно до того, як його уклали отці Церкви четвертого століття в Нікеї. Отець-архимандрит Роберт Тафт не раз казав про те, що в базиліці св. Петра є повний текст Символу Віри без Filioque. Натомість нині немає спільної уяви, як мала б виглядати євхаристійна єдність Церков. Які відносини повинні бути між Церквами-сестрами? Якими мають бути права і обов’язки патріархів? Чи буде відновлено інституцію Патріарха Заходу, глави Латинської Церкви? Яка суть служіння намісника св. Петра? І хоч кожне з цих питань вимагає окремого всебічного вивчення, учасники мали нагоду ознайомитись з їх основами.

Про поняття «Церкви-сестри» та їх майбутнє говорив отець архимандрит Роберт Ф. Тафт, ТІ, професор-емерит Папського Схід‑ ного Інституту. Вихідною точкою його доповіді був принцип зміни та розвитку. «Щоби жити, треба змінюватися, а щоби бути досконалим, треба змінюватися часто», – говорив блаженний Джон Генрі, кардинал Ньюмен. Протягом двох тисячоліть богослов’я, літургіка та церковне управління (те, що називаємо еклезіологією) постійно розвиваються. Спостереження о. Роберта резонують із вченням блаженного Генрі Ньюмена та отців Другого Ватиканського собору про те, що Церква постійно потребує реформ – «ecclesia semper reformanda». Свою доповідь отець Тафт розпочав критичним зауваженням до обох сторін діалогу, як римо-католицької так і православної. Православ’я, зі слів архимандрита, є апостольською спадщиною Сходу і Церквою-сестрою Римо-Католицької Церкви. «Вірність православних Церков своїм традиціям дуже важлива», – зауважив Роберт Тафт, який більш ніж півстоліття присвятив дослідженню богослов’я Сходу. Рим повинен мати найсердечніші взаємини з православними, визнавати їх легітимність, головно стосовно їх традиційної території, не використовувати їхніх слабкостей та несприятливих обставин для прозелітизму та поглибити працю для відновлення сопричастя. Водночас о. Тафт не згоден з тим, щоб католики чи православні ігнорували негідну поведінку будь-якої сторони, мовчали, коли поширюється неправдива інформація чи відверта брехня, висловив свої розчарування проводом Православної Церкви у пострадянську епоху. Після здобуття релігійної свободи в країнах колишнього Радянського Союзу діє політика подвійних стандартів: одна призначена для екуменічного діалогу «назовні», а друга – для використання ситуації у своїх інтересах на теренах колишньої імперії, що суперечить цілям екуменізму. На думку професора, примирлива поведінка Риму є контрпродуктивною. Католицька сторона виглядає надто боязкою в цій ситуації. Католикам час опонувати православним – не в приватних розмовах, а публічно говорити про негідну поведінку, несправедливість, навіть наклепи з їхнього боку. Після вступу Роберт Тафт розпочав головну тему своєї доповіді про сестринство Церков, яке лежить в основі церковної єдності. Зосередив увагу на церковних структурах Заходу, існування яких для Сходу є проблематичним, і окреслив своє бачення далекої та близької перспектив. Надмірну централізацію Схід справедливо вважає новизною Заходу, яка часто зводиться до принизливого підпорядкування Ватиканові і не є прийнятною для Сходу. Отець Тафт неодноразово підкреслив, що проблема не в християнстві, а в поведінці людей. Православні і католики повинні спиратися передовсім на учительський авторитет своїх Церков для послаблення міжконфесійного напруження і не дозволяти конфесійній пропаганді претендувати на історичну правду.

Тема Церков-сестер не була б повною без питання Церков Сходу в сопричасті з намісником св. Петра. Отець Тафт навів кілька прикладів, які глибоко зачіпають свідомість східних католиків і, крім того, вносять нові питання в екуменічний процес. Декларації Ватикану про природу католицького священства й тріумфальне вивищення целібату, зі слів архимандрита, понижує одружене духовенство католицького та православного Сходу. Подвійні стандарти, які застосовуються до ієрархії Східних Католицьких Церков на теренах Заходу і до ієрархії Латинської Церкви на теренах Сходу, також не сприяють церковній єдності. Рим зазвичай стає на бік латинських єпископів, відмовляючи у легітимних правах ієрархії Східних Католицьких Церков у діаспорі, але не дає права «вето» єпископам Східних Церков на власній території, коли поведінка латинських ієрархів переступає норми пошани. Щоб богослов’я та еклезіологія Церков-сестер перейшли з теорії в практику, Рим перш за все мусить довести серйозне ставлення до Східних Католицьких Церков, що рівночасно свідчитиме про щирий пошук сопричасної моделі єдності.

Митрополит Калістос (Уер), член офіційної Католицько-православної комісії з богословського діалогу від Константинопольської Церкви, розповів про історичний досвід примату Папи. В минулому примат єпископа Риму часто виконував роль останньої апеляційної інстанції. Перший Ватиканський Собор забезпечує Папі «найвищу, повну, безпосередню» владу в Католицькій Церкві. Яка, зі слів богослова-екуменіста митрополита Йоана Зізіуласа, є практичною для виконання термінової справи. Але чи відповідає вона служінню єдності? Це питання залишається відкритим. Формулювання «Pastor aeternus» згаданого собору, який дав Папі беззастережні права універсального верховенства, є проблемним. Донині Перший та Другий Ватиканські собори чекають глибоких досліджень. Унікальна душпастирська місія намісника св. Петра була описана монахом Левом Жіле як «першість у смиренні, у служінні та в любові», а згідно з вченням св. Павла у другому посланні до коринтян, зобов’язує намісника св. Петра дбати про всі Церкви (2 Кор. 11:28). Остаточне запитання митрополита Калістоса звучало так: «Чи цього формулювання достатньо для римо-католиків, особливо для східних католиків?» Таким чином він поставив інтерпретацію примату Папи та його практичне застосування в центр екуменічної дилеми.

Еклезіологи монсиньйор др. Майкл Мегі та др. Адам Де Віль внесли в дискусію інші перспективи. Говорячи про природу патріаршої інституції, о. Мегі шукав богословський принцип, який показав би глибинну причину існування патріархатів і дав відповідь на питання церковної єдності. Доктор Мегі зазначив, що єпископські конференції як частина церковної структури Латинської Церкви не є рівними синодальному правлінню Східних Церков, бо конференції єпископів не мають правлячої влади. Крім того, доповідач наголосив на тому, що Захід повинен глибше осмислити роль синодів та їх глав без применшення статусу Верховних Архиєпископств відносно Патріархатів. Доктор Адам Де Віль (УГКЦ) нагадав, що Римо-Католицька Церква тривалий час дотримувалась принципу синодальності – аж до кінця першого тисячоліття, коли було засновано інституцію кардиналяту, що стала немов сенатом Римської Церкви. А з XVI століття Римо-Католицька Церква все більше cпирається на курію у керуванні Церквою. На думку доктора Адама Де Віля, в дискусії про єдність Церков теоретичної площини еклезіології замало, треба завжди думати про практичний бік, як ті чи ті принципи еклезіології повинні втілюватись у життя.

Роздуми над служінням намісника св. Петра в сопричасті Церков слушні й потрібні, але при цьому мало присвячується уваги ролі ієрархів і мирян у цій справі. Монахиня і професор Візантійської літургіки Віденського університету др. Васса Ларін зосередила увагу на темі «Сопричастя Церков – з низів угору». З її слів, перешкодою на шляху до екуменічного діалогу є конфесійне упередження, що передається від ієрархів до мирян. Серед православного духовенства ставлення до католиків коливається від самодостатньої апатії до прямої ворожнечі, в той час як серед мирян такого упередження менше. Водночас сестра Ларін підкреслила, що сопричастя неможливе без ієрархії. Тому коли богослови дійдуть згоди щодо основ євхаристійної єдності, ієрархам треба буде повести Церкву до реалізації цієї церковної єдності. Ще один православний доповідач – Митрополит Йона Пафгаузен, предстоятель Православної Церкви Америки, у своїй доповіді приділив увагу розвитку моделі автокефалії Православної Церкви Америки та відносинам з іншими Церквами.

У кінцевому виступі о. Рональд Роберсон розповів про діалог католиків і православних у Північній Америці, а саме про ті питання, в яких сторони дійшли згоди та видали відповідні документи. З боку УГКЦ в цій групі активну участь бере о. д-р. Петро Ґаладза, професор Інституту ім. митрополита Андрея Шептицького (Оттава, Канада).

Після кожної доповіді звучали відповіді на запитання слухачів, і ця частина була не менш цікавою, аніж самі виступи. Як вже було сказано, у першому тисячолітті в Церкві Риму була синодальна система, як і в інших помісних тогочасних Церквах. Усунення титулу «Патріарх Заходу» нинішнім понтифіком Бенедиктом XVI поставило поважні запитання щодо структур об’єднаної Церкви. Папа передовсім є главою Латинської Церкви і обирається кардиналами. Відомо, що статус кардинала є нижчим від Патріарха чи навіть Верховного Архиєпископа, але керівництво Римської Церкви не бажає визнавати цього публічно. Тому для збереження своєї гідності Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви Максим V тривалий час відмовлявся приймати кардинальство – аж доки Папа Павло VI не переконав його в цьому. Питань в тій царині багато: кардинали обирають єпископа Риму. Чи годиться східним патріархам, які прирівнюються за своєю відповідальністю до глави Латинської Церкви, обирати її главу – єпископа Риму? Є й інше питання: в який спосіб розвивати сопричасну модель, щоб були пошановані права глав східних Церков у виборі не єпископа Риму, намісника св. Петра?

Упродовж розмови звучало багато цікавих і важливих питань. Приємно було чути підтвердження статусу УГКЦ як Церкви-сестри стосовно Латинської Церкви. А ще більше про важливість її самобутності для творення сопричасної моделі Вселенської Церкви. І архимандрит Тафт, і митрополит Калістос звернули увагу на проблему уніятизму та важливість дотримання власних традицій Східними Церквами. Знаковою в цьому контексті була відправа акафіста в українському храмі Пресвятої Родини у Вашингтоні. Гортаючи служебник, митрополит Калістос помітив у тексті Символу Віри Filioque, яке було написане в дужках. Як ведучий конференції, він з іронією запитав: «Як це висловити «і Сина» в дужках?» Приватно я йому пояснила, що серед пріоритетів, які має Церква, передрук книг є не на першому місці, у церквах переважно змовляємо «Вірую» без Filioque. Слушна заувага, в якій, однак, апологетика не замінить того, що необхідно зробити.

Не обійшлося й без упереджень та наклепу на УГКЦ. Митрополит Калістос висловив застереження, яке має православний світ щодо визнання патріархату УГКЦ. Варто зауважити, що митрополит Калістос вважає, що Греко-Католицькі Церкви в екуменічному русі є друзями Православних Церков, тому його закиди потребують виваженої відповіді. Від часу зустрічей Студійної групи Київської Церкви, в якій він брав участь, багато що змінилося. Для ознайомлення із розвитком УГКЦ за останні десять років та візією самобутності я дала йому послання блаженнішого Любомира (Гузара) «Один Божий народ у краї на Київських горах».

Говорячи про єретичний (етно) філетизм (церковний націоналізм – ред.), митрополит Йона, предстоятель Православної Церкви Америки, зупинився на ситуації в Україні. Заявивши про свої дружні стосунки з Греко-Католицькими Церквами, він засудив націоналізм українців – греко-католиків та православних з УАПЦ та УПЦ КП. Подякувавши за загальну відкритість, я висловила глибоку образу щодо прирівняння національної ідентичності та офіційної назви Церкви до рівня злочинності, зауваживши, що назва «Українська» в означенні Греко-Католицької чи Православних Церков в Україні є такою самою, як назва «Російська» в означенні Російської Православної Церкви. Після моїх слів Митрополит Йона попросив вибачення… При тій нагоді я поінформувала його про заходи УГКЦ у напрямку міжконфесійного порозуміння в Україні і чергову спробу подання руки РПЦ для примирення. Як приклад, щойно на інтронізації Патріарха Святослава був присутній представник Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом та передав вітання від Блаженнішого Володимира (Сабодана) – глави УПЦ. Очевидно, митрополит Йона некритично повторював ту інформацію, яку поширює в православному світі Московська Патріархія про ситуацію в Україні.

Зауваження отця архимандрита Тафта про те, що проблема не в християнстві, а в поведінці, дає правильну оцінку та розуміння ситуації. Критика незбалансованої централізації Ватикану є слушною, але не варто забувати, що був час, коли централізація деяких східних патріархатів була більшою (напр. Александрійського – ред.). Православний світ потерпає від браку примату, який Московська Патріархія хоче замінити диктатом матеріальної потуги, що суперечить Євангелії. Нерівність існує й у вивченні традицій. При Римському Престолі є наукові центри, які вивчають спадщину християнського Сходу, видають дуже багато літератури, але нічого подібного не існує на Сході. Примат Папи не раз дозволяв обстояти ослаблені Східні Церкви. Тут може служити прикладом вчинок благородного Папи Івана ХХІІІ та його відвага на початку 1960-х, коли він покликав тоді ще митрополита Йосифа Сліпого з радянського ГУЛАГу до Рима на Другий Ватиканський собор.

Конфесійні кліше, стереотипи щодо іншої конфесії не можуть претендувати на норми богослов’я чи еклезіології. Історія повчає, але не може визначати майбутнього, бо кожне століття має свої виклики і, відповідно, потребує виваженого, глибокого осмислення богословами і своєчасного залучення духовенства та мирян. Справа єдності є надважливою й потребує уважності, щоби не політизувати її, а уможливити розвиток екуменічного діалогу між вірними різних юрисдикцій. Необхідним у цьому процесі повинно бути вивчення власної традиції для подолання стереотипних уявлень. Цього року в конференції брали участь майже десятеро українців-греко-католиків. Був також єпископ Румунської Греко-Католицької Церкви Михаель Ботеа від товариства св. Івана Золотоустого – співорганізатора конференції. Перед відправою акафіста він попросив долучитися до звернення Патріарха УГКЦ Святослава про молитву за душі всіх жертв кривавого лихоліття, тобто людиноненависницьких тоталітарних режимів фашизму й комунізму в Центральній та Східній Європі.

Конференція Orientale Lumen на тему сопричастя Церков показала різні труднощі та можливості на шляху до єдності. Показала, що справа сопричастя є справою кожної Церкви. Це «плід дозрілої свідомості» (Блаженніший Любомир «Про утвердження патріяршого устрою»), який зростає в утвердженні самобутності та стосунків Церков-сестер. І це є викликом для нашої Церкви також – не лише її проводу, але й усього Божого люду.

Підготувала Рома М. Гайда

Микола Когут: людина твердої, але не твердолобої вдачі

Микола Когут залишив нам після себе приклад автентичної гідності людини і християнського інтелігента. Походив він родом із села Конюхів на Бережанщині Тернопільської області. В 40-х роках минулого століття, під час німецької окупації, був вивезений на роботу в Німеччину. Середню освіту здобув у таборах для біженців в Карльсфельді та Берхтесґадені. 1952 року закінчив студіювати фінансові та торговельні науки в Лювенському католицькому унівеситеті в Бельгії і працював за фахом усе життя. Був у проводі Патріархального руху.

Виклад життєпису Миколи Когута можна продовжувати. Але сухі факти не розкриють його людяності та того, що він завжди був співтворцем спільноти в найпозитивнішому значенні, адже це була «людина твердої, але не твердолобої» вдачі. Так каже Андрій Костюк, пригадуючи покійного зі світового з’їзду Pax Romana 1992 року в Більбао.

Сім’я, яку створили Микола й Бетті (Єлисавета Феярц), була «спільнотою доброї волі». Бетті, фламандка за походженням, не зрікаючись власної ідентичності, в тих дискримінаційних історичних умовах, в яких опинилися українці, цілком прийняла культуру й духовність свого чоловіка. Приміром, Святвечір вони проводили у вузькому сімейному колі, щоб передати дітям духовну інтимність завершення передріздвяного посту в очікуванні Спасителя як пролог до всеношної та Божественної Літургії Різдва Христового. Їхня щира взаємна повага передалася їхнім дітям, у яких живе духовна традиція та пошана до спадщини батьків.

Активну участь в житті громади Микола Когут спрямував на творення свідомої та доброю волею об’єднаної спільноти. Він дуже розсудливо провадив усі справи, водночас ставлячись до опозиції з пошаною.

Олександер Пришляк, довголітний голова Патріархального товариства в США, вперше познайомився з Миколою Когутом у Римі на зустрічах із Патріархом Йосифом. Він згадує з вдячністю про його точність, сумлінність у справах та конструктивні поради. 1992 року Микола Когут взяв на себе поширення у Європі видання Товариства «Патріярхат». Панові Миколі висилали значну кількість примірників часопису, а він та Бетті перепаковували їх і розсилали до кольпортерів та передплатників. Коли видавництво 2002 р. перенесли до Львова і виникла можливість розповсюдження в Україні, він особисто забезпечив річну передплату не одному читачеві.

Микола Когут доклав також чимало зусиль, допомагаючи видати книгу «Матеріали до історії Патріархального руху», яка побачила світ 2009 року у видавництві «Свічадо». І все це незважаючи на занепад здоров’я. Від 1996 року по три дні на тиждень він перебував у лікарні на діалізі крові. Тарас Хомич, випусник УКУ, доктор богослов’я в Лювенському католицькому університеті, говорить про теплу вдачу Миколи Когута, про його привітність до нових парафіян місцевої каплиці. «Пан Когут плекав українську мову й культуру у власній сім’ї і поза нею. Він був справжнім paterfamilias, а також ревним християнином, що регулярно брав активну участь у Богослужіннях, дбав про красу Божого храму і, можливо, як ніхто інший, піклувався про місцеву церковну громаду», – розповідає д-р Тарас Хомич.

Близькість до Церкви була цілком природною для Миколи Когута. Його невеликою родиною на Заході був молодший брат о. Павло Когут, відомий душпастир у Франції.

За студентських часів Микола належав до товариства «Обнова в екзилі», де капеланом був о. д-р Максим Германюк (пізніше Митрополит Вінніпега). За мого ж головування у Патріархальному товаристві (1989-1992) він ввійшов в «ad hoc комітет» із відновлення в Україні студентського та академічного товариств «Обнова».

На моє прохання Микола Когут погодився взяти участь у конференції Pax Romana в Більбао 1992 року разом із проф. Мирославом Лабунькою зі США та головою відновленої студентської «Обнови» у Львові Андрієм Костюком. Спогад пана Костюка складаю до вінка пам’яті Миколи Когута: «Познайомився я з Миколою Когутом 1992 року. Це був рік, коли відновилась діяльність студентського католицького Товариства «Обнова». І влітку я був делегований на світовий з’їзд Pax Romana у Більбао. Я зустрів там делегованих від українців діаспори професора Мирослава Лабуньку та Миколу Когута. Це були двоє людей, які протягом 70-80-х років багато доклалися до того, щоб членство України в Pax Romana було збережено. Pax Romana – це міжнародне об’єднання інтелігентських і інтелектуальних організацій, яке існує приблизно з 20-х років ХХ століття і після ІІ Світової війни мало статус громадської неурядової організації, акредитованої при ООН. А Товариство українських студентів-католиків «Обнова» було одним із співзасновників і активним членом Pax Romana до 1939 року. Потім у зв’язку з подіями ІІ Світової війни і радянської окупації «Обнова» припинила існування в Україні, але продовжувала існувати в діаспорі. Тут її членами зокрема були й пан Микола Когут, і професор Лабунька.

Що цікаво, пан Микола в той час вже був людиною немолодою, але зацікавленою, заангажованою і справді переймався відновленням членства «Обнови» в Pax Romana, щоб наш імідж в тій організації був іміджем рівноправної структури, яка має свої традиції, походить із європейської держави і повинна мати відповідний політичний вплив на прийняття тих чи інших рішень. Пан Микола на тій конференції дуже багато зробив для популяризації нового політичного утворення, яким була Україна. Нашій незалежній державі на той час було якихось півроку. На конференції були люди, які взагалі не уявляли, де на карті є Україна. Відповідно роль українців і патріотів, які жили на Заході й розуміли, що там відбувається, як там вирішуються справи і як треба себе презентувати, була надзвичайною.

Для мене ті кілька днів були дуже хорошою школою – не тільки народної дипломатії, так би мовити, а й утвердження нашої національної гідності, національного інтересу. Зрештою, вони добилися, що ми не проходили наново процедуру входження в організацію, а членство «Обнови» було визнане таким, що призупинялося, але не переривалося. Це була, так би мовити, перемога тактична, але психологічно важлива: ми показали, що ми не «нізвідки», що ми є елементом цієї цивілізації і культури.

Ось так мені й запам’ятався Микола Когут – людина, яка мислить широко, далекосяжно, бачить, куди нам треба рухатись. А ще – як людина, яка дала мені приклад служін‑ ня. Вже тоді відчувалося, що він має проблеми зі здоров’ям, що для нього все це нелегко: всі ці поїздки, насичений графік конференції… Але він постійно був в центрі подій, дискусій, намагався рельєфно підкреслити нашу позицію.

Ще хочу додати, що пан Микола був людиною твердої, але не твердолобої позиції. Він належав до середовища економічної еліти, а виклики, які стоять там, є складнішими від інших – там і конкуренція жорсткіша, і закиди тонші, відповідальність більша, і українцем бути важче. Пан Микола розказував, наприклад, як став громадянином Бельгії. Він прийшов у поліцію і, при тому, що на той час в нього вже була дружина бельгійка, записав себе українцем. Чиновник його спитав: «Ви хочете, щоб у паспорті у Вас було записано «українець». Але ж Ви хочете жити тут?» На що Микола Когут відповів: «Так, хочу. Я не можу жити вдома, там режим, із яким я не згоден, але я був і залишаюсь українцем». І це справило таке враження на чиновника, що він отримав громадянство категорії «А». Не просто таке, яке дає право на проживання і право голосу, а й право бути обраним. У той час його могли мати тільки бельгійці з походження або в особливих випадках. Адже тоді Бельгія ще мала колонії, а громадянство ділили на категорії».

Шановній і дорогій пані Єлисаветі Феярц Когут, дочкам Марусі, Гані й Христі та синові Павлові висловлюю глибокі співчуття з молитвами вдячності за щедрі роки посвяти Миколи Когута.

Рома М. Гайда

Чого ми навчилися від чотирьох хвиль еміграції до США?

Доповідь голови Патріархального Товариства у США Роми Гайди на Великому Патріаршому Синоді УГКЦ 3 вересня 2010 року

У моїй короткій доповіді хочу зосередити увагу на церковних і суспільних моделях та основних питаннях сутності Церкви упродовж творення християнської спільноти києво-візантійської традиції в Америці. Іншими словами, на тому, чого вчить досвід минулого, на місії Української Католицької Церкви в Америці сьогодні, на потребі заходів для втримання єдності з Київським престолом, через який існує наша євхаристійна єдність із Намісником святого Петра.

Три роки тому, разом із членами Великого Патріаршого Синоду Української Греко-Католицької Церкви, який відбувався у США, ми вшанували 100ліття встановлення церковних структур в Америці. Відтоді ми пройшли цікаві етапи життя Церкви: зосередження уваги на церковній самобутності, довгий період використання богослов’я і освітньої системи Латинської Церкви, а тепер – повернення до самобутності.

На початковому етапі перший ієрарх Америки Сотер Ортинський ЧСВВ, незважаючи на душпастирські та правлячі обмеження булли «Ea semper», яка призначала його екзархом, зробив відважні кроки задля формування наших церковних структур. Подякувавши за наданий привілей, у 29-сторінковій відповіді¹ він, задовго до еклезіологічного вираження прав Церков Sui iuris, окреслив пріоритети Церкви східної традиції і залишив своїм наступникам 500 000 вірних в упорядкованій церковній структурі.

Наступний період – це час розходження між християнськими традиціями Сходу і Заходу, період нерозуміння суті євхаристійної єдності Латинською Церквою та Ватиканом з одного боку, а з іншого – Греко-Католицькою. Останню, яка перебувала в меншості, схилили до нівелювання відмінностей² дуже неоднакових духовних традицій – латинської і києво-візантійської. Напруга амбівалентних орієнтацій стала видимою з появою на Заході ісповідника віри Патріарха Йосифа Сліпого, особливо в його намаганнях консолідувати Церкви на поселеннях. Другий Ватиканський Собор, а особливо його Декрети про Східні Церкви та еклезіологію сестринських Церков і сопричастя, скерував Східні Католицькі Церкви до кристалізації ідентичності кожної з них. Це приводить нас до сьогоднішньої парадигми, а саме – ідентичності Української Католицької Церкви у її києво-візантійській традиції в Америці.

Українські громади Америки також пройшли певні етапи, пройшли зміну від природної прихильності, любові до Церкви та пошанування церковного авторитету до нейтрального ставлення, байдужості, а часом недовіри. Дистанція між ієрархією та мирянами, відчуження від Церкви стали наслідком невизначеної духовної ідентичності, оскільки маємо східну структуру соборності, східну Літургію, але мислення – латинське, з легалістичним підходом у стосунках з вірними, кількістю обов’язкових свят та їх особливих атрибутів тощо.

Кожна хвиля еміграції має свою специфіку. Четверта хвиля – це люди з постсовєтського суспільства, які мають свій досвід церковного й громадського життя. Більше половини з них – люди високої освіти, відкриті до зближення. І саме в контексті їхнього походження потрібно навчитися їх сприймати. Сьогодні загальнопоширена течія незалежності від структур традиційних Церков об’єднує нащадків засновників наших парафій і церковних інституцій, а також, мабуть, немалу кількість емігрантів четвертої хвилі.

Однією з особливостей києво-візантійської недооціненої традиції є її харизма в інкультурації, що сприяє утвердженню християнської віри в житті нашого народу.

У 2003 і 2005 роках, коли мені довелося очолювати зібрання жінок Стемфордської єпархії, частина конференції, присвячена домашній церкві та богослов’ю звичаїв Святвечора, Великоднього сніданку, батьківського благословення, покуття й багато іншого викликала значне зацікавлення, адже присутні чи не вперше почули про їхню духовну вагомість і прямий стосунок до літургійного життя. Зазвичай ці практики (як і метанії, поклони тощо) не належать до курсу лекцій із катехизму, але вони є сполучною ланкою для усіх поколінь та хвиль міграції, роблять нашу Церкву, символіка якої є універсальною, рідною для них. Без розуміння богословського підґрунтя цих звичаїв вони стають всього лиш поверхневою ознакою українського фольклору і, таким чином, літургійно є не цілком доречними.

Проблема катехизації у нас давня, вона стосується наявності матеріалів (підручників) та кваліфікації (освіченості) як катехитів, так і окремих парохів. Щойно в 1970х роках вийшла серія підручників для катехизації «З нами Бог», відповідна східному богослов’ю. Вона не завжди відповідає нашій духовності, але, хто читав, той має бодай елементарне знання східного богослов’я. Сьогодні, майже 40 років по тому, на деяких американських парафіях (а може, й багатьох) до першого Причастя дітей готують за латинським катехизмом, забуваючи, що в східній традиції Євхаристія є частиною обряду Хрещення та Миропомазання. Програма «Покоління віри» є новим почином катехизації усіх поколінь і хвиль української міграції, успіх якої нерозривно пов’язаний із консолідацією інших ресурсів.

Півмільйона вірних у 1916 році, трохи більше у 1947 і 1965-му – роках повоєнної еміграції, і 53 тисячі вірних сьогодні. Відношення кількості вірних до кількості прибулих емігрантів за період після 1952 року вказує на суттєві недопрацювання Церкви. Українська Католицька Церква у США впродовж понад двадцяти років нараховувала 593 тисячі вірних, з 1965 до 2008-го їхня кількість скоротилася на 90% і продовжує зменшуватися.

Якщо не впроваджувати зміни в діяльності Церкви в Америці – дійдемо до самоліквідації. Використання освітньої системи Латинської Церкви заморожує нашу духовну традицію і перетворює її в архаїчний ритуал, сприяє релігійній «шароварщині» тих нащадків та мігрантів, які не хочуть асимілюватися. Без знання і розуміння свого обряду й віри, а також належної духовної опіки вони пропадуть. Актуальний шлях Церкви не відповідає сучасному поколінню на основне питання ідентичності, котре, як кажуть науковці, тяжіє над північноамериканським суспільством. Доки Церква не представить молоді виразну, зрозумілу відповідь на це питання, доти вона неспокійно блукатиме в приватизованому, секулярному світі. Коли ми виробимо програму, яка чітко й без тіні меншовартості представлятиме автентичну (історична тяглість, традиція) і сучасну (звернену до сучасних питань) ідентичність, тоді наша Церква матиме значення й успіх у євангелізації. Рішучо і без зволікань нам потрібно зупинити згасання Церкви планом проекту коледжу Східнохристиянських студій (на далеку мету) й реалізувати невідкладні проекти, які дали би результати у ближчому часі.

Проект коледжу Східнохристиянських студій

Збереження києво-візантійської ідентичності в середовищі понад 300-мільйонного населення Америки потребує розуміння специфіки цього середовища і створює динаміку надії на нашу майбутність у США.

Коледж Східнохристиянських студій як міжінституційна установа, відкрита до сучасних засобів і вимог сьогодення через різні католицькі традиції – Східних Церков разом із Латинською, з прагненням католицької та православної еклезіології в єдності з Римом та Царгородом матиме великий потенціал. Найнеобхіднішим є вишкіл церковного проводу – духовенства й мирян – у середовищі їхнього служіння. Обмін з Українським Католицьким Університетом завжди буде всебічно корисним. Такий коледж є незамінним для розвитку УКЦ у США взагалі. Без применшення значущості семінарій у Вашингтоні й Стемфорді, мусимо все ж визнати, що вони є гуртожитками з програмою духовної формації як додатком до студій у латинських семінаріях, яку не можна прирівнювати до повної програми формації священика. У минулому ми втратили нагоду розвивати цей напрямок, але сьогодні все-таки є професіонали, готові допомогти в цій справі. Крім того, маємо духовно-культурний центр св. Василія при єпархії Стемфорда, який можна реорганізувати в такий коледж, – це можливо за підтримки владик.

Невідкладні справи

Духовна освіта

На сьогодні потребам освіти й духовної формації семінаристів нашої Церкви відповідає тільки Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького в Канаді. Це єдина інституція Північної Америки, яка спеціалізується на східній духовності та душпастирюванні. Здобуття ґрунтовної освіти в Інституті ім. Шептицького може стати конкретним початком консолідації людських та економічних ресурсів, без чого не вийдемо з нашої кризи. Занедбання цього є чи не найпершою причиною втрати довіри до церковного проводу нашої Церкви в Америці.

Душпастирювання і катехизація

Багато наших священиків лише відправляють Літургії і виголошують проповіді, а це не може замінити активну катехизацію, тому ця тема вимагає особливої уваги.

Наше духовенство – це не лише ті, хто емігрував з України та інших країн, а й ті, хто народився в Америці. Всі вони є випускниками різних інституцій і культур. Серед кожної з тих груп є віддані й працьовиті, а навіть подиву гідні душпастирі. Але є й менш активні, менш освічені, які бояться піти між людей і не підтримують добрих починань нашої Церкви.

Досвід вчить, що, відсилаючи наречених на передшлюбні науки до Латинської Церкви, ми відсилаємо їх назавжди, якщо не тепер, то з поповненням сім’ї. Якщо цінність і значення подружжя подані їм з позиції науки Латинської Церкви, тоді стає недоречним належати до парафії, де священик не знає як, не вміє і не може виконати душпастирських зобов’язань щодо них. Для виправлення ситуації потрібні спільні семінари, навчальні посібники про приготування до Таїнств у нашій традиції, для чого добре було б залучити катехитів і зацікавлених мирян.

Інформаційні засоби

Інтернет сьогодні є чільним постачальником інформації. Шукачі швидко й безпосередньо отримують інформацію про духовність, літургійне життя, церковну структуру, парафії, події, електронні посилання (internet links) та контактних осіб. Дуже важливо, аби наші церковні Інтернетсторінки були належним чином розроблені та зручні в користуванні.

Деякі парафії мають надзвичайно добре оформлену електронну сторінку. Прикладом є парафії свв. Володимира і Ольги Пармської єпархії в штаті Північна Кароліна та парафія св. Михаїла в Тусоні Чиказької єпархії у штаті Аризона. У Канадській митрополії парафія св. Іллі вирізняється увагою і прихильністю до молодих подружжів і сімей, а парафія св. Миколая в Торонто промовляє до четвертої хвилі еміграції.

Електронна сторінка Інституту ім. Шептицького подає цінну інформацію про студії та семінари. Винятково змістовне представлення Української Католицької Церкви і сопричастя з Латинською Церквою можна знайти у двох частинах під заголовком «Світло сходу» в мережі Salt+Light TV4³ Латинської Церкви Канади, що заслуговує на увагу кожної єпархії в Америці.

Ситуацію в інформаційному просторі суттєво поліпшить єпархіальна преса через короткі й змістовні статті про духовність києво-візантійської традиції, рецензії на східнодуховну літературу тощо.

Синергія заходів

Логіка синергії є важливим компонентом розвитку. Коли в єпархіях та парафіях укладають плани реко‑ лекцій і конференцій, то слід відповісти на основне питання: їхня ціль – євангелізувати та поглиблювати знання для духовного оновлення УКЦ чи це робиться знову на користь духовної асиміляції?

Особливої уваги від владик, духовенства, монашества та мирян потребує катехизація. Треба знати, чого навчають катехити, наскільки вони знають східне богослов’я, якими матеріалами користуються.

Для підвищення рівня знань із богослов’я та еклезіології серед широкого загалу вірних можна було б поставити у приклад когось із духовенства, монашества чи мирян, заохотити до участі у конференціях і семінарах провідних богословів. Наприклад, у Студійних днях Інституту ім. Шептицького, семінарах Стемфордської єпархії св. Василія, неофіційних екуменічних конференціях Orientale Lumen тощо. Синергія усіх цих чинників спрацьовує на духовне оновлення нашої Церкви.

Отож, чого нас вчить досвід емігрантських хвиль та парадигми Церкви і суспільства сьогодні? Ті парадигми збігаються, якщо ми розуміємо їхні основні положення. Модель Церкви нині – це повернення до її ідентичності й самоуправління згідно з києво-візантійською традицією. Модель суспільства – це віра в те, що ця Церква спроможна виконати свої завдання, що вона автентична й не ховається за параванами поверхневих оправдань.

Ось чого в Америці нас навчили чотири хвилі міграцій:

• Покоління емігрантів вчать про невід’ємну цілість богослов’я і сформовану духовність київської традиції домашньої церкви, літургійний зміст і символізм якої універсальний. Нам треба їх краще знати.

• Великий Архіпастир Сотер Ортинський вчить нас віддано й мужньо працювати задля творення християнських спільнот УКЦ, передбачати і планувати потреби майбутнього.

• Досвід періоду занепаду й за‑лежності від освітньої системи Латинської Церкви вчить нас відповідального підходу до вишколу нашого духовенства, монашества й мирян у східному богослов’ї.

• Географічна віддаленість вірних від парафій вчить нас, що поодинокі заходи, такі як проект «Покоління віри» сестри Анни Ляшок ЧСВВ чи інші залишаться «точковими» і малоефективними без залучення інших ресурсів.

• Понад столітній досвід вчить нас цінувати людські ресурси, бути гостинною спільнотою, служити одне одному і об’єднувати всі засоби для оновлення нашої Церкви в Америці та ретельно вибирати те, що сприяє її цілеспрямованості.

Ми щасливі, що в особі Глави й Патріарха Блаженнішого Любомира маємо людину з візією. Щоби вирватися зі стану інерції, нам треба взяти за дороговказ його послання «Один Божий народ у краї на Київських горах», «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ» разом із Декретом про Східні Католицькі Церкви та скласти стратегічні плани на далеку мету й плани невідкладних справ для утвердження нашої ідентичності, які можна й потрібно здійснити найближчим часом.

«Щоразу ми повинні виходити з церкви кращими, ми ж там зустріли Бога в дуже особливий спосіб», – нагадує нам Блаженніший Любомир. І так воно є. Якщо вірні відчують глибину науки й зростають у розумінні літургійного життя, тоді вони співпаломничатимуть з їхньою Церквою києво-візантійської традиції у США та всюди, де вона виконує спасительну місію Христа.

Рома Гайда

Оксана Бережницька: безкорислива доброчинність (4 лютого 1926 – 2 листопада 2009)

Оксана Бережницька залишила по собі пам’ять цінностей, якими наповнила своє щоденне життя. Попри професійну діяльність, пані Оксана повністю віддалася праці на громадських засадах. Зрівноважена в поглядах, з делікатною вдачею, вона заохочувала людей до співпраці. Щоденним завданням для Оксани Бережницької було жити по-християнськи, виховувати молодь і громади в дусі цінностей рідної Церкви та культури, вшановуючи таких подвижників, як Патріарх Йосиф. У результаті вона здійснила цілу низку гарних справ.

Пані Оксана влилася у патріархальний рух на самих його початках, заснувавши відділ у місті Баффало, а згодом увійшла до Крайової управи Патріархального товариства, активно брала участь у з’їздах та конгресах мирян. Пригадую З’їзд делегатів Патріархального товариства у США 1981 року в Баффало, штат Нью-Йорк. Голові місцевого відділу випало відповідати за приміщення, програму, харчування та співпрацю з місцевими парохами. Пані Оксана вміло виконувала ці функції, брала участь у нарадах і допомагала без будьякого самовивищення. Від Крайової управи вона збирала гроші для Товариства св. Софії, в якому була директором Патріаршого фонду. В обох організаціях вона працювала до кінця літа 2008 року, коли захворіла.

Пані Оксана народилася в сім’ї учителів Теодора (був старшиною Української Галицької армії під час Першої світової війни) та Анни Заяців із Підлисся Золочівського району на Львівщині. Переживши радянську й німецьку окупації, родина виїхала. Учительську семінарію і Педагогічний інститут пані Оксана закінчила у Німеччині. 1950 року поселилася в Баффало з чоловіком проф. Олександром Бережницьким. Обоє були активними виховниками в Пласті. Пані Оксана дбала про наявність духовної опіки на пластових таборах «Нового Сокола» в околицях Баффало та Сиракуз.

Понад 30 років Оксана Бережницька була вдовою. З виходом на пенсію вона ще більше зайнялася громадськими справами: після смерті Ірени Лаврівської продовжила робити радіопрограми церковно духовного змісту, навчала релігії у суботній школі (1991-2004), де перед тим була директоркою, очолювала харитативну діяльність допомогового всегромадського комітету тощо.

Минає рік з відходу в Божі хороми пані Оксани Бережницької. Вона залишила по собі спадщину доброчинності в Церкві та громаді, а ідейність вміло поєднувала з діловою послідовністю.

Особливо гарно висвітлює її життя парох храму св. Миколая, в якому молилася покійна. У першу річницю її смерті отець-крилошанин Мар’ян Процик пише:

«Є особи, які приходять у наше життя і зникають, не залишаючи ніякого сліду по собі, без жодного впливу на нас. Та все ж, кожне знайомство додає щось доброго до нашого світогляду, або часами відбирає щось від нас, і ми почуваємося немов чогось позбавлені, чогось нам бракує.

[Але] є особи, яких зустрічаємо на нашій життєвій дорозі, які сильно впливають на нашу душу, урізуються глибоко в серце і приносять велику зміну на краще у наше життя, дають надію на ліпше майбуття, і віру в Боже милосердя та людську доброту. Такою особою була св. п. Оксана (з дому Заяць) Бережницька».

Потрібні провідники, а ще більше треба послідовників великих ідей, які повсякденною діяльністю зрощують їх і творять спільноту життєдайною.

Рома М. Гайда, голова Патріархального товариства у США

Екуменічний діалог – ресурс XXI століття?

(думки з приводу екуменічної конференції Orientale Lumen у США)

Поняття вічної правди в розумі Господа – повне й незмінне, а поняття вічної правди в людському розумі постійно еволюціонує. Про це йшлося на XIV неофіційній екуменічній конференції з серії Orientale Lumen у червні 2010 року в католицькому університеті Сітон Гол (Seton Hall), штат Нью-Джерсі (США), яка зосередила свій погляд на Вселенських Соборах першого тисячоліття та їхньому значенні для сьогодення. рганізатором конференції є жек Фіґель (Jack Figel). оповідачі – зазвичай висококваліфіковані знавці, серед яких були особи, заангажовані в офіційному екуменічному діалозі, а це зводить обидва русла екуменічного діалогу – офіційний та неофіційний форуми – в одну площину.

У цьому році паном Фіґелем було проведено три конференції Orientale Lumen. Їх тема однакова, різниця – у доповідачах. Перша конференція відбулась університеті Сітон Гол, друга в центрі Івана Павла ІІ в Вашингтоні, а 5-9 липня з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія учасники зібрались у Стамбулі. Серед доповідачів цьогорічних конференцій були: Митрополит Калістос Уер та Архимандрит Йов Ґеча (Вселенська патріярхія), сестра Васа Ларін (доктор богослов’я, РПЦ Зарубіжна), професор іконопису д-р Ричард Шнайдер (Православна Церква Америки) та два єзуїти греко-католики: Архімандрит Роберт Тафт, ТІ (професор Папського Східного Інституту в Римі) та Архиєпископ Циріл Васіль, ТІ (секретар Конгрегації Східних Церков), архімандрит Кирило (Говорун) (Російська Православна Церква), о. Петро Галадза, митрополит Йона (глава Православної Церкви в Америці) та інші. скільки авторка цих рядків брала участь у конференції у Сітон Гол (Нью-Джерсі), то наступний виклад стосуватиметься саме цієї зустрічі.

ІІ Ватиканський Собор надав розмаху екуменізмові. З часів останнього Вселенського собору (VIII ст.) він був найбільш екуменічним з огляду на участь різних Церков, а в історії Церкви не має прецеденту. Він порушив питання, які певним чином пов’язані з екуменізмом, а саме: Церкви sui iuris, сестринство Церков, сопричастя і соборність; юридичні питання – територіальність, патріархати, канонічне право та сам екуменізм. Все це має два аспекти. Один торкається Таїнства, а інший – практичний у виконанні місії Церкви.

Нас повинно цікавити, які провідні богословські міркування домінують в екуменічному діалозі? Яку роль відіграють фактори культурної приналежності учасників діалогу? Який зв’язок сучасним діалогом та минулими Соборами Церкви? З якими проблемами стикається діалог? І, врешті, яке значення й місце УГКЦ в екуменічних процесах?

Важливість перших сімох Вселенських Соборів випливає з того, що вони відбулися, коли Церква ще не була розділена. Тому вони дають погляд на євхаристійну єдність, у якій розвивалося розуміння таїнства Церкви в еклезіології.

Архімандрит Роберт Тафт, ТІ та о. Петро Галадза

Під час XIV конференції Orientale Lumen про вплив Східних Соборів на Літургію говорив відомий спеціаліст зі східної літургіки Архімандрит Роберт Тафт, ТІ. Відомо, що правило молитви встановлює правило віри й навпаки, про що свідчать ранні літургійні тексти, які розвивалися у контексті різних культур. Але глибокі поняття природи Святого Духа і Троїчного Бога не були легкі для розуміння в апостольські часи і не дивно, що з часом виникли єресі. Два перші Вселенські Собори (325 р. і 381р.) відповіли на єресі Арія, який твердив, що Христос не є Богом як Отець, не є Йому рівний і не тої самої сутності. В результаті маємо не тільки Символ Віри, а й доктринальні додатки до Літургії св. Івана Золотоустого (V ст.). Засадничо троїчний текст Сирійської Літургії доповнився покликанням Пресвятої Трійці «Отця, Сина і Святого Духа», таїнства Господа як «невимовного Бога» (зі Старого Завіту і розуміння ранньої Церкви), та наголошенням на «причастя Святого Духа» для пригадування, що Причастя єднає нас із Богом. Перший і другий собори встановили, що в Євхаристію приймаємо Христа й Святого Духа – Який у всьому задіяний. Протиставившись єресям, згадані Собори радикально оформили богослов’я Троїчного Бога.

Отець др Джон Бер (John Behr), декан Семінарії св. Владіміра Православної Церкви Америки і професор патристики, зосередив увагу на соборності та приматі. Цитуючи Отця Церкви св. Атаназія (V ст., єпископ Олександрії), він пояснив символічну множинність Церков у їх різноманітності й одночасно єдність Церкви у соборності. Те, що на світський погляд поняття множини заперечує однину іменника «Церква», у церковному розумінні має значення єдності у всіх правдах віри незалежно від традицій. Через Святе Причастя єднаємося в одне Тіло Христове, водночас повнота Церкви є в кожній церковній спільноті. Святий Атаназій розрізняв зовнішню та внутрішню універсальність і рівномірно бачив залежність та незалежність Церков у питаннях богослов’я і управління, що й нині залишається актуальним. Богослови Російської Православної Церк‑ ви відчули свободу перебуваючи в еміграції. Там Булгаков, Афанасьєв та інші відкрили свою ідентичність й звернулися до євхаристійної еклезіології, яку розвивав свого часу св. Атаназій. Незважаючи на бажання останніми часами скликати Всеправославний Собор, примат кожного Патріарха сьогодні не є достатнім для цього і це питання ще чекає вирішення.

Скликання Собору передбачає примат, і не всім відомо, що Вселенські Собори скликав імператор. Єресі спричиняли громадський неспокій у Візантії, тому концепція комплементарности (взаємодоповнюваності) Церкви і держави як одного тіла – симфонія – спонукала візантійських імператорів скликати єрархів з усіх кутків імперії на Собори для вирішення проблем і досягнення злагоди в державі. Винятком був Латеранський Собор VII століття, який Православні Церкви не зараховують до Вселенських Соборів і на якому було зроблено першу спробу затвердження примату Папи.

Тему Латеранського Собору 649 року, його позитиви й негативи висвітлював Архімандрит Кирило Говорун, перший заступник голови Учбового комітету Російської Православної Церкви. Він виклав історію того, як за сприяння св. Максима Ісповідника Папа Мартин І зібрав 105 владик Європи, Африки і Палестини на згаданий Собор. Ціллю його було з’ясувати христологічні питання заради тих Церков, які внаслідок Халкедонського Собору потерпіли переслідування через вимоги Патріарха та імператора Царгороду. З політичних оглядів святих Максима Ісповідника і Папу Мартина засудили. Перший загинув мученицькою смертю, а другий помер на вигнанні у Херсонесі. Наприкінці доповіді Архімандрит Кирило Говорун зазначив, що Латеранський Собор 649 року мав велике значення для богослов’я та незалежності Церкви від світських властей та співзвучності традицій Сходу і Заходу.

Інший аспект впливу Вселенських Соборів на сьогодення представив колишній професор канонічного права, секретар Конгрегації Східних Церков Архієпископ Циріл Васіль, ТІ. Канонічні норми тих перших Соборів знайшли тривалу адаптацію в Церкві, а в деяких Православних Церквах вважаються святими текстами одразу після Святого Письма. Архієпископ Циріл зосередив увагу на діяльності св. Методія (ІХ ст., Архиєпископ Моравії), який заклав основи канонічного законодавства серед слов’янських народів (через євангелізацію свв. Кирила й Методія християнство просувалося чим раз далі на схід, і їм завдячуємо встановленням Перемиської єпархії в ХІ ст. для Київської Церкви). Спонукуваний потребою створити нову Церкву серед слов’ян, він користувався найкращими духовними, літургійними та канонічними джерелами ще не розділеної Церкви. З відвагою та компетентністю переклав зібрані канони вибираючи те, що вважав відповідним. З тої причини дехто вважав його антипапістом або антиімперіалістом. На думку Архиєпископа Циріла практично-душпастриський підхід в дисципліні канонів Вселенських Соборів містить два ризики: перший – жорстке наполягання на ретельному дотриманні, що не раз приводить до непереборних труднощів, а другий – надто широкі параметри толерантності, які часто базовані на довільних і різних критеріях. Сьогодні визначні богослови православ’я не підтримують поняття піднесення канонів до рівня Святого Письма й визнають необхідність нової кодифікації (У 1970 році докторська праця. сьогодні Вселенського Патріарха Варфоломея І була присвячена саме цій темі). Архієпископ закінчив свою доповідь словами про основну апостольську мету – проповідування Євангелія і утвердження християнської віри – а це харизма інкультурації, яку св. Методій осягнув «уплітаючи» християнську культуру й традицію в думання й життя слов’янських народів.

Із шістьох доповідей присутніх промовців чотири в особливий спосіб заторкували самобутність Київської Церкви – Греко-Католицької і Православних Церков України.

Учасники конференції також мали змогу послухати відеокоментар Митрополита Калістоса, члена офіційного православно-католицького діалогу від Вселенської Патріархії (An Insider’s View of the Orthodox Catholic Dialogue, Catholic University of America, February 16, 2010). В якому він чітко заявив, що основним питанням залишається примат Папи у святопетрівському служінні церковної єдності. Як це служіння виглядатиме – чи буде соборне, чи повернуться до знехтуваного питання примату Патріархів, залишається ще осмислити. Цитуючи Сергія Булгакова (1871-1944) про дійсну єдність, незважаючи на очевидний розподіл, Митрополит Калістос пригадує (і то вже не вперше), що врешті треба перестати з підозрою дивитися на греко-католиків і прийняти їх як друзів у діалозі єдності.

Увага зосереджена на Вселенських Соборах не тільки виявила їхній вплив на сьогоднішній день в тих питання, що стосуються основ віри, а й підтвердила еволюцію доктрин і законодавства. Поняття єдності у символічній множинності Церков св. Атаназія знаходимо в документах ІІ Ватиканського Собору, що знову нам вказує на доцільність вивчення минулого задля здобуття мудрості в пошуку рішень сучасних проблем. Отець Роберт Тафт в одному моменті розвінчав думку, що консерватизм рятує Церкву від єресей пригадуючи, що саме консерватисти спричинили іконоборство. І тут питання в розсудливості, а не в перемозі консервативних чи ліберальних кіл.

Коли замислитись, чи екуменічний діалог служить проблематичним питанням церковної єдності, то мусимо визнати, що він спонукав розглядати основні питання церковного поділу в пошані й любові. Сьогодні питання «філіокве» не є актуальним в офіційних колах діалогу, хоч трапляються люди, які, зазвичай бездумно, а часом і планово, тримаються понять, що роз‘єднють.

В світі відбувається багато екуменічних конференцій. Проте на жаль, наприклад, в такій конференцій як Orientale Lumen, участь українців греко-католиків США є дуже нечисельною, а зі смертю Владики Всеволода Майданського (УПЦ у США) участь православних українців зовсім відсутня.

Засоби масової комунікації «зменшили» світ і змушують Церкви переконати світ у їхній правдивості у проповідуванні і слідуванні Євангелію. Тому Екуменізм у ХХІ столітті є особливо важливим. Настала черга і нам засвідчити нашу правдивість поруч з іншими Церквами. Ознайомлення з основними питаннями екуменічного діалогу та жива участь УГКЦ в ньому допоможе нам зрозуміти його богословський зміст. Формуванням нашої церковної ідентичності ми рівночасно сприятимемо розвиткові нашої автономії, а також із «почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності» (Патріарх Любомир «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ») помагатимемо в подальшій еволюції церковної єдності. Цього вимагає також наш розвиток як Церкви свого права, або за словами Папи Івана Павла II: «православних у вірі і католиків у любові».

Рома Гайда

Василь Никифорук. Більше сорока років праці у патріархальному русі.

Читачі журналу «Патріярхат» в Україні і на поселеннях вже багато років знають Василя Никифорука як головного адміністратора часопису в США, та мало кому відомо скільки зусиль потрібно докласти, щоб провадити цю важливу ділянку роботи. Всю працю п. Никифорук виконував власноручно – пером на папері. Коли настав час передавати діловедення адміністратора журналу та справи Фінансової референтури Українського Патріярхального Товариства (УПТ), Василь Никифорук привіз чотири в’язки книг та папок разом із додатковим індексом, що й де знаходиться в цьому архіві, щоби Контрольна комісія змогла все опрацювати та підготувати наступних виконавців для продовження роботи.

Після відходу від справ (через важкий стан здоров’я) довголітнього діяча патріярхального руху Олександра Пришляка головування у Товаристві прийняв його заступник Василь Никифорук. Він очолював УПТ впродовж 2005–2007 років. Загалом діяльність пана Василя у Товаристві тривала більше сорока літ і сягає самих початків цього руху. В останній своїй каденції, як і в попередніх, Василь Никифорук був головним адміністратором журналу «Патріярхат», а також фінансовим референтом Крайової Управи Патріархального Товариства у США.

Пан Василь та його покійна дружина Зеновія, родом з міста Городенка (тепер Івано-Франківська область). Наймолодший з дев’яти дітей, в часі воєнних подій Другої світової війни, разом з майбутньою дружиною був змушений покинути Україну навесні 1944 року. Чотири роки пізніше, стежками емігрантів, прибув до Америки, закінчив студії з ведення бізнесу і довгі роки працював керівником відділу організації та проведення бенкетів у престижних готелях Waldorf Astoria та Americana у Нью-Йорку. Щойно після смерті Сталіна довідався про долю своєї рідні – хто і коли помер, а хто повернувся із Сибіру. Пан Василь завжди був, та й сьогодні залишається, небайдужим до України, українців, своєї Церкви та усього, що з ними пов’язане. Свідчення цьому – активна участь Василя Никифорука у численних організаціях, подіях та акціях, для яких він не жалів свого вільного часу та сил. Своєму рідному місту – Городенці пан Василь присвятив багато уваги та праці, різними починами добродійств, наприклад, збиранням історичних даних про городенчан та виданням журналу «Городенка». Крім цього Василь Никифорук був головою об’єднання «Городенщина» у США. Від земляків він удостоївся районної премії ім. Леся Мартовича за видання другого тому однойменного історико-мемуарного збірника.

Складаємо щиру подяку Пану Василю за подаровані ним роки праці в патріархальному русі. Редакція «Патріярхату» і Патріархальне Товариство бажає пану Василю Никифорукові міцного здоров’я та ще тривалого зацікавлення в усіх подіях громадського життя, яким він завжди дорожив та на які не шкодував своїх сил.

Від імені Крайової Управи – Рома М. Гайда, голова

З історії “Патріярхату”

Історія журналу пов’язана із Патріярхом Йосифом Сліпим і його ідеями помісности Української Греко-Католицької Церкви та об’єднанням усіх її частин під одним патріярхатом.

На другому Ватиканському Соборі Патріярх Йосиф запропонував піднести УГКЦ до патріяршої гідности. І це дало поштовх до народження патріярхального руху на Заході. У 1966 році виникло Товариство за патріярхальний устрій УГКЦ. Його першим головою був Василь Качмар. Спочатку Товариство видавало бюлетень, а у травні 1967 року вийшло перше число журналу, тоді ще під назвою “За Патріярхат”. Головним редактором довший час був Степан Процик. У 1976 році обов’язки редактора виконував Василь Пасічняк, а з 1977 року Микола Галів. Відтоді журнал дістав теперішню назву “Патріярхат”. Видання знайшло своїх читачів у всіх куточках землі, де звучало українське слово, за винятком хіба самої України. На його сторінках публікувалися праці Патріярха Йосифа, розповідалося про його діяльність, публікувалися документи УГКЦ, аналітичні та просвітянські статті. Але насамперед це були матеріяли патріярхального руху, дослідження історії та ідентичности Української Церкви. “Патріярхат” сприяв з’єднанню Церкви на поселеннях, що було однією із найважливіших цілей Патріярха Йосифа.

Важко кількома словами описати всю історію журналу, розповісти про його успіхи і неуспіхи, слабкі та сильні сторони. Та довготривалість видання і розповсюдження його власними силами засвідчує важливість ідей Патріярха Йосифа та жертовність його послідовників з числа мирян і духовенства задля втілення цієї ідеї.

Проголошення і визнання патріярхату Української Церкви процес тривалий, а в його основі – усвідомлення ідентичности нашої Церкви. Це завдання журналу залишається актуальним і сьогодні.

Підготувала Рома Гайда

Рубрики

Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Рома Гайда

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку