Петро Дідула

Із побаченого і пережитого у скиті отців Студитів у Лужках

Зазвичай, коли серед церковного люду хтось заговорить про оздоровлення в котромусь із святих місць це повідомлення загал приймає з ентузіазмом. Відразу ж знаходиться інша особа, яка своїми розповідями доповнить образ місця, священика чи монаха як панацею від усіх хвороб. Коли ж у присутності отця Йони, настоятеля студійського скиту в Лужках, пан Зенон Сорока розпочав тему свого «чудесного оздоровлення» в дорученій настоятелю обителі, останній лагідно усміхнувся і зауважив: «Та це ще треба знати, що саме вам допомогло…». Пан Зенон розводить руками і вже не у відповідь отцю Йоні, а таки вже мені ледь не на вухо: «Не любить отець говорити про чуда і зцілення, – а за хвилю додає, цього разу вже ніби сам до себе. – А може і мають рацію… Інакше би люди вже тут їх затоптали…» Сам пан Зенон Сорока приїжджає до монастиря вже п’ятий рік поспіль. Вперше потрапив сюди з глибокої нужди. Пухлина, яку навідріз відмовилися лікувати усі лікарі, звісно крім хірургів, тут «в чудесний спосіб» щезла. Відтоді кожен перший тиждень Великого посту він тут: «Це особливе місце, – каже. – Що ще можу вам сказати? Самі відчуєте…».

На празник апостола Андрея Первозванного

І ми¹ справді це «відчули». Потрапили ми до скиту у навечір’я храмового празника святого апостола Андрея Первозванного. Мороз пробирав до кісток. Дорога до скиту – суцільний лід. До Осмолоди, найближчого населеного пункту – 11 кілометрів. Темно, хоч око вибери. Нас зустрічає з ліхтариком усміхнений отець Йона, на момент нашого приїзду єдиний насельник скиту: «Служба розпочнеться через три години, – каже. – Прибудуть люди із сіл, монахи з Унева та Зарваниці, і вам буде веселіше. Спершу я потрактував слова отця як жарт: де під таку пору, за таких несприятливих погодних умов тут візьмуться люди. Ну хіба якісь заблукалі, обвислі бурульками туристи…

Коли ж розпочиналася Вечірня, храм був на третину заповнений прихожанами із сіл, навіть з Брошнева, до якого усіх 26 км. Приїхали також брати та отці студити з Унева та Зарваниці. До останньої близько 400 км. Заповідалася довга, неймовірно холодна ніч чувань у щойно збудованому дерев’яному храмі. Тривале перебування в таких умовах мало б неминуче закінчитися щонайменше простудою. Але жодної хвороби з цієї холоднечі ніхто не виніс. Це було видно зранку, коли люди тісним колом обступили джерело зі щойно освяченою водою. На втомлених обличчях видніла тиха радість. У жестах людей, у їх рухах не було й натяку на поспіх. Вони ще довго громадилися біля джерела, набирали у пляшки воду, пили її так, ніби дійство відбувалося посеред літа на квітчастому лузі. Десь між горами ховалася ніч, а з вершин, по верхів’ях засніжених сосон, скочувалося світло нового дня – нового вже в оновленому, десь у глибинах цієї ночі, сенсі.

Сам отець Йона переконаний, що у скиті справді гояться рани, але це передусім рани порушених взаємин людини з Богом, і людей між собою: «Буває сюди водночас приїжджають люди, які гніваються між собою, скажімо хтось, хто позичив гроші і хтось, хто їх не віддає, або начальних і його підлеглий, особа, яка збирає податки на базарі і продавець, з того ж таки базару. Скит є нейтральною територією. Тут люди по новому відкривають свою гідність перед Богом». – каже отець Йона і додає: – Оздоровлення, мабуть, трапляються, але зцілювати – це не наше пряме покликання».

«Тут неподалік є монастир, де щодня до священика приходить більше ста хворих з різними діагнозами, – втручається у розмову пан Зенон. – Люди справді оздоровлюються. Але я все ж таки більше люблю бувати у Лужках. Тут – якась незвичайна тиша».

Покликання постояльців скиту – братії студіону

Завдання студійського скиту: насамперед розвивати духовне життя, стреміти до совершенства у молитві, а також докладати усіх Богом даних талантів до розбудови скиту. Отці студити знають навіть про таку залежність: як монах-студит будуватиме свій храм чи монастир, таким і буде його захист у часі спокуси. Чимало людей, які тим чи іншим чином запізналися зі скитом та його жителями, застосовують це правило і щодо свого життя. «Дві третіх усього, що тут збудовано, – розповідає отець Йона, – це дар різних доброчинців».

До скиту що раз то частіше приходять прочани та богомольці. Церківця на сто людей – перша ознака того, що тут справді їх чекають. Разом з тим при вході до скиту – табличка: «Без потреби на територію монастиря просимо не заходити». «Головне завдання скиту – бути палаючим стовпом для тих, хто шукає Бога. – говорить о. Йов. – Якщо до нас приходять люди у цій потребі, вони є тут бажані та очікувані». На жаль, можливості зупинитися на території монастиря немає, принаймні поки що. Вже знайомий нам пан Зенон на час свого перебування у скиті винаймає житло в гуртожитках лісників у Мшані, пів години пішої ходи від скиту. Неподалік студійської обителі є видолинка, де можна розбити наметове містечко. Влітку з цієї можливості користають групи молоді – школярі, пластуни, студенти. «Живуть поза територією скиту, а до нас приходять на богослужіння», – розповідає отець Йона.

Не так бажанням у скит як послухом

Життя у скиті значною мірою відрізняється від життя у монашій спільноті. Тут більший наголос ставиться на особисте молитовне правило. Лише один раз на день насельники скиту сходяться разом для участі у Літургії. Брат Серафим, переконаний у тому, що життя у скиті підходить не усім монахам. Часто молоді люди приходять у монастир з певним ідеалом життя у пустині, однак коли реально з’являється можливість такого випробовування – бажаючих виявляється обмаль. «Перш ніж жити у скиті, особа повинна пройти становлення у монашій спільноті, – переконаний брат Серафим, – старожил лужківського скиту. Отець Йона до скиту прийшов лише півроку тому. На запитання: «Чи подобається йому тут?» зводить плечима. «Бути тут мене поблагословив ігумен. Тому я не мав проблем з тим, щоб приймати рішення». Хоча в цілому послух дійсно знімає багато зайвих питань. Отець Йона не приховує того, що у скиті йому таки й справді до душі: «Гарна природа. – каже. – Тут вона така сама як і навколо мого рідного дому у Словаччині».

Відтак чимало запитань виникло з огляду на національність о. Йони. Як сталося, що словак потрапив до монастиря отців студитів в Україні? Свого часу він закінчив семінарію у Пряшеві, вже тоді мріяв про контемплятивний монастир Східної Церкви. У Словаччині такого не було. Довідався про монахів студитів в Україні. З 2004 р. служить в Унівській Святоуспенській лаврі. Не залишає надії на заснування студійського монастиря у себе на батьківщині. «Коли я потрапив до монастиря в Уневі, коли почув як братія молиться церковно- слов’янською мовою, як співає, я зрозумів, що знайшов те місце, яке шукав», – ділиться отець Йона.

Скит у період лихоліття

У цьому році сповнюється 80 років від часу заснування студійського скиту у Лужках. Місце для його зведення було обрано не випадково. Як і Підлюте, де розташована літня резиденція Митрополита Андрея – «Кедрова палата», Лужки знаходяться біля підніжжя мальовничого хребта Ґорґани, при витоках річки Лімниця. Користаючи збудованою ще за Австро-Угорщини вузькоколійкою Митрополит подорожував урочищами Ґорґанських масивів. Одна із залізничних колій пролягала попри територію, яка врешті була обрана під розбудову приміщень скиту. З одного боку Митрополит бачив велику потребу заснування студійського скиту, як місця, де плекається особливий дух молитви, з іншого боку, він бачив велику потребу пасторального служіння серед лісорубів та їхніх родин, які часом цілими роками перебували у горах без жодної пастирської опіки. У 1930 році тут постала дерев’яна церківця, а невдовзі –двоповерховий дім для братії з десяти чоловік. Одним із мешканців цієї обителі в ті часи був брат Ювеналій Мокрицький, визначний митець, автор мозаїк собору св. Софії у Римі. Після Другої світової війни монахи-студити, утікаючи від неминучої розправи комуністів, залишили скит у Лужках і подалися на Захід. Саме вони заклали фундамент для розвитку студійського монашества у вільному світі. Спершу брати оселилися у бенедиктинському монастирі у Бельгії. Хоч умови життя були дуже добрі, все ж монахи не могли там провадити стисло студійський спосіб життя. Невдовзі вони перебралися до Канади під юрисдикцію торонтського владики Кир Ізидора Борецького. За підтримки Римського апостольського престолу і численних доброчинців, особливо з українського середовища, був закладений Святоуспенський монастир у Вудстоку (Онтаріо, Канада), доми у Крефельді (Вестфалія, Великобританія), Пасейку (Нью Джерсі, США) і врешті-решт матірний дім у Кастельґандольфо, неподалік Риму. Саме в цьому середовищі розвинулося покликання і характер служіння теперішнього глави УГКЦ Патріарха Любомира, довголітнього Архимандрита студитів.

З нової сторінки

Щойно 10 років минуло від часу, як почалося нове життя скиту у Лужках вже за незалежної України. Зі старих будівель, крім фундаментів, фактично нічого не залишилося. Двоповерховий монастир спалили ще на початку 50-х. Старий храм залишився стояти аж до 1998 року. Хоч не зруйнувала його людська рука – природа зробила своє діло. У 1999 році храм розібрали і, з благословення церковної влади, спалили, оскільки він став непридатним для реставрації. На фундаментах старих споруд постали нові. Року 2009, на празник св. Апостола Андрея Первозванного, вже у новому храмі відбулися перші богослужіння. Якщо подивитися на фотографію скиту 30-х років і порівняти, як він виглядає сьогодні, то насамперед впадає у вічі відсутність дерев у його ближчому довкіллі. Нещодавно бурелом буквально скосив усе навколо. Тлом монастирських куполів залишається спадщина як радянського, так вже й українського браконьєрського ставлення до лісу – велетенські зруби. Вузькоколійка, за посередництвом якої було визначено місце для скиту, також відійшла в історію. За іронією долі та української приватизації, київський «бізнесмен» спершу придбав більше сотні кілометрів цього залізничного полотна, а згодом продав його як металобрухт. Руїною лежить ціла інфраструктура, яка творила контекст для життя скиту монахів студитів. Чи можлива її віднова – час покаже. Факт, що Осмолода залишається надзвичайно привабливим місцем для пішохідного туризму: вихід на гірські масиви Ігровця, Сивулі, Попаді, Ґрофи, Аршиці. Цілком правдоподібно, що поєднання релігійного і зеленого туризму, в перспективі, може визначити додаткову харизму цієї студійської обителі.

***

Вже коли ми прощалися, отець Йона заросив нас відвідати капличку в самому монастирі. Святая-святих – серце скиту: маленьке приміщення розділене іконостасом, третину одної зі стін займає кахельна піч. Стіна навпроти іконостасу заставлена богослужбовою літературою. Біля вікна – ікона всіх святих Печерського монастиря. Коли розумієш наміри, які спонукали засновників цього греко-католицького монастиря обрати покровителем храму у далеких від гір Києва – горах Карпатах – апостола Андрея Первозванного, а капличку віддати під покров святих Печерського монастиря, справа єдності Церкви перестає виглядати такою вже і безнадійною.

Петро Дідула

Автор роздумує над ситуацію, яка складається в середовищі ЗМІ Української Греко-Католицької Церкви у зв’язку із закриттям газети «Арка»

У грудні 2008 року з 26 засобів масової інформації УГКЦ зникло одне найменування – газета «Арка». 25 видань на шість мільйонів вірних здається, не так уже й погано, якби не одне «але». В історію відійшло видання, яке ставило собі за мету вийти з інформаційного «гетто» УГКЦ до ширшого «невоцерковленого» читача. У такому контексті газету «Арка» можна розглядати поряд лише з чотирма мас-медійними феноменами Греко-Католицької Церкви в Україні.

Перший – сам Глава УГКЦ, який притягує до себе погляди українського суспільства, а це проявляється у великій увазі до його особи з боку світських ЗМІ. Другий – Мирослав Маринович, громадський діяч, проректор Українського Католицького Університету (а разом із Мирославом Мариновичем ціла спільнота УКУ з її чисельними медіазначущими проектами), якого радо публікують провідні світські ЗМІ, причому навіть тоді, коли автор говорить на «незручні» теми. Третій – це два десятки громадських діячів, науковців, журналістів центральних ЗМІ, які час до часу висвітлюють окремі, найважливіші аспекти з життя Церкви, що, на їхнє переконання, повинні мати широкий суспільний резонанс. Четвертий – це радіо «Воскресіння». Працюючи для мільйонів слухачів, воно залишається фактично єдиним перманентним засобом воістину масової комунікації УГКЦ.

Газета «Арка» була п’ятим медіаресурсом, завдяки якому творився загальний образ Церкви в сучасному українському суспільстві. Можна погодитися, що реальний вплив цього видання на ширший загал за дев’ять років залишився доволі незначним. Проте, якщо оцінювати всі ці феномени за параметром їх потенції до розвитку, можна з певністю сказати, що «Арка» була однією з найперспективніших. Газета творила медіальне середовище для журналістів, письменників, дописувачів, які своєю постійною увагою до церковно-суспільного дискурсу творили базу суспільного дискурсу творили базу медіального життя Церкви: «Більше, коли багато зробить мало, ніж коли мало зроблять багато».

Штрихи до історії падіння

Дев’ять років тому владика Юліян Ґбур, тоді ще секретар Синоду єпископів УГКЦ, запросив на Святоюр- ську гору журналістів переважно світських ЗМІ, щоб продискутувати ідею нового суспільно-релігійного часопису. Промовляла тоді не стільки ідея нового часопису, вона не була чимось новим, промовляв ентузіазм молодого, динамічного єпископа, який висловлював думки та мрії багатьох львівських журналістів, громадських діячів, декотрі з яких до цих зустрічей на Святоюрській горі взагалі ніколи не мали нічого спільного із релігійною пресою. Ідеалом владики Юліяна були польський тижневик «Tygodnik Powszechny», французький «La Croix», англійський «The Tablet». Владика мріяв розвинути український варіант цих провідних католицьких медіа. Мрія, однак, не збулася. «Арка», очевидно, не зайняла місце жодної із названих вище видань. Чому? Це питання не менш складне, ніж важливою є чесна відповідь на нього, зокрема, з огляду на подальші наміри проводу Церкви розбудувати динамічну медіальну мережу.

Ніхто не має вичерпної відповді на це питання. Можливо, колись її прочитаємо в мемуарах владики Юліяна Гбура. Своїми міркуваннями з цього приводу лише хочу на- голосити на деяких, на мою думку, важливіших моментах «з історії падіння Арки». Стратегічною помилкою засновника, яким, я сподіваюся, все ж виступала Церква, було те, що видання із такого роду амбітними планами від самого початку стало справою одного єпископа. За відсутності підтримки єпископату від самого початку газета була приречена на завмирання. Причому тут навіть не йдеться про підтримку суто матеріальну, найбільшою промоцією суспільно-релігійного ЗМІ є увага до ініціатив, планів та й, зрештою, проблем видання. Оте, таке прикре для ЗМІ УГКЦ, відчуття полишеності сам на сам зі своїми проблемами і вималювало для «Арки» траєкторію падіння. «Я ще дивуюся, що «Арка» виходила так довго», сказав якось у розмові колишній редактор газети Тарас Різун. У багатьох, хто тісніше співпрацював із «Аркою», складалося враження, що увага до видання зникала навіть у самого її засновника. Залишена у відання оточенню єпископа Юліяна, редакція часопису пережила чимало поневірянь. Це витворило цілий комплекс проблем, який, врешті-решт, посилив ізольованість видання від ширшого українського суспільства. Поступово з «Аркою» сталося те, що з крамом героя української казки, який ішов вимінювати коня на корову, а до хати повернувся зі швайкою. Не здобувши всеукраїнської аудиторії, для «Арки» пробували зорганізувати аудиторію у Стрийській єпархії. Але дарма: концепція видання не передбачала особливої уваги до окремої частини Церкви. Чи могла «Арка» в таких обставинах вижити? Питання риторичне. Газета, яка мала потенціал стати потужним суспільним детонатором церковного мислення в цілому українському суспільстві, перетворилася на єпархіальний часопис; ним практично не будучи, таки мусила рано чи пізно померти. Занедбано чималі людські зусилля, матеріальні ресурси українських та зарубіжних меценатів.

Як могло статися, що «Арка» була залишена сам на сам зі свої ми проблемами? Причину цього всецерковного саботажу газети не треба шукати в якихось «а-ля масонських» змовах. Просто так є. Ми живемо кожен у своєму гетто. Це правило в різний спосіб стосується єпархій, семінарій, парафій, монаших чинів та згромаджень, окремих церковних спільнот та організацій. І коли з Божого промислу в цьому правилі з’являється прогалина (собори, зустріч, реколекції, прощі) ми враз усвідомлюємо, як багато тратимо на тому, що не маємо між собою постійного зв’язку, спільного медіального поля.

У підгорецьких отців-схизматиків принаймні одного таки можна повчитися їхній увазі до ЗМІ, до творення інформаційної мережі, до впливу на суспільство через медіа. Їхня активність легко пояснюється страхом залишитися без вірних. Але чи може провід Церкви почуватися комфортно в сучасному світі без адекватних ЗМІ, у світі, який не має жодного шансу зрозуміти головний месидж Церкви через споглядання її обрядовості? При такому ставленні, якого зазнала «Арка» з боку цілості церковного люду, жодне видання, навіть якщо це буде справді український варіант «La Croix», не приживеться, як не прижи веться виноградна тростина на скельному уступі.

Аудиторія підростає, медіа – ні

Якщо в Церкві нема виробленої культури читання преси, навіть найкращі часописи залишатимуться без попиту. Щоб відбулися якісні зміни на цьому полі, необхідні зусилля усього церковного люду, кожного в своїй сфері: розвиток парафіяльних видань із максимальним вмістом у них оригінальних матеріалів із життя парафії, спрямованість єпархіальних видань на суспільну тематику, започаткування професійних видань, які нададуть змогу комунікувати християнам лікарям, художникам, викладачам тощо; розвиток видань відповідно до вікових категорій. Той факт, що вже підростає велика аудиторія молодих людей, вихованих на дитячих журналах «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», підлітковому «Сто талантів», особливо тішить. Ця читацька аудиторія, як на мене, найгрубший і найдовший цвях в труну «немедіальності» Церкви Але цей похорон також не відбудеться автоматично. Щоб традиційні читачі журналу «Сто талантів» не стали читачами «КУЛ Експрес» завтра, вже сьогодні треба формувати видання, які б із християнською гідністю, але водночас «кульно» представляли суспільні явища та події.

Разом із тим, усі ці видання так чи інакше залишатимуться в певному сенсі сиротами доти, поки в Україні не почне працювати потужний всеукраїнський суспільно-релігійний тижневик журнального чи газетного типу. Я глибоко переконаний, що такого роду видання можна творити у співпраці Греко-Католицької та Католицької Церков. Адже те, що є спільним для наших Церков, якраз не стосується обрядовості – того аспекту життя Церкви, який для релігійних ЗМІ стає своєрідною спокусою, творить прокрустове ложе тем та підходів. Ні в кого не викликає жодного сумніву, що українське суспільство якраз найменшою мірою цікавиться церковною обрядовістю. Поєднання зусиль двох Церков у виданні дійсно всеукраїнського католицького суспільно-релігійного часопису дасть змогу цим Церквам навзаєм погасити запал конфесійного патріотизму, клерикалізму та обрядовщини і тим самим вивільнити простір для реальної проблематики сучасного українського суспільства. Припускаю, що з часом до цього видання зможуть долучити свої зусилля православні та протестантські Церкви в Україні.

Петро Дідула

Як формувалося покликання священика, а відтак єпископа Гліба Лончини? На це трудне запитання спробував відповісти автор цієї статті.

Від п. Орисі хотів дізнатися лише про одне: як зароджувалося покликання до священства у її сина, нововисвяченого Єпископа Гліба Лончини. Про подібне запитував інших співрозмовників. Відповідь на них заледве помістилася в часові рамки від кінця дев’ятнадцятого до початку двадцять першого століть.

Задатки від дитинства

“Від самого дитинства було знати, що Борис (ім’я Владики Гліба до прийняття схими у 1976 р.) буде священиком, розповідає п. Орися. Він був дуже ніжною, чутливою дитиною. Такий-от епізод: коли я повернулася із Наталкою, п’ятою, наймолодшою з дітей, додому, вона, як то немовлята, часто плакала. Борис і собі з нею плакав, відчуваючи якусь особливу розпуку від того дитячого крику. Коли йому минуло яких сім років, він просив у ігумена василіян о. І. Лотоцького книжку, з “якої можна було б научитися стати ігуменом”. Уже з раннього дитинства він дякував у Церкві. У нашого сотрудника о. Дмитра Височанського (ЧСВВ) вивчився читати по-старослов’янському і співати церковні напіви. Був членом Товариства вівтарних дружинників. Не раз брав участь у з’їздах цього Товариства. Уже в 12 років диригував хором вівтарних дружинників у Народній школі.

Священичий рід

У родині владики Гліба – багато священиків: по материній лінії – о. Іван Пасіка (1891-1968) із Тернополя; по батьковій лінії – о. Іван Соллогуб, парох Неслухова, о. Мелетій Лончина (ЧСВВ) († 1932 або 1933), о. Матвій Лончина, († 1975), дідо владики о. Василь Лончина (1886-1946) був довголітнім парохом у церкві св. Миколая у Львові. Прадідом владики по материнській лінії є також визначний український письменник Андрій Чайковський (1857-1935).

Благословення Митрополита Шептицького

Коли запитав матері Владики п. Орисі, що, на її думку, стало вирішальним у долі її сина, вона відповіла: “Благословення Митрополита Шептицького”.

“Був 1944 р. Очікувалося, що совіти ось-ось увійдуть до Львова. У місті було сильне замішання. Одні хотіли їхати на Захід, інші були переконані, що совіти будуть недовго. Богдан Лончина (див. “Довідка Патріярхату”), мій наречений, на той час вже був знаним громадським діячем. Не було жодного сумніву, що його совіти не залишать у спокою. 26 березня в часі Великого посту ми з ним побралися. Перед від’їздом зі Львова ми просили благословення у Митрополита Андрея. Тепер, коли Я бачу все наше життя немов на долоні, розумію, що те благословення було завжди над нами і над нашими дітьми, зокрема також над Борисом, тепер Владикою Глібом. Ми часто були в ситуаціях, для людського ока безвихідних. Але приходило рішення, часом при дивовижному збігу обставин. Ніби хтось оберігав та остерігав нас…

Ми побралися у неділю, а у суботу вже рушили на Захід. Невдовзі більшість наших найближчих родичів стали жертвами режиму. Ніколи нам вже не довелося бачити наших батьків. Утюрміна Лонського закатували мого батька Богдана Чайковського. Мою маму, сестру Миросю, брата Романа, тету Марію Татух, двох вуйків – Петра Пасіку та о. Степан Пасіку – виселили на Сибір. Їх вивозили у 1949 році. І зараз у березні 1950 року моя мама померла в Читі на Сибірі. Про її смерть я довідалася щойно у 1955 р. Якийсь час ми з Богданом жили у Відні. Але як фронт став наближатися, треба було вибиратися на захід. А тоді всі вокзали були так залюднені, що шанс виїхати був дуже малий. Пам’ятаю, ми з Богданом клякнули перед образом Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі і так сказали: “Якщо нам не пощастить виїхати, то на це воля Божа, а як станеться так, що ми таки виїдемо, назвемо свою доню Марією”. Я тоді вже була в тяжі. На ранок ми пішли зайняти чергу за спеціяльним посвідченням, яке давало право купу вати квиток на поїзд. А були там величезні черги. Раптом повідомлення про те, що всі “фольксдойче” (авт. німці за походженням) можуть діставати квиток без посвідки. І маса людей відійшла, а ми опинилися біля самої приймальні.

Уже з квитками, готові до виїзду ми стояли біля входу на вокзал з наміром перебиратися до того перону, з якого за якийсь час мав рушати наш поїзд, а був він на протилежному кінці вокзалу. І тут ні звідти ні звідси “да цуг нах Берлін”: буквально біля нас відкриваються двері, і то все як кинулося на них, і ми разом з нашими величезними валізами опиняємося на пероні біля самого поїзда. За хвилину ці двері замкнули. Знаючи німецьку вдачу, можна запевнити, що якби я чи Богдан опинилися порізно, ніхто б не прислухався до наших пояснень.

Як ми виїжджали з Відня, наш вуйко, Петро Пасіка, ветеран армії українських січових стрільців, попросив, щоб ми відступили йому наше помешкання. Він мав покалічену руку і вже не хотів переїжджати на захід. Щойно совіти увійшли до Відня, вони з’явилися до нашого помешкання. І вуйка заарештували.

Наш поїзд часто ставав, і ми чули постріли гармат. Так, до Нюрнбергу ми спізнилися на яких 24 години. Перед Нюрнбергом поїзд став, і нам сказали висідати. І тут виявилося, що якраз 24 години тому місто було так збомбардоване, що не лишилося в нім рівного місця.

І це лише один маленький відрізок нашого життя, у якому я бачу те благословення Митрополита Андрея над нами і над нашим потомством”.

Із “покоління трьох зусиль”

Д-р Богдан Лончина свого часу написав статтю під назвою “Покоління трьох зусиль”. У ній ішлося про те, що українці, які в силу обставин змогли вціліти, вчасно перебравшись до діяспори, покликані до особливої жертовности у служінні Богові, Україні та Америці. У цьому ключі “трьох зусиль” і провадилося виховання в родині Лончинів. Від самого дитинства діти виховувалися у церковному та національному дусі, а також у дусі вдячности за ті обставини, в яких знайшлися вони на чужині.

Так про це розповідає п. Орися: “Система, яка виявилася такою сильною, могла впасти тільки Божим провидінням. Українство було докорінно знищене на матірних землях, а Америка була власне тою країною, яка дала нам нагоду витривати. Бажання виховувати дітей в українському дусі – це не була просто данина традиції: за цим прагненням стояли наші загиблі родичі і весь фізично винищений духовно та інтелектуально обезкровлений український нарід”.

Учнівство в Патріярха Сліпого

Батько Богдан мав на думці віддати Бориса на філософію до Католицького університету в Детройті. Тим часом сталося, що у Римі Патріярх Йосиф Сліпий розвинув Український католицький університет. Восени 1971 року з братом Тарасом він їде до Риму. У Колегії Святої Софії при Українському католицькому університеті студіює богослов’я. У 1975 році вступив до монастиря св. Теодора Студита, де 19 грудня 1976 р. прийняв схимута монаше ім’я Гліб. Там також бл. п. Патріярх Йосиф Сліпий рукоположив бр. Гліба на священика 3 липня 1977 року. Від 1985 року о. Гліб впродовж 5 років був префектом Колегії Святої Софії у Римі. Після студій з літургіки при Папському східному інституті разом зі студитами переїжджає до України. У Львові викладає у Семінарії Святого Духа та у ЛБА. Наприкінці травня 2001 р. захистив дисертацію на тему “Требник Митрополита Андрея Шептицького (Львів, 1925-26): Спроба літургійної віднови”.

Цим періодом свого життя Владика Гліб вписався до покоління тих молодих людей, які і дотепер черпають із колись представленої їм нагоди бути учнями Патріярха Йосифа Сліпого. Саме вони приклалися до відновлення Львівської Богословської Академії, а сьогодні стоять біля колиски Українського Католицького Університету в Україні – чи не найбільшої мрії Патріярха Сліпого.

Сам владика часто розповідає про свого святителя: “Патріярх вважав, що нам треба щораз глибше розвивати свою побожність, свою духовність, не обмежуючи її лише побожним середовищем, не забуваючи про неї тоді, коли щось відбувається не за нашими планами. Побожність, власне, і полягає у тому, щоб ми у важких обставинах уміли не впадати у відчай, не думали, що це вже кінець світу для нас, що Бог нас покинув, а у своїх терпіннях жертвували свій біль”.

Учень найслабших

Відразу ж після хіротонії владику Гліба вітали члени руху “Віра і Світло”. Безпосередність і простота Владики у спілкуванні з ними виказували те, що для нього є дуже близькою духовність цього руху, яка ґрунтується на переконанні, що кожна неповносправна особа є повноцінною людиною, що вона потрібна і бажана у цьому світі і що Бог однаково любить усіх людей. Останні п’ять років Владика Гліб Лончина був капеланом руху “Віра і Світло” в Україні, п’ятнадцяти таких спільнот у семи містах. “Ми дуже тішимося, що нашого духовного провідника піднесено до архиєрейського служіння, – говорить директор Центру духовної підтримки осіб неповносправних та їхніх родин, що діє в ЛБА, п. Зеня Кушпета. – Тепер, ставши єпископом, він і надалі буде духовним промотором нашого руху, учасни-ки якого виходять із переконань що кожна людина, навіть найглибше вражена недугою, покликана бути джерелом радости й миру для своєї спільноти, Церкви та людства. Підносячи цінність неповносправних людей, увиразнюючи їхню духовну красу, ми стаємо спроможними перетворювати суспільство робити його людянішим”.

Петро Дідула

Довідка “Патріярхату”

Д-р Богдан Лончина народився у Львові 1917 року. Був головою УСТ “Обнова”. Війна його застала в Америці під час чергового з’їзду “Пакс Романа”. У 1942 р. на Віденському університеті здобув ступінь доктора романської філології.

Дійсний член НТШ. Від 1972 року провадив у Римі літні курси при УКУ. Був продеканом філософічного факультету УКУ. Із-поміж видань УКУ – дві його праці: переклади староіспанського епосу “Пісня про мого Сіда” і старофранцузької епічної поеми “Пісня про Ролянда”. Ще чекає на видання перша частина „Божественної Комедії “Данте, „Пекло”. Був головою Краєвого комітету УПТ, а від 1982 р. – головою УПСО. Батько п’яти дітей. Помер у 1985 році.

Нове місце редакції, нові обставини, нове число Патріярхату, а завдання ті самі. Думки редактора з цього приводу.

Щоразу, коли пробував накинути концепцію журналу “Патріярхат” в Україні, наштовхувався на одну і ту ж дилему: з одного боку було відчуття благородної активности, що стоїть за словом “патріярхат”, з іншого боку – відчуття задиркуватої пасивности, що стоїть за цим самим словом: “дайте, бо нам належиться”.

Концепцій може бути багато, вихідним залишається питання, що робити з осьовою ідеєю журналу, ідеєю патріярхальности Української Греко-Католицької Церкви. Адже ця ідея, яка має славну історію, сьогодні переживає кризу. Зовнішнім виявом цієї кризи є те, що, будучи започаткованою Главою Церкви Патріярхом Сліпим, ідею патріярхату УГКЦ так цілковито і не прийняли ані Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, ані його наступник Блаженніший Любомир Гузар. Виявом внутрішньої кризи є те, що розуміння самої динаміки здобуття патріярхату для нашої Церкви серед загалу вірних зосередилося по напрямній, на якій, з одного боку, Папа Римський, з іншого – Глава УГКЦ. От вони, мовляв, між собою полагодять, і все стане на свої місця. Існує своєрідне переконання, що наша Церква є патріярхальною, залишилося лише смиренно дочекатися урочистого проголошення цього традиційного для Східної Церкви статусу. Найбільше, чого саме у такому контексті від нас (мирян, священиків, монахів, єпископів) вимагається, так це те, щоби смиренно нагадувати Риму про “нам належне”. Позиція така ані не запалює, ані не охолоджує. Вона є тепла, можна сказати, пасивна. Така ідея не несе якоїсь особливої динаміки і для самого журналу; спонукає вона більше до оцінювання, ніж до аналізу, до протиставлення, ніж до пошуку спільности.

Але це, так би мовити, один бік медалі. З іншого боку ми можемо спостерігати, що ідея патріярхату стоваришувала у Церкві для спільної праці чимало надзвичайно жертовних та відданих людей, які, хоч і були розкидані по цілому світі, однак творили якусь одну духовну спільноту, одну парафію. Власне членів цієї парафії і об’єднував журнал “Патріярхат”. Цей момент інтеграції української католицької діаспори навколо ідеї патріярхату насправді мав велике майбутнє, яке ми ще сьогодні до кінця навряд чи можемо оцінити. Патріярхальний рух став тим каналом, через який могли підніматися благородні порухи людських сердець, через який могла відбуватися праця, актуалізована відповідальністю і покликанням, а не миттєвою користю, чи ненавистю, чи суперництвом.

У тодішньому історичному контексті нагода для самовираження, що містила і релігійний, і національний аспекти, була до певної міри порятунком для української діаспори. Треба пам’ятати, що друга половина 60-х років ХХ ст., коли на світ з’являються перші числа журналу, був часом “чорної ради” для української діаспори: до абсурду доходять суперечки між мельниківцями та бандерівцями; набирає все більших обертів процес дроблення в Українській Православній Церкві; сепаратистські тенденції наявні також і в УГКЦ (деякі українські католицькі єпископи, користаючи із засад канонічного права, згідно з яким вони мали пряме папське підпо- рядкування, іґнорують єпископат Української Греко-Католицької Церкви).

У цю пору розбрату та замішання до Риму із заслання приїжджає Глава Церкви Йосиф Сліпий. Уже незадовго після свого приїзду, виступаючи перед отцями II Ватиканського Собору, він заявляє на весь світ, на всю українську діаспору про патріярхальний устрій своєї Церкви. Це була подія із ряду тих, які надихнули людей почати видавати журнал “Патріярхат”. Процес боротьби за патріярхат УГКЦ не був однозначним, але у кожному разі, можна стверджувати напевно, що весь цей процес змушував усіх церковних людей (були це монахи, миряни чи єпископи) зайняти свою власну позицію. Важко викласти всі причини, чому та сама ідея, яка на початках спричинилася до великого динамізму в Церкві та українському суспільстві на поселеннях, у сьогоднішній своїй інтерпретації виглядає доволі блідо і нежиттєдайно. Але здається мені, головна причина полягає у тому, що наголос Патріярха Сліпого на “зрілості Церкви” бути патріярхальною в силу багатьох обставин було замінено наголосом – “нашій Церкві належиться”.

Як демонстрація цього твердження – уривок із Заповіту Патріярха Сліпого: “…у своєму Слові до Отців Собору… заговорив я не про свідчення своє…, але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити передусім світом вдячність, признання й особливо, щоб… дати страдаючим моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности”.

Патріярх Сліпий тут говорить не про якісь канонічні передумови проголошення патріярхату, які справді були створені рішеннями II Ватиканського Собору. Насамперед він наголошує на готовності своєї Церкви бути патріярхальною. Еклезіальну зрілість Церкви, яка, як і зрілість особи, має багато вимірів, засвідчено незаперечним фактом мучеництва тисяч вірних його Церкви. Цією рішучою поставою Патріярх Сліпий хотів дати новий імпульс життю своєї Церкви. І йому це вдалося. Журнал “Патріярхат” і його незмінний видавець УПТ один із яскравих виявів того, що Сліпий зумів розбудити до життя “загиблі паростки Ізраїля”. Окрилене ідеєю патріярхату, зросло ціле покоління жертовних, відданих Церкві людей.

Для мене як редактора “Патріярхату” в Україні головним викликом стає завдання розвинути ідею Патріярхату таким чином, щоб нав’язатися до тієї традиції думання, в якій більше уваги звернено на внутрішню готовність нашої Церкви бути патріярхальною, нав’язатися до тих першоджерел патріярхального руху, які можна знайти в харизматичній особі самого Патріярха Сліпого.

І якщо подивитися на Греко-Католицьку Церкву сьогодні крізь призму “її зрілости” бути патріярхальною, тоді виникає більше запитань, ніж відповідей. Щоб не бути голослівним, спробую розбудувати бодай одну перспективу, яка врешті може конкретизуватися багатьма темами для публікацій. Усі ми пам’ятаємо той день, коли мощі Патріярха Йосифа Сліпого згідно з його заповітом перенесли зі Святої Софії, що у Римі, до Львова. Але також ми пам’ятаємо, що Патріярх заповів собі, як тільки це стане можливим, бути похованим у Святої Софії у Києві. Іншими словами, він заповів своїй Церкві довгий страдний шлях повернення до своєї колиски – Київської Церкви. Шлях, який напевно не всипаний квітами, шлях, на якому треба відкинути чимало своїх галицьких амбіцій, а це, як свідчить ближча історія, найважче. На хіротонії владики Степана Меньока ми почули, що наш місіонер їде на Східну Україну, і це нас радує. Але їде він туди все ще до наших галичан. Хіба це не свідчить про те, що ми в ширшму закресі місійности нашої Церкви ще не вийшли з галицької провінції, що ми щойно робимо перші кроки на шляху до Патріярхальної Церкви, яка за способом монашого благочестя, за своїм літургійним суголоссям, за своїм способом богословствування, за своєю внутрієрархічною будовою тримається Київської традиції.

Таким чином, якщо справу патріярхату нашої Церви ми трактуємо крізь призму її готовности, причому робимо це без жодних сентиментів, без упередження до інших, тоді перед нами є трудна перспектива робити видання, яке береться чесно називати речі своїми іменами, порушувати проблеми, які не раз викличуть неприязнь чи упередження серед своїх.

Журнал “Патріярхат” передано нам із Америки до Львова. У такий спосіб він перейшов із Заходу на Схід. Думаю, було б гріхом цей його порив зупиняти у Львові. Завдання цього журналу бачу в тому, щоб поступово, неустанно шукати для нашої Церкви і далі стежки на Схід, пізнавати євангельські потреби цього духовно виснаженого краю, який ми називаємо Великою Україною і який, я переконаний, є нашою свободою, нашим відкупленням, нашим спасінням.

Петро Дідула – редактор, за сумісництвом прес-аташе ЛБА. Закінчив Львівський Національний Університет (журналістику) та Львівську Богословську Академію. Одружений. Батько п’яти дітей.