Олег Гірник

Автор розмірковує з приводу намірів Московського Патріархату канонізувати о. Гавриїла Костельника

До політичної канонізації 19-20 вересня 2008 р. у Львові в готелі «Супутник» Московський Патріархат провів міжнародну конференцію «Історико-богословська і культурологічна спадщина протопресвітера о. д-ра Гавриїла Костельника», на якій Львівський Архієпископ Августин Маркевич повідомив, що півтора року тому за благословенням Митрополита Сабодана розпочато збір документів з метою канонізації о. Г. Костельника.

На конференції було презентовано збірник «Протопресвітер Гавриїл Костельник. Вибрані твори». Відбулась презентація веб-сайту www. kostelnik.org.ua. Привертає увагу селективний підбір матеріалів збірника й інтернет-проекту: відсутні філософські праці та статті Г. Костельника. На самій конференції не було сказано жодного слова про філософські погляди Г. Костельника, і зрозуміло, чому. Для Московського Патріархату Г. Костельник насправді не святий мученик за торжество православія, а вибуховий пристрій сповільненої дії.

УГКЦ у полоні совєтської історіографії

Після подій 1946 року совєтська історіографія, аби приховати репресивний, чисто політичний характер «львівського псевдособору», розпочала активне представлення особи Г. Котельника як ортодоксального православного. Наголошувалось, що Костельник упродовж всього життя «тяжів до православ’я», а «Львівський псевдособор» став логічним завершенням усього творчого шляху цього ієрея. Мусимо віддати належне совєтській історіографії та визнати власну поразку. Їм таки вдалось закріпити status quo стосовно цих питань. Греко-католики якщо щось і пишуть про Г. Костельника, то лише в рамках «львівського псевдособору» та подальших подій, пов’язаних із переслідуванням та спробою ліквідації УГКЦ. Аргументація іноді виглядає просто комічно. Скажімо, о. Микола Пристай, який був особисто знайомий із Костельником і не помічав у ньому нічого православного, під впливом постійних тверджень про «православні симпатії» Костельника зумів пригадати один-єдиний сюжет, який міг би, на його думку, свідчити про схильність Костельника до православ’я: за часів німецької окупації Г. Костельник дозволив у Преображенській церкві православному єпископові та священикам відправити панахиду за Т. Шевченка.

Дослідник Іван Паславський за нових обставин послідовно розвиває сформовану в Інституті суспільних наук за радянських часів схему розуміння місця і ролі о. Кос- тельника в історії УГКЦ: «Отець д-р Г. Костельник у молодості грішив русофільством. Це його русофільство, притуплене українським національним зривом 1917-1921 рр., вийшло назовні після 1939 року. Уважний читач, ознайомившись із документами, що вийшли з-під пера О. Г. Костельника, особливо тими, що були ним писані не під диктовку спецслужб, а з власної ініціативи, так би мовити, з внутрішньої потреби, легко віднайде в них рецидиви старого галицького москофільства».

Важко зрозуміти, що мав на увазі Іван Паславський, коли писав про молодечі «русофільські гріхи» Г. Костельника. Якщо він і «грішив» якимось «фільством», то це було кроатофільство, адже він вважав себе наполовину хорватом і за життя опублікував три збірки поезії хорватською мовою. А в праці «Народна чи вселенська Церков?» (1922), тобто у праці, яка була написана «не під диктовку спецслужб, а з власної ініціативи», Г. Костельник стає в обороні догми непомильності та примату Папи: «Без того «дару непомильности» Христова церков могла би виродитись, зійти на манівці, а так ціле діло Христове пропало би… І папи, яко людські одиниці, не всі були похвальні; але се не диво? – ані оден з них за свою науку, де він виступав, яко голова церкви Христвої, не був осуджений, яко єретик».

Цікаво, що деякі священики, які були безпосередніми свідками невдалої спроби ліквідації УГКЦ й пережили переслідування та сибірські заслання, як, наприклад, о. Йосип Годунько, були стримані в оцінці діяльності Г. Костельника, вважаючи, що це справа майбутнього. Показовим є також факт, що і блаженної пам’яті Патріарх Йосип Сліпий (до війни в нього були трохи напружені стосунки з о. Г. Костельником), під час дискусій, які в Римі часто виникали між священиками довкола подій 1946 року, реагував доволі гостро: «Мовчіть, бо не знаєте, як це насправді було» (зі слів о. Рафаїла Турконяка).

Третій шлях

Останнім часом пожвавилось зацікавлення особою Г. Костельника з боку інтелектуальних кіл Львова і не лише. 9 вересня 2008 року в Музеї історії релігії відбулась презентація книги «Гавриїл Костельник. Ultra posse. Вибрані твори». Окрім Музею історії релігії, організаторами заходу були Львівське відділення Інституту археографії й джерелознавства НАНУ та Інститут україністики при Ужгородському Національному університеті. На відміну від клерикального заходу, організованого Московським Патріархатом, основну частину присутніх тут становили представники львівської інтелігенції, викладачі Львівського Національного університету імені 1. Франка, Львівського університету «Ставропігіон», управління у справах релігій та національностей справах релігій та національностей Львівської облдержадміністрації. На презентації мали слово особи, які особисто знали Г. Костельника: відомий перекладач та письменик Андрій Содомора, проф. Ярослав Дашкевич. Від греко-католицького Єпископату та духовенства, незважаючи на отримані запрошення, не прибув ніхто. Це свідчення того, що дослідження спадщини Г. Костельника виходить на новий, позацерковний рівень, що дасть можливість звільнитись від хворобливих конфесійних упереджень. упереджень. Водночас, це й тривожний знак, адже о. Г. Костельником почала цікавитись ліберально налаштована інтелігенція, якій глибоко байдуже до проблем примату, непомильності Папи та намірів Московського Патріархату канонізувати Костель- ника. Ліберальна інтелігенція самотужки вибудувала собі «екуменічний» тип духовності, в якій легко поєднується «Дев’ятниця до Божого милосердя», православний ісихазм, вчення про чакри та астральні мандрівки. Для прикладу подаю одну із цитат із цитат київської «дослідниці» Ліни Вежель, яка за своє «вагоме відкриття» отримала ступінь кандидата наук: «Навіть жертвуючи фізичним життям, Г. Костельник не раз пірнав у простори космосу, відчуваючи там абсолютний комфорт для душевних поривів, знаходячи саме там джерело натхнення й енергію поетичного лету. Він володів здатністю занурюватись у таємниці речей на тлі релігійних містифікацій, всеціло оправдував медитації, цій, всеціло оправдував медитації, опорти ясновидців. Коли на нього напливала космічна інформація, він, як засвідчували очевидці, полишав усі справи, віддаючись всеціло творчій стихії».

Шлях до модернізму

Якщо простежити розвиток філософського світогляду Г. Костельника, то впродовж життя він послідовно дотримувався напрямку релігійно-філософського модернізму, який досягнув апогею в останніх роках життя філософа. Найрадикальніші тези модерністичного характеру зафіксовані у працях «Зародкова душа. Генеза людської душі та її природа на підставі біологічних фактів» (1931), «Упадок релігії» (1942) та інших.

Висловлені Костельником у цих працях думки можна об’єднати у типово модерністичні тези: поділ релігій на фізикальні (атеїстичні) та надфізикальні (теїстичні). За основу поділу взято фізику – природничу науку, а не ставлення до Бога; життя – окремий рід енергії; душа – найвища форма енергії; на зміну панспіритуалізму прийшов паненергетизм; Бог створив лише перші душі людей; душа родженням може повторити свою природу, регенеруватися в цілості й то не одноразово (реінкарнація); жодна з наявних Церков не достосована до сучасного рівня природничих наук; греко-католики, якщо достосуються до сучасного рівня наукової свідомості, мають шанс витворити щось вище від православ’я і римо- католицизму; духовенство має відмовитись від кастовості, адже кастовість – це концепція примітивної душі, яка всюди бачить лише гострі розмежування; ні Св. Письмо не є непомильне, ні апостоли не були непомильні, ні Церква не є непомильна, ні Вселенські Собори не були непомильні. Непомильною є лише машина, а людина – не машина.

Маємо великі підстави твердити, що до участі в діяльності «ініціативної групи» Костельник приступив, перебуваючи на позиціях «радикального релігійно-філософського модернізму», а не «надмірного восточництва», «візантоманії», «зачарованості на Схід» та палкої любові до «московського православія», як це комусь би хотілося бачити. Саме з цих причин його творчість все більше приваблюватиме ліберально налаштовану інтелігенцію і відштовхуватиме консервативно налаштованих клерикалів московського штибу.

Філософія контрастів у політичних іграх

Коли йдеться про унію в його рідному краї, Бачці та на теренах Югославії, Костельник по-справжньому вболіває за її долю і високо цінить її значення. В листі до о. Михайла Мудрого (1934 р. ) Г. Костельник критикуватиме надто ревну «українізаторську» діяльність о. Фірака в Коцурі, бо вона, на його думку, «дуже пошкодить, тобто допоможе кацапо-православним». Костельник виводить надто тісну залежність віри від рівня національної свідомості: «Велике щастя, що ми в Югославії створили «Просвіту» та свою національну літературу, бо дотепер би вже вся наша інтеліґенція була б сербіїзована, і разом з тим відпала би від унії».

Що стосується «антикатолицької полеміки» Г. Костельника, то слід чітко відмежовувати, де він критикує католицькі догми з позиції віри, а де він виступає яко політик, що полемізує з політикою Польської держави та держави Ватикан, яку використовувала Польща для оборони своїх політичних інтересів. У цих питаннях Костельник політичний реаліст: «Майбутнє унії не залежить від самої унії, а від політики Риму (целібат на 50% вже зламав силу унії наразі в душах…) та політичних обставин».

Якщо до 1945 року Г. Костельник і виказував якісь «політичні симпатії до православія», то в процесі організації «Львівського псевдособору» його риторика змінюється з точністю до навпаки: до війни Г. Костельник критикував прояви латинізації у Греко-Католицькій Церкві; після переходу під юрисдикцію Московського Патріархату він починає закликати православних засвоїти адміністративну структуру Римської Церкви, запровадити читану Літургію, пообстригати бороди й довге волося, скасувати обрядові «лобзанія» та ряси з широчезними рукавами й узагалі звести до мінімуму всі зовнішні атрибути у священичому одязі, подаючи яко зразок одяг католицьких священиків у Європі та Америці.

Така поведінка Г. Костельника виглядаєдля нас щонайменше незрозумілою і непослідовною. Насправді, Костельника можна зрозуміти лише через призму його філософського світогляду, передовсім через його науку про контрасти. Костельник радить у мисленні завжди застосовувати «гігієну свідомості», тобто «пускати в рух контрасти». В одному з листів до Керестурського пароха Михайла Мудрого о. Гавриїл радить у церковних питаннях «мати два розуми, а не лише один». Іншими словами це означає: залежно від ситуації, яко контраст, підставляти то проорієнтальну, то проокцидентальну церковну парадиґму. Ці дві парадигми Г. Костельник постійно міняє, як дама рукавички, залежно від того, чи він говорить про Греко-Католицьку Церкву в Югославії, чи в Галичині; чи він веде мову про Греко-Католицьку Церкву під владою Польщі, чи під владою СРСР. Г. Костельник був церковно-політичним гравцем, який розігрував найбільш відповідну на даний момент карту. Адже Бог, на думку Костельника, не вимагає від людини «непомильності», для Бога важлива «тільки наша гра, наше змагання з загадковою темрявою, яка нас оточує». Тому Костельник закликає всі християнські Церкви «присмиріти» у своїй релігійній гордості, адже на теперішній час «нема єдино спасаючої Церкви, бо віра ні в одній Церкві не є наскрізь чиста і правдива».

Наші ж московські брати думають, наче Костельник після подій 1946 року раптом став мислити «чисто по-православному». Порівнюючи себе і єпископа Діонізія Няраді, Костельник пише: «Він жив створеними поняттями, а я сам творив собі поняття». У цій одній фразі подана вся духовна суть Костельника. Його канонізувати – означало 6 канонізувати «створені ним поняття», створений ним цілком неправославний світ. Якщо вдатися до порівнянь, то намагання Московського патріархату канонізувати Г. Костельника можна би порівняти із намаганням Католицької Церкви канонізувати Мартіна Лютера.

Олег Гірник – греко-католицький священик, народився 1968 р. у м. Львові. Філософію й теологію студіював в оо. Єзуїтів у Хорватії, де у 2002 р. запізнався з Христиною Поляк, донькою о. Г. Костельника. Відтоді під керівництвом проф. Ярослава Дашкевича займається дослідженням рукописної спадщини львівського філософа-модерніста. Олег Гірник є упорядником і автором статей збірника «Гавриїл Костельник. Ultra posse. Вибрані твори» (Ужгород, 2008).