25 лютого 2022 року я почав малювати воєнні плакати й одразу стикнувся з проблемою, вирішення якої шукаю донині. Припустимо, що мистецтво – це спосіб говорити. А плакати – це мистецтво, яке зазвичай говорить дуже спрямовано. У будь-якій розмові є той, хто говорить, те, що говориться, і той, до кого говориться. В лютому 2022-го я вирішив показати демократичному світові те, що неможливо пояснити словами, бо слова просто безсилі. Річ навіть не у мовних бар’єрах, а в тому, що це можна або пережити, або ні. Але волати потрібно. Принаймні, щоб не залишитись у пустелі наодинці. Томас Стернз Еліот казав: «Я покажу тобі жах у жмені праху». Тому я почав не розказувати словами, а показувати по-своєму: простими малюнками, використовуючи архетипи, християнську іконографію, давні символи та актуальні меми.
Проте не до кінця вирішеним залишається питання, хто саме говорить. Якщо я розповідаю про страждання і подвиги свого народу, то для іноземців моє ім’я означає таке саме «нічого», як і будь-яке інше. Адже всі ми є колективним «народ, якого правди сила…». Але ким є цей народ в очах тих, до кого говориться? Ким є цей народ у своїх власних очах? Які образи асоціюються з українцями? Не буде перебільшенням сказати, що жителі Ліверпуля чи Далласа можуть знати про українців хіба як про населення умовної території, де розташований Чорнобиль, звідки походять брати Клички, «русскій козак» Тарас Бульба і «русскій» борщ. Враховуючи це, миттєва ідентифікація українців у світі є проблемною. Найочевиднішим рішенням для комунікації зі світом є «зодягти» всіх у шаровари й вишиванки, дати в руки шаблі і «заселити» у хати-мазанки. Саме це й відбулось у перші місяці після повномасштабного вторгнення, коли такі образи найбільше поширювалися інтернетом і на акціях протесту. З одного боку, самобутність української етніки позитивно впливає на сам факт покращення пізнаваності України в світі. Тому, як показала практика, своєю простотою і яскравістю вони привертали увагу, а це є незамінним в агітації.
Проте другим боком медалі є те, що абсолютне домінування саме таких візуальних образів і майже повна відсутність глибших культурних наративів та культурних зав’язків із глобальним світом певним чином відчужує Україну, роблячи її ще більш далекою і незрозумілою, аніж це може здаватися середньостатистичним жителям США. Ці змісти, як своєрідні нашарування, деформують простоту й доступність основного повідомлення: заклику допомагати тим, що боронять демократію. Тут доцільно згадати проблему переживання чужого досвіду, яку розробляла Едіт Штайн. Виходячи з неї, співпереживання, тобто емпатія – це емоційний процес, виклик якого у сучасному світі є ускладненим. Перебільшуючи, можна сказати, що проблеми жителів планети Аракіс є такими, що можуть викликати емоції1. Проте ці емоції можуть стати реальною і стабільною рушійною силою для реальних дій лише тоді, коли людство доставлятиме меланж на Землю. Іншими словами, можна назвати два фактори, які є найважливішими у створенні плакатів і комунікації з рештою світу загалом, – «зрозумілість»/«близькість»/ «знайомість»/«присутність» українців та їхніх проблем, а також практичний інтерес тих, що можуть допомогти.
У цьому світлі гегемонія псевдоетнічного кітчу, нерозривний змістовий ряд «Україна – картонне село XVIII століття» не є найбільш корисною. Тим більше що значна частина населення західних демократій без перебільшення вперше чує про Україну. І, як показує практика, шароварщина буквально наводить на думку, наче ми живемо тільки в селах, їздимо на конях, не чули про появу електричного світла і права людини. А противник, натомість, століттями намагається довести, що Росія – могутня наддержава Достоєвського, Большого театру, виняткової духовності та інтелекту, високої культури та «тонкої слов’янської душі». Не кажучи про те, що практичне зацікавлення в дружбі з Росією для багатьох більш ніж очевидне, навіть попри санкції.
У 2023 році я спілкувався з бельгійцем, який місяць прожив у Львові як учасник волонтерської програми. Чоловік розказував, що Україна йому подобається, бо тут красиві поля і люди-хлібороби. На цьому його знання вичерпувалися. Ця людина є однією з багатьох іноземців, які складають враження про Україну лише за стереотипами і тим, що самі українці розповідають про себе. Тому я спитав у себе, як часто особисто я розказував іноземцям про доступну й високоякісну українську стоматологію і медицину, про розвинену IT-сферу, одне з найнижчих місць у Європі за рівнем ксенофобії та расизму, свободу самовираження і соціальних протестів навіть у воєнний час, сферу послуг, кращу, ніж у багатьох країнах ЄС, вкрай низький рівень збройних пограбувань у громадських місцях, сучасну урбаністику, а також те, що в нас релігійність і толерантність – не обов’язково антоніми? Відверто кажучи, багато іноземців, з якими я спілкувався, впевнені, що Україна діаметрально протилежна. І ці стереотипи шароварщиною не спростовуються, а лише надають їй національного колориту. Тим більше що вона як явище була сконструйована російськими імперіалістами ще у XIX столітті, щоби переконати самих українців, що вони – романтична провінція бутафорних селян, які не мають ні культурних еліт, ні шляхетства, ні навіть міщанства. Переконати, що ми лише «молодші брати», які завжди позаду і не можуть бути суб’єктом. Важливо зазначити: я говорю саме про шароварщину і псевдоетнічний дешевий кітч. Його українці самі масово розповсюджують по всьому світу, наче наслідуючи традиції бутафорних потьомкінських сіл, підміняючи ними справжню історичну спадщину. Перефразовуючи Ролана Барта, «карикатура на рабів не допоможе у революції проти катів». Проте й автентика, на мою думку, не може бути винятково комунікаційною домінантою, враховуючи проблему «відчуження» українців. Для прикладу, США асоціюються не тільки з ковбоями, а Франція з тамплієрами. Натомість Україна на міжнародній арені наче цілеспрямовано позиціонується лише як «країна-вишиванка» незалежно від доцільності. Прикладом цього є, зокрема, архітектурний дизайн українського павільйону на виставці «Експо 2020» у Дубаї.
На основі своїх суб’єктивних спостережень можу сказати, що в 2024 році Україна наблизилася до стану інформаційного вакууму, а подекуди навіть до неприязні й токсичності. Ці настрої культивуються передусім кремлівською пропагандою і самими симпатиками Росії в світі. Проте варто розуміти, що, з одного боку, населення демократичних країн вкрай змучилося від асоціативного ряду «Україна-Війна» й допомоги нам загалом, а з другого, нами не були запропоновані глобальні альтернативи. Як на мене, українці просто не звикли спілкуватися з усім світом, цікавитися світом як активні його члени. А світ має свої реальні потреби і багато невирішених політичних і соціальних проблем. Мовою маркетингу – це болі клієнтів. Тому найактуальнішим видається репрезентація того, що українці – це сучасна політична нація, яка є важливою частиною західної цивілізації і має що запропонувати реальному світу: технології, інновації, цінності та практичне втілення прав і свобод, взаєморозуміння між різними соціальними групами і активна розбудова власної державності, попри воєнний стан і відсутність сотень років самостійного державотворення. І, звісно, в нас є одна з найбільш досвідчених армій світу, яка щоденно чинить неймовірний подвиг, щоб самі українці і всі ці речі продовжували існувати. Тобто ми не лише можемо, але просто зараз є корисними й незамінними. Ці достоїнства – це лише верхівка айсберга, усвідомлення чого прийшло до мене після подорожей по ЄС, а також зі слів людей, які роками живуть за кордоном. Недарма існує поширений в інтернеті жарт про те, що, попри страх смерті, українські біженці все одно на кілька днів їдуть в Україну, щоби відвідати стоматолога чи лікаря.
Повертаючись до лінгвістичної тріади будь-якого мовлення– «той, хто говорить», «те, що говориться», «той, до кого говориться», маємо зрозуміти, до кого говоримо, а також те, як наша боротьба і саме існування може помітно розв’язати їхні проблеми. Адже, як не дивно, саме слово «емпатія» українською – це буквально співчуття, тобто процес принципово взаємний. Тому, щоб нас знову почули, треба почути тих, до кого ми звертаємося. Просто варто прийняти факт, що, як казав Алексіс де Токвіль, «Америка – країна, де найменше читають Декарта, але найкраще йому слідують. Кожен, отже, наглухо закривається в собі і з цієї позиції намагається судити про світ».
Рішенням для мене є, по-перше, комунікація згаданих вище достоїнств сучасної України, а також «багатоголосся» – розділення і спрямування наративів відповідно до різних цільових аудиторій, для яких певні повідомлення є суттєво ближчими, фаховішими, а тому можуть спричиняти емоційний відклик. Іншими словами, коли стоматолог говорить про Україну не лише як людина, але й як стоматолог, то таке повідомлення є більш щирим, доступним і зрозумілим. Причому це корисно навіть тоді, коли різні голоси можуть дещо суперечити один одному. В світлі сказаного можна порівняти російський наратив про «…внє політікі». Наприклад, коли російський спортсмен виступає на міжнародних змаганнях, то своєю присутністю доводить успішність Росії, яка таким чином відділяє себе від асоціативного ряду масових убивств і нарощує низку спортивних успіхів. Спілкуванням з іноземцями він показує «людське обличчя» Росії. Реципієнт бачить, що цей спортсмен не має за плечима кулемета, а руки його не є по лікті в крові. Тому починає відчувати до нього симпатію, а отже, співчуття його потребі зняти санкції. А кокошники і самовари – це вже кітч, який лише додає колоритності, піднімаючи емоційний відклик.
Важко сказати, наскільки усвідомленим у цій проблемі я був у лютому 2022 року, коли починав малювати воєнні плакати. Мабуть, усвідомлення зводилося до розуміння того, що ми Terra Incognita, тому все, що буде сказане, і стане в очах іноземців уявною Україною. В цьому сенсі буквально розуміються слова Клода Леві-Строса «…символи реальніші від представлених ними речей. Означаючі випереджують означуваних і визначають їх». Репрезентацію української нації через призму духовності я спершу обрав радше через власний досвід у сфері сакрального мистецтва. Ключовим для мене стало репрезентувати події та образи не прямо як документаліст, а за допомогою образотворення: релігійних, міфологічних, літературних аналогій, метафор, покликань на загальновідомі мистецькі твори й застосування всіх можливих культурних зв’язків, що вибудовують місточки між українським і західним мистецтвом. Згодом я почав отримувати коментарі, а також інсайди, тому люди, до яких говорю, ставали менш уявними. Я зрозумів, що традиційна і в певному сенсі ліберальна релігійність – одна з не названих вище чеснот України. Це один із тих феноменів, які відповідають на болі консервативної частини американського суспільства.
Наша віра – це не лише застосування релігійних практик. Вона є чимось набагато глибшим, своєрідною часточкою менталітету, яка в кожен кризовий період змушує колективну Кайдашеву сім’ю повірити одне в одного і люто боронити власний дім і кляту грушу від зовнішньої загрози. Гадаю, це і є практичне втілення заповіді любити одне одного. Заповіді, яка заміняє егоїзм співчуттям і співтворінням. Бо хто ж іще? Важливим є те, що російські пропагандисти послідовно «опрацьовують» західну консервативну аудиторію, зокрема, наративом, що саме Росія є останньою цитаделлю духовності й традиційних цінностей, а Україна – це водночас безбожники, фашисти, сіоністи, ліволіберали і багато чого іншого, що для вибраних вух звучить голосно, страшно і некрасиво. На жаль, більшість цієї аудиторії, зокрема трампісти, цілковито повірила.
Я досліджую українське сакральне мистецтво і переконаний, що воно є невід’ємною частиною світового. Отже, воно є не лише самобутнім, а й відображає розвиток європейської культури. Тому як основні виражальні засоби я вибрав ті, що є характерними для українського іконопису і певною мірою християнської культури загалом. Щораз помітнішою в західному світі є криза віри, яка відображається в суттєвому спаді популярності традиційного християнства у Європі та США. Тому розуміння багатьох релігійних образів деградувало до умовної знаковості, секуляризації чи обростання негативними конотаціями. Наприклад, «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі стала частиною масової культури і може розглядатися не як святиня, а як мем. Тому природним є її різноманітне перегравання. Позитивом тут є те, що окремі іконографічні образи залишаються до певної міри пізнаваними як через суттєвий вплив на історію європейського мистецтва, так і через те, що основна їхня частина базується на архетипах – базових образах. Перевагою останніх є те, що вони зчитуються попри спотворення, зумовлені релігійними, культурними чи лінгвістичними відмінностями.
Використання християнської іконографії в плакатах має ще одну користь: працює на ознайомлення з тисячолітньою українською традицією, яка таким чином вкрапленнями проникає у пов’язаний із Україною асоціативний ряд. Проте звернення до сакрального мистецтва має свою складність. На мою думку, традиційні ікони як візуальні коди можна назвати явищем украй інтенсивним: майже незалежно від того, коли і де була створена ікона, вона буде концентровано промовляти про релігію, а згодом – про національну, ідеологічну, часову чи будь-яку іншу належність художника, бо все це лише конотації. В цьому сенсі іконопис можна назвати яскравим втіленням фрази Маршалла Маклуена: «Медіа – це повідомлення». Але якщо іконографія виступає в ролі засобу репрезентації актуальних викликів української нації, тоді її можна розглядати як знак або систему знаків, яка веде до заданого десигнату, тобто змісту, концепту, ідеї. Тому така система не може означати саму себе, окрім випадків, коли набуває ознак симулякру. Тому, щоб іконографія залишалася засобом агітації допомоги Україні, а не релігійності, її використання має бути обумовлене конкретним завданням і обмежене певними контекстами. Іншими словами, коли ми говоримо за допомогою ікони, має бути зрозуміло, що ми говоримо не про ікону, а про те, про що ікона сама собою не говорить.
Через це суттєвою є межа між використанням сакральної спадщини як комунікативного засобу і створенням «воєнних» ікон. Залежно від цільової групи останні можуть мати неоднозначну реакцію і призводити до негативних відкликів. Як прояви релігійного фундаменталізму, з одного боку, і як богохульство – з другого. Цікавим прикладом є глорифікація і сакралізація війни та геноциду, яка спостерігається в росіян. Відомі випадки створення православних ікон із зображенням Сталіна чи інших воєнних злочинців у ролі святих і достойників. Для багатьох українців може бути очевидною різниця між такими творами і, наприклад, традиційним зображанням українських діячів на іконі «Покров Пресвятої Богородиці». Проте з погляду іноземців, зокрема тих, яких позиціонують як «позаполітичних», різницю пояснити стає суттєво важче.
Враховуючи вибрану цільову аудиторію і поставлені завдання, мені видається найбільш дієвим не «зодягати» українців у хітони замість шароварів і зображати солдатів у образі святого Георгія, а показувати саме сучасних людей, які на перший погляд нічим не відрізняються від будь-якого європейця. Людей, які живуть у країні, де є і поля соняшнику, і хмарочоси, і метро, і високоякісна медицина. Проявляти ідентичність українців не так у їхніх зовнішніх рисах, як у тому, як вони репрезентуються.
Тому я вдаюся до композиційних, стилістичних та інших образотворчих прийомів іконопису. Але не до всього іконопису в його повноті, адже в протилежному разі змісти змістяться із актуальних на «позачасові» – релігійні. Перевагою такого підходу є те, що, на відміну від фотографії, виражальні засоби дозволяють зосередити увагу глядача на найважливішому, переводячи закони природи в умовності, які можна модифікувати. Це, наприклад, перцептивна перспектива – вибіркове поєднання лінійної, зворотної та паралельної перспектив, метою якого є зосередження на перцепції (сприйнятті того, що зображується, виділення елементів композиції за пріоритетністю). Так площина твору відображає сакральний простір, і дія, яка в ньому відбувається, набуває статусу особливо важливої. Стиль, що відсилає як до традиційного іконопису, так і до народної графіки, зокрема дереворитів, покликаний зосереджувати увагу на зображуваному, а не на анатомічній достовірності й натуралістичності. Важливо те, що він є «індульгенцією» на зображання брутальних сцен так, щоби такий малюнок не був заблокований у соціальних мережах. Також це своєрідне продовження традицій українського сакрального мистецтва, яке тою чи іншою мірою завжди відображало дух часу. Ідеалізація образу Захисника та «розлюднення» окупанта є частим засобом не лише для іконопису, а й для класичного мистецтва. Цей прийом тим більше доцільний у випадку «наївного» стилю. Прямі цитати на всесвітньо відомі твори також є дієвим засобом, адже таким чином закладене в плакаті повідомлення підсилюється контекстом «готових» пізнаваних змістів, а також буквально вносить українську культуру в контекст світової. Переплетення релігійних сцен і сучасних реалій часто супроводжується цитатами з літургії чи Святого Письма. Це спрямоване на емоційний відклик воцерковлених людей, а також відображає прагнення показати, що війна – більше, ніж політика.
У ключі промовляння до конкретної цільової аудиторії, а також звернення до європейських традицій доцільно згадати проєкт Arcana Belli, який наразі є ключовим у циклі воєнних плакатів. Це цикл творів, композиції яких інтерпретують класичні карти Таро Райдера-Вейта у виконанні Памели Сміт 1910 року. Як і у випадку «іконних» плакатів, ці твори найперше спрямовані не на релігійне вшанування, містичні практики чи будь-що інше. Абсолютним пріоритетом тут є розповісти про Україну за допомогою іконографії Таро: системи знаків і образів, які можуть бути зчитані в будь-якому куточку світу. Тому для мене Таро – це своєрідна мова змістів, сформована європейською цивілізацією, яка в прагненні розповісти про майбутнє найбільше розповіла про саму себе. Отже, таким чином російсько-українська війна вноситься у світовий культурний контекст, створюючи асоціативні зв’язки. Наприклад, «Четвірка мечів» – це український воїн, який спить перед битвою у бліндажі, що є алюзією на іконографію «Недремне око». «Справедливість» – це українська Феміда, що захищає сиріт і карає окупантів, а також є алюзією на Архистратига Михаїла. «Туз чаш» – це український Герой, що нарешті повернувся додому. А «Дев’ятка чаш» – це Переможець, тобто українець. Так речі, до болю знайомі українцям, набувають рис архетипів, які маніфестують чіткий зв’язок із світовою культурою. Отже, цей проєкт відображає згадане раніше прагнення говорити до конкретної цільової аудиторії, яка сприймає радше ті змісти, які їй знайомі, а не загальні заклики про допомогу. Іншими словами, Таро – це ще один спосіб нагадати і пояснити Україну.
Окремий важливий наратив – це розповідь про успіхи. Світ уже втомився від зображень геноциду, ракетних атак по лікарнях, школах та багатоквартирних будинках. Такі зображення просто не сприймаються й асоціюються радше не з тим, що Росія – це зло, а з тим, що Україна – це зона бойових дій, а український народ безсилий. Тому спеціально для сторінки американського журналіста Джо Ліндслі я створюю окремий цикл плакатів та анімаційних фільмів, стилізованих під середньовічну європейську мініатюру. У них показані ті успіхи, які українська армія робить у протистоянні з «другою армією світу». Гасло «У нас виходить воювати» – це те, що багато українців встигли забути. Це те, що мотивує західних партнерів давати нам більше зброї й допомоги. Це те, що сама російська пропагандистська машина щосили намагається знівелювати і перекрити буквально будь-чим. Середньовічна мініатюра на перший погляд цілком перекреслює те, про що мовилося на початку. Власне, воно так і є, але не зовсім. Звісно, можна закинути, що такі зображення показують, що «Україна – це країна темного Середньовіччя у XXI столітті», проте в цих роботах «костюмованість» сплітається із сучасністю, а середньовічними показують усіх: українців, американських конгресменів, європейських міністрів і «орків» – демонізованих істот, позбавлених людяності. І українці тут постають в образах благородних лицарів.
Як відомо з TikTok-мему 2023 року, більшість, якщо не всі, чоловіків регулярно думають про Римську імперію. Роздуми та мрії про лицарство, хрестоносців і сяючі мечі – аналогічний феномен. Адже лицарі є предметом мрій і ностальгії населення Європи та Нового світу ще від XIX століття, коли лицарство вже давно не існувало. За Жаном Бодріяром, «коли реальне більше не є тим, чим воно було, ностальгія присвоює собі всі його значення». Відповідно образи, що втілюють благородність, відданість і незламність, є тими цінностями, за якими ностальгують у західному світі, через що й виник жанр фентезі. Тому, щоб показати, що українці є благородними, мужністю і вірою надихають, а також воюють буквально проти зла, резонно показувати це саме в образах уявного Середньовіччя. Важливим є те, що, на відміну від найрізноманітнішої пропаганди XX століття, в якій лицарство часто використовувалося, ці роботи мають іронічний тон і щиру вертепну «кривенькість», що позбавляє їх пафосу і «зближає» до глядача.
Врешті, питання «до кого говориться» насправді має дуже просту відповідь. Звісно, можна думати, що ми говоримо до далекобійника з Канзасу, таксиста із Квебеку, стюардеси, яка пролітає над Тихим океаном. Так, ми говоримо, і мабуть, хтось із них таки почує, хоч і по-своєму. Але насправді ми говоримо до тих, що завтра успадкують наш дім. Саме вони є тими, заради кого майорять прапори на відремонтованому «корчі» й на Марсовому полі, заради кого збирають на «Мавік» і заради кого це все має сенс. Спілкуватися з майбутнім поколінням завжди тяжко, тим більше коли говориш у невідоме. Однак, гадаю, вони почують і все зрозуміють. Будуть готовими, будуть разом і не стануть ще одним поколінням, яке вчиться на власних помилках.
#NEIVANMADE художник, ілюстратор, доктор філософії