Микола Галів

До питання спільних святкувань 1000-річчя Хрещення Руси-України

Порушена проблема належить до найбільше актуальних українських проблем під сучасну пору. Знаємо, що 1000-річчя християнства на Батьківщині не будуть відзначати ні Українська Православна Церква, ні Українська Католицька Церква, бо обидві – фактично зліквідовані. Всі святкування буде переводити за вказівками комуністичних вождів Кремля Московська Православна Церква. Вся древня історія Київської Руси буде приписана Росії. Про те, що так буде, немає найменшого сумніву, і ми на це не матимемо найменьшого впливу. Під цим оглядом не інакше це питання розглядають керівні чинники Російської Православної Церкви усіх юрисдикцій тут, на еміграції. Варто, щоб не тільки православні українці, але також й католики хоч трохи запізнались з підготовкою до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України Російської Православної Церкви, а зокрема з їх літературою з церковною проблематикою, яку видає Семінарія св. Володимира на англійській мові. На жаль, факти в цій літературі далекі від правди. Нещастя в тому, що ми на це мало звертаємо увагу і не бачимо, як полиці різних бібліотек заповнюються російською літературою, у якій місця як для Української Православної Церкви, так і для Української католицької Церкви немає. Беручи до уваги такий загальний стан, ми повинні взятись спільними силами і належно відзначити 1000-річчя християнства в Україні. Це завдання нас всіх. В цьому напрямі ми повинні шукати те, що нас лучить, а не навпаки. Вже був час, щоб припинити всякі антагонізми на церковному полі. На жаль, під тим оглядом деякі православні, як і католики залишились у пелюшках минулого і не спроможні з них вирватись. Звичайно, така ситуація дуже на руку нашому північному сусідові. Чи ми щось робимо в цій справі?

Сьогодні не йдеться про те, хто кращий – православний українець чи католик-українець, бо це тепер не є на часі. Ми про це повинні, хоч на цей час, до святкувань, забути. Нашу увагу ми повинні звернути на те, що українська християнська спадщина Київської Руси-України повністю загарбована північним сусідом – Москвою. Якщо ми цього не бачимо, то це прикро і боляче. Це вже нам показували на американській телевізії, про що була згадка у вересневому числі нашого журнала. Хто хоч пробував у цьому напрямі щось зробити? Маємо завзятих оборонців православ’я, католицтва, різних репрезентантів і амбасадорів, але в обороні християнської спадщини Київської Руси-України, за винятком кількох листів, ніхто більше нічого не зробив. Нашим спільним обов’язком – православних, католиків і євангеликів – є не тільки боронити, але й відвойовувати нашу християнську спадщину. Для цього є добра нагода – святкування ювілею 1000-річчя християнства в Україні. Цю нагоду ми повинні спільно й всебічно використати, себто приготуватись до спільного й гідного відзначення. Це відзначення не повинно полягати тільки на спільних молитвах, академіях, але також на виданні джерельних праць, які мали б говорити правду про християнську Україну. Слід підкреслити, що вже не багато залишилось часу до 1000-річчя хрещення Руси-України – всього п’ять років. На жаль, дотепер нічого конкретного не запляновано, і тим самим, як нам відомо, нічого не робиться. Мабуть, немає ще нічого навіть у пелюшках?

Витяги з двох статей Миколи Галіва: «До питання спільних святкувань 1000-річчя Хрещення Руси-України» (Патріярхат №7-8 (151-152), 1983) та «Наголошуймо 1000-ліття Християнства, а не Православ’я, Католицизм чи Протестантизм» (Патріярхат №10 (154) 1983)

Дозвольте мені з особливою приємністю привітати отця Івана Музичку з його патріяршим віком як виняткового робітника у Божому винограднику і одного з найближчого оточення Патріярха Йосифа. Перепрошую, що вчасно недоглянув і не привітав на порозі патріяршого віку, себто у дев’ятдесят літ. Але хочу зробити це зараз.

Роки отця Івана є тільки особливою нагодою для того, щоб розказати, наголосити, підкреслити його маловідому, незрівнянно велику працю, яку він довершив для розвитку і росту УКЦеркви спершу у Великій Британії, а згодом у Римі, будучи одним із членів Львівського крилосу.

Звичайно, і я грішний, бо мені належало, як колишньому редакторові журналу «Патріярхат», з приводу ювілею привітати отця Івана і сказати щире спасибі за довголітню співпрацю. Це були довгі-довгі роки справді нелегкої і водночас конечно потрібної вагомої співпраці. Отець Іван у ті часи своїми глибоко вдумливими статтями допоміг журналу «Патріярхат» ставати твердо на ноги – здобувати право громадянства. Допомагав утверджувати динамічну ідею Блаженнішого Йосифа, кардинала Сліпого про піднесення помісної Української Като‑ лицької Церкви до гідности патріярхату.

До речі, варто нагадати, що в той час слово «патріярхат» УКЦ в римських колах, та й серед наших владик, рівнялось майже з анатемою. Правда, сьогодні про це, себто про патріярхат УКЦ, навіть у ватиканських колах вже можна не тільки говорити, але й дискутувати. Це сприймається нормально, без гримаси. Під сучасну пору всі владики УКЦеркви в Україні та діяспорі поминають главу УКЦ Патріярхом, згідно із Завіщанням Патріярха Йосифа, в якому він сказав: «Але наш патріярхат ми вже маємо!» Це великий поступ порівняно з недавнім минулим.

На жаль, постання і формування ідеї патріярхату УКЦеркви було нелегкою і довгою дорогою, в яку отець Іван Музичка без вагань активно включився і діяв.

До речі Другий Ватиканський собор на своєму форумі стверджував, що Католицькі Церкви східного обряду найбільше втішаються патріяршим правлінням і тому прийняли постанову, щоби у Католицьких Церквах східного обряду створити нові патріярхати там, де зайде для цього потреба. УКЦ є однією з найбільших Східних Церков, яка не мала цієї гідности.

Передусім слід хоч для уявного портрета Ювіляра – отця-митрата, доктора Івана Музички – подати кілька біографічних даних. Він прийшов на світ 15 листопада 1921 року в селі Пукові, колишнього Рогатинського повіту, що на Івано-Франківщині, в убогій селянській родині. Син села. У родині було четверо синів і дочка. Іван був найстарший.

Звичайно, батьки дали дітям глибоке родинне і релігійне виховання. Далі життя минало за батьківськими молитвами і Божим благосло‑ венням. Батько Івана – колишній український січовий стрілець. Троє синів пішли слідами батька, себто стали вояками Української дивізії «Галичина», щоб здобути військові знання. Два старші сини, Іван і Василь, стали членами дивізії ще перед боєм під Бродами, а третій син Степан поступив туди, коли більшовицька армія вже сунула на Галичи‑ ну. На жаль, брат Василь загинув у бою під Бродами.

Народну освіту Іван завершив у рідному селі. Крім батьківської хати і школи, на світоглядне формування Івана мали вагомий вплив проповіді пароха Василя Соловія. Іван товаришував з його синами. Ще з дитячих років мріяв стати священиком. Вже у діточих забавах (коли мав 5-6 років) накладав на себе мамин фартух як фелон і відправляв похорон забитих горобчиків, киці, граючи ролю священика.

До речі, з біографії Папи Івана Павла ІІ пригадується такий самий епізод: ще юнаком він одягав мамину сукню і діяв як священик.

В юнацькі роки Іван щонеділі з молитовником у руці, який купив йому батько, був у церкві і в окремому гурті співав зі своїми однолітками. Товариші все питали Івана, скільки ще сторінок лишилось до кінця служби, і хитали головами: так багато… Вже у той час він був заавансований у релігійних питаннях і знав мелодії тропарів, що послужило його товаришам прозивати Івана з польської «єґомосьцьом», себто священиком.

Згідно з розповіддю отця Івана, ще будучи в народній школі він висловив батькові своє бажання стати священиком. Батько не заперечував, але сказав, що для цього треба вчитись у гімназії, а це коштує грошей. Де їх узяти? Що означало: ні, забудь!

Іван належав до здібних, розвинених учнів і мав музичний хист. Все це разом вимощувало йому шлях. При допомозі стипендії Кооперативи Центросоюзу, а згодом стипендії Івана Тиктора вступив на навчання до гімназії «Рідна школа» у Рогатині. Середню освіту закінчив у 1941 році радянською десятиліткою.

Слід наголосити, що Іван Музичка належав до генерації, яка виростала, світоглядно виховувалась і формувалась після програних українських визвольних змагань на основі домінуючого інтегрального донцовського націоналізму, перебравши естафету боротьби за українську незалежність. На той час у Західній Европі народжува‑ лись і поширювались світоглядно-ідеологічні формації – фашизм, націоналізм, націонал-соціялізм, соціялізм, комунізм та інші «-ізми». У цьому ключі діяла Українська Військова Організація (УВО), але для молоді найбільш привабливим був націоналізм, себто Організація Українських Націоналістів (ОУН). Іван Музичка був один з її активних членів з часів першої совєтської окупації в 1939 – 1941 роках. Восени 1941 року закінчилася розчаруванням його “революційна» участь в ОУН, яка розкололась на ворожі дві частини, і в тому поділі він не хотів брати участі.

У Львові, у вересні 1941-го, відкрилась богословська семінарія. Отець Соловій покликав і сказав Іванові: «Семінарія відкрита, збирайся і зголосися». За намовою, допомогою і відповідним супровідним листом отця-пароха Василя Соловія Іван Музичка рішився вступити до духовної семінарії на студії. По-батьківськи, як звичайно, прийняв його Князь нашої Церкви Митрополит Андрей і сказав йому в цій справі звернутись до отця-ректора Йосифа Сліпого. Тут була інша мова. Отець-ректор Йосиф переглянув приписані документи і сказав, що для того ще треба привезти міхи борошна, бараболі, круп, товщу і т. д. Така у той час була заплата. На жаль з «міхами» не вийшло, бо батьки не були спроможні, і Музичка повернув з жалем та розчаруванням до свого Пукова…

Після короткого учительського курсу став учителем початкової школи в своєму селі. В скорому часі його перевели до «школи вправ» при учительській семінарії у будинку гімназії в Рогатині, якою керував відомий педагог – доктор Кость Кисілевський. Школа потребувала учителя теорії музики, гри на скрипці й диригента хору. Ця позиція дісталась Іванові Музичці. На цьому становищі довго не задержався, бо вже у 1943-му зголосився, як уже згадано, до Української дивізії «Галичина».

Як про це згадує сам отець Іван, навесні 1943 року німці несподівано погодились створити дивізію «Галичина». Її ентузіястом у Рогатині був професор Микола Угрин-Безгрішний, колишній український січовий стрілець. У дивізії «Галичина» Безгрішний бачив чергову військову формацію, колишніх «усусів», але німцям не про те йшлося… Угрин як поет написав «Марш дивізії» і доручив Іванові Музичці покласти його на ноти. Доктор Борис Кудрик, який був частим гостем отця Соловія у Пукові, потвердив цей марш. Музичка під впливом Угрина став вояком УД «Галичина», восени 1943-го у Гайделяґрі пройшов рекрутський вишкіл та був призначений до дивізійної оркестри. Але через недомагання мусів покинути оркестр і водночас переклясифікуватись.

У Нойгамері пройшов санітарний вишкіл і був призначений до санітарної сотні та української диві‑зійної лікарні, що знаходилась біля міста Зіліна у Словаччині, директором якої був німець доктор Фрог. Були й українські лікарі, з-поміж яких відзначався доктор Лемішка. Так Іван Музичка пройшов «дивізійну епопею» до кінця з неперебійною думкою, бажанням стати священиком. Його військова карієра закінчилась у англійському полоні в Італії – Ріміні.

Відомо, що завдяки старанням Апостольського візитатора владики Івана Бучка Українська дивізія була врятована від примусової репатріяції на «родіну». Українські отці з Рима відвідали українських полонених у Ріміні. Тоді й блиснула іскра надії, що може здійснитись душевна мрія поступити на студії до духовної семінарії в Римі. Так і сталося – 27 зголошених полонених на студії богослов’я були у листопаді 1945 року звільнені з полону, і англійські вояки своїми машинами перевезли їх до Української колегії святого Йосафата у Римі.

Так непохитна мрія, безпере‑ бійне бажання Івана Музички бути священиком стали дійсністю. Завершив студії богослов’я докторатом. У травні 1951 року був рукоположений владикою Іваном Бучком на священика. Це була найбільша радість – воскресіння у його житті.

Слід підкреслити, наголосити, що священик – це не професія, це неохопне служіння у Господньому винограднику, віддаючи свої послуги довіреній пастві для її спасіння. Це є та Божа глибина, широта і безконечність у людському бутті. Так і не інакше сприймав, сприймає і в такому дусі безперебійно діє отець-доктор Іван Музичка.

Восени 1953 року він одержав призначення на душпастирську працю в Англії. На цьому становищі отець Іван із особливою відданістю та посвятою священнодіяв до 1975-го. Приходилося не без труднощів, але він їх успішно долав.

9 лютого 1963 року Митрополит Києво-Галицький Блаженніший Йосиф понад усякі сподівання з’явився на волі, у центрі християнства – вічному місті Римі. Він відкрив нову сторінку в історії Української Католицької Церкви. Блаженніший Йосиф скористався соборовою постановою про створення нових патріярхатів для Східних Церков і в Другого Ватиканського Собору висунув прохання, щоб УКЦеркву, яка є одною з найбільших Східних Церков, піднести до гідности патріярхату.

Але ця ідея не вкладалась у ватиканську «ostpolitik». На цьому тлі стався поділ у нашій Церкві. Українські владики за незначними винятками піддержували позицію Конгрегації Східних Церков, себто відому «ostpolitik». У більшості священики і переважно миряни піддержували позицію Блаженнішого Йосифа. У тій ситуації отець Іван Музичка, який уже був пов’язаний із Блаженнішим, будучи залученим до праці в Українському католицькому університеті, звичайно ж, підтримав ідею Йосифа Сліпого.

На жаль, екзарх УКЦ у Великій Британії Августин Горняк, ЧСВВ, був одним із трьох владик, які відмовилися підписати спільний лист-прохання до Папи Павла VІ піднести УКЦеркву до гідности патріярхату. З приводу цього на теренах Великої Британії виник конфлікт. Переважна більшість мирян і частково священики поставились проти владики Августина. Отець Іван був один із них, внаслідок чого єпископ Горняк позбавив його парафії. На вимогу владики Східна Конгрегація без фактичної причини суспендувала отця Івана Музичку. На запитання, що йому робити, Патріярх Йосиф сказав ігнорувати.

І як тільки префектом Східної Конгрегації став кардинал Владислав Рубін, мати якого була українкою і який був особистим приятелем отця Івана зі студій (бо він також військовик із корпусу Андерса), Патріярх Йосиф звернувся до нього з офіційним листом у справі суспенди отця Музички. До двадцяти чотирьох годин суспенда була знята.

Блаженніший Йосиф, беручи отця Івана на працю до Рима, до‑ бре знав його спроможності. Але отець Музичка підкреслює, що для праці в Римі не був готовий. Переконано вірю, що це говорить його скромність, не більше. На мою думку, побут отця Івана у Римі, при його кмітливості та працьовитості, поглибив знання під різними, не тільки богословськими, але й соціяльно-культурними і політичними аспектами. Його незрівнянно великий вклад праці у Римі, де він по сьогодні працює, є протилежним до ним сказаного.

Маючи нагоду спостерігати працю отця Івана, як вище сказано, друкувати його глибоко вдумливі статті в журналі «Патріярхат» і без‑ перебійно листуватись з ним по сьо‑ годні, можу з приємністю сказати, що він належить до особливих, виняткових священиків. Посідає широке знання не тільки з богослов’я, але й в інших дисциплінах, зокрема й культурологічно-політичному вимірі української науки. З отцем Іваном можна приємно вести цікаві розмови, дискутувати на різні теми. Він багатогранна особистість, дбайливий, строго (до військового штибу) впорядкований і вимогливий священик, перший парох церкви святих Сергія і Вакха у Римі, проректор УКУ ім. Папи святого Климента у Римі, ректор Колегії святої Софії, глибоко вдумливий, добрий проповідник, успішний педагог, організатор наукових конференцій, доповідей, ювілеїв, прискіпливо-блискавичний публіцист, письменник-есеїст, редактор-упорядник праць УКУ – «Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», монографій (Володимир Ґоцький, Богдан Лончина й інші), чутливий музикант і диригент. Його вклад відданої праці у розвиток патріяршого осередку в Римі надзвичайно великий.

За радянщини на його глибоко вдумливі проповіді та проповіді отця-доктора Івана Гриньоха, трасльовані Радіо Ватикану, гостро реагували кремлівські опричники, зокрема відомий каґебівський борзописець майор Гальський.

До речі, як розказував мені отець-диякон Юрій Малаховський, який пройшов у Римі дияконські курси, найбільш любленими, цікавими й успішними серед викладачів були отці Іван Музичка та Іван Гриньох. Блаженніший Йосиф, беручи до Рима Івана Музичку, не помилився у своєму виборі.

Ще один вагомий штрих слід додати до портрета отця Івана: серед кандидатів Патріярха Йосифа на владик для України в 1975 році було четверо осіб: отець Степан Чміль, отець-доктор Іван Хома, отець-доктор Любомир Гузар і отець-доктор Іван Музичка. Останній відмовився, а троє перших були таємно, без відома Апостольської Столиці висвячені Патріярхом Йосифом. Відмова отця Івана Музички говорить багато сама за себе.

Правда, Апостольська Столиця не визнавала тайно висвячених як єпископів, але не заперечила їхніх свячень, бо свячення були важні. Відомо, що згодом вона визнала їх єпископами.

На закінчення вітання з патріяршим віком бажаю отцеві-митрату, докторові Івану Музичці прожити ще довгі-довгі роки життя в кріпкому здоров’ї і дальше з успіхом працювати у Божому винограднику на славу Божу, ріст, розвиток і добро нашої страждальної Церкви й українського народу.

Микола Галів

Цього року наш часопис святкує 45-ліття. Дата не зовсім кругла, проте на неї накладається інша подія, яка, безперечно, надає рокові 2012-му ознак ювілейного. Десять років тому редакцію часопису було перенесено до України. Журнал зародився в бурхливі роки після ІІ Ватиканського Собору, коли наша Церква відчула на собі наслідки різних карколомних процесів як зсередини, так і ззовні, що так чи інакше заторкували її буття. Вся історія тих років може бути відчитана сьогодні на сторінках «Патріярхату». В майбутньому не один дослідник історії УГКЦ ХХ століття гортатиме сторінки часопису і не буде розчарований. Минуло вже більш як 20 років з часу виходу УГКЦ з підпілля. 10 років «Патріярхат» існує в нових умовах, з’явились нові автори і теми, розширилась аудиторія читачів… Проте не слід забувати історію, не слід забувати її особливо тоді, коли на якийсь час зупиняємось, щоби повернутися в минуле – до коренів – та подивитися у майбутнє – на мету. Мабуть, для цього й існують ювілеї. А пригадати ті історичні події ми попросили їх безпосереднього учасника. Тому цей номер відкриває стаття довголітнього редактора «Патріярхату» (1977  – 2002 рр.) Миколи Галіва.

Другий Ватиканський Собор Рішення Вселенського ІІ Ватиканського Собору, від початку якого цього року святкуємо 50 літ, сприяли активнішій участі мирян в житті Церкви та причинились до постання Патріархального руху. Соборові отці потвердили, що роль мирянина не обмежується тільки обов’язками, але й включає права та відповідальність за долю Церкви. І Патріархальний рух визначену Собором роль мирян практично здійснював.

Слід наголосити, що Вселенський ІІ Ватиканський Собор був незрівнянно великою подією в історії Христової Церкви, визначив нові шляхи для здійснення Господнього «Щоб усі були одно». Святіший Отець Іван ХХІІІ був людиною великого серця і доброти. Його обрали як «перехідного» понтифіка після смерті Папи Пія ХІІ і за його ініціативи був скликаний Вселенський Собор, який відкрив нову епоху для цілої Христової Церкви, простягнув руку миру і злагоди до діалогу із Православними Церквами і загалом цілому християнському світові.

Відомо, що Латинська Католицька Церква багато століть прожила у взаємному виклятті з Православною. Як великий прихильник Східних Церков наступник Івана ХХІІІ Папа Павло VI нав’язав щирий, у дусі християнської любові діалог з християнськими Церквами, зокрема зі Вселенським Патріархом Атенаґорасом, який, попри усі сподівання, увінчався успіхом. Внаслідок цього і Католицька, і Православна Церкви зняли взаємні анафеми і стали братніми. А два ієрархи – Папа Павло VІ і Патріарх Атенаґорас – із християнською любов’ю та миром обійняли один одного. Цей акт був і є великою подією в житті Христової Церкви. Те, що сотні років було неможливим, стало дійсністю.

Такими були процеси, що супроводжували ІІ Ватиканський Собор, на який були запрошені представники різних християнських Церков. У той самий час на конференції Православних Церков на Родосі Російська Православна Церква вела пропаганду проти участі у згаданому Соборі. Патріарх Атенаґорас мав бажання бути учасником, але через реакцію РПЦ відмовився. Розраховуючи отримати дивіденди, РПЦ таки вислала своїх спостерігачів. Пишу цей вступ про Собор, щоби, з одного боку, підкреслити його потребу і особливе значення у розвитку Христової Церкви, а з другого – показати його наслідки, зокрема ті, що відбились на лоні Української Католицької Церкви.

Стоячи на порозі розповіді про події майже п’ятдесятирічної дав – ності – боротьби мирянського руху за історичні права УГКЦ, доводиться ще раз пережити їх, роздумувати із сьогоднішньої перспективи над минулим. А було воно різним: болючим і драматичним. Певен, що якби нині була така ж ситуація, як п’ятдесят років тому, без найменшого сумніву чинив би так, як колись.

Верховний Архиєпископ Йосиф

Основу Христової Церкви заклав святий апостол Павло. Звичайно, Христова Церква і без його діянь існувала б, але була б іншою. Не задля прослави так можна сказати і про роль Патріарха Йосифа у нашій Церкві. Це не порожні слова – вони оперті на цілу низку незаперечних фактів. Несподівана поява митрополита Києво-Галицького в центрі Вселенської Церкви – у Вічному місті Римі – сколихнула цілий світ. На перших шпальтах світової преси з’явилися інформативні статті про Блаженнішого Йосифа. Заговорили й про нашу катакомбну, «мовчазну» Церкву. До того часу діаспорі не вдавалося досягти нічого подібного.

Маючи підірване здоров’я, Патріарх не збирався відпочивати, як дехто сподівався, а навпаки – розгорнув широку працю: офіційно звернувся до ватиканських дикастерій, щоби ті підтвердили, що Києво-Галицька митрополія в минулому була Верховним Архиєпископством. Ватикан підтвердив це і удостоїв його титулу Верховного Архиєпископа. Це не був привілей, наданий Апостольською столицею, як дехто вважає, а тільки повернення справжнього статусу Києво-Галицькій митрополії. І хоча, згідно з канонічним правом, статус Верховного Архиєпископа прирів – нюється до статусу Патріарха (за винятком того, що перший не має титулу Патріарха), Ватикан, на жаль, не застосовував цього на практиці щодо УКЦ.

Йосиф Сліпий також звернувся у справі назви нашої Церкви, яка до того часу в Україні та в діаспорі мала назву «Греко-Католицька», але у Ватикані фігурувала як “Рутенська“. Блаженніший попросив змінити назву на «Українська Католицька Церква». Так і сталося. І з того часу діаспора зберігає цю назву.

Усе сказане, і не тільки, було предтечею постання мирянського Патріархального руху. Проголошене ІІ Ватиканським Собором те, що миряни мають не лише обов’язки, але й права, тому є співвідповідальними за долю Церкви, дало легальну основу мирянам бути активними у рамках Церкви. З іншого боку, під час Собору звучали думки, що тривалий час Латинська Церква ставилась до Східних Католицьких Церков як мачуха. А оскільки Східні Церкви, відповідно до їхнього устрою, очолюють патріархи, то Собор ствердив: там, де зайде потреба, потрібно утворити нові патріархати.

Блаженніший Йосиф 11 жовтня 1963 року виступив на другій сесії Вселенського Собору. І хоч існувало правило нікому не аплодувати (навіть понтифіку!), коли він увійшов до базиліки святого Петра, дві з половиною тисячі отців Собору привітали його оплесками. Промовляючи до присутніх, Йосип Сліпий сказав: «Вітаю і говорю в імені тих, що сьогодні не можуть промовляти, і в імені мовчазної катакомбної Христової Церкви». І водночас наголосив на питанні надання патріаршої гідності Українській Церкві. Його промову Собор також підтримав оплесками.

Всі ці події стали для наших мирян поштовхом до утворення Комітету за Патріярхат УКЦеркви. Серед ініціаторів був професор Микола Чубатий, який написав статтю «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства», що з’явилася у трьох числах газети “Америка“ починаючи з 5 червня 1964 року. Ідею професора Чубатого підтримав Василь Качмар, запропонувавши для такої цілі створити комітет. До їх почину приєднались: д-р Роман Осінчук, д-р Володимир Пушкар, інженер Володимир Богачевський, професор Богдан Лончина, а з плином часу й багато інших.

Свою працю комітет розпочав зі збирання підписів під петицією-проханням до Папи Павла VІ у справі піднесення УКЦеркви до гідності Патріархату. Наскільки мені відомо, на це прохання не було жодної відповіді з Апостольської столиці, але несподівано зреагувала митрополича канцелярія Філадельфії на чолі з митрополитом Амвросієм Сенишиним – мовляв, канцелярія нікому не давала дозволу на писання листів до Папи. Ця офіційна заява митрополичої канцелярії була незрозумілою. Чому? По-перше, петиція була написана у благородній справі, спокійно і у благальному тоні. Подруге, писати листа до будь-кого, включно із Папою, не потребувало жодного дозволу – це право кожної людини чи організації. Цей факт насторожив не лише комітет, але й мирян, бо вони сподівалися, що ієрархія УКЦ такий почин підтримає. Проте із заяви випливало: канцелярія справи комітету не поділяє.

У тому ж часі Блаженніший Йосиф відзискав історичну обитель нашої Церкви у центрі Рима, при П’яцца Мадонна дей Монті, з церковцею святих Сергія і Вакха. Збудував храм святої Софії та Український католицький університет. Величне відкриття і посвячення Святософійського собору відбулося 26 вересня 1969 року за участі Папи Павла VІ, римських достойників, наших владик, багатьох священиків та мирян. Таким чином завдяки зусиллям Йосифа Сліпого Рим став ближчим для цілої української діаспори.

Синод єпископів УКЦеркви 1969 року в Римі

Одразу ж після освячення храму святої Софії у Римі Блаженніший Йосиф скликав Синод єпископів УКЦ, який розпочався 29 вересня і тривав до 4 жовтня 1969 року. В Синоді взяли участь всі владики, окрім митрополита Амвросія, а також представники священиків і мирян. Цей Синод УКЦ можна назвати «каменонаріжним», оскільки він прийняв Конституцію й УКЦ стала Помісною Церквою, що означає Церква «свого права». Водночас прийняла патріархальний устрій. Було написане і звернення до Папи Павла VІ з проханням про піднесення УКЦ до гідності Патріархату, яке підписали всі присутні владики.

Та згодом виявилось, що двоє з них відкликали свої підписи: Августин Горняк із Англії та Володимир Маланчук із Франції. Вони діяли у згоді з Конгрегацією Східних Церков.

Щоби прояснити ситуацію, варто додати, що ще під час першої сесії Вселенського Собору з’явилася заява українських владик, у якій ішлося про діалог Ватикану з Москвою. Наголошувалось на переслідуванні Церкви у СРСР.

Звичайно, діалог – це найкращий шлях до залагодження спірних чи контроверсійних питань. Проте він шкідливий, коли беруться до уваги проблеми лиш однієї сторони і цілком ігноруються потреби іншої. Так було під час діалогу Ватикан – Москва. На жаль, і нині він не завжди правдивий…

Після цих подій Товариство за патріархальний устрій УКЦ кілька разів ставало на захист Йосифа Сліпого. Зокрема, в грудні 1969 року митрополит Філадельфійський Амвросій (Сенишин) свідомо не запросив на святкування десятиріччя Філадельфійської митрополії УКЦ у США Главу Церкви – Блаженнішого Йосифа. 7 грудня 1500 мирян з різних міст США приїхали до Філадельфії, де провели двогодинну демонстрацію проти дій митрополита Амвросія і Конгрегації Східних Церков, які всіляким чином намагалися довести, що багаторічний в’язень таборів, ісповідник віри Блаженніший Йосиф не має права керувати Церквою. Наступна хвиля протестів почалася після появи на шпальтах газети «Свобода» у березні 1970 року «Заяви Українських Католицьких Єпископів США» до Папи з проханням піднести УКЦ до гідності Патріархату «з тим, що підпис Митрополита Амврозія (Сенишина) в цій справі був долучений письмом до Святішого Отця Папи Павла VІ пізніше, саме 15 травня 1970 р.». Це підтвердила і митрополича канцелярія за підписом Михайла Федоровича. Проте згодом митрополит Максим Германюк на зустрічі СКВУ, що проходила у США 29 січня 1971 року, сказав голові Українського Патріархального Світового Об’єднання і членам Крайової управи, що ні цього листа митрополита Амвросія, ні його копії він ніколи не бачив. Протестувало Патріархальне товариство і під час висвячення єпископів Івана Стаха та Василя Лостена, призначення яких Конгрегація зробила в обхід голови Синоду УКЦ Блаженнішого Йосифа в 1971 році. Ці протести, однак, не стосувалися самих кандидатів – тільки тих заходів, яких уживала Конгрегація Східних Церков.

І таких фактів у нашій історії було чимало. Варто згадати хоча б римську заяву, що з’явилась у італійській газеті «Il Tempo», в якій було написано, що глава УКЦ позбавлений прав, і така посада тимчасово взагалі ліквідовується. Про це були надіслані листи усім єпископам. Але через кільканадцять годин Ватикан заперечив існування цих листів. Подія викликала бурхливу реакцію в італійській пресі, протести Патріархального руху і Товариства священиків св. Андрея… Інколи не завадить пригадати болючі моменти минулого, аби краще бачити сучасне і майбутнє.

Проголошення Блаженнішого Йосифа Патріархом УКЦ

У 1971 році прийшла відповідь Блаженнішому Йосифу від Папи Павла VI про те, що Патріархат УКЦ неможливо наразі проголосити. «Недовго після цього, Ми, коли зважили перед Господом думки отців-кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату. Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які в сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців», – йшлося у ній.

Блаженніший Йосиф не повірив, що вказані причини були справжніми причинами відмови. За ними крились виключно політичні мотиви. Такою ж була реакція Патріархального руху. Аналізуючи відповідь Папи Павла VІ понад сорокарічної давності, скажу, що оцінка Йосифа Сліпого і нашого руху була цілком правильною. У той час відомий богослов Латинської Церкви єзуїт Джордж А. Мальоні писав: Папа виразно бачив, що піднесення Української Церкви до Патріархату не сподобається радянській владі та очільникам Російської Православної Церкви і стане кінцем діалогу Ватикану і Москви (стаття отця Дж. Мальоні надрукована англійською в журналі «За Патріярхат» у вересні 1971 р.).

Глава УГКЦ прийняв відповідь Папи з великим болем і розчаруванням. Сподівався з боку Ватикану допомоги і зрозуміння, а замість того йому кидали колоди під ноги. Та незалежно від цього Блаженніший Йосиф терпеливо сприймав і ставився з великою лояльністю до Апостольської столиці. Хоч деякі священики і миряни радили йому розірвати стосунки з Римом, Глава УГКЦ не підтримував такої ідеї. Під тим оглядом Патріархальний рух також не підтримував цієї ідеї. Треба сказати незаперечну істину, що УКЦ біля Апостольської столиці зростала інтелектуально і перебувала в колі вільних народів християнського світу. Це цікава і дуже вагома тема, але обсяг статті не дозволяє обговорити її більш детально. Роблю на це лиш натяк, щоби мати все це на увазі. Проте хочу наголосити: зорганізований Патріархальний рух не був проти Апостольської столиці чи Святішого отця особисто, але проти окремих ватиканських чинників, зокрема так званої східної політики «Ostpolitik» Ватикан – Москва.

Блаженніший Йосиф бачив, що УКЦ стала м’ячиком, який копають і заганяють у кут. В цій ситуації миряни просили його прийняти титул патріарха і проголосити УКЦ патріаршою, бо ж відомо, що в минулому поставали патріархати, які були визнані лиш згодом. Йосиф Сліпий тривалий час не давав згоди, але врешті пішов на цей крок, і для цього трапилась добра нагода. Католицька Христова Церква відзначала Святий 1975 рік. З цього приводу відбулась проща українських владик, священиків та мирян до Рима.

1 липня 1975 року в базиліці святого Петра, у головному вівтарі, Блаженніший Йосиф відправив торжественну літургію в сослуженні владик і багатьох священиків, відзначаючи Святий рік. За такої нагоди і сталася історична подія: під час служби на Великому вході отець-доктор Іван Гриньох уперше проголосив: «За Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України!» Довгі роки прохань і бажань мирян, священиків і деяких владик увінчалися успіхом. Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул патріарха у центрі вселенського християнства – базиліці святого апостола Петра у Римі!

Вже після смерті Йосифа Сліпого Папа Іван Павло ІІ, звертаючись до владики Мирослава Любачівського і секретаря Східної Конґреґації архиєпископа Мирослава Марусина, сказав: «Покійний боровся за справедливу справу», тож «його треба цінувати, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».

Правдою є й те, що Апостольська столиця не визнала Патріархату УКЦ, але й не заперечила. Коли ж глянемо нині на відмову Папи Павла VІ піднести УКЦ до гідності Патріархату, коли всі вказані причини давно зникли, як мильна бульбашка, то бачимо, що Ostpolitik триває. Інакше кажучи, тодішні причини не були фактичними. Каменем спотикання стала Москва…

Звичайно, у таких складних обставинах Блаженнішому Йосифу нелегко було діяти. Та він відчував силу мирян, яка була виразно видною під час його візитацій до українських громад у західному світі, де його з ентузіазмом вітали тисячі людей. У Ватикані бачили, як щороку 17 лютого сотні українських паломників приїздили до Вічного міста, щоби скласти доземний уклін і заспівати «Многая літа» Патріархові Йосифу. А римська пошта вже знала, коли уродини кардинала Йосипа Сліпого, бо кожного року того ж місяця надходили тисячі вітальних листів. Незламна постава Блаженнішого Йосифа на засланні, а опісля на волі, у Римі, визначала незмінно патріарший шлях помісної УКЦ. Незважаючи на все пережите, Патріарх залишався лояльним до Святішого отця.

Журнал «Патріярхат»

Паралельно з цими всіма подіями виходив друком і наш журнал. Спершу новонароджений Патріархальний рух не володів жодними ресурсами, щоб мати змогу інформувати про згадані та не згадані факти усіх вірних нашої Церкви. На той час інформацію про розгортання подій навколо УКЦ почали робити з допомогою громадських зібрань і листівок, але цього було замало. У зв’язку з тим за ініціативи Степана Процика, першого редактора, почав виходити (спершу неперіодично) журнал «За Патріярхат», бюлетень Товариства за патріархальний устрій Української Католицької Церкви. Згодом він почав з’являтися квартально, а з 1977 року прийняв назву «Патріярхат» із гаслом «За єдність Церкви і народу». Часопис виходив як місячник аж до 2000 року. З того часу – раз на два місяці. А з травня 2002-го «перебрався» до Львова.

Журнал постійно і докладно інформував про розвиток подій у нашій Церкві. Відповідальні за його випуск свідомо ставили на нього низьку ціну для того, аби був доступним широкому колу читачів. А відколи «Патріярхат» з’явився в Україні, читачі одержували його задарма – за рахунок пожертв діаспори. Журнал здобув повагу і популярність. Його появи чекали. Виходив друком на початку кожного місяця. Для мене, як головного і довголітнього редактора, він був немов дитиною. Ба навіть більше, журнал “Патріярхат“ і в цілому ідея Патріархату нашої Церкви були і залишаються моїм життям.

Микола Галів, Нью-Йорк

На авдієнції у митрополита УПЦ Володимира в Києві

Перебуваючи на святкуваннях першої річниці української незалежности у Києві, я мав нагоду бути на авдієнції у Митрополита УПЦ Владики Володимира (Сабодана) у Києво-Печерській Лаврі. Авдієнція відбулась 18 серпня 1992 р. при допомозі і при участі о. пароха Української Греко-католицької Церкви у Києві Валерія Шкарубського, Студитського Чину. Резиденція Митрополита Володимира знаходиться на терені Києво-Печерської Лаври у Києві.

Я представився Митрополитові Володимирові як редактор журнала «Патріярхат», який є незалежним світським журналом. У журналі друкуються статті на релігійно-церковні теми не тільки мирян, але і священиків та владик. Друкуємо статті не тільки католиків, але також православних та інших конфесій. Журнал «Патріярхат» має відвагу ставити відважно всі проблеми наших Церков, але вони мусять спиратись на правдивих фактах. Нашою силою є правда і тільки правда. Там, де ми помиляємось, маємо відвагу признатись до нашої помилки і за неї вибачитись. «В такому дусі прийшов до Вас, Високопреосвященніший Владико Володимире, щоб по-християнському поздоровити Вас і привітати з Вашим вибором на Митрополита Київського і всієї України Української Православної Церкви». І при цьому висловив стурбованість, що в УПЦеркві стався розкол.

– Високопреосвященніший Владико, чи ви могли б розказати, як це так сталось, що Митрополит Київський Філарет (Денисенко), який стояв так високо на ієрархічній драбині Руської, розумій Російської Православної Церкви, будучи містоблюстителем Патріярха Пімена, що означало потенційний кандидат на патріярха, до чого, якщо не помиляюсь, Митрополит Філарет дуже серйозно готувався. Що було причиною поразки Митрополита Філарета?

Митрополит Володимир: Тут трудно говорити про якусь причину, бо такої не було. На Помісному Соборі Російської Православної Церкви було поставлено трьох кандидатів, а ними були: Митрополит Філарет, я (себто Владика Володимир) і сучасний патріярх. Голосування було таємне, і вийшов патріярхом їх Святість Алексєй. Під тим оглядом все було згідно з канонічними законами.

– Чи це могло бути причиною того, що Митрополит Філарет вийшов з УПЦеркви і приєднався до Української Автокефальної Православної Церкви?

Митрополит Володимир: Ні, це не було і не могло бути причиною. Цей болючий розрив має інше підложжя. 31 березня до 5 квітня 1992 р. відбувся у Москві Архиєрейський Собор Руської Православної Церкви, на якому поставлено багато питань Митрополитові Філа‑ ретові, які стосувались його духовного життя. У висліді цього Митрополит на цьому ж Архиєрейському Соборі перед хрестом і Євангелією дав слово, що скличе Собор українських єпископів у Києві і на ньому складе свою резиґнацію. Коли Митрополит Філарет повернувся до Києва, то відмовився від своєї резигації.

– Чи є можливість, щоб якось цей конфлікт мирно поладнати у дусі – щоб усі були одно?

Митрополит Володимир: Трудно в цій справі щось сказати. Ось бачите, вчора у Луцьку і Рівному відбулись великі демонстрації – автокефелісти намагались захопити катедри УПЦеркви. Це викликало великий неспокій.

Коментуючи вищесказане Владикою Володимиром, я сказав, що маємо до цих питань велике зрозуміння, бо Українська Католицька Церква, яка пройшла важкий страждальний час, переживала і все ще переживає всі ці трагічні моменти неузгодження, але навіть і в цій складній ситуації треба шукати злагоди у християнському дусі. Бачите, Київ має стільки гарних церков, а ось о. Валерій Шкарубський вже біля двох років відправляє Служби Божі під голим небом. Невже немає настільки зрозуміння, щоби у столиці України не знайшлося одної церковці для українців греко-католиків? Де ж тут християнська солідарність?

Митрополит Володимир: Я за тим, щоб о. Валерію було надано церкву у Києві. Я його підтримаю у цьому.

При цьому Високопреосвященніший Володимир виявив зрозуміння і бажання до спільних розмов і зустрічей, бо це шлях, який може мати кращі успіхи, ніж ізоляція.

Дякуючи Високопреосвященнішому Митрополитові Володимирові за уділення часу для спільної розмови, звернувся з одним пекучим питанням:

– Ваше Високопреосвященство, чи можна щось зробити, щоб у Києво-Печерській Лаврі з’явився хоч трохи український дух, бо Київська Лавра є найбільшим осередком російського шовінізму. Чи можна в цьому напрямі щось зробити?

Владика Володимир з розкладеними руками тільки сказав: «Монахи… монахи». На цих словах закінчилась наша розмова.

З такої першої і дуже короткої зустрічі можна зробити один висновок – нам треба зустрічатись, нам треба говорити і взаємно себе пізнавати, це один із шляхів, який веде до того, щоб усі були одно. Слід пам’ятати, що Українська Православна Церква, яка ще недавно називалась Російська Православна Церква, об’єднує багато українців. Слід це все мати на увазі!

Микола Галів

(№1 (265), 1993)

Численна українська громада провела у Божі засвіти довголітнього провідного члена Українського Патріархального товариства Василя Никифорука. Після поопераційних ускладнень він помер в одному зі шпиталів Нью-Йорка 15 вересня 2010 р., на 92 році многотрудного життя. Парох храму св. Юра ігумен Вернард Панчук відправив парастас у похоронному закладі «Яреми» і виголосив тепле прощальне слово, підкреслюючи особливий зв’язок покійного з Церквою, його глибоку віру й активне християнське життя, наголосивши на його відданій праці для Церкви й громади.

Микола Галів говорив про покійного Василя і як його довголітній друг та приятель цілої родини, і як колишній редактор журналу «Патріярхат» – про члена редколегії, управи Приятелів Українського Католицького Університету в Нью-Йорку. Згадав його посвяту патріархальному рухові, працьовитість і відданість нашій Церкві й українській громаді. З поминальним словом виступила й Рома Гайда від імені крайової управи Українського Патріархального товариства у США. Вона прочитала листи співчуття від ректора УКУ о. д-ра Бориса Ґудзяка й чинного заступника голови Українського Патріархального світового об’єднання Олександра Пришляка.

Заупокійну Літургію у храмі св. Юра 18 вересня 2010 р. відправив владика Василь Лостен у співслужінні з отцемпарохом Вернардом Панчуком при співі Анни Бачинської. Владика Василь виголосив зворушливе прощальне слово, підкреслюючи особливі християнські риси покійного та його професіоналізм у готельному бізнесі. Він склав глибокі співчуття дочці Вірі Никифорук Березовській, синові Романові, онукові Адріянові Березовському, усій родині та друзям покійного.

Василь прийшов на світ 3 лис‑ топада 1918 р. у містечку Городенці на Івано Франківщині. У батьків Никифорука було дев’ятеро дітей – три дочки й шестеро синів. Василь був дев’ятою, останньою дити‑ ною. У батьківській хаті отримав дбайливе родинне й релігійне виховання, там йому прищепили любов до своєї Церкви й українського народу. 1938 р. успішно здобув середню освіту. З юнацьких років активно брав участь у громадсько культурному житті, зокрема, долучався до кооперативного руху, діяльності читальні «Просвіти», був членом Юнацтва ОУН. Вибух Другої світової війни, поразка Польщі й прихід нових окупантів – більшовиків – перекреслили його плани на вищі студії. Інший окупант, гітлерівська Німеччина, також не принесла Україні сподіваного.

У рідній Городенці 1943 р. Василь одружився з Зенею Рибчук. Наближення другого приходу совєтської влади на західних українських землях змусило молоде подружжя разом із батьками Зені долучитись до великого виходу з України та податись у невідоме – на Захід. Це був нелегкий шлях. Покидали рідні сторони з побожною надією, що невдовзі повернуться до своєї Городенки. На жаль, події розвивались інакше, ніж вони того бажали.

Життя по таборах не належало до світлих, не знали, що принесе кожний наступний ранок, чи не змусять повертатись на так звану «родіну», чого постійно домагались більшовики.

Вістка про можливість еміграції у заокеанські країни була великою благодаттю – спасенням і водночас перекреслювала надію на повернення на рідні землі. Такою була дійсність. Василь із дружиною Зенею скористалися цією нагодою й емігрували до США. Поселились у Нью-Йорку. І тут, на землі Вашингтона, формували своє подальше життя.

Василь довгі роки працював у готельному бізнесі на різних посадах. Спершу – у відомому ресторані «Горн і Гардат», готелях «Вальдорф Асторія», «Амерікана», а потім – у «Шератон», де отримав посаду менеджера. Своїм менеджерським досвідом чимало допоміг українській громаді. Служив своїми порадами й працею, зокрема, підказував, де і як улаштувати привітальні бенкети Патріарха Йосифа під час його візитацій у США. Слід згадати й про його допомогу та співпрацю при влаштуванні бенкетів для Президентів України Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, а також Міністра оборони Костянтина Морозова.

Подружжя Никифоруків Господь нагородив двома дітьми: Романом Миколою, що народився в Австрії, та дочкою Вірою, яка народилась у Нью-Йорку. Їм дали глибоке родинне і релігійне виховання та високу освіту. Завжди були горді за своїх дітей, які були успішні у своєму житті, а згодом дуже раділи і пишалися онуком Адріяном.

Автора цих рядків із покійним Василем пов’язувала спільна праця в Українському Патріархальному товаристві, зокрема в редакції журналу «Патріярхат». Спочатку він був членом редакції, коректором, згодом став адміністратором журналу. Був також членом крайової управи УПТ, збіркового комітету будови Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, Приятелів Українського Католицького Університету у Львові, парафіяльної ради храму св. Юра і багатьох інших громадських організацій, брав участь у Патріарших Соборах УКЦ, що відбувались у Львові. За цими тільки натяками була велика неоцінена робота.

Крім професійної праці, яка забезпечувала життя родині, покійний Василь постійно був активний у громадському житті. Він був душею товариства «Городенщина». Завдяки його наполегливій діяльності з’явилась джерелознавча пропам’ятна книга про Городенщину. Він також видавав неперіодичний журнал «Городенщина». Готував книгу про гімназію і визначних осіб рідного краю, але на жаль, не судилось її завершити. Крім цього, був щедрим жертводавцем на різні громадські й церковні цілі. Часто відвідував Україну й ніколи не забував свого родинного гнізда – Городенку.

Як бачимо, покійний Василь тво‑рив книгу свого життя добрими ділами. Перед престолом Всевишнього може спокійно сказати: «Боже мій, дякую Тобі за таланти, якими Ти мене наділив, а я їх багато-багато разів по‑ множив на славу Твою, добро нашої Церкви й українського народу».

Не можна не згадати, що любов, яку покійний передав дочці й синові, не зникла безслідно. Вони увесь час дбали про батька, а в останні хвилини його многотрудного життя постійно перебували поруч із ним, на‑ магались, як тільки було можливо, зменшити його болі.

Коли я відвідував його в шпиталі, Василь був спокійний. Ми розмовляли про патріархальні справи, про проблеми в Україні та США. У нашій розмові я відчув, що він розумів, що відходить у кращі світи, у Божу вічність, де вже немає болів, ні турбот, а життя безконечне.

Тлінні останки покійного Василя поховано на цвинтарі Святого Духа, біля дружини Зені. Після обряду запечатання гробу, який довершив о. Ярослав Костик, пролунали слова «Вічна пам’ять» – і виросла ще одна свіжа могила.

В одному з ресторанів біля цвинтаря відбулись поминки. Глибоко зворушливою несподіванкою були слова дочки Віри, яка щиро дякувала учасникам похорону й прочитала прощальні слова батька, які він писав в останні години свого життя. Він прощався з найближчою родиною тут, у Нью-Йорку, і в Україні, зі своїми подругами й друзями, називаючи їх поіменно. В його словах відчувався спокій і тверезість думки… Син Роман сказав прощальне слово про батька і подякував учасникам похорону англійською.

Дочка Віра й син Роман втратили дорогого й незамінного батька, онук Адріян – любого дідуся, племінниця Марта Пиріг – дорогого вуйка, а українська громада, зокрема патріархальний рух – відданого й працьовитого члена, українського патріота.

Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а пам’ять про нього іде з роду в рід.

Микола Галів

У вересні громада Нью-Йорка прощала світлої пам’яті пана Василя Никифорука, довголітнього адміністратора журналу «Патріярхат», великого добродія нашої Церкви і щирого патріота України. Засилаємо свої молитви до нашого Творця-Життєдавця за упокій душі покійного та складаємо глибокі співчуття дочці Вірі Березовській з сином Адріяном та синові покійного пану Романові з дружиною Дороті, ближчій і дальшій родині в Америці, Україні, Канаді, Австралії та Польщі.

Крайова Управа та Редакція журналу «Патріярхат».

Логічно, слово подяки належало б надрукувати у числі за січень-лютий, яке мало бути останнім у США під моєю редакцією. Сподівався іншого закінчення, але не вийшло. Властиво, нічого злого в тому, що журнал буде виходити в Україні. До речі, я особисто також шукав людей, які могли б продовжувати не тільки появу, але і редагувати журнал “Патріярхат” в Україні, продовжуючи ідею св. п. Патріярха Йосифа, визнання і утвердження патріяршої гідности Української Католицької Церкви. Цю ідею утверджували мої попередники Степан Процик і Василь Пасічняк, а я продовжував упродовж 25 років. У останньому часі крайова управа Українського Патріярхального Товариства в США вирішила, що число журналу Патріярхат за березень-квітень 2002 р. з’явиться в Україні під новою редакцією. Про це мене було повідомлено листом від 6 грудня 2001 року, але воно з’явилось ще в США під моєю редакцією. Для мене стало незрозумілим, чому перенесення журналу робилось у таємниці від мене? Ніхто мене про це не інформував і не питав моєї поради як редактора! Це історія…

Хай мені буде вільно на цьому місці скласти за 25-річну віддану щиру співпрацю подяку членам Редколегії, поазбучно: Дарії Кузик, Василеві Маркусю, Михайлові Марунчаку, Василеві Никифоруку, Володимирові Пушкару, Леонідові Рудницькому і мистецькому дорадникові Богданові Титлі.

Також щиро дякую за віддану працю у висилці і розповсюдженні журналу: Марії Шумській, Миколі Когутові і всім відданим кольпортерам в Австралії, Англії, Бельгії, Канаді і США. Крім цього, почуваюся до милого обов’язку щиро подякувати моїм дорогим і безкорисним дописувачам: Ользі Борисовій, Івану Гречку, Ользі Гриньків, і о. Михайлу Димиду, Михайлу Косіву, Мирославу Кривому, Богданові Крив’якові, Юрію Левицькому, Мирославу Мариновичу, Богдану Мигалю, о. Івану Музичці, Миколі Мушинці, Івану Паславському, Наді Пастернак, Володимиру Рожку, Дмитру Степовику, Леоніду Тимошенку, Костеві Чавазі і всім тим, що друкувались на сторінках журнала “Патріярхат”.

Окремо висловлюю щиру подяку за дружню співпрацю із друкарнею Компютопрінт Паням Марії Дупляк, Тересі Чергоняк і Людмилі Черненко.

Особливо складаю щиру подяку тим, хто підтримував журнал своїми щедрими пожертвами і всім Читачам.

Усім – щиросердечна подяка. А новій редакції бажаю успішно продовжувати ідеї Патріярха Йосифа – утвердження Патріярхату УКЦеркви – За єдність Церкви і Народу.

Микола Галів