Ліда Мідик

Ці слова із заповіту Володимира Мономаха в своєму інтерв’ю для Релігійно-інформаційної служби України навів владика Богдан Дзюрах. Мабуть, заступатися за звичайну людину перед Богом і перед сильними світу цього – одне із завдань Церкви. Завдання, яке вимагає відваги й безкомпромісності. Як воно виконується в умовах нинішньої політичної кризи?

Холодними осінньо-зимовими ночами на майдані Незалежності в центрі Києва варту несуть кілька священиків УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ, РКЦ, а також протестантські пресвітери. Щогодини, тобто шість-сім разів за ніч, вони виходять на сцену, співають державний гімн і провадять коротку молитву. Цей процес триває вже місяць. За цей місяць зовнішня, видима присутність Церков на Майдані значно змінилася. Якщо в перший тиждень протестів духовних осіб у рясах та в цивільному можна було порахувати на пальцях та стояв лише хрест з іконами позаду стели, то через місяць на не такій уже великій площі примістилися три молитовні намети, недільні велелюдні віча не обходяться без очільників Церков, а по всій Україні люди безперервно моляться за перемогу правди у своїй державі.

Українські Церкви – це, мабуть, єдині організації, крім тих, які безпосередньо беруть участь в Майдані, які від свого імені видають послання до народу з приводу ситуації, що склалася. Люди, які мають вплив на мільйони, не мовчать і не бояться. Голос владик звучить справді гучно, бо до церковних структур належить значно більше, ніж до будь-якої громадської чи політичної структури. Щоправда, не всі однаково відкрито називають речі своїми іменами і не всі однаково активні. Якщо глава УПЦ (КП) Блаженніший Філарет відверто звинувачує Росію у нашому громадянсько-політичному конфлікті, то представники Російської Православної Церкви твердять, що «зміни в політичній сфері ніяк не можуть зруйнувати духовної єдності України та Росії». Українська Православна Церква Московського Патріархату обмежилася засудженням насилля і закликами молитися та «любити один одного, бути бртами і сестрами, бути миротворцями і перемагати зло добром». Владики, котрі належать до Московського Патріархату, нечасто присутні на телебаченні (можливо, їх туди не запрошують), не дають інтерв’ю про власне ставлення до подій, до дій влади. Окрім слова, духовенство підтримує народ своєю присутністю на Майдані. Священики і монашество мерзнуть, мокнуть, їдять ті самі канапки, запиваючи їх тим самим чаєм, що й вірні. Дехто спить на тих самих кариматах, вкриваючись «казенними» коцами. А люди, в буквальному значенні цього слова, приліплюються до духовних осіб, бажаючи чути їхню думку. Ніхто з духовенства не отримав наказу чи заохочення «згори» для того, щоб бути на Майдані, нікого з волонтерів не просили про допомогу: одних спонукало серце, інших – приклад перших. Саме про цю спонтанність служіння йтиметься. Ви побачите це в прямій мові учасників Євромайдану.

Молитва Майдану

Середа, 27 листопада. На майдані Незалежності позаду стели молитовну варту несе священик Ігор Козанкевич, директор благодійного фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ» разом зі своїми співпрацівниками. Ці десятеро одними з перших пішли за покликом серця, приїхали не просто мітингувати, а посилено молитися. Молилися просто неба, до них долучалися чимало людей, приступали до сповіді.

У ніч на 30 листопада ця «молитовна група» теж була біля стели. Перед побиттям ті, хто залишився на Майдані, підходили до отця Ігоря за порадою, питали, що робити, бо частина мітингувальників розійшлася по домівках. Уже пакували апаратуру… Люди не розуміли, що діється, питали: «Що ми скажемо, приїхавши додому? Де наша перемога? Заради чого ми стояли?» В час, коли прибігли «беркутівці», дрогобичани молилися. На щастя, майже ніхто з них сповна не відчув на собі міліцейського кийка…

Попри пережитий страх наступного разу вони повернулися до свого служіння вже у кількості сорока осіб. Привезли зі собою хрест, ікони. Влаштували цілодобову молитовну варту, змінюючи що дві години один одного, намагалися спілкуватися з мітингувальниками.

Через тиждень, у середу, 4 грудня, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці першу літургію на Майдані звершили отці-редемптористи Леонід Григоренко та Євген Задорожний. Молилися вже у невеличкому наметі, переобладнаному на капличку. Його напнули разом священики Православної та Греко-Католицької Церков. У наметі цьому завжди багато людей, особливо тоді, коли триває богослужіння. Тож тим, хто спізнився, але хотів би долучитися до молитви, не протиснутися досередини. На Майдані стоять люди, які прийшли сюди з Богом і хочуть, щоби Він тут перебував, тому священики не стоять без діла, каплиця ніколи не порожня.

За кілька днів довелося подбати про значно більший намет. Його дали чоловіки з Донецька, з якими заприятелював отець Григоренко. Тоді ж принесли хоругву Матері Божої Оранти Київської Нерушимої Стіни. «Ця хоругва історична, у 1990 році вона була на тодішній Жовтневій площі (тепер Майдан Незалежності) під час Революції на граніті, пізніше – на Помаранчевій революції, а тепер, коли народ знову вимагає дотримання своїх прав, стоїть при головній сцені Майдану», – розповів отець Ігор Онишкевич, парох храму святого Миколая на Аскольдовій могилі.

Священик поділився інформацією про проект видання «літопису» діяльності тої каплиці, бо Господь на цьому місці справді діяв. Є численні плоди молитви на Майдані – навернення, сповіді тощо. Умови священнослужіння польові. Посеред цієї величенької каплиці – чавунна пічка, біля неї – дрова, але престол, проскомидійник, намісні ікони, свічки, хрести на своїх місцях.

На Майдані таких наметів, увінчаних саморобними хрестами, три: від УГКЦ, від УПЦ (КП) і від протестантів. Крім того, у Жовтневому палаці люди зорганізували в тихому кутку одного з коридорів місце для молитви. О дев’ятій ранку тут – служба Божа, увечері – молебень. Будь-коли чоловіки (а їх тут абсолютна більшість) не соромляться стати на коліна перед іконою, щоби просити Божої помочі в такій нелегкій та заплутаній ситуації.

Мене вразили два випадки, коли я ставала свідком приватних розмов із Богом. Перший був уночі. До другої години майже сама-одна «тримала оборону» кухні. Потік людей висох, я підмела-прибрала і теж пішла спати. Каримат і картатий коц. Моє місце було в середньому з трьох рядів таких самих кариматів і коців. Біля мене з обох боків було трохи вільного місця. Я помолилася і вляглася. Спати важко, холодно, люди постійно шурхотять речами, ходять (одні йдуть чергувати на Майдан, інші повертаються з Майдану). Уже вкотре прокинулася від того, що прийшли «новенькі». Чоловік примостився на сусідньому кариматі, і коли шурхіт нарешті стих, я почула, що він молиться. Досить довго молився. Була десь третя або четверта ночі. Він напевно був стомлений і голодний. А вже зранку побачила, що то молодий кремезний чолов’яга років тридцяти п’яти. Мабуть, це найзворушливіший момент мого перебування на Майдані.

Другий випадок, що вразив мене, також стався вночі. Чоловіки, котрі несли денну варту на Майдані, повернулися до свого революційного пристановища у Жовтневому палаці і, повечерявши та помившись, готувалися до сну під коридорними стінами. Один із них прилаштував невеликий образок в прорізі дверей, біля яких отримав свій «квадратний метр» для відпочинку. Клякнув, низько схилився і почав молитися. Смирення, уповання на Господа і особиста жертва часу, сил та вигод – здається, це характеризує значну частину чоловіків, які приїхали до столиці відстоювати правду.

Відчинені двері

В ніч кривавого розгону Майдану першим прихистив переслідуваних Михайлівський Золотоверхий монастир. 1 грудня Блаженніший Святослав Шевчук офіційно закликав настоятелів храмів відчинити двері протестувальникам, а за день до того патріарший собор Воскресіння Христового вже почав приймати людей. Про це розповіла волонтерка, парафіянка цього храму Ірина Озарків. Десь о 12 годині близько сорока студентів приїхало сюди в пошуках прихистку. Допомагати їм одразу ж взялися членкині спільноти «Матері в молитві». Вони готують їжу і дотепер дбають про всіх і про все усіма можливими способами. Крім того, ці жінки ініціювали юридичний захист людей, які постраждали на Майдані, відвідували побитих у лікарнях. Разом із ними майже цілодобово працювали сестри-монахині та дружини наших священиків.

Після першого тижня протестів до собору завітали журналісти з телеканалів «1+1», ІСТV та Громадського телебачення. Після телесюжетів про «Патріаршу криївку» люди, котрі живуть на лівому березі Дніпра, почали приносити до собору їжу, бо добратися до Майдану з відром борщу чи іншими гарячими стравами нелегко. Вони не бувають у цьому соборі – просто живуть поблизу. І коли з понеділка, 2 грудня, почало прибувати щораз більше народу, то в соборі уже було від 500 до 1200 зареєстрованих осіб. Значна частина з них ті, хто не реєструвався, а просто приходив поїсти та зігрітися.

У перший тиждень грудня в приміщенні Патріаршої курії на Інститутській волонтери готували чай і канапки для протестувальників. Місця там замало, щоби приймати людей, але бодай таку маленьку допомогу можна було організувати. Що цікаво, коли з’явився Антимайдан, його учасники теж приходили до собору харчуватися і ночувати. Ці люди були приємно вражені, що їх так тепло приймають, що їх узагалі пускають. Спершу почувалися незручно, по кілька разів перепитували, чи можна взяти канапку, але потім спілкувалися з нашими людьми, ділилися враженнями про свій регіон, нарікали на важке життя.

Один священик з Дрогобича, який приїхав із парафіянами на Майдан, сказав: «Коли збирали пожертви на будівництво собору, я активно заохочував до цього людей, а тепер вони мають змогу переконатися, що ця пожертва працює на них».

Близько двохсот осіб у вихідні і дещо менше в будні знаходили прихисток на парафії отців-василіян на Львівській площі. «Патріярхат» поспілкувався з комендантом цієї «криївки» Богданом. Молодий чоловік провів цілу екскурсію монастирськими залами, розповідаючи, що гроші на купівлю пінофолу, який можна використовувати замість кариматів і яким встелені два зали підвального поверху храмового комплексу, пожертвували віряни. Люди поприносили коци, ковдри, одяг, а напередодні свята Миколая навіть два ящики мандаринів подарували. І то не лише парафіяни! Багато хто дізнається про потреби мітингувальників із соціальних мереж і відгукується на них.

На імпровізованій кухні жінки-волонтери допомагають робити канапки. Один чоловік, підприємець, майже щодня приносить перші страви, іноді й другі, для людей, що мешкають на парафії отців-василіян.

При монастирі, крім груп із Західної України, є люди з Луганської області, Волині, Запоріжжя.

Храм святого Миколая на Аскольдовій могилі зовсім маленький, але і в ньому не відмовляють потребуючим у часі протесту – святиня відчинена цілодобово: люди можуть відпочити на лавах уночі, а вдень випити чаю-кави, з’їсти канапку.

Цей матеріал я пишу, коли Майдан ще стоїть. Але, як відомо, все плине, все змінюється щодня… Інформаційні потоки в часі акцій протесту багатоводні, обговорюють як саму присутність релігійних організацій на майдані Незалежності, так і їх вплив на народ. І навпаки, обговорюють доцільність, обговорюють міру участі, оцінюють сказане представниками. Поки що переважає позитив. А далі час покаже… У підсумку спало на думку таке: весь Майдан як всеукраїнське явище у певному сенсі становить Церкву, головою якої є Той, хто є Правда.

Підготувала Ліда Мідик

Коментарі

отець Євген Задорожний, ЧНІ: – Ми, священики, почувалися дуже потрібними на Майдані. Чимало людей, яких ми сповідали на той час, робили це вперше. Приходили до нас, шукаючи вирішення своїх особистих проблем. Один чоловік довший час переживав сімейну кризу і з безвиході вже думав про самогубство… Після сповіді йому стало легше, відступив той деструктив.

Богдан, комендант при храмі святого Василія Великого: – Отці і брати-василіяни дуже активно як громадяни, як патріоти чергують на Майдані, надаючи духовну підтримку протестувальникам. Думаю, розпорядження нашого Патріарха Святослава прийняти людей на парафіях дуже добре і дуже вчасне. Завдяки єдності з народом Церква служить потребам України, і отці-василіяни великодушно дали нам свій монастир у користування, практично не контролюючи тут нічого. Довіряють нам, вірять, що ми все зробимо добре, приходять тільки запитати про потреби. Молитовно нас підтримують і самі беруть активну участь у Майдані.

Ігор Онишкевич, адміністратор храму святого Миколая на Аскольдовій могилі: – З благословення Блаженні‑ шого Святослава священики Київської архиєпархії стали на захист молоді після побиття і пролиття крові на Майдані. Духовенство згуртувалося довкола ідеї постійної молитви за мітингувальників, за те, щоби не повторився силовий метод розгону, за те, щоби Господь нас беріг від усяких нерозумних вчинків. Спершу ми молилися просто неба за стелою, але погодні умови не завжди в цю пору року сприятливі, тож треба було поставити каплицю, щоб люди не молилися під дощем чи снігом. Цю першу каплицю встановили на місці побиття студентів, на місці, де залишилися краплі їхньої крові, на граніті. Це відбулося на прохання священиків, котрі прийшли молитися разом із мітингувальниками. Варто додати й те, що про встановлення каплиці ми клопотали разом із православним священиком Павлом, який майже від самого початку протесту перебуває з вірними на Майдані. Згодом православні брати поставили свій намет для молитви, але нічні щогодинні молитви на сцені провадимо разом.

Ірина Озарків, волонтерка з «Патріаршої криївки» при соборі Воскресіння Христового: – У суботу, 30 листопада, йдучи вранці до храму (була сьома година), відчула якусь дивну тишу. Майдан прибирали, мили, людей майже не було. А якщо й збиралися троє-четверо осіб, то до них відразу ж підходили міліціонери. Я не розуміла, що діється, бо не дивилася вночі телевізор. І от вранці виходжу з метро на Хрещатику, а протестувальників нема… Тихо-тихо, як у Великодню суботу… А потім – відродження того протесту проти беззаконня.

отець Ігор Козанкевич, директор БФ «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ»: – У 2004 році я не був на революції в Києві, бо перебував за кордоном – збирав гроші, щоби потім передати їх мітингувальникам. Цього разу відчув внутрішню потребу їхати до Києва для того, аби там молитися. Моя ціль перебування на Майдані – молитва. Ми хочемо йти у Європу з Богом. «Поки Україна не впаде на коліна перед Богом, доти Бог не підніме Україну з колін!» – ось моє гасло на Майдані. Планую їхати на Різдво до Києва, щоби молитися там літургію з протестувальниками, бо розумію: більшість священиків мають парафії і зобов’язані бути там на свята, а я не маю парафії, працюю тільки у «Карітасі», тому зміг би послужити нашим вірним на Майдані.

За свого життя цей чоловік потрудився, аби зберегти і передати у віки пам’ять про своїх співвітчизників (написав розвідку про понад вісімдесят студентів Краківської академії мистецтв, згодом з’явилися статті про митців Теребовлянщини, Станіславівщини та інших діячів образотворчості), постійно працював над тим, щоби слава його народу, яка складається з фрагментів-речей, здобутків культури, тривала. Сьогодні – найвищий час, щоби вшанувати його пам’ять – 120-ліття з дня народження Дам’яна Горняткевича, художника, науковця, колекціонера, громадського діяча.

Існує категорія людей, котрі, як би не випробовувала їх доля, куди б не закидала, завжди вірні цінностям, покликанню, гідності. Саме до таких належить Дам’ян Горняткевич, художник, науковець, свідомий своєї національної ідентичності українець, палкий прихильник митрополита Андрея Шептицького та послідовний оборонець права на патріархат УГКЦ услід за Патріархом Йосифом Сліпим.

Народився Дам’ян-Михайло 13 листопада 1892 року у містечку Лісько (сьогодні це терени Підкарпатського воєводства в Польщі, Лемківщина). Батько його, Антон Горняткевич, був учителем місцевої школи (помер досить молодим, тому Дам’ян не пам’ятав тата). Початкову освіту хлопець здобув у Перемишльській польській гімназії, згодом студіював у Краківській академії мистецтв (1917–1923 рр.), де вивчав рисунок і монументальне малярство.

Студентські роки стали надзвичайно важливими для подальшого життєвого напрямку молодого українського художника. Саме у Кракові, в середовищі українського студентства він навчився української мови (до того в сім’ї, правдоподібно, розмовляли польською) і виказав несхитний вибір приналежності до української нації, що небавом набуло чинного вияву в його намаганні вступити до лав Галицької Армії серед виру подій, що їх знаємо під назвою «Листопадовий чин» (1918 р.). Як він сам пізніше згадував, у Кракові не залишилося жодного молодого українця – всі подалися у напрямку Львова з готовністю покласти своє життя, аби лиш домогтися незалежності України. Для Дам’яна Горняткевича це теж було святим обов’язком. Але тут його спіткав перший серйозний досвід суворих граней життя – схоплений польською поліцією, він опинився в таборі для військовополонених та інтернованих у Домбю на околиці Кракова.

Та незабаром втихли воєнні акції, студенти-малярі повернулися до своїх аудиторій, творчої праці, зустрічей і гутірок у краківській «Просвіті», тихих молитов в українській Хрестовоздвиженській парафії.

Після закінчення Академії (у 1923 році) Дам’ян Горняткевич стажувався в Дрездені (портрет) та Мюнхені (пейзаж), звідки 1926-го знову повернувся до Кракова. Тоді ж познайомився з молодою професоркою історії (закінчила Ягеллонський університет) Дарією Брикович, донькою священика Івана Бриковича. Згодом Дарія стала дружиною Дам’яна і вірною помічницею в різних його трудах.

У 1934 році вони взяли шлюб у рідному селі нареченої Кривенькому на Тернопіллі. Оселилися в Седлеці (Підляшшя), де Дарія отримала працю вчительки німецької мови в гімназії. Дам’ян Горняткевич у передвоєнне десятиліття займався церковним малярством: розмалював угнівський храм (Сокальський район), вівтарні частини церков у Немирові, Вороблячині (Яворівський район) та Настасові (Тернопільський район), для Озерян (Борщівський район, Тернопільська область) створив запрестольний вітраж. Поміж цією працею з дня у день поповнював власну колекцію вишивок, писанок, різьби по дереву, домотканих полотен, мистецтвознавчої літератури.

Свого сина-одинака Дам’ян Горняткевич назвав Андрієм – на честь Митрополита Шептицького, якого дуже поважав і до кінця свого життя намагався поширити славу доброго імені Слуги Божого Андрея. Його старанням завдячуємо український переклад книжки «Молодість і покликання о. Романа-Андрея Шеп‑ тицького» (з часу виходу УГКЦ з підпілля і донині ця книжка не сходить з полиць українських книгарень) та статті про Митрополита. З початком Другої світової війни родина Горняткевичів перебралася до Кракова. Тут пан Дам’ян працював в «Українському видавництві», а пані Дарія – журналісткою в агентстві «Телепрес». Згодом вони, як і багато українських емігрантів, опинилися в Баварії. Чотири роки жили у містечку Гехштет-над-Дунаєм, округ Діллінґен. Цікаво, що ці нелегкі повоєнні роки все ж були доволі плідними у мистецькому сенсі, адже тут митець міг спокійно малювати та утримувати сім’ю з продажу своїх картин – німці шанували мистецтво і охоче купували його твори. До того ж дохід приносила викладацька діяльність. У так званих Ді-Пі-таборах (Displaced persons – переміщені особи) було більше двох сотень тисяч українців, значна частина яких – інтелігенція, котра свої енергійність, працьовитість, талант, де б не опинилась, реалізовувала на благо загалу. Відповідно й тут, на чужині, у вкрай примітивних умовах побуту розгорнула освітянську, просвітницьку, культурно-духовну і видавничу діяльність. Дам’ян Горняткевич, окрім того що творив і брав участь у виставках, навчав рисунку та історії мистецтва у таборовій гімназії.

Наприкінці 40-х років ХХ сто‑ ліття страх перед «визволителями» змусив Горняткевичів прийняти нелегке рішення – остаточно відмовитися від повернення на рідну землю та поїхати якнайдалі від Радянського Союзу – до США.

Від Америки пан Дам’ян не чекав нічого доброго – і його передчуття справдилися. Порівняно з Європою у Сполучених Штатах панувало інше ставлення до надбань культури. До того ж українці жили невеликими групами, і це гальмувало можливості організації такого ж активного творчого-громадського процесу, як у Німеччині. В Америці талановитий, освічений художник не міг утримувати сім’ю лише завдяки своєму таланту, тож мусив узятися за звичайну фізичну працю. Щойно вийшов на заслужений відпочинок, як знову розпрямив крила, – гора вільного часу для улюбленого заняття.

Прямуючи до нового місця проживання, пан Дам’ян віз зі собою чималу частку України – те, що, можливо, було створене ще до нього і залишилось відблиском культури рідного народу й після його смерті: колекцію писанок, вишивок, дереворізьби, книгозбірню (в тому числі й видання радянські, які теж становили для нього, як для науковця, цінність, оскільки відображали характер конкретної епохи і конкретного народу). Зі слів сина пана Дам’яна Андрія, батько ці писанки майже цілу плавбу через океан тримав у руках…

На новому континенті Горняткевичі оселилися в містечку Ньюарк у штаті Нью-Джерсі. Праця на фабриці займала в митця надзвичайно багато часу, але й попри це він встигав малювати, досліджувати, писати, викладати на курсах українознавства, очолювати мистецьку кураторію Української вільної академії наук (належить до числа співзасновників, певний час був віце-президентом академії), бути дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка та від початків заснування брати активну участь у роботі Українського патріярхального товариства. Разом із професором Костем Киселівським започаткував систему шкіл українознавства по всій Америці.

Звільнення Патріарха Йосифа Сліпого з ув’язнення та його приїзд до Рима, а згодом – відвідини українських парафій в Америці стали потужним імпульсом для багатьох свідомих своєї церковної ідентичності українців, зокрема й для професора Горняткевича. Від самого початку зародження Патріярхального руху він був його активним учасником, належав до президії ініціативної групи Комітету за створення КиєвоГалицького Патріархату, згодом був його містоголовою. З глибокої поваги до Патріарха Йосифа подарував Українському католицькому університетові в Римі частину власних полотен.

Останнє десятиліття свого сповненого поневірянь життя пан Дам’ян провів у Кергонксоні в штаті Нью-Йорк. На схилі віку часто хворів, важко вже було й малювати, але все ж не випускав з рук пензля. Помер 3 березня 1980 року. Згідно із заповітом, Дам’яна Горняткевича поховали на кладовищі святого апостола Андрія Первозваного у Савт-Бавнд-Бруку, що в штаті Нью-Джерсі, поряд з близькими друзями, з якими трудився у різних ділянках науки, мистецтва і духовності.

Нині спадщина митця у різних куточках світу свідчить про його талант, працьовитість і жертовність, зосібна: картини та колекції народної творчості – Український музей Нью-Йорка, Патріарший музей у Римі при соборі святої Софії, Канадсько-українська мистецька фундація в Торонто та ін. А фантастична книгозбірня – близько 800 видань з україністики та славістики – передана бібліотеці УКУ у Львові.

Професор Горняткевич був одним зі світильників слави України і в час пам’яті, про його дарований Богом прихід у світ, нехай тих кілька слів стануть невеличким доповненням до памяті про нього.

«Я зрозуміла всі свої ходи, всі невдачі та випадковості, повороти долі і те, що я вважала трагедіями. Переді мною в один момент постав їхній сенс. Я зрозуміла роль Бога у своєму житті, роль чоловіка і тих великих людей, яких судилося знати: Шептицького, Чарнецького…» – так кілька днів перед смертю оповідала найближчим Марта Цегельська. Наче в одну картину вклалося життя дружини о. Артемія Цегельського, вірної їмості, свідомої українки, тієї, що стала продовжувачкою надзвичайної спадщини талантів, мудрості, патріотизму, гідності визначних українських священичих родів.

Анастасія‑Марта Цегельська (Скобельська), дружина ісповідника віри о. Артемія Цегельського, народилася 24 березня 1920 року в сім’ї надрадника Краєвого суду в м. Золочеві Атаназія Скобельського і Анни з дому Бачинських. Початкову освіту здобула в «Рідній Школі», приватній українській гімназії та філії Львівського Музичного інституту ім. М. Лисенка, де опанувала гру на фортепіано. Сідала за інструмент навіть у важкі останні дні свого стражденного життя. У спогадах занотувала: «Три рази на тиждень, коли я приходила на лекції музики, на фортепіано лежали для мене букетики пахучих конвалій» – це був дарунок Артемія Цегельського, молодого викладача по класу скрипки (паралельно з навчанням у семінарії Артемій студіював у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові). З ним Марта поєднала свою долю, щоби згодом стати надійною підтримкою під час жахіть війни та підпілля.

Музика познайомила цих двох молодих людей, музика їх годувала в часи лихоліття, музика й далі твориться їхніми дітьми на великих сценах світу (наймолодший син Петро – скрипаль Варшавської опери, Андрій – учасник львівського джазгурту «Медікус»).

Побравшись, молодята оселилися у Львові, де через рік, у 1941-му, Артемій отримав з рук Митрополита Андрея Шептицького ієрейські свячення та призначення на парафію у Стрий. «Це були фактично останні свячення Митрополитом, які відбулись уже не в церкві св. Юра, а в митрополичій каплиці, бо митрополит хворів і постійно сидів на фотелі. Мені позволили бути присутньою. До смерті не забуду величаву достойну святу постать людини, прикутої хворобою до фотелю. Довга сива борода і очі, повні любови, надавали обличчю святості. Сам обряд свячень надзвичайно величавий, по закінченні клякнула я перед Його святістю, поцілувала руку з перснем, відчула Його руку на моїй голові, дістала благословення на життєву дорогу. Глибоко вірю, що ця рука, яка поблагословила мене, оберігає мене і моїх дітей до сьогоднішнього дня, особливо в тяжких, а часом і безвихідних ситуаціях».

Відтепер ці «тяжкі і безвихідні ситуації» посипалися на них, як холодні дощові краплі з похмурої вишини. Війна, голод, часті бомбардування. Під час одного з них уламки снаряда влучили в ногу о. Артемія. З двома маленькими дітьми на руках – дворічним Андрійком та кількамісячною Лесею, з пораненим чоловіком та матір’ю їмость Марта рішається на ризикований переїзд до с. Завадів, що на Яворівщині. Люди зраділи приїздові священика, приходили за духовною розрадою, послухати наук, а разом з тим підтримували сім’ю харчами. Все було б гаразд, але в селі розташувалися червоноармійці, а їхній командир забажав оселитися в будинку, де жили Цегельські. Ситуація ускладнювалася тим, що вночі до них же приходили повстанці просити їжі, грошей чи навіть ночівлі у стодолі на сіні…

На щастя, старенький парох попросив о. Артемія повернутися до Стрия, щоби той допоміг йому в душпастирюванні. Там сім’я провела останні місяці війни, а навесні 1945 року митрополит Йосиф Сліпий призначив о. Артемія викладачем музики у Богословський академії, тому Цегельські переїхали до Львова. Закінчилася війна, але розпочалася інша – війна з Церквою та свідомим народом. Арешти і вивезення на Сибір. Ця участь спіткала й о. Артемія, адже він не підписав переходу на православ’я. Його розлучили з сім’єю на сам Щедрий вечір – 17 січня 1946 року.

Марта залишилася з трьома дітьми і матір’ю без засобів для життя. Мусила навчитися шити, щоб хоч якось годувати рідних і мати що передати чоловікові до тюрми. Згодом за сприяння добрих людей працювала в торгівлі. Коли здавалося, що життя потроху починає входити у спокійне русло, – несподіваний арешт. Після роботи, просто з вулиці Марту забирають до міліційного відділку і запроторюють до камери в тюрмі на Лонцького. Це сталося 17 березня 1950 року. До пересилки (9 травня 1950 року) її водили на допити щоночі, вимагаючи зізнатися у співпраці з націоналістичним підпіллям. (Марту сплутали з її сестрою Марією, котра на той час виїхала за кордон, і навіть мати не знала про місце її перебування.) Побиття і приниження, нестерпне материнське хвилювання за долю дітей доводили ледь не до божевілля, але постійна молитва і підтримка співкамерниць допомогли витримати. Наступне випробування – висилка Марти з дітьми та матір’ю на Сибір. Одинока радість – всі живі!

Місяць везли їх «товарняком». З гарячкою, хворі, зголодовані дісталися до Томська. Згодом опинилися у селищі Красний Яр, де їх поселили в бараку. Марту відправили рубати ліс, а по якомусь часі – випалювати деревне вугілля.

Відбувши п’ятирічний термін ув’язнення у таборах, відшукав рідних о. Артемій. Глибокими снігами, льодом, перетинаючи ріку Об, пішки подолав сотню кілометрів, щоби дістатися до своїх. День великої радості та вдячності Богові.

У цей «красноярський період» народилася у Цегельських четверта дитина, син Петро, майбутній скрипаль.

На гроші, отримані з продажу маминих прикрас, Цегельські купили собі будиночок з городом, діти ходили до школи і тішили неабиякими успіхами в навчанні та зразковою поведінкою, отець влаштувався вчителем музики до місцевої школи. Поза тим, в неділі і свята служив Божественну літургію. Окрім родини, на молитву приходили: молодий брат-редемпторист, німкеня римокатоличка та російський старовір…

Коли ж директор цієї школи дізнався, що Артемій Цегельський – священик, звільнив з роботи. За щасливим збігом обставин випала нагода переїхати до Томська, де родина отримала хороше помешкання, отець влаштувався знову шкільним учителем, а незабаром з приятелями створив ансамбль, що виступав у місцевому ресторані. Марта грала на фортепіано. Та й фактично перше, що вони зробили, переїхавши до міста, – купили цей музичний інструмент.

У 1956 році, зважаючи на хворобу матері о. Артемія, сім’я прийняла нелегке рішення про повернення в Україну. Тут життя було й надалі позначене страхом нових арештів, бо ж отець не полишав своїх пастирських обов’язків, крім того, готував майбутніх священиків, передаючи їм знання богословських дисциплін. Помер у 1985 році на 71-му році життя, залишаючись твердим у вірі.

Бабця Туся (так ніжно називали її внуки) була змушена знову прийняти з Господньої руки розлуку зі своїм любим чоловіком.

Після виходу Церкви з підпілля Марта Цегельська стала цінним свідком життя Церкви в умовах тоталітаризму. Інститут історії Церкви УКУ, зокрема отець-доктор Борис Гудзяк, часто запрошували пані Марту на зустрічі з представниками найвищої державної і церковної влади. Була частим гостем на з’їздах молодих дружин священиків, передаючи їм силу і мужність, милосердя і відданість, які необхідно плекати в собі для місії апостольського служіння.

До кінця зберегла світлість розуму, прекрасну пам’ять, вміння бачити історичні зміни в перспективі часу.

Спочила 19 липня 2012 року. Господь подарував їй відхід праведниці. Владнала всі земні справи, попрощалася з дітьми і родиною, простила усім і, прийнявши Святі Тайни з рук улюбленого сповідника отця Севастяна Дмитруха, залишила заповіт: замість квітів на могилу скласти пожертву на операцію для бідної дитини.

Ліда Мідик

Народжувати дитину чи виплачувати кредит? Давати хабар, щоб залагодити важливу справу, чи не давати? Навчитися долати труднощі сімейного життя чи капітулювати розлученням? Як уберегти дітей від помилок, від загроз сучасного світу? На ці та інші складні питання християни хочуть мати відповіді у світлі своєї віри. Та щоб мати відвагу жити по-християнськи і у свята, і в будні, бракує добрих прикладів і суто практичних порад. Тому видавництво “Свічадо”, попри неоптимістичні прогнози щодо друкованого слова, ризикнуло започаткувати нове періодичне видання – християнський журнал для кана родин “Кана”.

«Видавати християнський журнал для родини ми взялися тому, що фактично немає сучасного видання, яке би повноцінно показувало життя сім’ї у всіх аспектах, – говорить Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо». – Маю на увазі не тільки з погляду здоров’я чи питань сімейних стосунків. Але також з погляду релігійного, який би охоплював увесь комплекс питань. Бо про моду, про куховарство, про рукоділ‑ ля люди знайдуть журнал. Але про християнську родину… Я поки що не бачу такого журналу. Мені здається, що на сьогодні це певний дефіцит».

Кіоски з пресою ваблять журналами для сімей. У них можна знайти професійні поради психолога, ідеї для урізноманітнення подружніх стосунків, пропозиції для всебічного розвитку дітей та ще безліч усього, що цікаве сімейній людині. Але ми там не зайдемо одного – Кани, тобто Христа, який об’являє себе у сім’ї.

«Ми б хотіли допомогти українській родині віднайтися в умовах, коли сучасний світ ставить певні ви‑ клики», – каже Богдан Трояновський.

Назву для журналу шукали довго, пропозицій було безліч, і нарешті він отримав своє ім’я – «Кана», бо це є те місце, де Ісус проявив свою міць у ситуації, коли на весіллі за‑ бракло вина, коли конкретне подружжя мало проблему. Він прийшов і допоміг. «Кана» має стати тим місцем-журналом, де подружжя, де батьки отримуватимуть допомогу у вирішенні своїх проблем. Сьогодні віруючій людині бракує добрих прикладів, свідчень того, як жити по-християнськи щодня, у буднях сім’ї, на роботі, проводячи дозвілля. Бракує практичних порад щодо осо‑ бистої молитви і ведення домашньої Церкви. Видання, що видніються на вітринах кіосків, не дають потрібних християнину відповідей.

«Цей журнал для звичайної пересічної сім’ї, а не для якоїсь там вибраної чи духовно заангажованої, оскільки інколи трапляються сім’ї більш «воцерковлені». Ми не знаємо, що з того вийде. Але хто не ступить першого кроку до танцю, той не затанцює і ніколи не знатиме, чи це потрібно було робити, чи ні. Бачу цей проект як багатомедійний. Думаю, що на базі журналу також з’явиться веб-сторінка чи програма. Форма може бути різна, але мета одна» – переконаний директор «Свічада».

Знаково, що журнал вийде якраз тоді, коли УГКЦ оголосила про стратегію «живої парафії». Адже парафіяльне життя – це свого роду життя великої родини з усіма радощами і проблемами. Прийшовши на парафію, хочеться відчути, що ти прийшов додому, де завжди зустрінеш підтримку і розраду. Тому одна з цілей журналу – активізувати спільнотне життя на парафіях, активізувати присутність сім’ї на парафії.

Перше число «Кани» читачі отримають у травні, Марійному місяці. Богородиця є покровителькою журналу, бо саме завдяки її чуйності гості весілля в Кані Галилейській не залишились без вина. Таким же чуйним до потреб читачів і має бути це нове сімейне видання, аби католицькі подружжя могли сказати: «це журнал для нас і про нас».

Підготувала Ліда Мідик

Наш скарб

Однією з рис Церкви візантійської традиції, що відрізняє її від Церкви традиції римської, є одружене священство. Проте, перелічуючи різні категорії людей, що мають у Церкві особливе служіння, як наприклад, єпископат, духовенство, монашество, катехити, молодіжні лідери, дяки та паламарі, забуваємо про дружин священиків. Не знаю, чи заслужено це, чи ні, й чим це зумовлено. Але ж бути дружиною священика – це теж виконувати певне служіння. Така жінка мусить бути «особливою», відповідати певним очікуванням людей, до неї часто приходять із запитаннями, чекають від неї поради.

У минулому священичі роди були «елітою», своїм прикладом вони надихали народ. Невипадково до дружини священика навіть звертаються по-особливому – «їмость», «добродійка», у православних братів маємо тепле слово «матушка». Чи ж не варто й сьогодні заохочувати дружину священика бути світочем?

Конференція

І от нещодавно на нелегке, але важливе служіння добродійок знову звернули увагу. І багато в чому завдяки активності самих дружин священиків. Голова Комісії УГКЦ у справах сімї добродійка Марія Кожух та її заступниця добродійка Ліля Проців давно плекали наміри щодо постійної праці у ці. Минулого року, який був присвячений християнському покликанню з особливим наголосом на покликанні до священства, вони почали готуватися до науково-практичної конференції, призначеної розглянути питання ідентичності й служіння добродійки в Церкві та на парафії, а поряд із тим організували й провели два семінари-тренінги для майбутніх дружин священиків. Згадана конференція проходила у Львівській духовній семінарії Святого Духа 8-10 липня 2010 року під назвою «Дружина священика – хто вона? Роль і місце добродійки в житті Церкви і парафії». Після понад шістнадцятирічної перерви дружини священиків знову зібралися разом, щоби навчатися, переймати досвід, спільно вирішувати проблеми. Коли наша Церква тільки-но вийшла з підпілля, добродійки самостійно організувалися в Асоціацію дружин священиків, але, на жаль, вона проіснувала недовго, до 1996 року. Сьогодні ж цією конференцією організатори спробували започаткувати відновлення Асоціації і розчистити замулене джерело ідентичності та ролі добродійки. Недарма емблемою конференції став глек із водою, що струменить із нього.

Учасниці заходу роздумували над своїм, відмінним від інших, покликанням, над ідентичністю, над особливостями священичої сім’ї взагалі та над питаннями їхньої діяльності для парафії і Церкви. Доповідачками на конференції були самі добродійки, отже, слова виголошені з кафедри, були не теорією, а втіленням практики, досвіду, вони відтворювали реалії сучасної священичої сім’ї. Крім цього, дружини священиків разом молилися, знайомилися одна з одною. Вони визнають, що потребують цього спілкування, духовного збагачення, уваги з боку ієрархії Церкви, що їм треба об’єднуватися в спільноти, щоби ця спільність робила їхню діяльність ефективнішою.

Попит і пропозиції

Конференція відкрила два, так би мовити, необроблені поля на «території» Церкви. З одного боку, це проблеми дружин священиків: потреба в базовій богословській освіті, недостатня кількість духівників, фінансова підтримка вдів по священиках, а також потреба в реколекціях, таборах тощо. З іншого боку, конференція показала, що дружини священиків активні, ініціативні, відкриті до людських проблем, своєю працею і молитвою супроводжують Церкву. Кожна в міру своїх можливостей і талантів, вони спрямовують людей до Господа, і їхня діяльність буде пліднішою, якщо підтримати їх добрим словом, духовною наукою, підбадьоренням, можливістю вишколу тощо.

Дружина священика – дочка єпископа

Цікавим фактом була участь у цій конференції декількох єпископів. Про цей задум нам розповіла організаторка конференції добродійка Марія Кожух: «Першого дня разом із дружинами священиків молився Архієпископ Львівський Ігор (Возьняк), як «господар» теренів, на яких відбувалася конференція. Наступний день конференції молитовно розпочав владика Юліян Вороновський, який очолює Синодальну Комісію у справах сім’ї. Останнього дня нас супроводжував владика Тарас (Сеньків). Владика Тарас часто давав реколекції дружинам священиків, тому він знайомий із їхніми специфічними проблемами і має що їм сказати. Ми також запросили Апостольського нунція в Україні Архієпископа Івана Юрковіча. Його участь стала для нас важливою нагодою почути слово представника Римо-Католицької Церкви, яка, як знаємо, не має одруженого священства, але все ж багато чого корисного може сказати про покликання жінки, дружини, матері».

Наша Церква має дружин священиків, цих особливих жінок. Має в них багато можливостей (часто неусвідомлених, нереалізованих), має «руки Арона», як про це було сказано на конференції. І це дуже важливо! Зрештою, дружина священика – це донька Церкви, і від того, наскільки їй допоможуть подолати проблеми, зрости й реалізувати таланти, залежить добро і розвиток самої Церкви.

Ліда Мідик