Огляд книги: Rowan Williams. Passions of the Soul. Bloomsbury Publishing. 160 p.
Що таке пристрасті? Чи потрібно з ними боротися? І якщо так, то як це робити? На ці питання шукає відповіді в своїй книзі «Пристрасті душі» Роуен Вільямс – англіканський єпископ, теолог і поет, 104-й архиєпископ Кентерберійський. Пропоную вам підсумок найважливіших тез із цього видання.
Про що книга:
– про духовні пристрасті і те, як вони псують нам життя;
– про те, що Заповіді блаженства є «ліком» від пристрастей;
– про те, чому потрібно перестати оцінювати власні емоції та віддавати їх Богові (і що це означає насправді).
Щоб уникнути труднощів перекладу, відповідні цитати з книги подаю у примітках в оригіналі.
Головне
Роуен Вільямс стверджує, що ключовим елементом якісного і сповненого любові духовного життя є розуміння того, як і чому виникають пристрасті та як із ними боротися. Під пристрастями Вільямс розуміє емоції та психофізіологічні процеси всередині людини: гнів, хіть, жадібність, відчай тощо.
Натомість кінцева мета зростання в духовному житті – апатея (apatheia). Це красиве слово співзвучне з апатією, але геть відмінне від неї за визначенням: означає свободу від страстей. Апатея – постійний процес, у якому наші емоції та природні інстинкти не спотворені страхом, неврозами та егоїзмом. Тоді ми вповні «живемо в Бозі».
Жити в Бозі означає жити в стані правдивого сприйняття (в оригіналі –truthful perception), де наші пристрасті інтегровані й трансформовані Божою благодаттю. Зробити це можна, живучи за Заповідями блаженства, зростаючи від гордості до вбогості духом, від гніву до смирення, від егоцентричності до миротворства тощо. Почати цей шлях потрібно з водночас простої та надскладної практики: споглядання своїх емоцій та імпульсів без будь-якої оцінки. Чисте сприйняття та фіксація, немов вони – хмари в небі чи автівки на дорозі. Це дозволяє збудувати певну духовну дистанцію між нами та пристрастями. Згодом у цій дистанції з’являється місце для Бога та Заповідей блаженства, які поступово інтегруються в наше мислення і процес ухвалення рішень.
У своїй книзі архиєпископ Вільямс посилається на корпус Передання східного християнства, зокрема Євагрія, Йоана Касіяна та ранніх отців Церкви (Климент Александрійський, Ориген, Григорій Ніський).
Коротко про духовні пристрасті
Пристрасті – це емоції, почуття та імпульси, які можуть заважати нам жити з Богом, жити щасливо. Самі пристрасті є невід’ємною частиною життя, але проблеми починаються тоді, коли вони контролюють нас: затьмарюють мислення та спотворюють те, як ми дивимося на світ і людей. Щоби приборкати пристрасті, потрібно не заперечувати чи усувати їх, а радше зважати на те, що вони існують. Ця нейтральна позиція важлива, щоб не впадати в надто глибоку інтроспекцію, заплутуючись у павутинні себе, своєї психіки та підсвідомого. Окрім чесного та прозорого прийняття своїх пристрастей, наша найбільша надія у звільненні від їхнього контролю не в людських, а в Божих діях.
Практичні кроки до прийняття «духовного себе» та відкритості на Божу любов автор окреслює Нагірною проповіддю. На його погляд, саме Заповіді блаженства, дані нам Христом, є антидотами до пристрастей.
Ось як Вільямс виокремлює вісім головних пристрастей і шляхи їх опрацювання:
- Ненажерливість – надмірне бажання мати більше, ніж нам потрібно: їжі, майна чи навіть духовних переживань. Виникає через відмову визнати нашу залежність від Бога і бажання знайти задоволення в речах, а не в Ньому1.
Від голоду природного до голоду духовного:
Проблема: вдоволення себе понад міру природно відволікає нас від інших, привчаючи потурати собі та своїм бажанням.
Вирішення: «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться» – звісно ж, це про прагнення до справедливості та турботи про інших.
Діяння: розрізняти потреби й надмірне: це справді мені потрібно чи я просто не хочу собі в цьому відмовити?
- Хіть – це ставлення до інших як до об’єктів задоволення власного его. Це не лише про сексуальне, а про будь-яку внутрішню оптику, яка бачить людей інструментами для власного задоволення2.
Від похоті до чистого серця:
Проблема: ми женемося за швидкоплинними жаданнями, перетворюючи інших на об’єкти задоволення наших потреб.
Вирішення: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» – налаштовувати тон і частоту своїх бажань на радіохвилю «Божа правда та любов FM».
Праксис: фіксувати усі вхідні імпульси, оцінювати їх без зайвого завзяття і відпускати навсібіч без зважання.
- Жадібність – бажання постійного контролю й безпеки, зумовлене страхом і невпевненістю. За своєю суттю вона є бажанням забезпечити себе тільки власними силами, ігноруючи Провидіння й не довіряючи себе Богові3.
Від жадібності до милості:
Проблема: жадібність, джерелом якої є страх за себе, призводить до постійного накопичення заради накопичення.
Вирішення: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» – про щедрість і прощення заради Божого, а не валютного достатку.
Праксис: менше зайвої фіксації на матеріальному і більше щедрості там, де її завжди не вистачає.
- Гнів – потужна внутрішня сила, яка нерідко засліплює нашу свідомість і призводить до деструктивної поведінки. Коли гнів контролює людину, вона не здатна бачити речі такими, якими вони є, з мудрістю та співчуттям4.
Від гніву до лагідності:
Проблема: гнів спотворює наші реакції на події навколо, не залишаючи місця співчуттю та життєвій второпності.
Вирішення: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» – лагідність означає поступово відпускати контроль над своїм життям і намагатися частіше реагувати з милістю.
Праксис: поступово розуміти себе, щоб розуміти ті чинники, певні тригери, які нас провокують, і реагувати на них з максимально можливим терпінням та розумінням.
- Відчай – втрата надії пов’язана з вірою в те, що наші негаразди непереборні, а Бог не здатен пробачити їх. Відчай духовно паралізує людину, нехтуючи довірою Божому милосердю5.
Від відчаю до праведної стійкості:
Проблема: відчай позбавляє нас надії на будь-що добре, від чого ми стаємо цинічнішими та ізольованішими від навколишнього світу.
Вирішення: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне» – радикальна, але посильна стійкість перед обличчям страждань, певність, що ми перебуваємо в Божій любові попри все.
Праксис: знаходити силу й натхнення вірити в Божу любов на прикладах тих, що переживали страждання з мужністю та благодаттю.
- Млявість – відсутність будь-якої мотивації до дій. Постійне заповнення внутрішньої порожнечі фантазіями про майбутнє, новинами та «корисною інформацією»6.
Від млявості до внутрішньої чесності:
Проблема: млявість і нудьга спонукають нас поступово відкладати духовне життя на другий план, особливо коли причиною є страждання.
Вирішення: не цуратися «засмучень», адже «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені».
Праксис: щиро й відкрито працювати з реальністю, особливо коли мовиться про важкі та складні емоції, розраду яким можна знайти тільки в Бозі.
- Егоцентричність – це коли самооцінка повністю базується на схваленні від людей навколо і постійного прагнення довести свою цінність іншим.
Від егоцентричності до миротворства:
Проблема: коли я оцінюю себе за думками і схваленням, отриманими від інших, це неодмінно породить заздрість і чергову непотрібну фіксацію на собі та «своєму».
Вирішення: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» – миротворство, пише Вільямс, полягає в гармонії між поглядами всередину себе й на Божу любов.
Праксис: чесно й критично подивитися на власну залежність від думки інших. Як тільки успіхи інших не псуватимуть вам настрій – це воно.
- Гордість – корінь всіх інших пристрастей. Відмова визнати свою залежність від Бога, яка спотворює наш погляд на себе та світ, перешкоджаючи зростанню в любові та смиренні.
Від гордині до вбогості духом:
Проблема: гординя руйнує наш зв’язок з Богом, спотворюючи уявлення про себе та людей і світ навколо.
Вирішення: цілком прийняти нашу залежність від Божої любові та благодаті.
Праксис: молитва вдячності та служіння іншим як постійне нагадування про те, що правдиво ми можемо спиратися тільки на Бога і Боже.
Підсумок
Із пристрастями можна і потрібно працювати. Робити це треба щиро, але без зайвого завзяття: ми лише даємо їм простір побути, щоб дати легкого копняка і розпрощатися до наступного разу. Щоби цей бій не лишав по собі пустоти, негативні емоції варто узгоджувати з відповідними Заповідями блаженства.
Незважаючи на те, що книга сповнена безлічі покликань та будується навколо складного терміна «апатея», суть її підходу подібна до тренування домашньої тварини. Ви запрошуєте її додому, але вона лише гавкає, невпинно стрибає і дзюрить усюди, де бачить. Та завдяки спокійній і наполегливій праці ця хаотична енергія поступово скеровується в добре русло. В підсумку усі всім друзі, усі всім задоволені, життя триває попри все.
Андрій Сабініч