Роздуми стосовно нового православно-католицького Документа
Πерша думка у зв’язку з обговорюваною темою: нарешті! Нарешті поділені Церкви наблизилися до корінної проблеми, яка їх поділила. Нарешті обговорюється вона не полемічно; а екуменічно. Нарешті дискутують богослови, а не ситуативно заангажовані церковні політики. Всі ці чинники складають позитивний контекст засідань Змішаної православно-католицької комісії, яка нещодавно засідала у італійському місті К’єті. Додає оптимізму і методологія споглянути в минулі часи єдності, аби шукати шляхів до її привернення. Такий підхід, не обтяжений травмами поділів ІІ тисячоліття, дає всі підстави знайти точки дотику. Позитивом зустрічі стало також прийняття спільного Документа, в якому був зафіксований рівень здобутого порозуміння.
Автори цього Документа подають узгоджений погляд на співвідношення між приматом і синодальністю в І тисячолітті історії Христової Церкви, а також показують це співвідношення на місцевому і вселенському рівнях. Аналізуючи текст Документа, звернімо увагу на термінологію, яка відображає богослов’я Церкви (еклезіологію). Ці терміни важливо проаналізувати у світлі проблеми співвідношення між приматом і синодальністю. У цій частині я подаватиму екуменічні пропозиції, які могли б краще висвітлити перспективи саме богословського підходу, який дає надії на майбутнє сопричастя Церков. Згодом будуть висвітлені причини непорозумінь і, остаточно, шляхи їх подолання.
Терміни
Носіями примату в документі називаються єпископи, митрополити, патріархи. З-поміж них пояснюється лише термін «митрополит». Жодним словом не згадуються такі терміни, як «єпарх», «архиєпископ», «папа». Щодо синодальності, то термін «синод», який етимологічно означає «спільний шлях», в українському перекладеному тексті чомусь подається як похідний від терміна «Собор». Хоча ці два терміни мають різні значення синод проводять єпископи, а на Соборі представлені й священики, монахи та миряни. Позаяк терміни є необхідними і першопочатковими для провадження діалогу, я намагатимуся доповнити ненаведені та непояснені терміни, подаючи їх насамперед в еклезіологічних сенсах і віддаючи їм перевагу над лише мовними значеннями чи історично утвореними розуміннями. Адже учасники Комісії – насамперед богослови, а вже вторинно філологи чи історики.
Еклезіологія Документа
Безперечним позитивом є подання богослов’я Церкви в світлі богослов’я Пресвятої Трійці, тобто подання еклезіології в світлі тріадології. Важливим є пов’язання еклезіології із христологією та містеріологією, тобто з богослов’ям Христа і богослов’ям Євхаристії, а також із пневматологією, тобто з богослов’ям Святого Духа. В документі тріадологічність пов’язується з Євхаристією, тобто з містеріологією, христологічність із приматома синодальність – із богослов’ям із богослов’ям Святого Духа як Гаранта єдності в розмаїтті.
Щодо тріадологічного виміру Церкви, то в документі наводяться важливі слова преподобного Максима Ісповідника про Церкву – ікону Пресвятої Трійці. На жаль, ці слова залишають без коментаря, який тут необхідний. Адже Пресвята Трійця не якась монолітна безособова реальність, а сопричастя Осіб Отця і Сина і Святого Духа. На мій погляд, уособлені розкриття тих, хто є іконами Отця, Сина і Святого Духа в Церкві – іконі Пресвятої Трійці, містяться в еклезіологічних термінах, залишених у Документі без пояснень. Проаналізуймо богословський сенс цих термінів.
Терміни щодо осіб – ікон Отця
Першим із таких термінів є «папа» (по-грецьки «отець»). Можливо, ми вже так звикли до цього терміна, що й не задумуємося над його насамперед богословським сенсом. Адже папа – не якась сентиментальна постать, а ікона Отця. Звичайно, «папою» був не лише ексклюзивно єпископ Риму. Папою зветься і єпископ Александрії. Ці папи були водночас іконами примату (першості) Отця у Пресвятій Трійці: «Як у Трійці Отець має першість як Джерело і Начало Божества, так і всередині Церкви папа є перший серед рівних» (Т. Веер «Православна Церква», с. 240). Отож, примат ікона першості Отця у Пресвятій Трійці розглядається у пов’язанні із синодальністю – іконою сопричастя Отця і Сина і Святого Духа.
Наступним важливим терміном тріадологічної еклезіології є «патріарх», буквально «отець-начало». Богословський сенс цього терміна – патріарх є іконою Отця Начала в Церкві – іконі Пресвятої Трійці. Саме Особа є Отцем (Началом) усього першоначальною, первинною (протос, прімус). Особа є першою – ось богословський сенс Отця, а не навпаки – перша (чисельно). Особа Пресвятої Трійці – Отець. Звідси патріарх – це насамперед отець, а не уряд чи функція.
Іконою Отця, а тому началом, є також єпископ, що його по-богословськи називають «єпарх». Його особа є началом («архе» – отцем). Навколо (грецькою «епі») нього гуртуються люди, утворюючи єпархію. Єпарх є для них «архе» (отцем), «народжуючи» їх до вічного життя Словом Євангелія: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє у Христі Ісусі» (1 Кр 1,15). Відповідь віри на почуте Боже Слово творить місцеву Церкву. Остання найповніше виявляє свою ідентичність, збираючись навколо єпископа на Євхаристію. Під час євхаристійного зібрання єпарх призиванням Святого Духа перемінює Чесні Дари і вірних у Тіло Христа (Церкву), причащаючись Якого, вірні усиновлюються Отцеві. Таким чином Церква звершує своє спасительне служіння, повертаючи світ у Святому Дусі через Сина Божого до Отця.
Примат і синодальність у помісній Церкві
Очевидний зв’язок між приматом і синодальністю простежується в 34-ому Апостольському правилі: єпископи якоїсь округи чи народу мають обрати «першого з-поміж себе» (грецькою – «протоса»), котрого мають уважати главою (грецькою – «кефале»), аби їхньою єдністю прославилася Пресвята Трійця. 34-те правило спирається на богослов’я Церкви – ікони Пресвятої Трійці, а обраний єпископами «перший» називається архиєпископом («начальним» єпископом). Знову його першість (примат) по-богословськи пов’язується з отцівською начальністю (архе). Водночас його примат неможливий без синодального обрання, а синодальність без примату – це вже «анархе». Синодальним обранням архиєпископа сопричастя місцевих Церков (єпархій) стає помісною Церквою (в Документі – регіональною спільнотою Церков).
Виростаючи з тріадологічного богослов’я, помісність Церкви вибудовується на христологічних підставах. Адже вже обраний архиєпископ є не тільки «архе», а й «кефале» (главою). Він є іконою Христа – Глави Церкви і творіння. Особливістю служіння глави помісної Церкви є його відповідальність за воплочення Євангелія в місцеву культуру. Це «воплочення» є іконою воплочення Сина Божого в людську природу. Адже «Церква стає помісною, присвоюючи і вживаючи місцеву культуру, а стає Церквою, долаючи культурні обмеження» (Й. Зізюлас «Буття як Сопричастя», с. 254). Архиєпископський примат і синодальність єпископів урочисто реалізуються на помісному Соборі (в Документі на «регіональному синоді єпископів», хоча така назва помісного Собору виглядає певним новітнім винаходом).
Помісність Церкви розвивається в історії інкультурацією Євангелія. Як у земному житті діянням Святого Духа зростав «літами і ласкою» Ісус Христос – Глава Церкви, так і діянням Святого Духа зростає «тіло» помісної Церкви. Святий Дух надихає і надає динаміки її помісній ідентичності, вираженій у власних мові, богослов’ї, літургії, благочесті, літургійних звичаях, канонічному праві, обряді (укладі життя) – див. Й. Сліпий, Твори… т. ХІУ, с. 273. Завдяки розвитку цих рис помісна Церква зростає від архиєпископської (грецькою – «автономної», латиною – «свого права») до патріаршої (автокефальної, тобто очолюваної власним главою – кефале), котрий є іконою Христа-Глави.
Примат і синодальність у церкві-Матері
Коли в помісній Церкві з’являються нові єпархії – місцеві Церкви, тоді архиєпархія стає митрополією, а місто-осідок архиєпископа, «центр згоди», за висловом О. Клемана, стає «матірним містом» (грецькою – «метрополіс», перекладений у Документі як «перший престол»). Митрополія є іконою Єрусалимської Церкви-Матері. З Єрусалима, прийнявши Святого Духа, розійшлися апостоли до народів. Тому Єрусалимська Церква, «народившись» у День П’ятдесятниці, стала Церквою-Матір’ю всіх помісних Церков. Материнство помісної Церкви можна також проілюструвати на прикладі нашої Київської Церкви. Коли з Києва, як колись із Єрусалима, розійшлися єпископи, створюючи «навколо» себе нові єпархії, тоді Київська Церква стала митрополією (Церквою-Матір’ю), а місто Київ – митрополичим осідком («матір’ю городів руських») і Другим Єрусалимом.
Київська Церква-Мати є водночас Церквою-Донькою Церкви, заснованої одним із апостолів, від якої Київська Церква отримала дар Хрещення. Митрополит є живим знаком тривання апостольського унаслідування. Йому, як і предстоятелю Церкви-Матері, належить «примат честі», тобто право обирати на єпископа одного з трьох сино-дально обраних кандидатів.
Христова Церква – сопричастя помісних Церков
Одна окремо взята помісна Церква, незалежно від розмірів, не є всією Глава Церквою. Адже Христос Церкви – є водночас «один у Святій Трійці» (див. «Єдинородний Сину»). Помісна Церква не є також частиною «всієї» Церкви. Адже Христос у Пресвятій Трійці є неповторною особою, а не частиною якоїсь іншої Особи. «Помісна Церква, аби не бути лише помісною, але також і Церквою, має перебувати в повному сопричасті з іншими по- місними Церквами світу» (Й. Зізюлас «Буття як Сопричастя», с. 257). Христологічна еклезіологія поміс- ної Церкви знову доповнюється тріадологічною еклезіологією сопричастя Церков. Такою споглядають Вселенську Церкву – сопричастя помісних Церков – отці Другого Ватиканського Собору (див. «Світло народів», 23). Співвідношення між вселенськістю і помісністю «є не суперечністю, а тріадологічною перихорезою» (B. Forte, La Chiesa della Trinita, p. 224), тобто взаємопрониканням осіб Пресвятої Трійці. Гарантом і видимим знаком повного сопричастя Церков, іконою Отця у Церкві – іконі Пресвятої Трійці – є єпископ Риму. Його вселенське служіння Церквам –утверджувати в спасительній вірі Христовій, бути першим (примат) у сопричасній любові між помісними Церквами і по-отцівськи примирювати тих, кому ще любові не вистачає. Урочистим виявом пов’язання Петрового примату із вселенською синодальністю єпископів є Вселенський Собор. Він не може бути вселенським без глави Римської Церкви і без глав інших помісних Церков. Проведений Собор стає вселенським через прийняття (рецепцію) його єпископом Риму (іконою Отця), патріархами (іконами Христа) і главами інших помісних Церков (іконами Святого Духа). Про потребу такої рецепції згадується в п. 18 Документа.
Причини непорозумінь між Сходом і Заходом
Згідно з Документом, важливим чинником поділу між Сходом і Заходом назване різне розуміння примату і синодальності. На мій погляд, крім суто людської немочі та конфесійної тісноти понять, до гріха розділення призвело богословське збіднення антиномії «примат–синодальність» до раціональної альтернативи «або примат, або сино- дальність», до того ж із обох сторін. Збіднення також несло зі собою порушення балансу між тріадологією і христологією та вчинення з христології своєрідної «речі в собі». Результатом цього збіднення стала теза, що одна помісна Церква на чолі з главою – іконою Христа – і є вся Христова Церква (Його ексклюзивне Тіло), а не «одна з Церков», яка для буття собою (помісною Церквою) потребує інших Церков. Адже неможливий ексклюзивізм однієї Церкви в тріадологічній еклезіології. Натомість у збідненому варіанті глава однієї помісної Церкви проголошується главою всіх Церков, їхнім єдиним началом (грецькою – «монархе»). Звідси й назва такого богослов’я Церкви «монархічна еклезіологія». Своєрідний христомонізм такої еклезіології акцентує на зовнішніх, видимих елементах людської природи Тіла Христового – урядах, структурах, «кано- нічності». У монархічній еклезіології примат стає «владою над» Церквою, для якого зайва синодальність. Сопричастя Церков як вияв синодальності підмінюється уніятським їх підляганням єдиноправильній Церкві, харизма примату поглинається урядом, євхаристійне сопричастя – інституційними домовленостями, папське служіння сопричастю Церков, нерозривно поєднане зі соборною вселенською синодальністю – універсальною юрисдикцією над главами помісних Церков, у якій останні виступають вікаріями папи – вселенського «ординарія», а папа, своєю чергою, вікарієм Христа.
На Сході глава Царгородської Церкви від VI століття й донині називає себе «вселенським» (не помісним!) патріархом, також із «юрисдикцією» над усіма (гегемонія пантон). Обопільна монархічна еклезіологія неминуче породила конкуренцію між Старим і Новим Римами за «вселенське патріаршество» над усіма помісними Церквами Ойкумени. Спалахнули конфлікти щодо юрисдикцій над спірними територіями. З часом до боротьби двох «Римів» азартно долучився ще й «третій Рим» із його «канонічною Церквою», «канонічною територією» і «русскім міром». У монархічних еклезіологіях спотворюються і примат, і синодальність, і поміс- ність, і сопричастя. Натомість домінують прагнення до влади над іншими через уніятське підпорядкування інших собі. «Владі одного» зовсім не потрібні ні Собори, ні синоди, навіть «екуменічні» зустрічі розуміються як знаряддя для здобуття однобічних переваг чи як тимчасовий компроміс двох задля протистояння комусь третьому.
Quanta est nobis via? (Яким є наш шлях? )
Такими словами починається третій розділ Апостольського послання святого Івана Павла II «Щоб були одно». Одразу можемо відповісти, що в парадигмі монархічної еклезіології шансів нема, навіть якщо зустрічатися ще сто років. якщо зустрічатися ще сто років. Те, що поділило, за визначенням об’єднати не може. Це не той шлях. Розкол стався через втрату тріадологічної перспективи в еклезіології. Тому й вилікування розколу – у віднайденні втраченої перспективи. У її світлі і примат, і синодальність стають на властиве їм місце. Знову ж таки, еклезіологія сопричастя Церков запевняє нас, що Христова Церква на божественному рівні завжди «одна, Свята, соборна і апостольська», а отже, і спасительна позаяк «поза Церквою нема спасіння». На людському рівні Свята Божа Церква складається з грішників, кожен із яких потребує спасіння. Вона ще не повністю одна, Свята, собона і апостольська, а лише у своїй людській історії прямує до Божої повноти. Тому це величезне щастя, що вірні Христової Церкви можуть спастися незалежно від результатів праці Змішаної комісії. Шановним же богословам, котрі на людському рівні шукають того, що вже наявне на Божому рівні Церкви, можна побажати якнайшвидше віднайти у втрачений богословський баланс еклезіології і таким чином усунути перешкоди в автентичному служінні Христової Церкви народам. Амінь! Хай так станеться!
о. Мирон Бендик, доктор богослов’я, ректор Дрогобицької духовної семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія
