Дисидент за лаврськими мурами
Диво, яке сталося в 1632 році, коли король Речі Посполитої Владислав IV легалізував напівпідпільну православну ієрархію, відкрило нові обрії для цієї гілки «релігії грецької» в Україні. І особисто – для архимандрита Печерської лаври Петра Могили, завдяки якому, власне, й відбулася ця легалізація. Для церковної кар’єри Могили ці події були переломними. Ким він був раніше? Радником митрополита Йова Борецького, посередником при переговорах з уніятами, головою лаврської школи… На перший погляд цей «послужний список» виглядає непогано – та лише на перший погляд. Всі унійні плани Борецького закінчилися провалом, та й до шкільних нововведень Петра Могили в Києві ставилися, м’яко кажучи, з недовірою. Сильвестр Косів, найближчий приятель Могили, згадував: «Які перуни, які громи посипалися тоді на нас – неможливо й описати чорнилом. Був такий час що ми, сповідаючись, тільки й чекали, що ось-ось почнуть начиняти нами шлунки дніпровських осетрів або одного вогнем, а іншого мечем відправлять на той світ».
Не додавала популярності Могилі й дружба з латинськими біскупами – про неї дізнаємось із записок лаврського архимандрита, а також зі згадок самих біскупів (серед яких, до речі, було досить гідних Божих служителів). Річ у тім, що в Києві панували не вчені та інтелігенти, а «невчені попи і козаки» – як згадував Косів. Звісно, не лише козаки в Києві жили – були тут і прості міщани, і місцева шляхта, але задавали тон цьому суспільству саме гості з-за порогів. Це були хлопці відважні, але до роздумів не схильні, падкі на красиві гасла типу «Рятуйте віру!» або «Православ’я понад усе!».
Через усі ці причини найбільший авторитет серед козаків, київських міщан і шляхти мав перемишльський єпископ Ісая Копинський – твердолобий фанатик, який вважав усіх католиків дітьми диявола, а католицькі науки – страшною єрессю. Варто було цьому «захисникові віри» дізнатись про спроби порозуміння між уніятами і православними, як одразу ж засипав духовних чад по обидва береги Дніпра посланнями, у яких звинувачував Борецького і Могилу в зраді православ’я, зриваючи всі плани київського митрополита-миротворця і його вірного помічника, зате сам здобував популярність. Тож не дивно, що коли Йов Борецький помер, 2 березня 1631 року новим митрополитом обрали «статечного у вірі» Ісаю Копинського – звісно, під впливом козаків, які завжди поводилися на церковних Соборах у Києві нахабно, немов господарі. Ім’я лаврського архимандрита навіть не фігурувало в списках кандидатів!..
Європа чи «китайська стіна»?
Необов’язково бути отцем Брауном, щоби здогадатись, якими були стосунки між цими двома антагоністами – ідейним реформатором, що прагнув примиритись із католиками та уніятами і запровадити європейську науку, та ідейним консерватором, що мріяв обгородити українську Церкву «китайським муром» від усіх західних впливів, перетворивши її на другу Москву. Кілька незначних епізодів ці стосунки чудово ілюструють.
По-перше, Михайлівський Золотоверхий монастир. Традиційно ігуменом його був Київський митрополит, але після смерті Борецького і обрання Копинського на його місце в монастирі терміново відбулися вибори нового ігумена – ним став Філофей Кизаревич, людина Могили. Копинський миритися з цим не став, і 10 грудня 1631 року запорізький полковник Дам’ян Гарбуз «наїхав на Kиєвомихайлівський монастир і, Кизаревича з монастиря вигрунтувавши, посадив на тому місці Ісаю Копинського».
По-друге, заснований Могилою київський колегіум. Старий митрополит Борецький хотів, щоб омріяна печерським архимандритом латинська школа була саме на території київського Богоявленського братства. Борецький мав рацію: братська школа була розташована в самому центрі Києва – там, де тепер Контрактова площа. При братстві була і церква, і шкільні приміщення, та й спудеїв було де оселити. До того ж він сам був ректором братської школи, доки не став митрополитом, зберіг авторитет серед братчиків і міг приструнити невдоволених у випадку спроби повстання проти нововведень Петра Могили. Але одне діло – Борецький, а зовсім інше – Копинський, який бути покровителем безбожних арістотелів не мав наміру. Не забуваймо ще про Військо Запорозьке, що формально було членом київського братства і в будь-коли могло захопити школу, якби Могила його чимось прогнівив. Отже, щойно Копинський очолив митрополичу кафедру, як Могила одразу ж почав переносити школу до Печерської лаври, яка формально була незалежною і від митрополита, і від братчиків. Звісно, лавра, від якої до тодішнього Києва треба було йти пішки ледь не півдня, була не найбільш зручним місцем для школи, та й з частиною братії архимандрит через цю школу посварився (розташувати її він вирішив на території шпитального монастиря, де мешкали хворі та старі лаврські монахи). Проте Могила, як і колись Смотрицький, пішов на принцип: стати маріонеткою в руках братчиків він не збирався і прагнув хоча б зберегти за лаврськими мурами до кращих часів латинську школу.
Принципову позицію Могили зрозуміти неважко. Цей амбітний церковник належав до тієї когорти політиків, які не відділяють свої інтереси від інтересів своєї країни чи (як у цьому випадку) Церкви. Петро Могила, що вчився у єзуїтів і бачив Європу, вірив, що лише скориставшись католицьким досвідом можна урятувати Православну Церкву від остаточного занепаду, до якого її тягне Копинський, що посів престол після мудрого і виваженого Борецького.
З дисидентів – у вожді
Але вибори нового короля у 1632 році, прихильність його до православних і можливість Православної Церкви відстояти свої права стали для Петра Могили можливістю зробити вилазку з-за стін свого символічного замку. Православна шляхта делегувала представників на сейм і захисником своїх прав обрала Петра Могилу – такого ж шляхтича, лояльного до короля, вихованця славетного Жолкевського і героя Хотинської війни. Для лицарів Волині та Галичини (на відміну від козаків Наддніпрянщини) саме Петро Могила, справжній шляхтич, що й під чернечими ризами не приховував придворної учтивості, був ближчим і зрозумілішим, аніж Копинський. І якщо в козацькому Києві цей козир архимандрит використати аж ніяк не міг, то на Волині і в Галичині, у Львові та на Варшавському сеймі Петро могила почувався немов риба у воді.
Що цікаво: сам Копинський на сейм не поїхав, з чого можна зробити висновок про те, якою насправді була турбота митрополита про свою Церкву. Яким би невдалим оратором не був Копинський, принаймні його присутність на перемовинах була питанням честі. Але інтереси Православної Церкви перед сенатом Речі Посполитої і майбутнім королем представляв лаврський архимандрит. Опонентом його був уніятський митрополит Йосиф Рутський, давній знайомий Могили і приятель по переговорах десятирічної давності! Саме печерський архимандрит зорганізував православну шляхту і делегацію на сейм, підготував аргументи і таки домігся свого. Відновлення прав Київської православної митрополії було заслугою саме Петра Могили. Тепер він став справжнім героєм православного світу. Тепер опальний печерський архимандрит був на коні. Він у Варшаві, далеко від сумних київських реалій, його оточують не козаки чи міщани, а своя шляхта, для якої він був героєм, можливо, навіть, бойові товариші з давніх битв та походів. Досвідчений вояк, він розумів, що настав найкращий момент для переходу в стрімкий контрнаступ – другого такого може й не бути. Отже, православна делегація на сеймі запропонувала королю офіційно затвердити православну ієрархію королівськими грамотами. Король погодився, і раптом замість єпископів делегати висувають нових кандидатів – у тому числі й нового претендента на митрополичий престол, яким був сам Петро Могила. На цю пропозицію король пристав, і 3 грудня було проголошено обрання Петра Могили митрополитом Київським.
Хто не ризикує – той не стає митрополитом
Неочікуваний і непередбачуваний крок – скориставшись обставинами, гарно «підсидіти» головного ворога. Таке обрання нової ієрархії відбувалося урозріз з усіма православними канонами, але Петро Могила йшов ва-банк, на кін була поставлена мрія його життя, а саме – реформа Православної Церкви. То чи міг Могила залишити Копинського на престолі, якщо саме Провидіння дало йому шанс убити одним пострілом усіх опонентів? Хто сам без гріха – нехай кине в нього камінь.
Хто міг стати на заваді планам амбітного архимандрита? Патріарх Константинопольський? За хабар він готовий був підписати будьякий документ. Отже коли Могила зі шляхтою відправили послів до Царгорода на чолі з ректором могилянської школи – патріарх Кирило Лукаріс без жодних зауважень видав грамоту, в якій підтверджував висвячення Петра Могили та інших єпископів нової ієрархії. Позбавлені кафедр старі єпископи? Але до собору 1632 року вони й так не мали реальної влади над своїми єпархіями і мешкали при Києво-Печерській лаврі. За свідченням деяких історичних джерел, при лаврі вони залишились і після зміщення їх із кафедр, принаймні колишні єпископи – луцький Ісая Борискович і туровський Авраамій – залишилися при лаврі як намісники і будівничі монастиря, де не були позбавлені ані гідних умов життя, ані простору для служіння. Відомо, що всі екс-єпископи були присутні у Львові на висвяченні нового митрополита. Отже, з їхнього боку жодних перепон Могила також не відчував.
Єдиною проблемою залишався Ісая Копинський, який, звісно, й не думав полишати престол. І його можна було зрозуміти. Тому перед тим, як вертати до Києва, Могила дочекався патріарших грамот і прийняв свячення у Львові, де почувався як удома, бо його предки жертвували чималі суми на львівські церкви (Успенську братську церкву довго називали Волоською – на честь молдавських господарів, які робили пожертви на цей храм і братство, що було при ньому). І лише після хіротонії та формальностей на чолі численного почту новообраний митрополит вирушив до Києва як тріумфатор і рятівник вітчизни. Зупинити і не пустити до Києва таку процесію, та ще й із захисником православної віри у Речі Посполитій, було не до снаги навіть козакам!
Пропозиція – як від дона Корлеоне
Але бунтувати проти нового митрополита ніхто не збирався, навпаки, на радощах кияни швиденько «усім миром» вигнали уніятів із Софійського собору, забрали ключі від храму і організували Петру Могилі урочисту зустріч. Лиш один не вийшов зустрічати захисника віри – Ісая Копинський. Але що він міг зробити? Надіслати універсали про те, що Могила зрадник і таємний уніят? Закликати козаків відправити Могилу з товаришами годувати дніпровських осетрів? Тільки не в ті дні, коли новообраний митрополит повертався з тріумфом після славетної перемоги. І поки Копинський сидів у Михайлівському монастирі і думав, як діяти далі, Могила робив своє. Адже, незважаючи на всі теологічні розбіжності, обидва антагоністи однаково вважали, що двох митрополитів для одного Києва забагато.
І щойно кінь Петра Могили ступив на київську землю, як його вершник здійснив збройний напад на Михайлівський монастир. Слуги Могили, вдершись до монастирської фортеці, схопили старого митрополита і, перекинувши через сідло, немов мішок, відвезли до Печерської лаври, де на нього чекала не зовсім приємна розмова з новим главою митрополії. На відміну від «істинно православного» Копинського, «ліберал» Могила не був прихильником годування осетрів неугодними кліриками. Замість кидання конкурента у Дніпро він у найкращих традиціях сицилійської мафії зробив йому пропозицію, від якої неможливо було відмовитись: Копинський зрікається митрополії, а Могила залишає за екс-митрополитом Михайлівський монастир. Такий собі тонкий натяк на недавнє захоплення Копинським Золотоверхого з допомогою козаків. Отже, Могила забезпечував ворогові і хліб з маслом, і дах над головою, і дніпровські краєвиди з вікна, що було з його боку досить шляхетно, враховуючи те, скільки палиць у колеса встиг йому встромити Копинський. Яким би твердолобим він не був, на пропозицію Могили погодився: інстинкт самозбереження переміг над принциповістю.
Могила опублікував офіційне зречення свого конкурента та розіслав по єпархіях таке послання: «Бажаємо, аби всі відали, що іменований колись митрополит Ісая Копинський, будучи позбавлений сану через лист від святішого патріарха, зрікся добровільно як уряду, так і титулу митрополичого – в цьому він нам зобов’язався в листі, копію якого надсилаємо…»
Попри усю розбійницьку романтику а ля Дюма, історія ця виглядає досить сумною. Боротьба за владу, підступні змови та збройні напади – не найкращі атрибути церковного життя. Проте Петро Могила змушений був грати за правилами, які сам не обирав. Не він намовляв православних єпископів XVI століття брати штурмом монастирі, не він їхав на Берестейській Собор на чолі війська з гарматами, не він убивав Антонія Грековича і Йосафата Кунцевича, не він записав Військо Запорозьке до Київського братства, не він вривався із шаблею на церковні Собори і не він закликав козаків та київських міщан до таких заходів. Такими були православні реалії, в рамках яких він мусив діяти. Більш цивілізований шлях обрали уніяти, свідомо відкинувши меч і ступивши на шлях законного тиску та мучеництва. Ані Йосиф Рутський, ані Рафаїл Корсак, ані інші уніятські єпископи і митрополити не були помічені в збройних нападах на супротивників або феодальних інтригах проти конкурентів. Але Православна Церква жила за іншими законами, і Петро Могила мав дві альтернативи: або погодитись на роль безправного дисидента, або зняти білі рукавички і дати українській Православній Церкві шанс нарешті отримати гідне і людське обличчя, скинути лахміття невігластва і фанатизму. Якби Могила не «забруднив руки», навряд чи була б у нас Києво-Могилянська академія, завдяки якій на українському небосхилі засяяла ціла плеяда блискучих учених і письменників, постала київська школа іконопису та деревориту… Тож Бог йому суддя, а ми можемо лише подякувати одному з найяскравіших діячів української історії.
Посівши митрополичий престол, Петро Могила вважав, що може святкувати перемогу над Копинським, а в його особі – над усім фанатизмом та недолугістю, що панували в Православній Церкві. Але перемога була не цілковитою: Копинський не збирався так просто здаватись, та й войовниче невігластво нікуди не поділося. Боротьба між двома митрополитами тривала ще довго і певною мірою не закінчилася й досі…
Віктор Заславський, історик
