Закінчення з жовтневого числа 1983 р.
Грань-межа по той і по цей бік життя
Це ще один з тих деталів, що їх не всі опитувані приточують. Не всі про це згадують, а ті що й говорять про це, то різняться між собою навіть самим способом визначення цього граничного пункту. Для одних це була якась перегорода, для інших це була водяна межа, для ще інших — якась імлиста запона, а ще для декого — зовсім просто… лінія…
На всякий випадок ті, що опинились уже поза своїм тілом, що вже переходили той темний простір, або й вже стояли перед отим неземним світлом, принайменше в декого з них глибоко увійшла в їх пам’ять ота межа чи той край, з якого по крайній мірі був би ще можливий поворот до власного тіла, яке залишилось на землі, або перехід до того місця, де немає уже ні болю, ні печалі, а життя безконечне…
Д-р Р. А. Муді ще раз критичним поглядом аналізує і робить кінцеві висновки своїх дослідів
Багатющий матеріял, що ним розпоряджав дослідник, дав йому можливість зіставляти переживання досліджуваних ним людей з такими ж переживаннями інших людей, що знаходилися у таких самих умовинах. А далі катеґоризувати їх у якось нормативні і репрезентативні моменти, що підходили б до всіх студійованих випадків. І нарешті розглядати так упорядкований матеріял із розумової і суто критичної точки зору. Із первісно визначених 12 чи навіть більше таких моментів рідко деякі можна було застосувати до всіх розсліджуваних випадків. Тим то дедалі число тих нібито спільних моментів мусіло зменшуватися аж поки не зійшло до трьох провідних і правдоподібно остаточних. Ними виявились такі: перебування поза своїм тілом, знайдення себе у темному просторі і конфронтація із предивним світлом. Очевидно, тому що йшлося головною мірою про обґрунтування тези: життя після життя, то найбільш ревеляційний для самої тези виявився третій пункт — конфронтація зі світлом. Зовсім слушно Р. А. Муді присвячує йому найбільше своєї уваги.
Очевидно теж, що всі особи, з якими він мав ці спеціяльні інтерв’ю, мусіли повертатися до своїх тіл і продовжувати оце своє земне життя. Цікаво, що назагал більшість із них відзначили цей свій винятковий досвід зовсім зміненою настановою до цього свого життя. Слід мати на увазі, що найчастіше і найперше почуття тих, що знайшлися на грані життя й смерти, це було жагуче їх бажання повертатися до своїх тіл. Та це далеко не правило. Це бажання або небажання стояло у залежності від того, як далеко «померлий» входив у цей, зовсім новий для нього світ. Ті, що вже стояли віч-на-віч із цим світлом, уже такого бажання не мали. Один з таких, навіть після свого повороту, твердив: «Я ніколи не хотів розлучатися з цим світлом». Матері теж, зовсім природньо, навіть коли почувались по той бік життя зовсім щасливими, то одночасно почували своїм невідхильним обов’язком займатися у першу чергу своїми дітьми, яких залишили на цій землі.
Дуже знаменна риса для тих, що свідчили про це введення у потойбіччя, це їх завзяте мовчання про це. Ці особи не бажали в ніякий спосіб ділитися з ніким своїми переживаннями. А вже коли звірювались комусь, то в своєму найближчому колі, головним чином перед своїми найближчими рідними і то дуже стримано. Причина примовчування цих своїх переживань у тому, що ці особи, знаючи добре ментальність інших людей, не хотіли, щоб їх було посуджувано у фабрикації якихсь придуманих ними казок, у сновидіннях, галюцинації, чи навіть, щоб інші люди дивились на них, як на непочитальних людей. Власне, ця їх настанова дуже проречисто говорить про об’єктивність і насправжність цього їхнього позасвітнього досвіду. Зберігання тайни про свої пережиття можна пояснити і тією обставиною, що ці особи були переконані, що тільки їм одиноким припало на долю переживати щось таке. Вже з уваги на це, навіть коли б і вони готові були комусь про це розповісти, то навряд чи можливо цей свій досвід передати людською мовою. Зрештою, сам за себе свідчить той факт, що ніхто з тих, що зіткнулися з цим позаземним світом, навіть у думку свою не покладав шукати собі якихсь прозелітів чи перекинутися на якогось проповідника нової істини життя. Натомість всі вони уважали, що це був їхній персональний досвід і тільки для того, щоб поглибити й поширити горизонт і зміст їхнього власного життя. А треба мати на увазі, що ці люди належали до всіх можливих людських груп, були різного віку, різних професій, різної статі та відмінних характерів.
В наслідку цього зіткнення з невідомим їм досі світом ці люди стали ніби зовсім не тими, якими були. Дехто з них навчився дорожити і високо цінити це своє життя і повертати його у кращий, ніж досі, бік. Дехто дав виразно передовість духовому первневі, отже тому, що безпосередньо стосується душі, а не своєму тілові. Дехто після цих своїх переживань відкрив у собі такі якості, що зовсім не був свідомий перед тим. Наприклад, читати думки інших людей, вірніше відчувати думку інших людей ще поки ці люди її висловлять. Ще інші винесли з цього позасвітнього досвіду зрозуміння і потребу любови, яку могли б виявити супроти інших людей. Ще інші повернулися до цього життя з усвідомленою настановою поширювати й поглиблювати своє людське знання. Вони і твердили, що знання не перестає розвиватися і рости навіть у потойбічному житті. Незважаючи на те все, ні одна з тих аналізованих осіб не дала аж ніяк відчути, що цей її надзвичайний досвід зробив уже її морально досконалою або настільки претенсіональною, що вона відважилася б сказати: «я святіша за тебе»…
Велика більшість тих осіб навіть виразно заявляли, що вони намагаються застосовувати вислід чи враження тих своїх переживань у теперішньому їхньому житті, а не потішати себе якимсь непевним запевненням, що їм гарантоване вже спасення або що вони досягли вже якоїсь моральної досконалости.
Так ото ця тимчасова їх «смерть» відкрила перед цими людьми зовсім новий погляд на оту справжню і вже невідкличну людську смерть. І дивно. Майже всі з них у такій чи іншій формі запевняли: «я не лякаюся зовсім смерти».
Очевидно, смерть смерті не рівна. Буває така смерть, що не може бути бажана нікому з людей. До того ж ще треба ясно це поставити, що не лякатися смерті зовсім не визначає, щоб хтось свідомо і з розмислом шукав собі сам тієї смерти. Отож, усі ці особи погоджувались в одному: якесь особливе завдання стоїть перед цим їхнім життям чи, як це висловила одна особа: «я ще не одне мушу перемінити у моїм житті, поки відійду з цього життя». Що ж до самогубства, то ні одна з цих осіб ніякою мірою не допускала цього за якийнебудь засіб дістатися в те місце, на порозі якого всі вони стояли.
Прикінцевий розділ своєї студії назвав автор «Підтвердження». Дослідник ставить перш за все питання. Тому, що дехто з цих «померлих» поворотців довший час знаходився поза своїм тілом і довше як інші був свідком предивних для нас всіх подій, то чи можливо звірити ці його свідчення з відповідними свідченнями тих людей, що безпосередньо були зв’язані з тими самими подіями. Автор відповідає потверджуюче. Це не тільки що можливе, але фактично таке підтвердження мало місце в багатьох випадках.
Чимало лікарів оповідали д-рові Муді, що вони з дива не можуть зійти, що саме їхні пацієнти, які найменшого не могли мати поняття про якісь медичні заходи, практики чи методи, так основно і так прецизно описували всі процедури довкруги їх тіла в часі їхньої таки реанімації, що хіба мусіли бути свідками цього всього. Наприклад, реанімованій своїй пацієнтці лікар говорив, скільки то труду він мав, щоб привернути її знову до життя. «Я знаю це» — сказала пацієнтка. «А звідки це знаєте?» — «Зовсім просто. Я перекажу все, що діялось довкруги мого тіла». І почала ця особа переповідати все докладно від того моменту, коли її серце перестало битися, аж до хвилі, коли вона опритомніла. Лікар був просто вражений. Він ніяк не міг зрозуміти, як це було можливо переказати стільки дрібних деталів і то так, як вони фактично відбувались. Видно, автор мусів бути під дуже великим враженням, коли ще кілька разів заходив, щоб допитуватися ще раз і ще раз.
Знову ж одна дівчина , яку реанімовано довгий час, бо не подавала ніяких ознак життя, виявила своїй старшій сестрі докладно всі ці подробиці, що відносились до її сестри в тому самому часі, коли стосовано їй самій реанімацію. Ця її сестра була тоді у почекальні. У розпуці вона плакала і голосила: «О, Катрусе, не помирай, благаю тебе, не помирай…». Як тільки вона ожила і вже могла говорити зі своєю сестрою, то зараз таки переповіла своїй сестрі все, що бачила, бо була при ній у цій почекальні, бачила, як вона впадає в розпуку, і чула, як та благально просила її, щоб вона не помирала…
Це стільки про саму книжку. Дальші сторінки цієї прецікавої книжки заповнені такими розділами: Паралелі, Пояснення, Питання і Враження. Деякі з них може б заслуговували на те, щоб обговорити їх докладніше. А, проте, я особисто думаю, що якусь частину з цих розділів можна б пропустити без ніякої шкоди для самої праці. Коли б я мав бути перекладачем цієї праці, я б напевно домовлявся з автором якраз щодо цих додаткових розділів, чи їх перекладати. З другої сторони я повністю розумію інтенції і труднощі автора. Він напевно був свідомий того, що він тільки що торкнувся у цій своїй студії незвичайно важливого питання і тільки що до найвищого ступня загострив зацікавлення ним. Отже ясно, що він і бажав би сконфронтувати з цим питанням теж проблеми інших ділянок Науки і людського знання, доказом чого були саме ці додаткові розділи. Як рецензент цієї праці, я радше хотів би використати цю цінну працю на особливої ваги «паралелю», а саме на паралельний християнський погляд на життя після життя. Уважаю, що ця підтема далеко важливіша і далеко природніша, як автором намічені ці додаткові розділи.
