Продовження з вересневого числа 1983 р.
Повна свідомість того, що відбувається довкруги тіла «померлого»
Одна пацієнтка переказує д-рові Муді про свої пережиття в шпиталі. Лікарі не могли ствердити, що їй, властиво, бракує. Д-р Джеймс, що опікувався цією пацієнткою, послав її на пересвітлення рентгеном. Тут їй було зроблено ін’єкцію тих ліків, що не були їй приписані. Після ін’єкції жінка втратила притомність. Рентгенолог, дуже занепокоєний тим, що сталося, якийсь час старався привести її до притомности, а потім взяв телефонну слухавку й дзвонить до д-ра Джеймса: «Докторе, я забив Вашу пацієнтку Мартін». Сама ж пацієнтка, слухаючи цю розмову, була абсолютно певна, що вона живе і ще не вмерла. Навіть пробувала якось реагувати чи якось подати знак життя. Але ніяк не могла. Залишалося їй тільки обсервувати, що діється навколо неї. Чула якнайвиразніше розмови лікарів, як от скільки кубічних сантиметрів тих ліків було уведено в її жили і що треба ввести, щоб унешкідливити їх ефект. Не чула зовсім уколу, коли дали їй антидот, і не чула масажу потім, хоч і знала дуже добре про всю цю процедуру.
Інший пацієнт оповідає:«… Я почув тоді, що якась жінка запитала когось: «Чи він ще живе?» Якийсь голос відповів: «Ні. Він не живе. Він вже помер».
Одна жінка оповідає про свій випадок таке: «Останнє, що я відчувала, це страшенний тиск у грудях, ніби хтось залізними кліщами мене стискував». Коли вона перестала дихати і подавати який-небудь знак життя, приятелька цієї жінки і її чоловік прибігли, бо почули, що жінка тяжко повалилася з ліжка на підлогу. Кинулися її рятувати. Власне серед всієї цієї метушні хвора жінка, хоч і не виявляла ніякого знаку життя, чула докладно кожне слово її рятувальників і могла оглядати все, що твориться довкруги неї. Навіть тоді, коли мала почуття, що знаходиться у якомусь темному рові, чула з віддалі слова свого чоловіка: «Ех, це вже кінець», вона й сама подумала собі: «Таки справді кінець»…
Один лікар звірився д-рові Муді, що мав такий випадок: «В одної з моїх пацієнток перестало вже серце битися, власне у ту хвилю, коли я мав переводити на ній операцію… Я став безрадний при ній і заважував, як її зіниці розширяються… Я намагався із своїм колеґою-лікарем її реанімувати. Наші намагання були безуспішні. Я був переконаний, що вона вже не живе, і це сказав моєму колезі:
«Попробуймо ще якийсь час її реанімувати, а тоді даймо їй спокій». У міжчасі серце пацієнтки почало слабенько битися… Коли пацієнтка прийшла до притомности, я запитав її, чи вона відчувала щонебудь з того, що діялось з нею. Пацієнтка відповіла: «Не все собі пригадую. Але я чула, як ви, доктори, говорили між собою: «Спробуймо ще якийсь раз, а тоді даймо їй спокій».
Слухові відчуття
Деякі з аналізованих д-ром Муді людей згадують про надзвичайні слухові враження, що їх вони спостерігали на порозі цих двох світів свого життєвого досвіду. Одні з них чули прикрий галас, гучність, шум і свист. Другим — відчувалась знову якась своєрідна музика.
Тунель — темна просторінь
Найчастіше почуття після цих шумів, грюкоту і бряжчань мали ті, що переживали ці межові ситуації, що вони опинилися у якійсь прірві, глибокому яру, темному просторі. Свідки цього переживання не однаково представляють чи передають те місце, у якому майже без винятку всі із допитуваних знаходилися. Найчастіше, однак, вони говорять про темний тунель. Ніхто з них не каже, що цей тунель їх бентежив або тривожив. Відчували свободу і легкість переноситись крізь нього вширш і уздовж і проникати із надзвичайною скорістю у напрямі якогось світляного пункту. Із наближенням до протилежного кінця цього темного простору дехто описує той перевал чи прохід, як якусь структуру із концентричних, напівосвітлених луків. Ось два-три приклади цього надзвичайного пережиття.
Чоловік, що «помер» в наслідок попарення і потовчення, оповідає те, що залишилось у його свідомості з цього критичного моменту: «Я попав у цей темний простір. Здавалось мені, що я перебував у ньому довгий час, пливучи і перекидаючись у цьому просторі. Я був увесь час зайнятий тією дивною порожнечею і не мав навіть можливости про щось інше думати».
Інший знову, що зазнав тяжкого роверового покалічення, і його серце перестало битися, так згадує свої тодішні пережиття: «… Я мав почуття, що я мчу через глибокий, дуже темний яр. Ця темнота була така, що я взагалі не міг нічого бачити. Але з другої сторони це переживання було якесь чаруюче і таке якесь безтурботне, що навряд чи можливо собі подібне йому уявити».
Одна жінка оповідає, що після ін’єкції у шпиталі раптом всі, що стояли навколо неї, почали віддалятися з-перед її очей. А вона сама потрапила у якийсь темний, дуже вузький перевал. «Мені здавалося, — каже вона, — що цей просмик якраз підходив до моїх розмірів. І я почала поринати в нього все далі й далі»…
Інша ж жінка, яку було визнано вже померлою через страшний нещасний випадок, свідчить майже ідентичне. Вона, однак, з притиском зазначує, що коли вона знайшлася у темному тунелі, то незвичайний спокій і якесь благе почуття заволоділи нею. Вона не мала ані крихітки занепокоєння. Що ж до цього тунелю, то він видався їй як якась сферична формація із концентричних кіл.
Вихід із свого власного тіла
Пролетівши цей темний тунель, ті особи, що пережили цей позасвітній досвід, зустрілися віч-на-віч з фактом, що глибоко увійшов у їх свідомість, а саме, що вони залишили тут, на цьому світі, своє тіло і, що ще цікавіше: вони могли докладно обсервувати та навіть слухово відчувати, що творилося навколо їх власного тіла. Ось декілька ілюстрацій цього незвичайно дивного явища.
17-літня дівчина, хоч і належала до досвідчених пливачок, під час однієї плавби на другий беріг озера майже посередині його раптом потонула в ньому. У цьому моменті вона усвідомила собі той факт, що вона знаходиться поза своїм власним тілом. Вона переказує д-рові Муді своє пережиття так: «З віддалі яких 4 стіп я бачила своє власне тіло, що то піднімалось на поверхню води, то занурювалось в глибину озера. Я бачила моє тіло із заплечної сторони і переважно правий його бік. Хоч і в моїй свідомості я була певна , що я не перестала бути тією самою, якою досі була, все ж я була абсолютно певна, що я знаходжуся поза своїм тілом… Мої почування були прекрасні і не до описання. Почувалася легкою, мов пір’їнка»…
Хвора на серце пацієнтка переказує історію свого перебування у шпиталі. Відчувши сильний біль у грудях, ця пацієнтка натиснула ґудзик, щоб покликати медсестру. У міжчасі повернулася лицем до ліжка. Коли прибігли сестри, вона перестала дихати і серце вже не билося. Ще почула голоси сестер: «Умирає, вона умирає»… «і раптом я усвідомила собі, що залишаю своє тіло… Просовуюся крізь матрац і вже опинилася на підлозі. Легко я знялася вгору і приглядаюся, що діється довкруги мого тіла. Збігаються медсестри… Бачу: прийшов мій лікар… І я подумала собі: от цікаво, що він тепер зробить… Я зблизилася близько до нього, а за хвилю піднялася знову під стелю. І звідси я дивилася вниз. Я бачила, як мене реанімовано. Моє тіло лежало витягнене на ліжку. Всі вони скупчилися навколо мого тіла. Чую: одна з медсестер проказала: «О, Боже. Вона таки померла». В тому самому часі друга медсестра давала моєму тілові усне вдихання. Я бачила докладно її. Пам’ятаю кучері її волосся над моїм тілом… Потім я бачу: втягають до кімнати велику реанімаційну машину. Власне ту машину, що спричинила підскоки моєї грудної клітки… Я й чула ляскіт моїх костей. Це було страшне видовище. Коли я так приглядалася, як вони натискають на мої груди, натирають мої руки й ноги, я подумала собі: навіщо вони все те роблять? Та ж я живу, мені так добре, я почуваю себе прекрасно…»
19-літній молодий чоловік оповідав свою історію. «Я їхав зі своїм приятелем автом. В’їхав на перехрестя доріг. Затримався. Розглянувся на всі боки. Не було ніякого авта. Але якраз у цьому моменті я почув голос свого приятеля: уважай. Рефлектори авта з протилежної сторони впали на моє авто. Я почув страшенний удар. Бік мого авта був розтрощений, а я знайшовся у темряві… Це могло тривати короткий момент. Але таки зразу я відчув, що я уношуся вгору понад вулицею. Ще навіть встиг почути відгомін цього зудару. І я бачив, як люди збігаються і обступили вже моє авто. І я бачив, що мій приятель, насилу видістався з авта, ледви живий. І я навіть побачив своє «власне тіло між румовищем мого авта, з якого люди намагалися витягти його. Я бачив, як мої ноги були повикручувані, і я бачив багато крови на всьому цьому місці катастрофи».
Власне це, просто неймовірне, переставлення себе поза своє тіло, і навіть ця можливість спостерігати це своє тіло з віддалі, навіть для тих, що фактично переживали це, не вкладалося в них як щось, що треба б прийняти за вже доконаний факт та ще до того без вороття. Багато осіб із тих, що могли у цій , надзвичайній ситуації оглядати своє власне тіло, на різні способи висловлювали своє тодішнє ставлення до свого власного тіла. Очевидно, всі ці особи трактували це своє тіло так самісінько, як всі люди нормально його трактують, чи повинні б трактувати. Але ж у залежності від своєї професії, свого індивідуального характеру, від свого душевного розположення і таки актуального стану свого, нещасливим випадком ушкодженого тіла, думка про поворот до свого власного тіла дуже різно, а радше індивідуалістично в них виявляється.
Д-р Р. А. Муді подає ці різноманітні реакції. Ось вони: Один дуже поважно хворий був перевезений до шпиталю. «Цього самого ранку,— як він звітує,— якийсь непроникливий туман окутав мене, і я виходив зі свого тіла. Коли я залишив своє тіло, я підносився понад ним і бачив себе там, внизу на ліжку. Я почував себе спокійним, зовсім зрівноваженим і в найкращому настрої… Ніби й думка приходила, що я помираю. І саме тоді я усвідомив собі, що коли б я не повернувся назад до свого тіла, то тоді вже напевно мусів би бути мертвий, безповоротно мертвий».
Студентка санітарно-медичної школи передає свої переживання у цих межових ситуаціях ось як: «Нас виховували в тому дусі, що ми повинні б віддати своє тіло для науки. Отож, коли я спостерігала, як вони заходилися привернути мене до життя, я ввесь час думала: я не хочу, щоб вони послуговувалися моїм тілом, як трупом».
Інша особа, що знайшлася у такій же ситуації, так передає свої враження: «Я оглядав своє власне тіло. І я бачив доктора, що заходився біля мого тіла. І я ніяк не міг зрозуміти цієї дивної ситуації. Таж я дивився на своє власне тіло, що лежало розтягнене на ліжку. І мені стало боляче, коли я оглядав, як це моє тіло було пошматоване».
Подібно висловлюються і багато інших осіб, що пережили цей свій вихід з тіла: «О, цього я ніколи не очікував, щоб я був аж так пошматований. Я звик себе бачити в дзеркалі. А ось тут я бачу себе, ну нехай, своє тіло. А я його таки зовсім певно бачу — яких 5 стіп від мене. Не треба було і моменту, щоб я його розпізнав…»
Умираюча на серцеву недугу жінка мала почуття, що вмирає, що зовсім певно вмирає. Вона пережила вже ту темряву й вихід із свого тіла, і вже знайшлася поза цим своїм тілом, і вже мчала із шаленою швидкістю в просторі. Вона так звітує: «Я навіть не хотіла дивитися на нього. Бо я була певна, що я зробила все, що тільки могла у цьому житті. Я радше повернула всю свою увагу на той інший світ передо мною. Я так роздумувала із собою самою. Не буду оглядатися за тим своїм тілом, бо це тільки пригадуватиме мені моє минуле. А я не хотіла б, щоб це минуле поверталося».
Або ж таке звідомлення: «Я бачила своє власне тіло. Те тіло, що було пом’яте автом, і бачила людей, що збіглися навколо нього. І я вже не мала ніякого сентименту до нього. Я ж відчувала, що я вже стала зовсім іншим родом людської породи. Я була свідома того, що це моє там власне тіло, але я не мала вже до нього ніякого почуття…»
Ще інша жінка звітує: «Пригадую собі: О, я вже мертва. Ну, от і чудесно». А один чоловік так відтворює своє пережиття: «Ну, і це є та славнозвісна смерть?..»
Знову ж молода жінка дещо ширше коментує ці свої позасвітні пережиття: «Думка в мене таки зразу була: я таки зовсім певно померла… Але я ані трохи не жаліла, що це сталося. Та, однак, я зовсім тепер розгубилася… Куди ж тепер іти? Моя свідомість і мій спосіб думання були достотно такі, як у житті. Я старалася зосереджуватися над тим новим життям, до якого я іду… Ну, що ж, о, Боже… я вже мертва… Але якось тяжко мені з цим погодитися. Бо, чи хто з людей думає про те, що йому доведеться померти?.. Коли йдеться про смерть, то та смерть призначена завжди комусь іншому… Серед таких думок я і вирішила: вичекати кінця того всього, аж поки якось вляжуться всі ці клопотання коло мого тіла. До того ж часу я вже буду знати, куди маю податись»…
* * *
Що ж до цього людського «Я», що знайшлося поза своїм тілом, то аналізовані особи не подають однозгідної відповіді, у якому власне вмістилищі чи субстанції вони знайшлися у цьому проміжному стані. Одні з них твердили, що це не було ніяке «тіло», а просто сама свідомість. Другі ж говорили про якесь інше, якесь нове «тіло». Д-р Р. А. Муді намагається пояснити цю розбіжність самим характером людської мови, яка є обмежувана звичними для цієї землі концептами. А все ж підо впливом аналізованих ним зізнань він приймає ці зізнання так, як вони були йому передані. Він зовсім не виключає можливости якихсь нових форм перебуваня душі поза фізичним, земним тілом. Він навіть їх зве — спіритуальні тіла. Власне, на підставі тих свідчень і ґрунтовної їх аналізи д-р Муді подає широке зіставлення щодо істотности і властивостей цього нового «спіритуального» тіла. Обмежимось тут тільки до сумаричних стверджень д-ра Муді (пропускаючи авторські насвітлювання і супровідні коментарі).
Ці нові «тіла», за підсумками д-ра Муді (очевидно, на основі зізнань), якось зберігають ідентичність даної особи, якою вона була за земного свого життя. Фізичні властивості цих нових «тіл» зовсім інші. Назагал відчування температури відсутнє, хоч деякі з аналізованих осіб наполягали на тому, що було їм «тепло». Щодо змислового відчування, то зір і слух залишились непорушеними, а навіть стали дещо гострішими. Ці «тіла» такі, що вони не видні для людей і їх неможливо відчути дотиком. Взагалі комунікація між ними і живучими людьми — просто неможлива. Це «тіло» не має ніякої ваги. Власники їх нібито відчувають якусь його тугість, але з другої сторони воно нічого спільного не має з нашим фізичним, земним тілом. Тяжко теж усвідомити його розміри (велике-мале) і актуальну його форму. Більшість опитаних осіб згадували кулясту чи сферичну форму. Рух, зміна місця, перелітання з одного місця до другого не представляє ніяких проблем. Думка у цих тілах працює блискавично і без найменших зусиль. Свідомість залишення свого власного тіла і перехід у якусь іншу форму свого існування — це загальне враження чи той найживучіший спогад про це в усіх тих, що знайшлися були у цій винятковій ситуації поміж життям і смертю. Це враження залишилося і ключевим для тих досліджуваних, що їх лікарі оголосили були вже «мертвими».
Та це не було одиноке їх переживання. Д-р Р. А. Муді наводить ще цілий ряд інших супровідних явищ, про які не всі з опитуваних осіб завжди однозгідно висловлювались або включали їх у свої звідомлення.
Живуще світло
Мабуть, це спільна і об’єднуюча риса для всіх цих досліджуваних у книжці випадків. І це, здається, також і той розпізнавальний показник віродостойности зізнань індивідуально допитуваних свідків чи трактування їх як випадки одного і того самого типу. Д-р Муді так про це пише: «Найбільше, здавалось би, неправдоподібний, а проте якнайчастіший елемент у тих всіх випадках, які я досліджував, і то елемент, що залишив непроминальне вже враження у всіх тих, що це переходили — це перебування віч-на-віч із незвичайно ясним світлом…
Характерне для цього світла, це те, що це світло із спершу малопримітного миготіння росло у щораз могутніше, в зовсім неземне сяйво. А, однак, це СВІТЛО, хоч і якої, просто не до описання, світлости, не вражало своїм блиском, не ранило очей, не запаморочувало тих, що зустрічалися з ним, або хоч би перешкоджало їм оглядати всі інші речі навкруги.
І хоч те світло перевершувало всі людські уявлення, то ні одна особа не висловила ані найменшого сумніву у тому, що це світло оживотворене, що більше, мусіло бути випромінюване якоюсь індивідуальністю, якоюсь істотою… Любов і ніжність, що вилонювались із нього, просто неможливо словами передати.
Людські істоти почувались ніби в його полоні, а одночасно у повній благодушності. Вони з усією легкістю сприймали приявність цієї світляної особовости. Людські істоти відчували тільки якесь непереможне, ніби магнітне тяготіння до цього світла … Цікавий факт, що коли живописування чи охарактеризовування цього світла майже в усіх було однодушне чи ідентичне, то ближче уточнювання його мінялося від особи до особи у відповідності до релігійного виховування, до культурного підложжя, чи віри тієї ж особи. І так ті, що були по-християнському виховані, приймали це світло за Христа і навіть послуговувалися поясненнями із св. Письма на доказ слушности своєї інтерпретації.
Одна особа жидівського походження ідентифікувала це світло з ангелом. Одна особа, що в тому часі не приналежна була до ніякої релігії, ідентифікувала це світло як «сяйво якоїсь особи»… Як тільки це світло розгорнуло своє сяйво, відразу нав’язувало комунікацію з тією особою, що знайшлася на грані свого життя і смерти. Ця комунікація відбувалася не в інакший спосіб, як в той, що між ними було радше читання думок. Це, власне, стверджують ті особи, що їм доводилось це переживати. Ці особи не чули якогось голосу, чи звуку, що виходив би від цього світла. І так само ті ж особи не говорили своїм людським голосом до цього ж світла. Власне, всі досвідом обняті особи виразно стверджували, що це було радше сприймання думок і запитів і відповіді на них думками чи в думці. Але цей зв’язок думками був такий ясний, безпосередній і точний, що виключав усяку можливість непорозуміння чи якогось наклепу супроти цього світла»…
Деякі особи старалися передати словами свою первісну комунікацію із цим світлом. Наприклад, такі запити були звернені до цих людей: «Чи ти приготований вмирати?» Або: «Чи ти готов уже тепер вмирати?» А в іншому випадку: «Що ти зробив таке в своєму житті, щоб ти міг вже виправдати те своє життя?» Або ще: «Що ти зробив такого, щоб уважати твоє життя уже завершеним?»
Коли ці чи інші питання були поставлені, то ті особи, що це переживали, заявляли, що та істота не ставила цих питань з метою їх уже засуджувати або жахом їх наповнювати. Вони ж бо відчували, що від тієї істоти променіє чиста любов і якась понадземна люб’язність, навіть незалежно від того, яка б відповідь і не була. Вони, власне, відчули, що ці питання були скеровані до них радше, щоб примусити їх поважно застановитися над цим своїм життям. Д-р Муді приводить декілька автентичних зразків цієї комунікації із цим світлом серед досліджуваних ним людей.
На жаль, розміри цього нарису не дозволяють їх тут повністю цитувати. Куди важливіша є головна думка, що підсумовує ці приклади. Отож, комунікація, що виходила від цього світла, не була спрямована на те, щоб дістати якусь інформацію, якої б особистість, скрита цим світлом, не мала. Навпаки. В обличчі цього світла ця людська особа раптом бачила цілу панораму свого життя. Нічого тоді було таїти чи виправдуватися. Усі деталі життя тієї особи стояли перед нею відтворені то в хронологічному порядку, то в певній вибірці, але в обох випадках з незвичайною живучістю і виразністю. Все те проходило миттю, а одночасно якось так глибоко і незабутньо. Правда, дехто з аналізованих людей твердив, що цей перегляд життя відбувався у його випадку і без посередництва цього світла. Зате ж всі опитувані особи підтверджували, що цей перегляд життя у тій чи іншій формі таки мав своє місце.
Зустріч з іншими істотами
Д-р Муді виразно зазначує у своїй студії, що не всі моменти, які він проаналізовує, мусіли б конче виступати у всіх випадках. Не він же встановляв якісь пункти для опиту, а керувався тільки тим матеріялом, що його доставляли опитувані люди. А вони подавали селективно ті, або інші моменти і висловлювались про них дуже індивідуально, без жодної наперед усталеної системи, чи строго визначеної порядковости. Зустріч з іншими істотами — чи ними були померлі свояки, приятелі й знайомі, чи якісь інші, шановані і почитання гідні істоти, належить, зовсім певно, до таких моментів. Д-р Муді приводить кілька зразків для унаочнення цього. У загальному цей контакт із другими істотами відбувався надзвичайно мило і природньо. Залишилось глибоке й сильне враження, що всі ці істоти виходили назустріч, щоб потішити, привітати або й дораджувати даній особі повертатись у своє тіло. Коли ж мова про тіло, то ці істоти являлися у якихось особливих, зовсім не земного вигляду, радше одуховлених тілах. І теж комунікація з ними відбувалась не словами, а тільки думкою.
