Вважаємо, що варто пригадати цінну працю відомого українського письменника, публіциста-лікаря, родом з Одеси Юрія Липи — «Призначення України»,
а зокрема розділ, що стосується проблем наших Церков.
Цей розділ повністю передруковуємо, бо вважаємо,
що варто нам сьогодні познайомитись з цінними думками визначного публіциста
на церковні питання перед надходячим 1000-річчям християнства в Україні. Висунені ним думки цікаві, оригінальні й досьогодні не втратили своєї актуальности. Не зашкодило б ні нашим Українським Церквам, ні українському народові,
якщо б ми хоч щось з того, що пропонував Юрій Липа реалізували в нашому житті. Для цього надзвичайно догідний час відзначення 1000-річчя християнства в Україні. Пропонуємо нашим читачам думки Юрія Липи для роздумування.
Редакція
«Неуніяти і з’єдинені», «папіжники і благочестиві» — ці терміни в церковно-релігійному житті, що нераз просочуються в щоденний український побут, разять, як «дилема схід-захід». Здається, що й протиставлення їх, як контрастів, в українськім сучаснім світогляді не було б своєчасним. В кожному разі таке протиставлення було б більше потрібне тим, хто хоче знищити солідаризм української раси.
Минуле не оправдує цього протиставлення. Українці в минулому від самого початку християнства виказували однаково багато пошани як для християнського Риму, так і для християнського Єрусалиму чи Царгороду. Скоріш ворожість їх була спрямована передусім проти тих чужих сил, що нераз прикривались східніми, чи західніми церковними гаслами, маючи ворожі для українства політичні цілі.
Землі надчорноморські вже на самім початку зв’язані з папою і з вселенським патріярхом. Знаємо, що перший глибокий культ на українських землях — це культ св. Климента, третього по св. Петрі папи Римського, засланого гонителями християнства в українську Таврію, де були його чуда й мучеництво (Херсонес). Туди ж у 654 році був засланий і папа Мартин І, що вмер там і був похований 655 р. Підкреслюємо, що найвищою реліквією християнського Києва аж до наших часів є власне голова св. Климента.
Не таку вже важну ролю відогравали візантійські священики. Властиво, перший єпископ Києва, на прохання вел. княгині Ольги, висвячений в Майнці (960 p.), Либутій, і другий — Адальберт (961) були німцями. Не згадуємо тут уже про ґотів-несторіян, що їм певно треба приписати початки християнства на Україні (В. Щербаківський). Хрещення своє в Києві в 987 році прийняв вел. князь Володимир із рук англійського священика (Г. Вернадський). Степан Томашівський уважає, що взагалі християнство в своїх початках ішло в українські землі через Готів, хозарів та скандинавів.
Цікавим є й те, що навіть по розділенні церков Київ прийняв римо-католицьке свято «перенесення мощей св. Миколая в Бар». Візантія не визнавала цього свята, вважаючи перенесення за крадіж. «Правдоподібно, що автор утвердження цього свята, митрополит Єфрем, був самостійним митрополитом Києва, що стояв у зв’язках із Римом» (Ст. Томашівський). Врешті, в 1075 році київській монарх Ярополк Ізяславич із дружиною Іриною був коронований у Римі папою Григорієм VІІ, що в імені св. Петра передав владу над монархією Києва синові «короля Русів Димитрія» (християнське ім’я Ізяслава).
Знаємо, що і Витовт Великий, хрещений у римо-католицтві, потім перейшов на віру грецьку, щоб знов вернутися перед коронацією на римо-католицтво.
Так само даремно будемо прив’язувати велику вагу до леґенди про спеціяльну «православність» українського козацтва. Острянин, вождь найбільшої обіч Хмельницького революції, посилає на початку свого повстання послів до папи римського з просьбою взяти його під протекторат, «подаючи умови, що цілу Україну піддасть волі папи і, коли братиме під свою владу міста і замки, робитиме це в його імені». (1638)
Ще менше мав якоїсь нехіті до римо-католицтва Богдан Хмельницький, вихованець єзуїтів; серед його маршалів-полковників бачимо поруч з кальвинами також римо-католиків. В його універсалах не знайдемо ворожости до унії. Зате можемо в нього знайти навіть велике недовір’я до київського православного митрополита, що гетьман йому нагадує про можливість «піти під воду Дніпрову» в разі непослушенства.
З другого боку, трудно не підкреслити і значення візантійського релігійного елементу, його канонічного праводавства. Аджеж єпархії Кубані й Таврії були від початку безпосередньо підчинені царгородському патріярхові. Нераз і на чолі Києва стояв малоазійський грек. Найцікавіші часи експансії релігійної думки Царгороду були в ХV-ХVІІ ст. Греки, фанатичні ненависники заходу по зруйнуванні Царгороду хрестоносцями, прагнули коли не відновлення потужної грецької християнської імперії, з розмахом на взір імперії Олександра Македонського, то, принаймні, якоїсь потужної митрополії грецької віри. Фантом «Россії» створений греками. Це не національна назва, це фантом парохії-світу, з озброєними арміями, з грецькою релігією і з грецьким завданням: помстити на Римові руїну Царгороду і якимсь способом відродити велич Греції.
Грецькі релігійні фанатики-мандрівці від Балкан до Уралу шукали за такою монархією-парохією, що дала б світові піднесення упалої християнської духовости Царгороду. «Самодержець всеросійський» — це термін грецький для авреолі тих, хто б’ється з Римом і хто зможе відродити блиск грецької духовости. Бо ніколи гелленізм (чи гелленістичність) ані за часів Риму імператорів, ані за папського Риму не визнав себе за переможеного.
Тому таке значення для греків мала революція козацького краю. Тому, як оповідають акти, дня 8 листопада (ст. ст.) 1650 р. прибулі з півдня митрополит Коринту і митрополит Назарету миропомазали Богдана і Тимотея, гетьманича, назвавши Хмельницького «Государем великої Россії» Ст. Томашівський спеціяльно підкреслює значення цього акту: «Помазання на цісаря уважалося в Візантії за однозначне з тайною священства, а навіть хрещення. Помазанець мав значення таке ж, як учитель Церкви». Це все Показує, яку вагу прив’язував Царгород до вивищення Хмельницького, бажаючи в нім відродити цезаропапізм Царгороду.
До деякої міри Хмельницький виправдав надії, на нього покладені. Він у своїх пересправах із Варшавою репрезентує завжди релігійні справи «россіян», розсіяних поза територією козацької держави. Він (зрештою, як до деякої міри попередники, а особливо наступники) завжди висуває постулят оборони грецької віри і в містах князівства Литви чи Корони, як Львів, Перемишль, Замость, Дорогичин, Берестя, Пинськ, Витебськ, Орша й Бильно (Б. Ольхівський). Він мав найвищу санкцію грецького Царгороду до оборони своїх «россіян»; таку саму, зрештою, як дістали її інші «государі россійські» на півночі. Недарма ж Хмельницького найбільший володар мусульман, а не менший опікун православ’я султан Порти, в своїх грамотах титулував «найславнішим із монархів Ісусової релігії» (А. Кримський, «Історія Туреччини»).
Отже бачимо обіч коронації папою короля київського Ярополка (та галицького — Данила) миропомазання в Чигирині — Богдана Хмельницького. І Рим, і Візантія є в традиції українських генеральних ідей.
Але це не значить, що за прихильністю до Візантії укривалась прихильність до Москви, а за прихильністю до Риму — до Варшави. Ніяким народом так не гидився Богдан Хмельницький, як Москвою. З його автентичних слів, що збереглися донині в актах, можемо вибрати цілу низку прикрих виразів про московського співвизнавця грецької релігії. Зрештою знаємо про накази гетьмана витинати в пень московські помічні війська за їх дикість (Гусятин). Так само ніяке духовенство під час московських завоювань так безоглядно не боролося з московським клиром і Москвою, як власне українське в пол. ХVІІ – ХVІІІ ст. Врешті, і в народній творчості, і в політичних творах знайдемо нехіть до «московської віри». Чи ж автор «Історії Русів» не характеризує релігійну систему москалів, як «саме мужицьке маячіння, що не варте ані богословських диспут, ані розборів (розглядів)». Міти про «православне братання» українців з москвинами є того ж самого порядку, що недавні легенди «пролетарського братання». Вони були тільки московським пропагандовим супроводом до московського катування українців.
Так само з початками унії на Україні. Потій, Рутський і св. Йосафат — право, зміст і душа українського греко-католицтва — були українськими патріотами. Всі вони «змінювали зверхність Царгороду на послух Римові, але бажали вдержати назавжди свою з’єднану церкву, як українську церкву» (Яблоновський). Цілком не тішило митрополита Рутського те, що за його часів частина української шляхти почала переходити на римо-католицтво і польщилася. «До 1624 р. двісті душ шкільної шляхетської молоді — пише він,— змінили обряд і рівно стільки тих, що служили в війську і на дворах». І Рутський ціле життя бореться з цим, не бажаючи цілком підсилювати Варшаву.
Врешті, найболючішим докором з боку православних був для нього той, що «унія позбавила Україну найкращої прикраси, що нею є лицарський стан і стала тільки помостом до латинства». Це було найбільшим болем духового вождя греко-католиків, прихильників Риму.
І це було найбільшим болем його сучасника Мелетія Смотрицького, духовного вождя греко-росіян, прихильників Царгороду. Як розпачає в «Треносі» (1610) грецька українська церква: «Нема кому потішити мене — всі повтікали від мене… Де дім князів Острозьких?… Де інші славні доми українських князів… княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема?…»
Здається, обом вождям були важні не тільки зовнішні авторитети (для одного — Італії з Римом, для другого — Малої Азії з Візантією), але в глибині душі є передусім внутрішній зміст: в своїй церкві повинні бути всі свої люди. Скажемо виразніше, церква повинна відповідати характерові раси, бути українською для українських душ, і тільки українською для їх єднання з Богом.
Власне, стремління українців мати розмову з Богом, яко таїнство тільки своєї раси, було від початку християнства на Україні. Власне, цю генеральну ідею, або, ліпше кажучи, цей заповіт раси називаєм легендою Апостола Андрія.
В київських літописах від ХІІ-го до ХІХ-го століття («Синопсис», 1836) ясніють слова пророцтва апостола Андрія, що він ніби в подорожі з півдня на північ зупинився на київських горах. Апостол Андрій, як упродовж 800 літ побожно повторювали вуста українських читачів, сказав своїм ученикам, показуючи на Дніпро й гори:
«На цих горах возсіяєт благодать Божія».
Від безпосереднього ученика Христа дістали українці Божу благодать. В літописах сказано: «Первоє убо крестися славеноросскій народ єще от святого Апостола Андрея Первозваннаго».
Первозванний ученик Христа частину свого первозванства дав владі і народові київському. Безпосередньо, а не через чужинців спливає благодать на українців. Це є змістом багатьох старих мініятюр і образів. На мініятюрі, що збереглися в Римі, сам Христос коронує в 1075 році київську королівську пару, Ізяслава й Ірину. На побожних князів із родинами, на шляхту в жупанах спливає благословенство Боже на іконах українського середньовіччя і ренесансу. Під омофором Богородиці в небі стоять суворі запорозькі гієрархи (ікона Покрови), і під благословенством Христа пливуть запорозькі озброєні ґалліони (стяг з ХVІІІ ст. в Ермітажі).
Зрештою, конкретно треба взяти цю легенду, взяти, як важну, як живу історіософічну традицію України. Недарма Петербург, прилучаючи чужі краї до себе, старався до своїх новотворених інсиґній і орденів брати те, що було найважніше в тих країнах. В Петербурзі усталили, як дальший тяг традиції Польщі, орден Білого Орла; в тому ж Петербурзі устійнює Петро Перший орден св. Андрія Первозванного і надає його тільки собі та гетьманові України. Так само був символічний хрест апостола Андрія на штандартах чорноморської фльоти.
Але перейдемо до церковної традиції св. Андрія, традиції змагання до чисто української церкви.
Знайдемо її вже в найстаршім літописі, в тих звеличуваннях Володимира Святого, де кажуть, що він є «новий Костянтин великого Риму, що хрестився сам і людей своїх охрестив». Ще виразніше про джерельність чину Володимира говорить «Слово о благодаті»: «Це наш учитель і наставник, як у римськім краю апостоли Петро і Павло».
Однак митрополитами київськими до 1051 р. є чужинці, лишень у цьому році Ярослав усамостійнює Українську Церкву з її митрополитом-українцем, Іляріоном. Пізніше Собор 1147 p., скликаний Ізяславом, не знайшов нічого протиканонічного у свяченні мощами київськими нового українського митрополита Клима Смолятича. Це є дві великі дати в українському церковному житті.
Старання литовських великих князів про українського митрополита по 1326 (перехід і смерть київського митрополита в Москві), а потім старання Конашевича й інших гетьманів у Царгороді про відновлення митрополичої катедри в Києві, не мають такого значіння в історії, як зусилля Вельямина Рутського створити цілу церкву, що відповідала б українському духові. Про нього з ентузіязмом пише В. Липинський: «Митрополит Рутський незвичайно цікава постать нашої історії. Був у Польщі владикою з українським національним переконанням і міг щиро, не надуживаючи національного імени, бажати в ім’я загального добра народу». Як із синами й братами, зродженими в однім українськім народі — уживаймо його слів: «бажаю добра і мира з нез’єдиненим духовенством». Міг, як українець, мріяти про такі, на велику скалю закроєні пляни, як осібний український Патріярхат». («З історії України»). «Як характер, це була потужна сила, як українець бажає він вчинити унію національним ісповіданням,— пише дослідник,— і то, тоді, коли свої самі стають дезертирами національного фронту, скріплюючи ворожі східні чи західні лави…».
Врешті, в цій церковній традиції св. Андрія треба згадати ще про автокефалію української православної церкви, що в 1918-1919 pp. перепроваджували її міністри О. Лотоцький, Ів. Липа і Ів. Огієнко. Однак не зривали вони ще з Царгородом.
Цілковитою емансипацією української православної церкви був рух автокефалістів уже під большовицькою владою, що розвинувся головно в 1922-1927 р. Ця незалежна українська церква оперлася на традиції київського Собору 1147 р. і анальоґічно до висвячення Клима Смолятича вісімсот літ пізніше висвячено в Києві митрополита Василя Липківського. Церква зростала дуже швидко. Це був стихійний рух: автокефалісти мали 30 єпископів, 10 міліонів вірних і тисячі священиків. В 1930 р. большовицька влада почала жорстоко нищити гієрархію, усунула другого митрополита, Миколу Борецького, та розстріляла чи закатувала 42.800 священиків, а церкви позамикала. Рештки цієї церкви зісталися ще серед українців в Америці.
Леґенда апостола Андрія ще втілюється далі в житті України.
Є річчю найбільш моральною власне звертатися до Бога в тій індивідуальній формі, в яку Бог убрав частину людства, що її звемо українською расою.
Говориться тепер дуже багато про розмах і наступ українців. Але з якою душею і в ім’я чого має бути той розмах? Хіба в ім’я того, що є в українцях ліпше, вище, краще в порівнянні з чужинцями, в ім’я чогось, що більше вознесене до Бога. Врешті, якже-ж можна успішно боротися проти чужинецького і свого власного хаосу, не маючи гармонії в своїй душі, гармонії, що дає безпосередня молитва до Всевишнього?
В ім’я цієї безпосередньої молитви українського характеру треба задуматися над грядучим втіленням апостольства св. Андрія на Україні.
Це не значить, що треба починати якусь «релігійну революцію», як пропонує дехто. Для раси — прагнення до власної молитви є одністю в часі, воно триває від початку існування раси. Трудно собі уявити, щоб якийсь короткий фрагмент часу зсинтезував і виявив найглибшу й найтривалішу прикмету раси. Тільки рідними, прастарими обрядами можна оформити прастарі релігійні почування раси.
Сучасна українсько-католицька церква зберегла в собі тих обрядів більше, як усяка інша сучасна українська християнська церква. Українське православ’я догорає, а польське, румунське й інші православ’я гублять ці традиції. В цій церкві є традиція молитви української раси. Але які є її люди? Правда, уже й тепер велике ім’я Андрія Шептицького багато зробило. Чи ж будуть інші великі імена в цій церкві, чи вона ще буде зростати?…
Є ще голоси (особливо тих, що повертаються з-під Совєтів) про можливість в сприятливих обставинах на звільнених від Москви землях створити інший тип церкви, дуже простої, назовні зближеної до кальвінізму. Мовляв, москвини зогидили ритуал церкви. З тим не можна згодитися. Ритуал і його чар, укладаний впродовж багатьох століть, не буде знищений нужденною пропагандою кільканадцяти літ. Зрештою українсько-грецький богослужбовий ритуал захоплює і чужинців своєю духовою і зовнішньою красою. Українець в богослуженні завжди знайде непереможний чар здійсненої, мистецької мрії, що зрослася з його душею тисячами ниток.
Стремління різьбаря М. Гаврилка мають паралелі лишень тепер у «германській церкві» за Гітлера. Гаврилко сподівався, що не елементи християнські переможуть у будуччині, лишень поганські, що тепер співживуть в українській церкві: свято сонця (Мітри), і Різдво, русалії й Зелені свята, свято Івана Купала і т.д. Тимчасом еволюція веде скоріш до прибирання під крила церков не тільки старо-української традиції, але й нового національного українства (напр. Зелені Свята щораз частіш сполучують із культом поляглих).
В кожному разі українські сучасні церкви живуть, і то не віддільно від життя, але тісно зв’язані з переживанням своїх вірних. При цьому всьому треба підкреслити ще й те, що українська раса нині є засолідарна, щоб у ній можна було тепер викликати як і сь братовбивчі, релігійні війни. Зрештою, це було неможливе і в давніших часах.
Толеранція українців є в досить широких межах. Коли були війни церков, то дрібного характеру. Зрештою, про суть тих братовбивчих війн Мелетій Смотрицький, що сам перейшов з благочестія на греко-католицтво, висловився дуже гарно: «Сліпі проводирі. Вони роздрочили людей і посіяли ворожнечу».
Життя ще втілить український відвічний міт апостола Андрія, міт про українську церкву, ту церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в українській расі, а велику, глибоку одність і любов до свого призначення.
Відродженню релігійности в українській расі помагає сама висока моральність українства. Пояснім це.
Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддям цього прагнення є раса, — в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється і буде висловлюватись найгарніше, що має людство, і втому є моральність бути українцем.
Назву цю — «українець» прийнято в ХVІІІ-ХІХ ст., як офіціяльну для раси, що, здавалось, упадала. Прийнято тоді, коли, здавалось, найбільше принижено й обнажено дух раси — і власне від того часу, від століття, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Померхли старі назви, нема гипербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їх слави і чести, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв’язане слово: справедливість і правда.
Разом із терміном українець утвердилось життя і творчість Тараса Шевченка, найвеличніша апотеоза духовости типового українця, з усіма його суперечностями, розмахом і тривалою силою. Власне в словах тих, що хотіли хоч частинно бути висловниками Тараса, в «Символі віри» Тарасівців (1891-93) знайдемо слова, може найважніші з цілого символу, що служення Україні «вимагає моральне почуття наше».
Служення расі, як моральний обов’язок! Моральним обов’язком одиниці є визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Моральним обов’язком її дбати про визволення і гармонію більшої від неї душі раси, бо таке визволення і гармонія зблизять її расу до Провидіння. Сила є аргументом, але змістом України є справедливість.
Недарма близькість Бога відчував у своїм розквіті Київ, Вічне Місто, а молитва була умовою вступу до Запорізького Ордену. Зрештою, і в новітніх часах, всупереч усім інтелектуалістичним теоріям — українство відчувало Бога. Як можна вірити в будуччину, як можна вірити в правду керми без відчування Його близькости? А українське відродження ХІХ-ХХ ст. так часто мало за девізу слова Лесі Українки: «Контра спем сперо». В цих словах перебуває Провидіння.
Тому може український гимн, що його починали в 1917 р. словами «Вже воскресла Україна», має прикмети християнського псальму або прочанської присяги. Тому може найбільше революційний і соціялістичний уряд модерної України, уряд Директорії, розпочав свою керму по взятті Києва в 1918 р. богослуженням на Софійському майдані.
Відродження ХІХ-ХХ століть має багато різних прикмет, не одна з них іще зблідне, не одна вияскравиться, але найважніше видно від самого початку й донині. Воно розпочате в кліматі великого морального напруження.
«У нас нема зерна неправди із собою!» Люди, що починали із такими словами і в такім пересвідченні — добре почали. «До чистого діла треба чистих рук» — сказано добре, і добре це тепер повторити в час національних і міжнаціональних рухів. Сила моралі перших відродженців ХІХ-ХХ ст. була така велика, що недарма звала їх душа сучасника-поета першими християнами.
Цей моральний клімат дав десятки тисяч незнаних героїв в останніх десятиліттях. Ми звикли не нотувати навіть їх прізвищ. Цей моральний клімат дав навіть подекуди аж шкідливий нахил до спонтанної жертвенности, жертвенности життям.
В кожному разі, доки українська еліта з її генеральними ідеями буде в цім кліматі морального обов’язку перебувати їй не загрожує ніщо на світі, бо вона має близькість Провидіння.
А час є слушний. Є всі фізичні дані до того, щоб по світі англо-саксонськім, римськім, германськім постав світ четвертої великої раси в Европі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні фізичні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави, Це — спадщина.
Українські моральні підстави важні не тільки для українців, але й народів Европи, особливо східньої Европи. Пояснім це.
Між Уралом, Балтією і Чорним морем діється неморальність: маскарада, какофонія, Вальпургієва ніч. Поняття не мають виразної назви, речі людські убрані не в свій убір, слова не називають нічого, збезчещено минуле, затуманено докладність подій. Сплощення всіх нерівностей, обезцінення всіх цінностей — це ж є удар по життю. Життя там не має змісту, бо ніколи невідомо, що в нім є справжнє. Балтійська і уральська легкодухість відібрали справжнім людським річам вартість — все стає фантомом. Або відрухом — жадібністю, знищенням, страхом. Що на цьому може зрости велике, органічне і людське? Нічого, бо нема морального мірила, нема справжньости історії.
Коли ж на цих землях утвердиться, як колись за апостольства Києва,— індивідуальність скромної і великої раси,— утвердиться моральна вісь. Дійсність народів нарешті буде дійсністю, бо матиме мірило на Україні. Не імперії з татарськими, грецькими чи балтійськими назвами мають бути між Уралом, Кавказом і Скандинавією, бо це — ґляйхшальтунґ, це — нищення, це — ошукування, це — поліція, бюрократія, а слідом за ними вічні революції. Мають бути — індивідуальності рас і народів, має бути розвій їх на хвалу людям і Провидінню. Але для цього потрібна моральна вісь народів між Балтією, Кавказом і Уралом — існування української держави.
Петро Кривоносюк підкреслює значіння моральности української раси в її солідаристичних організаціях, а в будуччині і для цілої Европи, бо «українці, — каже він, — нічого не внесли із того зіпсуття в аріосемітську культуру, що роз’їдає тепер Европу»… («Школа й Культура» 1937). Отже, треба бути, ставати самим собою.
Таке — перше моральне завдання української раси. Провидіння вкаже дальші, Провидіння вкаже місію української раси в світі.
Тимчасом не вільно піддаватися ні оптимізмові, ані песимізмові.
Пощо забагато тішитися при перемогах? Понизливим для раси є надмірне умаювання себе перами пихи і бубнення в барабани самохвальства. Незгідні з великістю призначення раси викрики щастя з приводу власного вивищення. Хто знає, може не одно вивищення є лишень на те, щоб принести пониження, є лишень спробою Божою, важкою спробою на рівновагу в щасті. Важнішим є перебувати в згоді з власною моральною місією і чекати дальших наказів Провидіння.
Манія великости є безбожна, смішна і небезпечна. Не від неї починалися великі будівлі людства, а від скромности й послуху. Недарма стверджує це історик, описавши насамперед високий моральний рівень і скромність римлян. «Так римська держава впродовж не більш як півстоліття із союзу італійських міст і племен обернулася в світову державу, що не мала суперників ані на Заході, ані на Сході. Сталося це внаслідок ряду подій, що їх закінчення ніхто в Римі не передбачував і не міг передбачити» (Ростовцев). Але Рим виховував себе в покорі Провидінню. Отже, не гордість служення собі, лишень служення Провидінню — це нагорода раси в її історії.
Нема причин, щоб одиниця розпачала й гістеризувала під час невдач раси. «Кожне плем’я в кожній хвилі може покликати Всевишній перед вівтар слави». Аджеж значно більше від української Понтиди мав наїздів Брітанський острів, а тепер одна його назва звучить у світі, як найбільший вияв потужности білої людини. Адже упадала на наших очах Німеччина, а тепер її назва звучить, як фанфари тріюмфу.
Українська раса переживає тепер процес найбільшого зоднороднення (гомогенізації). Духові традиції раси є незнищимі, їх завжди можна відродити в масах. Зусилля одиниць є великі, як і живою є віра у власне призначення, власну путь.
Чим же є в тій путі раси окрема людська одиниця? Може це відчув Франко, коли назвав себе і свою велику творчу індивідуальність тільки сторожовим собакою, що гарчить на сторожі своєї раси.
Чи нема в тому надлюдської радости бути висловником чогось тривалішого від нужденного короткого людського життя?
Мимоволі напрошуються образи з Біблії, цієї книги мудрости народів.
Гляньмо очима віри, як крізь сучасне життя, і в минулих тисячоліттях іде похід рас. Упадають і підносяться велетенські культури, державні системи, могутні заміри. Український світ з його свідомістю минулого і характером людей є в тім поході. Провидіння дало йому призначення, а уділом одиниці є лиш одне: знати, що і в її житті, як і в житті раси, віра врятує вірних. Віра в Того, що створив і дав людям окремі лиця, а расам окремі дороги до своєї величі.
