Треба з притиском звернути увагу на те, що наші предки прийняли віру християнську в хвилині, коли Церква ще не була роз’єднана, себто, коли ще Західня і Східня Церкви становили одну Церкву під зверхнім проводом Христового Намісника, Єпископа Риму, Папи.
І це таке ясне і в історії так доказане, що про цей факт не може ніхто сумніватися, бо в 988 р. у Цар городі був тоді патріярхом не гордий Фотій, що перший хотів Царгородську Церкву відірвати від Заходу і перший підніс прапор бунту проти свого зверхника, Папи, але святий Ігнатій, Царгородський Патріярх, якого пам’ять святкуємо 5 листопада.
З того виходить, що святе З’єднання, себто Унія, або іншими словами католицька віра в східнім обряді є в нас така стара, як сама християнська віра.
Унією тоді християнської віру не називали, бо того слова почали вживати лише тоді, коли відірвалася Східня Церква від єдности з Західньою Церквою, а частина її вернулася до зв’язку з Римською Церквою, і тому ту частину назвали Унією.
Ця справа покажеться ще яснішою, виразнішою, коли пригадаємо собі, що князь Святий Володимир був правнуком Рюрика, був проте з родини, що прийшла до нас із Заходу, з північної Норвегії. Він мав в Норвегії ще свояків, які прийняли християнську віру з Риму. До Києва приїздили тоді варяги з Норвегії і його свояки, родина Рюрика. Будучи ще в Новгороді, Святий Володимир був у частому зв’язку із своїми свояками — норвежцями. А між тими свояками був один, що прийняв християнство і визначився великими християнськими чеснотами і святістю життя. Святий Оляф мав певно на свого стриєчного брата, Володимира з Новгороду, великий вплив, і може тому впливові треба завдячувати, що князь Володимир прийняв християнство.
Цей вплив святого Оляфа на Володимира мусів мати, без сумніву, і те значення, що для св. Володимира віра християнська представлялася, як загальна віра, вселенська, як католицька. Така вона тоді й була навіть на нашім Сході. І люди тоді були далекі від того тісного погляду, від тої короткозорости, якою відзначаються тепер не одні східні народи. Вона з конечности, з природи речі, мусить бути загальна, мусить належати до всіх народів світу.
Поняття, що правдива віра Христова або православна, як східні люди правдиву віру люблять називати, є монополем одного народу — «ми одні з усіх народів світу є правдивими православними» — люблять повторювати москалі, — є гадкою, яка свідчить про такий тупий і такий низький ум, що треба дивуватись, як люди розумні не спостерегли яскравого блуду такого розумування.
Не дивота, що і в нас поміж українцями, які називають себе православними, що довго жили під впливом російської Церкви, в ярмі т. зв. св. Синоду російського,— щось з тих понять лишилося, і вони думають, що православні є тільки ті, що називаються православними.
Як на долоні річ ясна, що так не є. Православними в повному розумінні цього слова, себто людьми, що мають правдиву віру, — є передусім ті, що мають вселенську, світову віру, бо тільки така віра може бути вірою Христа. Таку віру прийняв Святий Володимир. Таку віру мали Отці Східньої Церкви, як св. Василій Великий, св. Іван Золотоустий, св. Атанасій, св. Кирило, св. Іван Дамаскин та інші великі Святі Східньої Церкви.
Велика ласка Божа, що наші предки, яких нещасний Фотій, а потім нещасний Керулярій потягнули в нещастя схизми-розколу, це зрозоміли і вернулися до церковної єдности під проводом митрополита Ісидора на Фльорентійському соборі в 1439 р. За те великий князь московський скинув Ісидора з митрополичого престолу, ув’язнив його і проти нього поставив іншого митрополита, ворога церковної єдности і постанов Фльорентійського собору.
Україна й Білорусь прийняли митрополита Ісидора, який вертався з Фльоренції, з одвертими раменами, і тоді поглибилася пропасть між московською Церквою, що відірвалася від церковної єдности, і нашою Церквою, яка витривала при церковній єдності.
Нещасні політичні відносини спричинили, що не всі наслідники Ісидора витривали в тій церковній єдності. Між ними були такі, що разом з хитрими греками відпали від єдности, — але коло 150 літ після Фльорентійського собору наші предки наново злучилися з Західньою Церквою, себто наново вернулися до церковної єдности з Вселенською Церквою в соборі Берестейськім 1595 р.
Не пора сьогодні переходити цю історію Унії. Не пора пригадувати, як під владою Росії св. Унія була розгромлена і знищена. Бідні наші брати на Волині, Холмщині, Підляшші, Поліссі і Білій Русі були «навернені» на російське православ’я, але навернені кнутами, в’язницями, Сибіром і насильством. їх внуки, тепер православні, того вже не пам’ятають. І в добрій вірі не з’єдинені з вселенською Церквою, уважають православ’я за віру їх батьків, хоч батьки були католиками.
В роковини хрещення України молімся всі, щоб Всевишній дав ласку тим нашим відірваним братам повернути до віри св. Володимира Великого, повернути до віри київського митрополита Ісидора, яку то віру відновили наші предки на Берестейськім соборі, до віри, яку насильно відібрала їм нез’єднана і мало-православна «православна російська Церква» і дуже мало святий «Святіший Синод» Петра Великого.
Нехай Бог Всевишній дасть нам ту ласку, щоб ми всі згуртувались в тій вірі Великого Володимира, щоб усі ми за св. Володимиром жили в вірі і любові до вселенської Христової Церкви.
«Золотий колос» Календар-альманах на 1955 рік
Торонто, 1955 Канада
