Історія Івано-Франківської архиєпархії – це чотири дуже різні періоди: тривалий етап старань задля її створення (1790 –1885 рр.); період інтенсивного організаційного становлення (1885 –1946 рр.); катакомбне існування (1946 – 1989 рр.) і час відродження – від початку 90-х років минулого століття й донині. Останній позначений підвищенням статусу цієї церковної одиниці: 20 квітня 1993 року з частини земель Івано-Франківської єпархії утворили єпархію Коломийсько-Чернівецьку, а 21 листопада 2012 року обидві церковні області об’єднали в митрополію і, відповідно, Івано-Франківську єпархію піднесли до рівня архиєпархії.
Перш ніж детально розглядати процес творення власне Станіславівської єпархії, варто згадати про древній Галич – престольний владичий град, який з ХІІ до початку ХІІІ століття був столицею Галицько-Волинського князівства. В ході історичних подій Галич поступово втратив свої позиції, а центром Прикарпаття став «малий Львів», так іноді називали Станіславів (сьогодні – Івано-Франківськ) через його архітектурну й історичну подібність до галицької столиці. Як і Львів, Івано-Франківськ свого часу став катедральним осідком греко-католицьких єпископів, а віднедавна – митрополита.
Особливими свідками єдності християнської спільноти Прикарпаття, що об’єднує далеку минувшину і сьогодення, є древні святині архиєпархії – Крилоська та Гошівська чудотворні ікони, які століттями бережуть цей край і дарують оздоровлення молільникам з різних куточків України та з-за кордону.
Історія становлення Станіславівської єпархії досить тривала. Майже 100 років (1790 – 1885) галицькі митрополити намагалися вибороти в імперської влади право створити окрему церковну одиницю на південно-східних територіях Галичини. В 1842-му отець М. Малиновський у доповіді про становище греко-католиків Західної України, скерованій префекту Ватиканської бібліотеки Августинові Тайнеру, писав: «Належить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станіславові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне».
Ці старання увінчались успіхом на початку 1885-го. Рішенням від 12 лютого того ж року цісар Франц-Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській консисторії 27 березня 1885 року затвердив та канонізував Станіславівським єпископом архидиякона Львівської капітули отця-доктора Юліяна Пелеша. Відтоді Станіславівська єпархія стала третьою єпархією Галицької митрополії УГКЦ (через політичні обставини на початку ХІХ ст. Холмська єпархія опинилася поза її межами), що дало змогу скликати провінційний синод Церкви.
Зусиллями перших трьох владик – Юліяна Пелеша, Юліяна Сас-Куїловського та Андрея Шептицького – Станіславівська єпархія виховала досить свідомих християн-українців, нащадки яких, переживши катакомбний період існування УГКЦ, відродилися як спільнота (маючи вже назву «Івано-Франківська єпархія»), що втримала паль‑ му конфесійної першості у регіоні. Греко-католики Франківщини становлять майже 73 відсотки всього населення.
Належну шану за збереження живої віри треба віддати й тим пастирям, котрі опікувалися своїми духовними дітьми під час репресій та переслідувань у період радян‑ ського атеїзму: ісповідникам віри – єпископам Софронові Дмитерку та Павлу Василику, зокрема трьом станіславівським владикам – Григорію Хомишину, Іванові Слезюку та Симеонові Лукачу, які «у своїм тілі доповнили страждання Христові».
Нині Івано-Франківська архиєпархія активно працює благовістуючи, навчаючи та творячи діла милосердя. Тут є католицька телестудія «Апостол», розгорнута видавнича діяльність. У духовній семінарії та Івано-Франківській теологічній академії здобувають богословську освіту майбутні душпастирі й катехити. Численні монаші спільноти та благодійні організації займаються соціальною роботою.
