У другій половині місяця липня відзначаємо свята українських святих св. княгині Ольги і св. Володимира, яким завдячуємо уведення і поширення християнства в Україні, себто в тодішній Київській Руси. Згадуючи перших українських апостолів, ми повинні пам’ятати про скорий ювілей їхньої непроминальної праці — 1000-річчя християнства в Україні, що сповниться 1988 р. Від цієї радісної і світлої дати в історії України, коли український народ буде її відзначати, ділить нас тільки п’ять років. Якщо ми бажаємо цю дату у нашій історії й історії нашої Церкви гідно, достойно, величаво і непроминально відзначити, то для цього вже тепер треба приготовлятись, це крайня пора. Треба сподіватись, що ми нашим святочним відзначенням цієї дати бажаємо залишити якийсь тривкий, непроминальний слід. Тим більше треба братись за діло вже тепер і таки ділом, а не словами.
Здається, що не буде помилкою, коли поставимо твердження, що вірні як українці-католики, так і українці-православні, як також українці Євангельських Об’єднань, щоб не сказати всі, але подавляюча більшість переконано вірить, що 1000-річчя хрещення, чи вірніше християнства в Україні ми повинні відсвяткувати спільно. На жаль, не всі так думають ті, які ніби є відповідальні за долю наших Церков, себто ієрархія і в деяких випадках священики. Останні роблять так, як їм кажуть їх владики. Треба сподіватись і вірити, а навіть діяти, щоби наші владики під тим оглядом пішли за голосом народу. Цього вимагає така світла дата 1000-річчя християнства в Україні. У світлі такої дійсності повинні відпасти всі але, які б вони не були і з чиєї сторони вони не випливали б.
Ми всі свідомі одного незаперечного факту і здаємо собі з цього справу, що цієї непроминальної дати наш нарід на батьківщині не буде мати належної можливості її величаво і святочно та згідно з історичною правдою відсвяткувати. Звичайно в них напевно буде таке бажання, але вони не зможуть його здійснити. Архітекти цієї справи є в Москві й вони зааранжують все згідно з старими російськими імперськими плянами й цілями. Це значить, що всі згадані святкування будуть відбуватись під кутом потреб і вимог Москви, а точніше «старшого брата», росіян. Вони будуть по свойому представляти історичні факти, у яких українців якщо не відсунуть і не згадають зовсім, то припишуть нам другорядне, незначне місце. До цього слід додати, що в цьому будуть в унісон їм второвувати російські православні церкви тут, на еміграції, різних юрисдикцій. Під тим оглядом варто було б нам, а в першу чергу нашим владикам і священикам всіх наших віровизнань запізнатись з російською православною видавничою діяльністю, з їх літературою, що появляється по цей бік Залізної завіси. Вони її видають масово на англійській й інших мовах. На жаль, історичні факти в цій літературі є викривлені, а дуже часто вони оперують півправдами, що є дуже небезпечним. На жаль, ці праці знаходять своє місце на полицях різних бібліотек. Хіба тут не приходиться говорити, яке це має значення! Тоді не дивуймось, що чужинецькі дослідники, які не знають мови, щоби вони могли читати стосовні праці у оригінальних мовах, вони обмежуються до англійської, чи німецької мови і спираються на тих джерелах, інформаціях, які їм доступні. На жаль, ми на полиці цих бібліотек не поклали наших праць, але за те є російські, які представляють історичні факти так, як їм потрібно.
Чи свідомі такої ситуації є наші владики всіх наших Церков? Що гірше може статись, коли з приводу 1000-річчя християнства в У країні заведемо між собою полеміку хто «справжній», а хто меньше «справжній», хто «правдивий», а хто меньше «правдивий» спадкоємець Володимирового християнства Київської Руси-України? Це ми повинні за всяку ціну оминути. Чи це кому подобається, чи ні, але всі наші Церкви, незалежно від цього, як вони під сучасну пору називаються, вийшли з того самого Володимирового християнського коріння Київської Руси-України. Ніхто не має якогось спеціяльного мандату, чи права на те, щоби визначувати, хто є найбільш правдивий спадкоємець. На жаль, під таким кутом вже розпочав полеміку Вісник Української Греко-Православної Церкви у Канаді (див. на іншому місці статтю на цю тему: «До спільних святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України). Піднесімось на трохи вищий рівень. Не сперечаймось над питаннями, які не мають суттєвого значення. Пробуймо діяти разом з довір’ям один до одного, бо ж ідеться не про партикуляризми, але загальне українське релігійне церковне питання. Хіба можна буде спромогтись хоч на такий спільний виступ і дію, як це сталось з приводу відзначення трагічної дати для українського народу 50-річчя голоду, у якому загинуло багато мільйонів українських селян, де українські Церкви відзначили спільно. Дати ювілеїв своєю вагомістю не до порівняння. Отже під тим оглядом ми повинні себе показати справді зрілим народом.
Очевидно в цій справі треба робити заклики до наших владик, бо це в першу чергу від них залежить. Як на вступі було підкреслено, що в основному українська спільнота вірить і сподівається, що святкування 1000-річчя відбудеться спільно. Побачимо, на що спроможуться наші владики.
При цьому слід звернути увагу на те, щоби ці святкування не обмежити виключно до візуальних зовнішніх ефектів, себто до величавих здвигів, концертів, торжественних Служб Божих, чи з приводу того, в один час, вдарити у всі дзвони. Все це загомонить, загуде і дуже скоро прогуде — промине і забудеться. Може, залишаться газетні рецензії, і скоро все піде в забуття. Для цього треба подбати і до цього треба братись вже тепер, написати солідну працю або праці на англійській чи інших мовах, що залишить тривкий слід. З цих праць буде могти користати дослідник та історик.
Знаємо, що в справі голоду в 1933 роках на Україні заходами Українського Гарварду пишеться праця, якої автором є відомий англійський публіцист Конквест. Чи ми спроможемось на солідну працю у питанні 1000-річчя християнства в Україні зараз ще тяжко сказати, бо дотепер ми в більшості читали різні пляни, але нічого конкретного і нічого з того ще не реалізується. Ми не повинні роздрібнювати нашої уваги на інші малі, іноді незначні питання, а концентрувати нашу увагу і дію на 1000-річчя українського християнства. Тут у першу чергу ініціятива є за нашими владиками всіх наших Церков, як також за нашими українськими науковими інституціями, а цілість української громади повинна всі почини і пляни допомогти реалізувати. Ми вже не повинні втрачати більше часу і зробити те, чого не може зробити український народ на батьківщині.
М. Г.
