Другою слабою стороною Мирянського Руху є той факт, що він репрезентує, майже без вийнятку, іміграцію, яка прибула до вільного світу по другій світовій війні. Тоді, як це відноситься до всіх українців в Австралії чи Великій Британії, то в ЗСА, Канаді, Бразілії і Аргентині Мирянський Рух не має жадних зв’язків із головною масою членів Української Католицької Церкви. Більшість вірних, які піддержують Церкву, наприклад в ЗСА, зовсім не заторкнені тим, що Мирянський Рух говорить чи робить. Тоді, як вони беззастережно прив’язані до своєї Церкви і підтримують її своєю активною співпрацею і особливою допомогою в більшій мірі як повоєнна іміграція, в чому переконався кожний священик у своїй душпастирській праці в ЗСА, вони вживають виключно англійської мови і багато з них уже не знає, а то й не розуміє української мови. Вони дивляться на себе як на продовжувачів засновників Української Католицької Церкви в ЗСА, як Церкви їхніх батьків, а на учасників Мирянського руху як на нерепрезентативну і ніким неуповноважену групу людей, що втручаються не до своїх справ. Мирянський Рух не потрапив, а може й не хотів включити їх до свого руху. В наслідок того ніколи не було зговорення між інтелігенцією з Мирянського Руху і такою ж з першої іміграції.
Іншим ще аспектом Мирянського Руху, що може в деякого викликати заклопотання, є цей факт, що майже всі члени цього руху, яких він об’єднує навколо себе, походять з Галичини, значить вони були там народжені і виховані або принаймні народжені з початком іміграції і виховані батьками в чисто галицькому дусі, що для людей з центральної і західньої Европи виглядає дещо провінційне і відстале, за вийнятком очевидно націоналістичного руху, який в очах безстороннього спостерігача є найвищим виявом самовідречення і посвяти для українського народу.
Так отже виглядає, що Мирянський Рух є справою тих, що виеміґрували з України, з додатком небагатьох із їхніх дітей. Збір членів Мирянського Руху стане скоріше чи пізніше представником найстаршого шару українців у вільному світі, і тим самим не містить у собі жадних надій на-майбутнє. Через недостачу священичих покликань, усякі збори наших священиків виглядають як збори сеніорів, і зі зборів Мирянського Руху виноситься таке саме враження.
Пропозиції та поради
А тепер дозвольте мені поставити перед Вами кілька пропозицій відносно діяльности Мирянського Руху.
Перш за все, станьте дзеркалом для українців у вільному світі через установлення зв’язку між більшістю вірних українських єпархій і парафій на цілій земній кулі. Єпископи і священики все ще звертають увагу на Мирянський Рух з величною особистістю Блаженнішого Йосифа. Якби не присутність між нами їх Блаженства, Українська Церква цілковито ігнорувала б Мирянський Рух, ізольований і відділений від головного організму нашого народу.
Приєднайте більше членів з молодшого покоління і відійдіть набік, дозволяючи їм кермувати Мирянським Рухом. Придушіть у собі ваше розчарування, якщо б вони вибрали інший шлях для здобуття цілей Мирянського Руху.
Здайте собі справу з того, що рух такого типу як Мирянський Рух зі своїм органом «Патріярхат» є аномалією. Я не знаю іншого прикладу в історії організацій мирян, встановлених для підтримки завдань їхньої Церкви, які не були б проваджені чи не були б під наглядом церковної влади цебто єпископів і священиків. Якщо так справа мається, то будьте принаймні свідомі того, що ваші цілі не можуть здійснитися як тільки через єпископів і священиків.
Тому отже, не ворогуйте на священиків, атакуючи і критикуючи їх у пресі і в радіо. Висловлюйте ваші оправдані пропозиції і жалі в такий спосіб, який був би сприємливий для тих, від доброї волі яких залежить осягнення всіх ваших цілей.
Плекайте серед ваших членів довір’я до духовенства. Не припускайте, що священики не знають чи не дбають, що треба робити, як теж не приписуйте їм того, що вони прямують до знищення Української Церкви. Зверніть увагу на цю дійсність, що без співпраці духовенства ваш рух буде проминаючим епізодом в історії Української Церкви, про який майбутні історики помістять щонайбільше коротку згадку на марґінесі.
Наші завваження до статті архимандрита В. І. Поспішила
За лютий 1983 р. у журналі «Голос Спасителя», що є органом Отців-Редемптористів, появилася стаття архимандрита В. І. Поспішила під назвою: «Слабість мирянського руху». На цьому місці не будемо представляти автора статті, бо сподіваємось, що наші читачі з ним знайомі. При цьому хочемо тільки відсвіжити пам’ять читачів. Свого часу журнал «Патріярхат» переводив кореспонденційним способом панель на тему: «Надзвичайний Синод і майбутнє Української Католицької Церкви», до участи якого також було запрошено архимандрита Віктора І. Поспішила. Архимандрит В. І. Поспішил запрошення прийняв, а рівночасно зробив нам, а, мабуть, не тільки нам, велику несподіванку, бо відповідь на поставлені питання редактором «Патріярхату» чомусь появились в Українському Католицькому Щоденнику «Америка». Не будемо тут переповідати змісту відповідей на питання, але пригадуємо цей факт для кращого зрозуміння його думок, висловлених у статті. Щоб читачі не потребували шукати за статтею: «Слабості мирянського руху», ми її передруковуємо на іншому місці.
Звичайно, зорганізований мирянський рух, як і багато інших наших організацій, має свої слабості. Ми завжди вдячні за критичні завваги, бо тільки на основі критичних завважень можна щось направити і можна запобігти цим слабостям. На жаль, із змісту статті архим. В. І. Поспішила не випливає, що йому ідеться про фактичні його слабості. Від автора статті можна було сподіватись трохи більше вдумливости, знання цих питань і зрозуміння. В першу чергу, він не знає або не розуміє завдань мирянського руху, під яким розуміється Українське Патріярхальне Товариство, а в деяких країнах ця назва є дещо відмінна, а в цілому воно гуртується під назвою Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (У ПСО). Як У ПСО, так і його складові т-ва ставили в основу своєї діяльности змагання за піднесення нашої Помісної Української Католицької Церкви до гідности патріярхату. Вже з цього випливає, що зорганізований мирянський рух не ставив собі завдання перманентно існувати, як також не ставив собі за ціль охопити всіх вірних. Також не виходив з жодних партикулярних чи секулярних заложень. В цьому русі об’єднувались всі ті, хто вважав за потребу і мав добру і не примушену волю змагатись за ці ідеї, що їх висунув наш Блаженніший Патріярх Йосиф. Ніхто нікому не заглядав у метрику, не питав, де він народився, на батьківщині чи поза межами України. Тому всі ці виводи про першу й другу еміграцію, відсування інтелігенції з першої еміграції й інше, про що пише архимандрит В. І. Поспішил, не мають істотного значення. А навіть, коли вже ідеться про стару еміграцію, то і в цьому автор помиляється. На його статтю, на іншому місці відповідає Осип Труш, який є тут народжений, він не є одинокий, ось можна б згадати довголітню працівницю і провідного члена мирянського руху мґра Еву Піддубчишин. Архимандрит Поспішил вривається у відкриті двері, коли він пише: «Більшість вірних, наприклад, у США, зовсім не заторкнені тим, що Мирянський Рух говорить чи робить. Тоді, як вони беззастережно прив’язані до своєї Церкви і підтримують її своєю активною співпрацею і особливою допомогою…». А ніби, чому вони не мали б підтримувати своєї Церкви? Та ж мирянський рух не виступав і не виступає, не закликав і не закликає діяти проти своєї Церкви, власне він змагає, щоб вона була ще кращою як є, була по формі й змісті українська, без латинських і російських впливів. Хто більше дає на Церкву — старі чи нові емігранти — важко сказати, бо такої статистики ніхто не перевів, включно з о. В. І. Поспішилом. Зрештою, не варто такого складного питання, як жертвенність старої й нової еміграції, вирішувати і давати оцінку одним реченням. Ви, отче, як священик і каноніст, не повинні цього робити, бо знаєте, що так не робиться!
Отче Поспішил, хто на вашу думку мав би дати своє благословення, щоб мирянський рух був репрезентативний і уповноважений, якому ви зробили закид, що він «нерепрезентативний і ніким неуповноважений» і «втручається не до своїх справ»? Чи благословення Блаженнішого Патріярха Йосифа для Вас не є вистачаючим? Ми не будемо з Вами сперечатись, чи мирянський рух втручається не до своїх справ.
З Вашого твердження випливає, що для вас також не відбувся Вселенський Собор Ватиканський II. Ви, мабуть, забули концепцію Собору про Божий Люд. Візьміть це до уваги і простудіюйте, а щойно тоді зможемо говорити про завдання мирян і їх втручання у не свої справи.
Нам дивно і незрозуміло, якщо Ви поставили твердження, що мирянський рух «нерепрезентативний і ніким неуповноважений» та «втручається не до своїх справ», а у Ваших пропозиціях та порадах пишете: «Перш за все, станьте дзеркалом для українців у вільному світі через установлення зв’язку між більшістю вірних українських єпархій і парафій на цілій земній кулі». А кільканадцять рядків нижче твердите: «Здайте собі справу з того, що рух такого типу, як Мирянський Рух зі своїм органом «Патріярхат» є аномалією». Чи Ви не думаєте, що самі себе заперечуєте?
Для Вашого відома подаємо, що ця «аномалія» з органом мирянського руху «Патріярхат» триває шістнадцятий рік. Журнал спочатку появлявся квартально, а згодом місячно і по сьогодні появляється точно кожного місяця. Головне в цьому є те, що ця «аномалія» появляється майже у чотиритисячному накладі, завдяки читачам та їх пожертвам на пресовий фонд, без жодних інших субсидій і допоміг. Хіба це про щось говорить? Але й Ви, о. Поспішил, не відмовились брати участь у цій «аномалії», коли редакція запропонувала Вам взяти участь у панелі, правда, в кінці сталось інакше, але це вже інша тема.
Дозвольте поставити питання: де є сказано чи написано, що не може існувати мирянський журнал з церковно-релігійною проблематикою без «нагляду церковної влади, себто єпископів і священиків»? Ось у Польщі появляється журнал «Споткання», в якому пишеться на релігійні теми, а видають його молоді польські католицькі інтелектуалісти без нагляду єпископів і священиків. Чи це також «аномалія»? Треба брати до уваги, що соціяльна структура суспільств сьогодні є інша, як була колись. Колись мирянин ішов до священика з кожною справою, сьогодні цього не має потреби робити. Тому і Вселенський Собор Ватиканський II прийняв іншу концепцію до мирянина.
Трудно дискутувати з такого типу статтею, яка не є збалянсована, автор не все передумав, а в деяких випадках сам себе заперечує і нарешті ставить твердження, що не відповідають дійсності. Ми маємо зрозуміння до розчарування о. В. І. Поспішила, але ми сподівались з його сторони більше серйозного підходу до мирянського руху.
* Передруковано з «Голосу Спасителя», за лютий 1983. Див. далі два коментарі на цю тему. Залишаємо правопис оригіналу.
