Редакція одержала листа від одного священика з докором, чому миряни не реагували на Молебень, що відбувся в суботу 13 лютого 1983 року, при гробі св. Йосафата, у базиліці св. Петра у Римі, на закінчення Священного Синоду. Цей Молебень, який відправлявся, не відповідав нашому обрядові, він далекий від того, що його переклав у Римі Патріярх Йосиф. Можливо, що автор листа і має рацію в тому, що миряни на це не реагували. Але дозвольте на маленьке вияснення. На жаль, з уст одного з священиків миряни почули — «чого ви приїхали, чому ви не залишите владику спокої, щоб вони спокійно проводили свої наради». Коли на таку репліку була відповідь,— «ми ж нічого не перешкоджаємо, єпископів не зачіпаємо, на синод не ідемо, ми приїхали, щоб скласти наш доземний поклін нашому Патріярхові Йосифові». То на це нам цей самий священик відповів,— «то чому ви не приїхали 17 лютого, хто вас просив приїжджати тепер, все, що робиться дотепер, є в засягу синодальних отців».
Будучи свідком такої не дуже то приємної розмови, стало прикро почути такі слова. Не було слів, щоб можна було переконати всечесного отця, що він у своїх висловах грубо помиляється. Обидві сторони розійшлись із своїми власними переконаннями.
Ось таке привітання мирян, які приїхали з доброю інтенцією скласти доземний поклін творцеві історії Української Церкви, свойому невтомному подвижникові українського благочестя Патріярхові Йосифові, було дуже болюче і одночасно кривдяче. Тому не дивуйтесь, якщо миряни вже після цього не реагували на те, що діялось після того на самому бенкеті й під час інших імпрез, включно з Молебнем у базиліці св. Петра. Так, треба сказати, що в деяких випадках був відступ, але його не створили і не спричинили миряни.
Повищим виясненням не збираюсь заперечити слушність арґументів отця у листі до редакції, але тільки вказати, що була певна атмосфера, і миряни намагались бути обережними, щоб за будьякі недотягнення Священного Синоду не упала вина на них. Так, на цьому Молебні миряни були пасивними, але вони, себто владики, такими нас бажають бачити. На жаль, священики не виявились нічим кращими і займали ту саму позицію, що миряни. В цілому вийшло так, що наші дорогі владики, які люблять нас, мирян, а також і священиків, але здалека, діяли самі і ніхто їм не перешкоджав. Така була дійсність. Нижче друкуємо листа священика, який не бажав подавати свойого прізвища.
Редакція
В журналі був поданий коментар на Священний Синод, але не звернено уваги на одну важливу подію, а саме на Молебень, яким був закінчений Священний Синод. На жаль, це була сумна картина, не гідна такої події, як синод. Молебень організували самі єпископи, самі правили і самі дякували, так немов всі інші були ні при чому. Вбога картина… Ми, духовні, закликаємо і натискаємо на вас, мирян, за збереження обряду, послуху римським виданням наших літургічних книг, а Молебень взяли той старий, скомпонований давно для людей на селі, де немає доброго дяка. В наших українських виданнях є гарний Молебень (поданий і затверджений Римом, що його переклад належить Блаженнішому Йосифові, надрукований у різних молитовниках), але єпископи вибрали таки той «приватний», щоб ним закінчити синод. Коли б я був мирянином, то спитав би їх: який це поворот і яка пошана до свого обряду? Владики, від нас вимагаєте збереження обряду, а самі що творите? (Дозвольте на маленьке завваження, можливо, що владики так звертаються до вас, священиків, але ми цього не чули на місцях, принаймні тут, в США. Хто зводить наш обряд, а уводить у нашу Церкву всякі підвищення шамбелянів, монсеньйорів, лицарів Колюмба тощо?.. — Завваження Редакції). Навіть Риму в обрядових справах не слухаєте, то тоді хто є авторитетом. Минуло те, що Апостольський Престіл чи кожний дяк, священик чи єпископ може завести, що йому миле чи легке. На обрядовому полі не буде в нас порядку так довго, поки не поставимо якоїсь здорової засади поза засаду власних уподобань.
Адже така подія, як синод, вимагала торжественного закінчення, торжественного Молебня чи іншого Богослуження, а не чогось, що співали самі єпископи, а нарід не знав, що зі собою робити. Ви побачили б, як би такий синод закінчували росіяни.
Свого часу в Римі відбулась велика процесія у 1953 р. (Про неї з болем описував о. Федорів!). Під час процесії ішли різні національні групи. Народ долучувався до їх молитов. На раз заметушились глядачі: «ідуть — росіяни!» Це було щось імпозантного. Священики, одягнені у світлі торжественні ризи, несли чудову ікону Богоматері, двох дияконів обкаджували Її постійно, всі хором співали знаменито Акафист до Богоматері. Образ незабутній для всякого глядача. «Чекаю нетерпеливо на українську групу,— пише о. Федорів. — І мало не зімлів. На переді ішов якийсь «цивіль» і на тичці ніс прибиту звичайну картонову без рам ікону, а за ним мовчки ішла група питомців і сестер. Навіть ніхто не знав, хто вони». Ось так ми дбаємо про красу нашого обряду! Так можна сказати і про Молебень на закінчення Священного Синоду. І цікаво, що ніхто з мирян на це не звернув уваги. (Отче, а не думаєте Ви, що це куди краще пасувало зробити Вам, а не нам, мирянам? — Завваження Редакції). І що з цього, що Рим видав нам наш Молебень, який переклав на українську мову Блаженніший Йосиф, а ми вживаємо старий у старослов’янській мові, скомплікований для лінивих людей, щоб легше, скорше і якнебудь відправити його.
На закінчення Молебня всі очікували якоїсь проповіді. Належалось. Якщо б був брав участь Блаженніший Йосиф, то напевно був би сказав якесь слово, а тут 18 єпископів, вчителів Церкви — один на одного подивились і нічого. Але якби священик занедбав виголосити проповідь, то зараз посипались би на нього кари… І миряни також нічого не кажуть, хоч згідно з правом мають вимагати проповіді.
Фактично з нашим обрядом клопіт. Риму не слухають, хоч Рим під тим оглядом був строгий, але як сконтролюєш тих русинів. У звітах пишуть, що обряду дуже солідно придержуються. В Римі вірять цьому. А хто сконтролює? Хто з Конгрегації на цім розуміється? Самі латинники! А вислати когось — нема кого, а якщо і є, то відповідальні думають, що його не випадає посилати. Про такий стан ніхто не робить доносу, а якщо і доніс би, то в Римі не повірять. (Але коли висвятять жонатого священика, то з місця доносові повірять!!!). На жаль, і донощик знайдеться! Де логіка? Такі це є порядки.
Кажуть, і ми сподіваємось, що Владика Мирослав Марусин буде тепер пильнувати обряду. Говорять, що Владика Марусин був на свяченнях єпископа Славомира Мікловша в Югославії і там порозставляв по кутах всіх тих хорватських чи в загальному югославських єпископів, що вже завели Службу Божу «лицем» до людей, а бідні наші люди аж плакали з радости, коли почули вже від літ забуту велику пісню «Єдинородний Сине», яку югославські єпископи викинули з Служби Божої!!! Але! Є але! Владика Марусин обов’язково носить на голові латинський чіпець-ярмулку-піюску! Цієї латинської прикраси наші єпископи ніяк не можуть позбутись. Поскидали тільки тому, що Блаженніший Йосиф так завів, але хто знає, може по смерті Блаженнішого Йосифа їх знову почнуть носити. Це прямо якась хвороба — цей чіпець. Пояснюють, що латинські єпископи носять його тому, щоб весь час щось на голові поправляти (бо ця біда постійно зісувається!). Владика Марусин тепер одинокий його носить і не думає скидати, хоч покійний Владика Іван Бучко врешті був її позбувся. Наші рутенські єпископи в Америці також носять і в гурті ідуть, як ряд маленьких маримухів! Чому це їм так подобається? Мабуть, це комплекс, щоб не відрізнятись від латинських єпископів? Ще перед тим, як Блаженніший Йосиф появився на волі, якийсь маляр з Арґентіни чи Бразілії намалював його портрет з чіпцем на голові, який був поміщений у Місіонарі, хоча Блаженніший Йосиф ніколи у свойому житті не носив. Це ніби дрібна річ, але вона має своє значення, бо вказує нахил до латинських практик.
Був час, що латинники носили на голові тонзури (вистригали на чубку голови кругле п’ятно і ходили, як потавровані. Тепер це викинули. Викинуть також і ці чіпці, бо вони направду заважають, часами здуває їх вітер (як це сталося папі), і це є непрактична річ. Але наші це затримають і, мабуть, будуть держати до кінця віку! І що тут говорити про чистоту обряду. До цього можна додати кольорові пояси і всякі інші прикраси, як кольорові ґудзики, які чомусь так дуже люблять американські єпископи. Вже в Римі навіть кардинали приватно не носять тих кольорів, а наші єпископи всі свої ряси прикрашують тими кольоровими ґудзиками. Властиво чому і для чого? Правда, колись одягались в цілу червону рясу і виглядали…, але любили це.
Те саме можна сказати про різних монсеньйорів, які хизуються своїми червоними лахами при всякій нагоді. Колись за ці червоні ґудзики йшли полеміки і дійшли до Риму. І напевно тут сміялися з цього. Чужі відзначення дорожчі від своїх. Таке саме з тими лицарями Колюмба, тими чаками і шпадами.
Пропадають люди за тим. Не раз постає з приводу цього клопіт, бо вони всі, як «фельдмаршали», хочуть брати участь у Службі Божій з тими відзнаками. Здається, що вся ця манія має своє походження з Америки, і воювати з цим трудно. Цікаво, чи будьколи над цими питаннями застановлялись наші владики, які повинні б дбати про чистоту нашого обряду?
(Отче, пишіть про ці питання більше. Вони видаються смішними, такими вони є, але рівночасно болючими. Чи все це прочитають наші владики, трудно сказати, але добре, що миряни будуть про ці питання краще зорієнтовані. Незалежно від цього Ви напевно маєте можливість зустрічатися з єпископами, скажіть їм це безпосередньо, може за це вас не суспендують, але будуть мусіли вислухати, може візьмуть це до уваги і з часом займуть до цього становище. — Редакція).
