В рамках приготувань до відзначення ТИСЯЧОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ, українські католицькі душпастирі східньої Франції закликали всіх громадян прибути в неділю 27 березня 1983 року до Страсбургу, щоб разом урочисто розпочати підготовку до цього так важливого у нашій історії відзначення в 1988 році — ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ нашої батьківщини.
Архиєрейська Свята Літургія була відправлена недавно висвяченим єп. Михайлом Гринчишиним — екзархом українців-католиків у Франції та країнах Бенелюксу. Служба Божа була відправлена в церкві св. Івана у Страсбурзі, а співслужили всечесніші отці — Іван Ортинський з Офенбургу, Дам’ян Шешер з Толай, Михайло Длубак з Мулюа і о: крилошанин Павло Когут з Маквілеру. Преосвящений Владика Михайло є генеральним секретарем Комітету Помісної Української Католицької Церкви для відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України, і тому Владика Михайло вважає, що вже час провести в життя дію духовної інтроспекції всіх українців у діяспорі, й тому день 27 березня 1983 року є днем вирішення та започаткування заходів та акції у цій ділянці. Передаємо тут суть проповіді Преосвященного Владики Михайла.
«Найстарший наш літопис «Повість Временних Літ» каже, що великодержавний князь Київський Володимир Великий зарядив, щоб мешканці столичного городу Києва й дооколичних місцевостей з’явилися на березі ріки Дніпра й були охрещені. Сталося це 1 серпня 988 року, тобто це значить, що за п’ять років ми будемо святкувати 1000-літній ювілей цієї преважливої події. Це найважніша подія в історії українського народу. Подія ця мала незатертий вплив на цілу нашу історію та розвиток культури. Християнство стало душею українського народу. Русь-Україна була тоді звільнена від темряви поганства і була просвічена незгасимим світлом Христової Євангелії. Ми тоді стали частиною Божого Люду.
Ідеться тут про духовну подію: нашу первісну інкорпорацію в Містичному Христовому Тілі, наше громадянство в Божому Люді. Духовний Ювілей вимагає також духовного приготування. Щоб гідно й належно себе приготувати до цього неповторного ювілею тисячоліття хрещення Руси-України, нам треба перейти духовний процес молитви,… застанови,… розважання,… процес навернення й покути,… процес поглиблення нашого релігійного життя. Кожний з нас повинен поглибити, утвердити й закріпити в свойому серці ту святу віру, яку ми одержали тисячу років тому за часів Володимира Великого».
В часі Служби Божої співав чоловічий хор з Марпінґену, що ним дириґувдв Освальд Шу. Цей хор тому два роки з великим успіхом співав до нашої Святої Літургії на Міжнародньому Евхаристійному Конгресі в Люрді й минулого року на 90-ліття уродин Патріярха Йосифа у Римі. Хоч цей хор складається виключно з німців, але завдяки Михайлові Підсадному він опанував задовільно українську мову.
Церква св. Івана помістила 900 осіб. Цей день залишиться світлим і пам’ятним не тільки для українців і приятелів у більшості зі східньої Франції, але також Німеччини, Швайцарії і Бельгії. Організовано, автобусами, приїхали наші парафіяни з Льонгві, Альгранджу і Кольмару. У більшості це постійні учасники наших зустрічей на протязі багатьох років. Страсбурзькі зустрічі мають давню, вже майже 30-літню традицію і від посвячення храму Святої Софії у Страсбурзі відбуваються кожного року.
Після архиєрейської Св. Літургії відбулася святкова трапеза з участю майже 700 осіб в залі культурного осередку Нойдорфу, де вже 14 разів відбуваються зустрічі за старанням та проводом всч. о. крилошанина Павла Когута. Кухнею завідували Сестри-Служебниці з Маквілеру при співпраці пань Нагірянської, Якубовської і Літинець. Місць при столах було приготовано тільки на 550 осіб. Виявилось, що цього було замало. Швидко у поспіху приготовано ще понад 100 місць.
Святковий бенкет відбувся в родинній атмосфері, де кожен мав нагоду зустрінутися з давніми знайомими та обмінятися спогадами й думками. При вході до залі була влаштована мистецька виставка писанок з різних областей, які були розміщені на великій карті України. Цю виставку влаштувала Маруся Микич при співпраці Анни Лазорик. Писанки і карта належать до виховного центру у Маквілері.
Кіоском з платівками й книгами займався Микола Когут з донькою. Можна було купити, між іншим, платівки дівочого хору «Веснівка», а саме три чудові платівки: оперету Миколи Лисенка «Коза-дереза», видану з нагоди «Року дитини»; «Веснянки-гагілки», видану у 10-ту річницю існування хору і «Коляди й Щедрівки», видані в 1979 році.
Концерт відкрив вступним словом всч. о. Михайло Длубак та при тій нагоді привітав гостей із-за океану. Поява дівчат хору «Веснівка» на сцені зачарувала присутніх своєю витонченою єдністю стилізованих кремових українських суконь, а згодом слухачі із приємністю почули їхній чудовий спів. Після відспівання «Заповіту» хором «Веснівка» разом зі всіма учасниками концерту чергувалися одна по одній біля двадцяти пісень.
Концерт був присвячений пробудителеві Галицької землі о. Маркіянові Шашкевичеві та великому кобзареві Тарасові Шевченкові. Святочне слово виголосив французькою мовою проф. Василь Маркусь, який згодом продовжував українською мовою. Промовець в свойому слові підкреслив видатну ролю обидвох поетів у пробудженні національної свідомости. Шевченко збудив український нарід на Наддніпрянщині до свідомости свого підневільного стану, «прославив рабів» і поставив своє могутнє слово їм «на сторожу». Свободолюбні ідеали поета збудили народ з летаргії, він став з етнографічної маси політично свідомою нацією. Шевченко також вдарив по сумлінні провідної верстви українського народу, частина якої була готова служити чужим інтересам.
Про те, як з перспективи століття сучасне покоління оцінює Шевченка, промовець передав деякі думки теперішнього поета в Україні, Івана Драча. Коли тіло Шевченка перенесено на українську землю, хоронили його вдруге, вже ціла Україна прощала свого пророка. Він перейшов у віки, як писав Драч, «на плечах у братів».
Культ Шевченка в Галичині знайшов свою відбитку у шануванні пам’яті о. Маркіяна Шашкевича, який так само, і то на кілька років раніше від Шевченка, кинув заклик до земляків встати й піднестися до нового життя. Для цього народ мусить насамперед усвідомити собі своє народне «я», полюбити і відновити мову, культуру. Цьому й була присвячена його «Русалка Дністровая», що стала провісником відродження західньої гілки українського народу. Хоч тілом слабий і хоровитий, цей молодий священик, що так скоро був підкошений, настоював, щоб дбати за народні вартості, їх берегти, а для цього і скріплювати свою віру і любов до рідного. Шашкевич підкреслював єдність української нації над Дніпром і над Дністром, знаходив надхнення для її сучасного змагання у славному минулому, зокрема у козацькій боротьбі. Його безсмертна «Веснівка» провіщувала, що, не зважаючи на бурі, вихри й непогоду, українська мова, пісня, література встануть, переможуть і здивують світ своїм духовним багатством. Український народ має за це бути вдячним Шашкевичеві, бо це він поклав основи під повне відродження і розквіт у Галичині, що доповнювало національні змагання над Дніпром у 19 та 20 століттях.
Потім молода хористка продеклямувала два вірші в честь о. Маркіяна Шашкевича, дослідника відродження українського духа та культури. Солістка Одарка Андріїшин-Мазурик виконала п’ять пісень у супроводі ансамблю «Бандура», з Сошо, під проводом Миколи Матвіїва. Цей ансамбль вже не раз виступав на різних українських імпрезах, і нам мило було знову їх почути. Срібні звуки бандури додавали ще більше експресій інтерпретації Одарки. Голос солістки досягав вершин краси та емоцій у пісні «Ой, піду я на горі». Наші хористки з Торонто (Канада) чарували слухачів своїм виконанням українських пісень.
Важко передати читачеві це тремтяче захоплення під впливом мельодій, відспіваних з таким ентузіязмом та енергією молодими голосами. Чергувалися різні пісні в супроводі фортепіянового акомпаньяменту Зені Кушпети, котра нам вже добре відома, виступаючи кілька років тому у Парижі. Зеня зібрала заслужені оплески за акомпаньямент для хору та виконання твору «Вітре буйний» на слова Тараса Шевченка у її власній композиції. В’язанка пісень була різноманітна: «По діброві вітер віє» — записано Павлом Тичиною, дві пісні Івасюка: «Я піду в далекі гори» і «Пісня буде поміж нас», «Чорнобривці» — В. Вермича, «Ой, пливе вінок» — І. Шамо — українського композитора, який недавно помер у Києві, і також в’язанку гагілок-веснянок. Чисті голоси та барвисті українські строї зворушили наповнену залю. Дириґентка Квітка Кондрацька так граціозно тримає своїх дівчат, витягає їхні голоси кінчиками своїх довгих ніжних пальчиків, щоб створити витончені балерейські арабески.
Кожен з нас хотів якнайдовше продовжувати цей магічний вплив і домагатися безлічних наддатків. Отець крилошанин Павло Когут виступив, щоб закінчити концерт і висловити своїм хвилюючим голосом сердечну подяку всім присутнім та мистецьким ансамблям німецькою і українською мовами. Особливу увагу та пошану висловив він для хору «Веснівка», що вранці виїхав з Дюсельдорфу, а по обіді прибув до нас. Не дивлячись на їхнє втомлююче концертове турне, «Веснівка» зуміла нас захопити своєю життєрадісністю. Діти вручили китиці квітів для пань: Квітки Кондрацької, Зені Кушпети і Одарки Мазурик. .
Дійсно, весну ми зустрічали з прилетом перших птахів — віщунів весни, а саме з прилетом «ВЕСНІВКИ». Ми тут, на еміграції, чекаємо весни-радости, в надії відродження нашої батьківщини Руси-України від темряви зими-атеїзму, як і колись, 1000 років тому, від зими-поганства.
Ми змучилися, скучали під час довгої зими за весною. Виглядаємо ластівочку-весняночку після довгої холодної зими. Всі мрії, надії й почуття звернені в бік весни, воскресіння. Як колись наші прадіди вірили, що весну мусять зустрінути в цілковитій готовості господарства, бо тоді весна відчує й зрозуміє, чого саме хоче селянин, яких саме дарів жде. І коли в господарстві підготовлено все, то урожай буде добрий. І ми будьмо підготовлені душею зустрічати наш ювілей, винятковою маніфестацією нашого народу, нашого віку.
Щасти нам, Боже, зустрічати весну у своїй батьківщині, сісти на призьбу погрітися на сонечку у рідній стороні.
Мишка
