«Я зрозуміла всі свої ходи, всі невдачі та випадковості, повороти долі і те, що я вважала трагедіями. Переді мною в один момент постав їхній сенс. Я зрозуміла роль Бога у своєму житті, роль чоловіка і тих великих людей, яких судилося знати: Шептицького, Чарнецького…» – так кілька днів перед смертю оповідала найближчим Марта Цегельська. Наче в одну картину вклалося життя дружини о. Артемія Цегельського, вірної їмості, свідомої українки, тієї, що стала продовжувачкою надзвичайної спадщини талантів, мудрості, патріотизму, гідності визначних українських священичих родів.
Анастасія‑Марта Цегельська (Скобельська), дружина ісповідника віри о. Артемія Цегельського, народилася 24 березня 1920 року в сім’ї надрадника Краєвого суду в м. Золочеві Атаназія Скобельського і Анни з дому Бачинських. Початкову освіту здобула в «Рідній Школі», приватній українській гімназії та філії Львівського Музичного інституту ім. М. Лисенка, де опанувала гру на фортепіано. Сідала за інструмент навіть у важкі останні дні свого стражденного життя. У спогадах занотувала: «Три рази на тиждень, коли я приходила на лекції музики, на фортепіано лежали для мене букетики пахучих конвалій» – це був дарунок Артемія Цегельського, молодого викладача по класу скрипки (паралельно з навчанням у семінарії Артемій студіював у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові). З ним Марта поєднала свою долю, щоби згодом стати надійною підтримкою під час жахіть війни та підпілля.
Музика познайомила цих двох молодих людей, музика їх годувала в часи лихоліття, музика й далі твориться їхніми дітьми на великих сценах світу (наймолодший син Петро – скрипаль Варшавської опери, Андрій – учасник львівського джазгурту «Медікус»).
Побравшись, молодята оселилися у Львові, де через рік, у 1941-му, Артемій отримав з рук Митрополита Андрея Шептицького ієрейські свячення та призначення на парафію у Стрий. «Це були фактично останні свячення Митрополитом, які відбулись уже не в церкві св. Юра, а в митрополичій каплиці, бо митрополит хворів і постійно сидів на фотелі. Мені позволили бути присутньою. До смерті не забуду величаву достойну святу постать людини, прикутої хворобою до фотелю. Довга сива борода і очі, повні любови, надавали обличчю святості. Сам обряд свячень надзвичайно величавий, по закінченні клякнула я перед Його святістю, поцілувала руку з перснем, відчула Його руку на моїй голові, дістала благословення на життєву дорогу. Глибоко вірю, що ця рука, яка поблагословила мене, оберігає мене і моїх дітей до сьогоднішнього дня, особливо в тяжких, а часом і безвихідних ситуаціях».
Відтепер ці «тяжкі і безвихідні ситуації» посипалися на них, як холодні дощові краплі з похмурої вишини. Війна, голод, часті бомбардування. Під час одного з них уламки снаряда влучили в ногу о. Артемія. З двома маленькими дітьми на руках – дворічним Андрійком та кількамісячною Лесею, з пораненим чоловіком та матір’ю їмость Марта рішається на ризикований переїзд до с. Завадів, що на Яворівщині. Люди зраділи приїздові священика, приходили за духовною розрадою, послухати наук, а разом з тим підтримували сім’ю харчами. Все було б гаразд, але в селі розташувалися червоноармійці, а їхній командир забажав оселитися в будинку, де жили Цегельські. Ситуація ускладнювалася тим, що вночі до них же приходили повстанці просити їжі, грошей чи навіть ночівлі у стодолі на сіні…
На щастя, старенький парох попросив о. Артемія повернутися до Стрия, щоби той допоміг йому в душпастирюванні. Там сім’я провела останні місяці війни, а навесні 1945 року митрополит Йосиф Сліпий призначив о. Артемія викладачем музики у Богословський академії, тому Цегельські переїхали до Львова. Закінчилася війна, але розпочалася інша – війна з Церквою та свідомим народом. Арешти і вивезення на Сибір. Ця участь спіткала й о. Артемія, адже він не підписав переходу на православ’я. Його розлучили з сім’єю на сам Щедрий вечір – 17 січня 1946 року.
Марта залишилася з трьома дітьми і матір’ю без засобів для життя. Мусила навчитися шити, щоб хоч якось годувати рідних і мати що передати чоловікові до тюрми. Згодом за сприяння добрих людей працювала в торгівлі. Коли здавалося, що життя потроху починає входити у спокійне русло, – несподіваний арешт. Після роботи, просто з вулиці Марту забирають до міліційного відділку і запроторюють до камери в тюрмі на Лонцького. Це сталося 17 березня 1950 року. До пересилки (9 травня 1950 року) її водили на допити щоночі, вимагаючи зізнатися у співпраці з націоналістичним підпіллям. (Марту сплутали з її сестрою Марією, котра на той час виїхала за кордон, і навіть мати не знала про місце її перебування.) Побиття і приниження, нестерпне материнське хвилювання за долю дітей доводили ледь не до божевілля, але постійна молитва і підтримка співкамерниць допомогли витримати. Наступне випробування – висилка Марти з дітьми та матір’ю на Сибір. Одинока радість – всі живі!
Місяць везли їх «товарняком». З гарячкою, хворі, зголодовані дісталися до Томська. Згодом опинилися у селищі Красний Яр, де їх поселили в бараку. Марту відправили рубати ліс, а по якомусь часі – випалювати деревне вугілля.
Відбувши п’ятирічний термін ув’язнення у таборах, відшукав рідних о. Артемій. Глибокими снігами, льодом, перетинаючи ріку Об, пішки подолав сотню кілометрів, щоби дістатися до своїх. День великої радості та вдячності Богові.
У цей «красноярський період» народилася у Цегельських четверта дитина, син Петро, майбутній скрипаль.
На гроші, отримані з продажу маминих прикрас, Цегельські купили собі будиночок з городом, діти ходили до школи і тішили неабиякими успіхами в навчанні та зразковою поведінкою, отець влаштувався вчителем музики до місцевої школи. Поза тим, в неділі і свята служив Божественну літургію. Окрім родини, на молитву приходили: молодий брат-редемпторист, німкеня римокатоличка та російський старовір…
Коли ж директор цієї школи дізнався, що Артемій Цегельський – священик, звільнив з роботи. За щасливим збігом обставин випала нагода переїхати до Томська, де родина отримала хороше помешкання, отець влаштувався знову шкільним учителем, а незабаром з приятелями створив ансамбль, що виступав у місцевому ресторані. Марта грала на фортепіано. Та й фактично перше, що вони зробили, переїхавши до міста, – купили цей музичний інструмент.
У 1956 році, зважаючи на хворобу матері о. Артемія, сім’я прийняла нелегке рішення про повернення в Україну. Тут життя було й надалі позначене страхом нових арештів, бо ж отець не полишав своїх пастирських обов’язків, крім того, готував майбутніх священиків, передаючи їм знання богословських дисциплін. Помер у 1985 році на 71-му році життя, залишаючись твердим у вірі.
Бабця Туся (так ніжно називали її внуки) була змушена знову прийняти з Господньої руки розлуку зі своїм любим чоловіком.
Після виходу Церкви з підпілля Марта Цегельська стала цінним свідком життя Церкви в умовах тоталітаризму. Інститут історії Церкви УКУ, зокрема отець-доктор Борис Гудзяк, часто запрошували пані Марту на зустрічі з представниками найвищої державної і церковної влади. Була частим гостем на з’їздах молодих дружин священиків, передаючи їм силу і мужність, милосердя і відданість, які необхідно плекати в собі для місії апостольського служіння.
До кінця зберегла світлість розуму, прекрасну пам’ять, вміння бачити історичні зміни в перспективі часу.
Спочила 19 липня 2012 року. Господь подарував їй відхід праведниці. Владнала всі земні справи, попрощалася з дітьми і родиною, простила усім і, прийнявши Святі Тайни з рук улюбленого сповідника отця Севастяна Дмитруха, залишила заповіт: замість квітів на могилу скласти пожертву на операцію для бідної дитини.
Ліда Мідик
