(Слово, виголошене в Мюнхені 27.2.83)
В неділю 10 лютого 1963 року блискавкою рознеслася по світі вістка, що каторжник — львівський Митрополит Йосиф знаходиться на волі по вісімнадцятирічному ув’язненні, що він у Римі, живий, на нього жде з хвилюванням і зворушенням Папа Іван XXIII. Для українських сердець це була вістка, що спинила на мить думку й віддих і збудила по хвилиннім онімінні оклик несподіванки на вид чуда, оклик радости і вдячности Богові за те чудо — рятунок. Потім полились відірвані слова запитів, здивування, недовір’я і надії.
Це була несподіванка, в яку важко було повірити, знаючи, де і чому прожив вісімнадцять літ Митрополит, де він «був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 15, 32); знаючи й те, що «звідти» мало хто вертається, а надто ті, кого «туди» засилають. Якщо й вертаються, то їхнє життя зруйноване, вони зламані, як каже Олександер Солженіцин — «прокляте їхнє звільнення під безрадісним небом Архіпелаґа, і тільки ще більше похмуре стане небо над тобою на волі (III, с.466). Хоч Митрополит Йосиф опинився під блакитним небом Італії, проте ми, що знаємо, яким є грізним небо радянських Архіпелагів, раділи, плакали, журились, тривожились і казали: «Богу дякувати, що під кінець життя побачив дорогу волю, що не загине, як Кальнишевський в неволі, що ще побачимо його — страдника й ісповідника, і його терпінням і мужністю збагатиться наша Церква й нарід». Ми бідкались: що ж, ніби ласка і не ласка, звільнили, щоб помер у вільному світі, не випивши цілої чаші мучеництва…
Це лише кілька думок з багатьох тисяч, що мимоволі роїлись в наших головах. І не без слушности. Митрополитові був сімдесят один рік. Перша скупа вістка про нього по ув’язненні прийшла до Преосвященного Бучка до Риму у формі «зеківської» листівки і не ворожила добра. Надходили до нас одна по одній сумні вістки: в грудні 1945 року помер в тюрмі єп. Хомишин, в 1947 році помер в тюрмі єп. Коциловський, в 1949 році помер в Караганді єп. Будка, в 1950 році помер на Сибірі єп. Лакота, в 1957 році помер знищений по звільненні зі Сибіру єп. Лятишевський, того ж року помер на Сибірі о. Петро Вергун. Яка інакша доля могла ждати Митрополита? Прийшла була вістка і про його «смерть». Приніс її якийсь майор німецької армії, звільнений з полону. Потвердив він під присягою, що бачив, як вмер «Ерц бішоп фон Лемберґ». Преосв. Бучко був тим, що цієї вістки й твердження не хотів прийняти на віру і був правий! Ніхто на звільнення не чекав, чекали ми радше на сумну вістку чи з непокоєм на невідоме…
Краще зрозуміємо, «звідки» прийшов Блаженніший на основі перших, його власних слів, які сказав він при зустрічі з Папою Іваном XXIII: «Святіший Отче, дякую Вам за все, що Ви зробили, щоб витягнути мене з глибокого колодязя в пустелі».
Першим, які його стрінули 9 лютого в Орте, біля Риму, він сказав: «Якщо б не сталось те, що зробив папа, залишилось би тільки ще кілька місяців життя. В дійсності, я вже не міг більше переносити ув’язнення».
Тому і сам Блаженніший Патріярх називає своє визволення чудом. У своїй проповіді, місяць по визволенні, у нашій Малій Семінарії в Римі він говорив про оздоровлення паралітика: «Ось таке чудо сповняється і на ваших очах. Обезсилену, зв’язану по руках і ногах людинку в’язниці, а таких було тисячі священиків і вірних, не маючи жодної можливости руху і виходу в тюрмах і лагерах, своїми молитвами і стараннями ставить її Святіший Отець зі своїми помічниками Йоан Папа XXIII, з кардиналами і нашими ієрархами перед Христа з усильними мольбами духовенства і вірних, щоб Він змилувався і дав доказ своєї всемогучости. І недужий встав і вийшов з тюрми. Безліч в’язнів і недовірків на волі піднесли крик, як це могло статися, що його звільнено від узів, коли нема Бога і нема його сили. Та довершеної події ніхто не може заперечити, що паралітик оздоровлений і з’являється отут перед Вами». (Оп. ом. т. XII, ст. 31).
Цим порівнянням себе до паралітика хоче Блаженніший показати, в якому стані був він на каторзі, та твердження про чудо й силу молитов добрих душ не є пересадою.
І так прийшов рятунок і воля. Ми це відзначаємо сьогодні, хоч тому двадцять років в те ніхто не був би повірив: ні приятелі, ні вороги, ні ми, духовні діти Блаженнішого. Воля — те Боже чудо тому двадцять років, принесло друге чудо для Блаженнішого: нові сили, давню завзятість, ревність і енергію до нової праці. Сталось так, що ми сьогодні відзначаємо не тільки ту хвилину 9 лютого 1963 року, хвилину волі, але треба нам із шляхетною думкою і подивом згадати тих великих двадцять літ волі, що не стали особистим вінком ісповідника Блаженнішого Патріярха, не стали його спочинком на лаврах, що не послужили на те, щоб «спочивати» і «доживати віку» в затишку манастирських мурів чи мармурової палати, або, як сам Блаженніший каже: «Чи міг я на вид недолі мого народу спочивати, славитись моїм ісповідництвом чи заслугами… Тому мою волю прийняв я не для вільного життя, а для дальшої праці, боротьби і змагань для добра нашого народу, для його святої Церкви, для Слави Божої і Царства Божого на цій захитаній нашій землі»…
Нехай, отже, наша радість одної хвилини переміниться на глибоку думку про двадцять літ дії звільненої людини, що в своїм житті знала тільки одну дорогу: праці, труду, боротьби, змагань, терпінь, щоб для своєї Церкви і народу здобути те, що мають інші народи, щоб не загибати нам повільно в рабстві, неволі, темноті, нарузі й соромі за недолугість нашу. Як і в неволі, так і на волі він є мужем дії, чину, творчости й праці. Можна б до нього віднести слова І.Франка:
Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку
Стоїть, як дуб посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклониться злому…
В 1961 році з київського ізолятора при вулиці Короленка 33 Блаженніший пише жалобу до міністра київського уряду. На самоті, в камері він має свій твердий стиль і відважно пише: «Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як Ви, Громадянине Міністер, але папа нам не ворог. Я навіть в душі не маю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права для греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 p., і яке їй належиться на основі конституції. А нині воно потоптане!»
А в іншому місці тієї «жалоби»: «Як продовження тих страхіть Ви, Громадянине Міністер, пропонували мені останнього разу навіть у Вашому товаристві їхати на аґітку в Західню Україну. Але я скажу одверто, що не збираюся зовсім, хіба під конвоєм як німий свідок Церкви, що мовчить. Поперше, справи Церкви не рішаються на політичних мітінгах, але в церквах. Подруге, я не агітатор і агітацією не займаюсь. Я проповідував в церквах і там можу дальше проповідувати. Хто хоче, може слухати, а хто ні — вийти!».
Або на іншому місці теж у цій «жалобі»: «Мені там не багато лишається до життя, але прийміть до ласкавого відома, що я є безборонний каторжник-в’язень і терплю знущання і то невинно вже понад 20 літ! Хіба не досить!».
І ще в іншому місці: «Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву, а лишіть вірним свободу бути греко-католиком або нез’єдиненим православним, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, яку гарантує Радянська Конституція, зобачите вислід, чи народ хоче греко-католицької Церкви, чи ні, і справа скінчена».
Або ще такі сміливі пророчі слова: «Ще деякі з Вас чекають аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але даремні сподівання. Греко-католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла так незвичайно, як ніколи передше, отже, наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і Ви, а греко-католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке і православне лихоліття, бо комуністи завтра не будуть такі, як нині, бо ті, що нині, далеко вже не такі, як були вчора… А тим часом, знаєте, що хто би то не був, якщо на його смерть чекають збоку, то неприємна річ. Тому жийте на здоров’я, але дайте і нам бодай животіти».
Такі сміливі слова, навіть з відтінком почуття гумору в розмові з безбожником. В іншому місці Блаженніший сміливо вдаряє противника і на його національні почування такими словами: «А тут на Україні, в її серці Києві, я, здавалося би, знайшовся в свойому національному середовищі — бо що хочете собі кажіть, то таки Ви українці і я українець — мучуся і страждаю. 7 літ сиджу вже в Києві в нестерпній радянській тюрмі і не можу добитись не то рішення справи, але діждатись і почути ні одного прихильного слова, але навпаки».
Ще більше рішучими були слова з того ж ізолятора до Подґорного — тоді першого секретаря компартії України: «В УССР є признані католики латинського обряду, нез’єдинені православні, протестанти, євреї, мусулмани, баптисти і інші. Була би признана і наша католицька Церква візантійсько-українського обряду. За що ж вона нині викинена за пліт? На моє здивування я почув на розмові з Оперативним начальником відповідь: тому, що вона ділить український нарід. На милість Бога! Поперше Українська Республіка є безбожницька, і для неї такий релігійний поділ байдужий! Вірте собі в що хочете, будьте тільки добрими громадянами. Подруге, якщо правда, що греко-католицька Церква ділить український нарід, то його ділять і всі інші релігії, признані в У РСР, а мимо того, вони допущені і признані державою».
Митрополит сам в тюрмі, а вимагає свободи своєї Церкви, боронить своїх священиків. Ось його слова з того ж листа до Подґорного: «Всі закиди про неробство, здирство, дармоїдство і таке інше нашого духовенства — увесь цей «український православний арсенал» у відношенні до нашого духовенства на Західній Україні не має жодного, навіть найменшого примінення. А вже ж безсторонній суд 8-тисячолітньої історії говорить, що опоганений і опльований нині священик був і є добродієм людства». Так боронив сміло Архиєрей своїх священиків!
З тих його листів пробивається з кожного рядка завзятість у вимогах привернути свободу українській католицькій Церкві прерізними аргументами: історичними, розумовими, правничими і здорового глузду. Очевидно, це не принесло висліду там, де закон і конституція основані на не-праві.
Якщо в неволі, в якій контрольований і переслідуваний був кожний рух (наприклад: коли проходжувався Блаженніший одного разу з якимсь «зеком» по зоні, і зразу грізне оскарження: «Ви його сповідали!»), кожне слово доносили «стукачі», коли славні «шмони» не дозволяли мати нічого підозрілого і Блаженніший серед того живе однією думкою, як помогти своїй Церкві, не диво, отже, коли він опиняється на волі, та снага рятувати цю Церкву стала якимсь невиданим досі в нас динамізмом, якому рівний хіба подібний динамізм у св. Павла, висловлений у його першому листі до коринтян в четвертій главі.
Динамізм праці Блаженнішого почався у двадцятому році, коли закінчив він студії і кинувся у вир праці на дуже зруйнованім нашім полі по Першій світовій війні, що принесла ще й моральне пригноблення після наших поразок. На долю Блаженнішого, коли дивитись тепер з точки зору його дев’ятдесятодинлітнього життя, припала роля постійно будувати і творити на руїнах, відбудовувати, відновляти і здобувати втрачене. Він сам вказує у своїй першій проповіді на волі 28.2.1963 року \л дивну нашу історію: «Цей розвій і упадок нашої Церкви чергується віками (Оп. ом. т. ХІІ). Або у проповіді 3.3.1963: «В нас нераз збуджується та свята зависть, що другі нації працюють, поширюються, організовуються, скріпляються. А тут! Дійсно як той Єремія стоїш над звалищами і ридаєш душею» (Оп. ом. т. XII ст. 28).
Наче стало завданням його життя стояти над звалищами, і братись до будови. Він сумлінно це виконав.
Це необхідно підкреслити, бо тоді зрозуміємо не одне, що нам може видаватись пересадним, нерозважним, незаконним, нетактовним в його двадцятьлітній праці на волі. (Більше прикметників можуть нам знайти ті, що з тією його життєвою ролею і завданнями одчайдушно воювали, їх не розуміли і їм ставили перешкоди!
Вже можемо дивуватись і подивляти, скільки зробила ця динамічна постать за тих двадцять літ, яких йому ніхто не ворожив, ані не передбачав. Не легко це навіть описати і вичислити, бо список мимоволі вийде із загальними іменниками – назвами чи конкретними об’єктами, поодинокими справами, спрецизованими в словах цілями. А за ними стоїть широкий зміст, ускладнені ситуації, великі труднощі й перешкоди, потрібні й конечні людські духові та матеріяльні засоби, обмеженість часу. Саме цей останній чинник — час — в нашій людській діяльності є чимсь, чого й подолати годі. Динамізм Блаженнішого мав найбільшу трудність саме з часом. Він боровся з часом йшов проти часу, його діяльність змагалась з часом, і час був його грізним противником. Час був проти нього. Він не знав, скільки йому його дано буде від Творця часу. Це була неначе плавба по незнайомому океані в шуканні невідомої землі. І він подолав його, він доплив до мріяного континенту, бодай до його берегів! Ті, що з ним пливли, мають той берег і землю поселити, свою позицію укріпити і далі здобувати на здобутому.
Але спробуймо накреслити список здобутків тієї двадцятьлітньої діяльности на волі. Хвилина вимагає цього для вияву пошани до того, хто зумів боротись з часом і людськими стихіями для добра своєї Церкви і народу.
Отже, Блаженніший Патріярх Йосиф за останні двадцять років може з гордістю похвалитися такими здобутками:
1. Бере активну участь у II Ватиканському Соборі «ін номіне тоціюс ностре Екклезіє» (від другої сесії) як наслідник єпископів Руси, що її єпископи брали участь ще в Соборі в Нікеї в 325 році (Теофіл), а потім інші єпископи руських земель на соборах в Константинополі, Ефезі, Халкедоні,— Блаженніший це з підкресленням отцям собору каже! — і додає: «тепер в імені цілої нашої української Церкви двадцять присутніх і числених неприсутніх Владик визнаємо нашу католицьку віру разом з усіма отцями собору» (Оп. ом. т. ХІІ, ст. 86-87).
Наші Владики з різних поселень бачать, що мають главу між собою, патріярха Церкви мучеників та ісповідників, ним заступлена ціла наша Церква. Він говорить від мертвих, живих і ненароджених братів своїх, він говорить від стосів трупів і рік крови, які знову стають йому перед очима, коли бачить понад три тисячі єпископів Вселенської Церкви серед тріюмфальних мурів базиліки св. Петра. Він ставить сміло перед цим форумом внесок піднести києво-галицький престіл до гідности патріярхату і одержує оваційні оплески. Але змагання за це взяло йому цілих двадцять років. Він відважно прийняв титул патріярха на основі історичних рацій з минулого, на основі затуманеної сучасности і для забезпечення майбутности.
2. Він зразу перебирає пост голови тимчасової нашої єпископської конференції, який віддає йому Митрополит Максим торжественно, але це вже не конференція, а Синод одної неподільної духовної Церкви є києво-галицьким митрополитом. За Синоди відбувається тверда боротьба, що триває 15 літ перебування його на волі. І сьогодні те слово вже не разить нікого. Цим наступило об’єднання нашої Церкви на поселеннях з Церквою на Україні в одну святу, помісну Церкву в соборі Церков, а цей собор — це одна, свята, апостольська, соборна Церква з Петром во главі.
3. Відбуває пастирські подорожі по всіх наших поселеннях. Перший український Владика, що об’їхав навколо землі, щоб збирати в розсіянні сущих. Це був подвиг, що торкнув приспані серця, а тим, кого не торкнув, треба сказати Христові слова: «Коли б він мовчав, то каміння говорило б»… Божий люд побачив свого Главу, героя й ісповідника.
4. На літургічній ниві вводить цілий ряд приписів, робить переклади літургічних книг, особисто бере участь у всіх працях літургічної комісії і видає літургічні книги. Це велике право, яке має тільки глава-патріярх східньої помісної Церкви, і те право ми втратили тільки тому, що не хотіли такого Главу визнати.
5. Відновлює УБНТ і починає знову видавати журнал «Богословія», який він започаткував ще в 1923 році. Сам пересиджує у Ватиканській бібліотеці і пише статті й рецензії. Починає видавничу діяльність.
6. Відновляє монаший Чин Студитів і набуває для нього манастир біля Риму. Особисто допомагає організувати їм монаше життя в новій обителі.
7. Переносить зі Львова Українську Богословську Академію, але вже в формі університету, який основує лише десять місяців по своїм звільненні, і в 1969 році завершує його будову. З якимось невгамованим розмахом кидається на віднову української богословської науки. Збирає професорів, видає наукові твори, історичні документи (їхнє число вже за двадцять літ добігає сотні!), організує бібліотеку, архів. Ті, що з ним працюють, не встигають бігти за ним в цім темпі, хоч віком молодші. Творить філії цього університету по різних країнах. їх є шість. Чотири мають свої власні будинки.
8. Будує разом з університетом храм Св. Софії, пильнує всіх деталів, прикрашує його мозаїками і робить з цього храму унікат серед церков Риму.
9. Переносить львівську духовну Семінарію і дає їй назву Колегії Св. Софії. Довгі роки є для студентів ректором, духовником, економом, дає конференції, викладає духовні науки, дбає про дисципліну і все потрібне для священичої формації.
10. Набуває втрачену посілість — дім, подарований Руській Церкві Папою Урбаном VІІІ в ХVІІ столітті з церквою Сергія і Вакха. Відновлює його, і так постає патріярший двір, українська парафія в Римі й багатий український музей. Це майже також одне з чуд, яке зробив Блаженніший у Римі, і український старий історичний пам’ятник ожив і заговорив мовою століть до своїх і чужих.
11. Нав’язує зв’язки з науковцями світу, науковими інституціями, бере участь в конгресах, з’їздах, говорить скрізь про нашу Церкву, її минуле і сучасне, її права і потреби.
12. Зустрічає великих мужів світу, політиків, президентів і їм пригадує про закуту нашу Батьківщину і її право на волю, самостійність і державність.
13. Творить особистий зв’язок з Організацією «Церква в Потребі» і одержує через неї велику поміч для Церкви в У країні і на поселеннях, для ув’язнених і потребуючих. Дістає від творця тієї Організації, о. Ван Страатена, велику моральну поміч і підтримку в змаганнях за права нашої Церкви, за те, щоб вона могла говорити світові про знущання над нею.
Так! Це лише короткий список. Це тільки уривок зі скупого енциклопедичного словника, що тільки вичислює, але нема в тому списку ні журб, ні людської мозольної праці, ні грубих томів листів, послань і привітів, ні зусиль нервів і організму, ні поспіху, ні молитви в пізню ніч, ні недоспаних ночей, ні браку спочинку, ні засобів і людської помочі, ні тривог, ні перешкод, ні людської злоби, ні радощів, ні смутків, ні болючих невдач, ні браку людського розуміння, ні немочів. Є тільки виразний слід, якого слові не можуть дати, саме цього динамізму, який висловив Блаженніший у своїм гербовім мотто: «Пер аспера ад астра» — «Через труд до вершин!». До всіх тих трудів і перешкод для своїх співробітників Блаженніший має слова Франка, які мають виховне значення:
«Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,—
Чого ж ти іншого чекав?
Нехай ця хвилина, святочна хвилина, буде нашою подякою Богові за мужа, якого Бог посилає народам рідко, нехай наші почування будуть подякою Богові за те, як Блаженніший сам називає, — Боже чудо, за його визволення, щоб нас пробудити і піти його слідами в праці і змаганнях; нехай ця хвилина нас вчить, що було життєвою засадою Блаженнішого і джерелом його динамізму. Він каже: «Щоби могти щось зробити для Бога, щоби могти щось створити, щоби могти розвинути діяння, щоби могти кинутись у вир праці не тільки своєю власною особистою душею, але й душею цілої спільноти — треба пам’ятати, що то велика Божа ласка, як хто може щось чинити для Бога». Повторяє також стало богословську засаду в науці про ласку-благодать: «Фацієнтібус ковд ест ін се, Деус нон денеґат ґраціям» — «Тому, що чинить те, що є сущне-належне, Бог не відмовить благодаті». Це християнські засади життєвого динамізму.
Біографи, історики, може й психологи будуть досліджувати особу Блаженнішого, будуть шукати джерела того динамізму і з ним пов’язаної незламности, відваги, сили духа серед противностей, безстрашного ходу до раз наміченої цілі. Це велика і широка тема. Мені здається, що джерела тих прикмет треба шукати не лише в його психіці й характері, але, зваживши те, що він богослов, треба шукати саме в тому його глибокому й реалістичному розумінні, що таке благодать-ласка, як ми нею живемо.
Все наше життя і кожна його хвилина — це Божа благодать і наша співдія з нею. Живемо і діємо тією Божою надприродною енергією, яку Бог нам посилає, і все, що доброго ми зробили, тією благодаттю ми зробили. Св. Павло каже: «Благодаттю Божою я є те, що я є, а благодать Його в мені не була марна; бож я працював більше всіх їх, та не я, але Божа благодать зі мною (1 Кор. 15,10). Діяти Божою силою — то християнський динамізм. Його бачимо в апостолів, у св. Павла, у св. Августина (що лишив богословську науку про благодать-ласку), у конвертитів, у тих, що їм забрано час чи можливості, у тих, що бачать якусь потребу і кидаються цілим своїм »Я», щоб страчене надробити, щоб обезсилене оживити. Незвичайної активности св. Павла не можна зрозуміти як тільки тим, що він жив і діяв тією Божою поміччю і даром, які зумів ужити у своїй праці і створив неможливе. Пастирська праця св. Августина в такій самій категорії.
Ці великі особи творили якийсь вир зі своєї особи тим Божим поштовхом, який цілком приймали, поглиблювали нам річище мислення, рвали береги, щоб для струмка творити вільний і широкий біг. Тут секрет цього динамізму Блаженнішого: «то велика ласка Божа, як хтось може щось чинити для Бога» — динамізм Божої благодаті. Нею він творив, будував, потягав других, примушував до дії інших, боявся її не змарнувати, відповідав слідчим і судцям, переносив прикре оточення гидких «блатних» в часі каторги, перемагав недуги, фізичне обезсилення, боровся за права своєї Церкви і народу, наражував себе на прикрощі, критику негодування. Він співдіє з Божою благодаттю усіма своїми силами і здібностями.
Другим джерелом того динамізму чесноти мужности і пов’язаної з нею духа була його окрема набожність до Святого Духа — Третьої Особи Пресвятої Трійці. На жаль, Особа Святого Духа є невідомою Особою в нашім духовнім житті, хоч Він є нашим освяченням, Він достойно діє між нами і в нас, і по Христовім Вознесінні почалась в історії спасення людства доба Святого Духа. Це не побожні фрази, але це велика надприродня дійсність, дійсна надприродня антропологія і психологія. З Ним — Святим Духом — через Сина ми йдемо до Отця, і це є зміст цілого нашого людського буття-існування. Богословська спеціяльність Блаженнішого — це його студія про Третю Особу Божу з догматичного , історичного і спекулятивного (схолястичного) боку.
Ці студії дали напевно Блаженнішому цю глибоку набожність, він нею жив і других у ній виховував. Львівська Духовна Семінарія була ведена під крилами Святого Духа.
Східня богословія — це богословія Святого Духа і Його дарів. Між тими дарами є саме той дар, що його катехизм називає твердинею, а вислідом його — моральна чеснота мужности. В аскетичній богословії цей дар твердині так дефінюється: «це дар, що удосконалює чесноту мужности, даючи нашій волі імпульс і енергію, які роблять її здібною діяти або сприймати радісно й безстрашно великі речі, перемагаючи всі перешкоди».
Це не мною створена дефініція, а клясична схолястична дефініція. З нею бачимо, як Блаженніший користав з цього дару Святого Духа.
Святий Дух — це той, що немічне ізціляє, загибле спасає і оживляє: «Послеши Духа Твоєго і созиждутся і обновиши лице землі» — співаємо в 103 псалмі на Вечірні. Святий Дух вчив і провадив старозавітніх пророків, і то були постаті мужности — майже всі загинули мученицькою смертю («Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише ведені Святим Духом промовляли святі люди від Бога« (II Петр. 1,21). Святий Дух провадив апостолів, і вони, рибалки з Галілеї, за 40 років розсіяли Христове зерно майже по всіх центрах могутньої римської імперії, а в четвертому столітті не було вже закутка в тій імперії, де б не знали про Христа. Ним будувалась і поширялась Церква — Царство Боже. Або як коротко каже св. Василій: «Від Нього походить ніколи не скінчена радість, від Нього стійкість-наполегливість в Бозі, від Нього все найвище, чого може прагнути людина, щоб статись убожественним» (Про Святого Духа). Для Блаженнішого на слідствах і судах Божа поміч Святого Духа була запевнена словами Христа: «Коли приведуть вас у синагоги, до урядів та до влади, не клопочіться тим, як або що треба говорити» (Лк. 12,11). Слова, сказані Христом начебто безпосередньо для нашої дійсности! У набожності до Святого Духа є секрет праці, витривалости, невгнучости, відваги, ісповідництва і здобутків Блаженнішого.
Тому найважніше наше почування хай буде сьогодні для нього самого — нашого Патріярха — наше почування вдячности за світло, працю, здобутки і науку.
На котромусь з ювілеїв Блаженнішого в Римі на святочному концерті наш великий артист-маестро Йосиф Гірняк у честь Патріярха продеклямував одну з глав Франкового «Мойсея». Кращого вибору не міг зробити той наш глибокий мистець театрального слова, щоб показати духа Блаженнішого. Зроблю і я так за тим шляхетним прикладом, бодай кількома строфами.
Зміст життя Блаженнішого:
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї
І горів, і яснів, і страждав
І трудився для неї.
Його бажання і заповіт для нас:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю,—
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.
І я знаю, ви рушите всі
Неначе повінь весною
Тут у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки,
О, Ізраїлю, чадо моє
Будь здоровий навіки!
Франко вкладає в уста Мойсея слова прощання. А ми змінім цей заповіт для нас на слова нашого синівського вітання і побажання ще многих літ нашому Патріярхові прожити і з нами цього переможного походу діждати і вільну обіцяну землю Батьків наших побачити!
