О чѣмъ радили
на
всенароднôм вѣчу
д. 26. Новембра 1908.
въ Yonkers, N. Y.
Нижче друкуємо зреферовану Михайлом Бойком брошуру, яка своїм вагомим змістом заслуговує на окрему увагу. Не тільки добре, але й необхідно час-до-часу заглянути в наше минуле, щоб краще побачити сучасне і визначити майбутнє. Глянувши в минуле, ми бачимо себе немов у дзеркалі й одразу можемо сказати, чи відтоді аж досьогодні ми зробили певний поступ чи ні! Йдеться нам тут таки виключно про проблеми нашої Церкви, про наше релігійно-церковне «я». До цього повинні приглянутись не тільки вірні й священики, але, здається нам, у першу чергу, наші владики. Під тим оглядом реферована і широко цитована брошура під назвою «Про що радили на всенародньому вічу» є багата змістом і фактами, а поруч з тим дуже повчаюча. В ній, власне, іде мова про той же територіяльний принцип щодо юрисдикції Східніх Церков поза їх територією. Варто порівняти, як трактували це питання наші священики поза матірною територією у той час, а як це розглядають і як сприймають наші владики сьогодні. Нам відомо, що в лютому ц.р. відбувся Священний Синод Помісної УКЦеркви в Римі, але ми не чули, чи на його форумі обговорювано цей кривдячий для нашої і всіх східніх Церков закон? Чи була про це мова? Коли ми вже зможемо зійтися на Священний Синод нашої Помісної Церкви без «ласки» папи? Якщо цього не зробили і нічого в цьому напрямі не роблять наші владики, то тоді миряни, а де тільки буде можливо, разом з священиками повинні завжди і все їм пригадувати. Якщо не будемо стукати, то двері ніколи не відчиняться. Маймо це на увазі й не забуваймо.
Редакція
Перед нами маленька, на 48 сторінок, брошурка під назвою «О чѣмъ радили на всенароднôм вѣчу д. 26. Новембра 1908. въ Йонкерс, Н.Й., Накладомъ Американьского Руского Народного Фонду». На сучасній мові заголовок брошури звучить: «Про що радили на всенародньому вічу 26 листопада 1903 р. у Йонкерсі». Змістом цієї брошури є боротьба українців за свою релігійно-церковну і національну самобутність в США. Цього року проминає 80 літ з того часу, як вона появилась, але тому, що вона своїм змістом у дечому нагадує сьогоднішню ситуацію на релігійному полі, варто деякі факти пригадати, а також з нею ближче запізнатися.
Темою обговорюваної брошури є занотовані три засадничі справи, які були обговорювані, на вічу: 1) Загально-організаційна, 2) шкільна і 3) церковна.
Безперечно, що обидві перші справи є надзвичайно важливі, одначе ми, для порівняння тодішньої ситуації з теперішньою, займемося виключно церковною темою. Пригадуємо, що це був час, коли кілька наших священиків, за благословенням галицьких митрополитів та закарпатських єпископів, приїхали до Америки, щоб рідним по крові братам нести духовну опіку. Шкода, що не багатьом з нас відомо, скільки терпінь та пониження доводилось терпіти тим правдивим піонерам, а зокрема перешкод від місцевих співбратів по сану, духовників латинського обряду за їхню ревну і то не лише релігійну, але також освідомлюючу працю серед мало національно свідомих вірних. Переглядаючи пожовклі сторінки згаданої брошури, мимоволі насувається подібність: так, як сьогодні українці, розпорошені по світі, бачать своє самозбереження в патріярхаті, так тодішні українці здавали собі справу, що без свойого рідного єпископа їм в чужому світі не вдержатися. І як тепер провадиться боротьба за Патріярхат, так тоді така сама,— а може й більш завзята,— боротьба провадилася за признання незалежного від латинської ієрархії рідного єпископа.
Характер віча
Вже взяти хоч би той факт, що саме віче попередила Соборна Свята Літургія, яку правили присутні священики, вказує, що вірні тісно зв’язували свої змагання з надією на поміч Божу. Для характеристики належить підкреслити ще й ту обставину, що присутні на вічу були 8 священиків, а двоє (Понятишин і Макар) надіслали привіти. Цікаво було б дослідити, чи хтось із священиків, які тоді діяли на терені Америки, стояв осторонь тих загальних домагань. Так провід віча (о. І. Констанкевич — голова, а о. Велигорський — секретар), як і референти справ (о. Улицький, о. Тимкевич, о. Підгорецький) автори резолюцій та загальний звітодавець (о. Дмитрів) були в руках священиків. Значить, священики, які за такого рода «несубординацію» були наражені на додаткові переслідування «власть імущих», почувалися до обов’язку очолювати слушну боротьбу, а вірні бачили в них своїх щирих оборонців, і тому їх на ті провідні місця вибирали та їм довіряли. Слідкуючи за виступами поодиноких учасників (священиків зокрема), треба подивляти їхню відвагу називати особи та речі по імені, а загальну характеристику знаходимо в замітках о. Дмитрова:
«Враження, яке ми винесли з віча в Йонкерсі, було від початку до кінця поважне, торжественне, навіть імпонуюче. Та сила народу, ті десятки телеграм і привітальних листів, ті розумні реферати і дуже займаюча дебата над кожним рефератом доказують, що наш нарід вже свідомо займається своїми справами. Наш нарід відчуває на власній шкірі, на власних порядках церковних, що йому конче треба своєї рідної власти церковної. Нарід враз із священиками не хоче бути гельотами, не хоче бути слугами ані католиків, ані православних. Ми не відступаємо від унії, але жадаємо, щоб її пошановано, щоб збережено ті права, які запевнено при її підписанню».
Сумна дійсність
Реферат на церковні теми, що його виголосив о. Ал. Улицький з Ансонії, Конн., настільки переконливий, підтверджений життєвими аргументами, що варто, щоб з ним в цілості ознайомилися всі ті, які сьогодні є відповідальними за дальшу долю нашої Церкви. Навівши два приклади, які свідчать, що папи в адміністраційних справах (дозвіл монахиням студіювати на публічних університетах та призначування для поляків польських єпископів-помічників при римокатолицьких дієцезіях) зміняли постанови їхніх попередників, автор стверджує:
«Читаючи се, мимоволі приходить на гадку: ану як би так Русини Американські станули перед сим новим папою з своїми потребами — хто знає, чи не осягнули би те, чого не годні були дістати від попередника?! А потребують они, багато потребують! Ті потреби церковні американських Русинів предложено попередникові теперішнього Папи, бл. п. Льву XIII в осібному меморандумі — але, на жаль, на дармо. Втогди то (осенію минувшого року) стануло перед святійшим престолом не 2 — але звиж 150руских депутатів-паломників з Галичини — між ними було більше як 40 священиків. І посол, і єпископ (з Перемишля), і галицкій Митрополит. Прийшли поклонитися старенькому Папі з нагоди 25 літного ювилею єго понтифікату, а заразом і вставитись за братами зза моря, за американськими Русинами. Та що ж? Хоть і як солодко усміхався Папа, а на знак великої ласки позваляв кожному приступити до себе і поцілувати себе і в руку, і в пантофель на нозі, а декого навіть і по лици погладив — всеж таки відпустив їх від себе з порожніми руками і на своє «меморандум» Русини досі навіть відповіди не дістали…»
(Цитата дослівна, з затриманням тогочасного способу вислову та правопису — М.Б.). Опираючись на статистичні дані, промовець приходить до переконання, що нам належалось би два (а не один) єпископи, а твердження деяких опікунів, що згідно IX канону Лятеранського Собору в одній дієцезії не може бути двоє єпископів, промовець рішуче заперечує: «єслиби взяти сей канон в тім значеню, як толкують єго вороги нашої Церкви — що там де суть єпископи латиньскі не можуть бути рівні їм єпископи іншого обряду, в такім разі належало би скасувати і митрополиту Галицького і єпископів перемиского, станиславівского, мукачівского, пряшівского, крижовацкого і т.д., бож прецінь там суть також єпископи латиньскі і тим також не повинні мати «те саме тіло ріжні голови»… А може коли і до того прийде?! В такім разі нащо Русини приймали Унію? Чи на то, щоби канон IX Собору Лятераньского заспівав їх єпископам «вічная память»?!»
Представляючи невідрадне положення і сумні відносини нашої Церкви, автор констатує: «З початку еміґрації Русинів до З’єдинених Станів Америки так було, що ті Русини, що сюди прибули, оставали в справах церковних і дальше під властію своїх старокраєвих руских Епископів — взглядно Галицкого Митрополита і звідтам діставали своїх священиків, котрі так само належали до своїх Епископів. Тоє однак не подобалося тим, що дуже пильнують «канонів», а що на добавок деякі рускі жонаті священики, їдучи в Америку, не потопили своїх жінок в морі іно привезли їх з собою аж сюди, то тії сторожі церковного права, постаралися, що вже в яких 5 літ опісля в році 1890 видала св. Конґреґація для розширення віри, або так звана коротко Пропаганда розпорядженє…», яке порушувало внутрішну дисципліну нашої Церкви. І так:
1. Згаданим вище розпорядком з 1 жовтня 1890 року, що його вислала Конгрегація для розширення віри нашим єпископам в Европі, наказано відкликати з Америки жонатих священиків, а на будуче посилати лише безженних. З тим днем українські священики в Америці мають підлягати місцевим латинським єпископам.
2. Та сама Конгрегація вислала 10 травня 1892 подібного змісту розпорядок до латинського кардинала, архиепископа Балтімору, Меріленду.
3. Вкінці розпорядком з 12 квітня 1894:
а) заборонено приїзд нашим священикам, доки вони не дістануть дозволу від дотичного латинського єпископа,
б) такий священик мусів би підлягати даному єпископові,
в) «руським священикам тут не вільно збирати жодних складок, хотьби навіть і від своїх людей, хоть би навіть і на Церков, єсли лат. Епископ на се не позволить!»
Як наслідки таких розпоряджень, стверджує оповідач, що від того часу ще жодний латинський єпископ не спровадив ані одного нашого священика, а «як які священики самі сюди прийшли, то латинські Епископи відносяться неохотно, а нераз впрост ворожо».
В кінці в розпорядку Конгрегації з дня 1 травня 1897 говориться:
«позволяє ся вірним всхідним народам, живучим в північній Америці, держати ся лат. обряду, однак вільно їм назад вернути до свого обряду, коли вернуть до краю. Так отже вільно і Русинам держати ся в Америці латинського обряду — а коли вернуть до краю, вільно їм (але не обов’язані і не мусять!) вернути назад до свого обряду! Он куда стежка в горох… Маєш, Русине, рівне право твого обряду з латиньским!»
Для ілюстрації, як кривдили латинські єпископи нашу Церкву, доповідач навів 6 прикладів, з яких наведемо 2, найбільше характеристичні:
1. «В році 1901 запросили Русини з Вунсакет, Ровд Айлянд о. Підгорецкого з Джерзі Сіті, щоби приїхав їх висповідати, бо вже кілька літ не сповідали ся. О. Підгорецкій приїхав в марті тогож 1901 року до Вунсакет, і просив місцевого пароха французкого, щоби позволив єму в єго костелі вислухати св. сповіди тамошних Русинів і відправити Службу Божу. Парох заявив, що позволить, єсли згодить ся на се єго єпископ з Бостону, Масс. О. Підгорецкій поїхав сам до Бостону і просив о позволенє. Й що гадаєте, чи позволив єпископ?! Ні! Сказав, що єму жадних руских попів в своїй дієцезії не треба, бо він вже має в своїй катедрі попа польского. Як Русини хочуть сповідати ся, то можуть сповідати ся у него! Але не сказав, що сей піп польский то латиньского обряду… Но Русини самі то знаючи, не хотіли таки в него сповідати ся і о. Підгорецкій мусів сповідати сих людей і мати для них Службу Божу в приватнім домі!
2. «Коли той сам о. Підгорецкій пішов в 1899 до свого ніби то єпископа в Неварку і просив, щоби дав єму так званий «факультатес» то є власть сповняти функції духовні для своїх вірних Русинів, сей єпископ дав му їх на письмі і то таки друком — але в тім письмі застережено, що вільно му буде крестити, але вже миропомазувати то ні, хоть у нас єсть з покон-віку право церковне, після котрого кождий рускій священик може не лишень крестити, але й миропомазувати. Се письмо ось маєте, подивіть ся. І нич не помогло представлене, упер ся і таки не позволив! І щож мав робити о. Підгорецкій, чи підчинитись усему і лишитирускі діти без св. миропомазання? Ні! опираючись на звичаю нашої Церкви, одобренім через самих-же Папів римских, миропомазував і миропомазує до нині без позволеня епископского всі рускі діти. Так само не дістав позволеня миропомазувати о. Підгорецкій від тогож єпископа і в слідуючім році 1900 і від єго наслідника Коннора в 1901. Та вже від того часу не ходив більше о. Підгорецкій до сих панів по жадні позволеня».
Свій виступ закінчив о. Улицький пропозицією резолюцій — про це пише звітодавець, о. Дмитрів: «По річевій льогічній і дуже острій промові (ми умисно не цитуємо гострих висловів промовця — М.Б.), котра тривала більше години, зачитав о. Улицкій слідуючі резолюції:
І. Русини Сполучених Держав півн. Америки протестують проти всіх розпоряджень Пропаганди виданих в їх некористь (тут вичисляє попередньо наведені чотири розпорядження — М.Б.) та жадають якнайскоршого відкликання тихже.
ІІ. Жадають іменованя для Русинів в Сполучених Державах двох руських Епископів, але таких, яких собі вибере сам нарід через своїх делегатів враз зі священиками. Русини Американські будуть удержувати свого єпископа самі. Над наведеними резолюціями вивелась дискусія. Замітна в голосах була однодушна згода — о. Ник. Струтиньскій говорив, щоб Рим нас виняв з під опіки Пропаганди, бо ми не є ніякі погане, щоб нас треба на віру Христову навертати. Резолюції ухвалено, а до комісії редакційної, котра в імені віча має виготовити маніфест і другі письма вибрано: оо. Макара, Струтиньского і Констанкевича».
Стільки автори про згадану подію. Перечитуючи звідомлення про виступи тих оборонців «правди на землі», треба подивляти їх річевий підхід, льогічність думок, а передовсім щиру, до самопосвяти висловлену журбу про долю рідної Церкви.
Як знаємо, їхні наполегливі старання увінчалися, нарешті, успіхом — мабуть таки остаточною причиною їхнього успіху була їхня невдавана однозгідність.
Читаючи ті пожовклі від старости сторінки, не можна стриматись, щоб не зробити порівняння між подібністю, а рівночасно різницею того часу, що говориться в брошурі, з сучасною ситуацією. Щоб їх основніше проаналізувати та зробити практичні висновки, треба присвятити багато-багато місця. Одного можемо бути певні: коли майбутній історик нашої Церкви буде порівнювати нашу сучасну (делікатно кажучи) розгубленість з безкомпромісовою поставою слабо національно-свідомою масою і нечисленних духовних провідників згаданої події, то мусітиме ствердити, що вірні (а їхні провідники — зокрема) сьогоднішніх часів далеко не дорівнюють попередникам з перед 80 літ.
