(Рим, 8 лютого 1983 р.)
Саме перед двадцятьма роками,— ми були 8 лютого 1963 р. напередодні знаменної дати, яка відкрила нову епоху в історії — незабаром тисячолітньої — нашої Церкви,— може, навіть вселенської Церкви. 9 лютого 1963 р. був зовсім несподівано звільнений, після 18 літ ув’язнення на 71-му році життя Владика Йосиф Сліпий, Архиєпископ Львова, Митрополит Галича — Голова Української Помісної Церкви. Блаженніший Йосиф був ув’язнений за свою непохитну вірність Апостольській Столиці. Безпосередньо після свого звільнення Митрополит Йосиф був цілковито вичерпаний і не сподівався, що зможе прожити більше, ніж кілька місяців. Із ним пройшли свою хресну дорогу приблизно 300,000 вірних. Як духовний Батько переслідуваних, він почував себе зобов’язаним залишатися для них прикладом. Проте найважча проба була таки йому самому суджена. Спокутували його пропозицією стати патріярхом православного Сходу — при умові зірвання із Апостольською Столицею. Владика Йосиф спротивився, залишаючись автоматично в душах і сумліннях вірних патріярхом мучеників.
І оце після важких та довгих років він увійшов поміж своїх вірних у діяспорі, наче жива легенда — він прийшов поміж них, щоб їх полонити візією на прийдешні століття, з єдиною надією, що його земляки зуміють зберегти єдність. Вони всі були зобов’язані дією єдністю своїм далеким братам, які були зненавиджені і переслідувані, але завжди у надії, що терплять за неподільну Церкву, як одна частина містичного Тіла Господнього. Ця істина, проповідувана і персоніфікована присутністю Його Блаженства, зробила його прихід незабутнім. Ця хвилина звільнення на волю зібрала нас і сьогодні, після двадцяти років.
Містична єдність з переслідуваними братами не дасться здефініювати ніякими законами, і вона не є висловлена у законах. Вона також не є проти законів, бо вона належить до іншої моральної категорії. Єдність випливає із непереборної любови, — любови правди, справедливости, миру,— любови переслідуваних, вибраних Господом та підтримуваних Господом, щоб прийшло Його Царство, щоб останні стали першими на славу Божу.
Після свойого звільнення виглядав Засланець радше на немічну людину, як це записали свідки, ніж на володаря душ із своїми далекосяжними плянами. І ніхто тоді не міг надіятися, що двадцятиліття звільнення відзначатиме наша спільнота разом з ним. Тим часом він розгорнув неймовірну активність з нечуваним динамізмом, що здивувало оточення і заскочило ввесь світ. Це не моє завдання, зрештою, ні час, ні місце не дозволяють хоча б перерахувати факти чи назвати деталі. Проте, важко було б промовчати одночасність відзначуваних роковин із сесіями Синоду Помісної Української Церкви, що оце від тижня щоденно відбуваються таки тут, у Римі, із активною участю всіх наших владик, які оточили в любові й у єдності свого духовного Батька. Адже Синод — це овоч та символ довгих зусиль Блаженнішого.
І у цій одночасності роковин та Синоду — друга причина нашої трапези, трапези, спільної із цілим нашим єпископатом, як запоруки відродження нашої Церкви і загальної релігійности на порозі тисячоліття християнства в Україні.
Але ж ця одночасність, яка нас так радує, зобов’язує: відзначування роковин в часі Синоду має відбуватися без зайвого розголосу, щоб різні зовнішні вияви пошани чи багатолюдні свята мирян не розбивали зосередження синодальних отців, так потрібного для успішности нарад, у висліді яких мали б з’явитися директиви на десятиліття.
Найближчі співробітники Його Блаженства вирішили тому підготовити ювілей у повній інтимності, — по-родинному й, власне, у родині; це було також бажання Президії Синоду, як теж насамперед — найдостойнішого самого Ювілята; це він бажав у цю хвилину залишитися у своїх думках із своїм стадом — десь далеко на рідних землях чи у концтаборах.
Але ж, з другого боку, саме цей спосіб відзначування ювілею дав нам змогу збагатити коло запрошених у іншім напрямі: він дозволив зібрати найвидатніші особистості з лона вселенської Церкви, які вже в минулому співдіяли із Його Блаженством, чи теж найвидатніших репрезентантів країн чи народів, що вже підтримували зусилля Ювілята.
Ми є дуже щасливі в цій хвилині, що можемо привітати тут так численно зібраних найсвітліших особистостей, які схотіли засвідчити особисто свою солідарність із Блаженнішим, із нашою Церквою, яка є у тривозі й небезпеці. Найсердечніше дякую повновласникам Державного Секретаріяту, Священній Конгрегації Східніх Церков й іншим префектам свящ. Конґреґацій, як теж їх ексцеленціям амбасадорам і членам дипломатичного корпусу. Дякую за ласкаву присутність. Зокрема наша глибока вдячність належиться нашим промовцям, які збагатять змістово наш вечір і яких по черзі попрошу до слова.
Заки це станеться, дозвольте мені ще скерувати кілька слів по-українському до моїх земляків, які жертвенно приїхали із різних країн, а які не розуміють ані по-італійському, ані по-французькому, в яких проходитиме дальша частина вечора.
Вищенадруковане слово В. Янева було виголошене французькою мовою. Нижче містимо текст слова, що було виголошене по-українському.
* * * * *
Дорогі Земляки,
Високопреосвященні Владики-Митрополити,
Преосвященні Владики-Ординарії,
Достойні Гості,
Дорога Молоде!
Вибачте, що зможу сказати ледве кілька слів.
Бажання самого Блаженнішого, Отців нашого Синоду й найближчого оточення Найдостойнішого Ювілята було, щоб двадцятиріччя його звільнення відзначувати якнайскромніше, коли в концтаборах і на засланнях дальше караються вірні, щоб своїм терпінням скріпити Містичне Тіло Христове. Тому нашим бажанням було це відзначення зробити теплим і родинним святом. Але за Промислом Божим наша родина побільшилася: на запрошення прийняти участь у нашій трапезі відгукнулися позитивно найвищі достойники вселенської Церкви — кардинали, архиєпископи із різних важливих дикастерій Курії, владики, а зі світських — амбасадори й відпоручники різних країн. В той спосіб виявили вони своє віддання для Голови нашої Помісної Церкви, засвідчуючи одночасно солідарність із нашими змаганнями. Ми їм вдячні, ми бажаємо якнайбільше сказати про себе, але також почути багато від них. Тому обмежені українські виступи.
Український мирянський світ вдячний за присутність на святочній трапезі всім українським синодальним отцям, бо в їх любові й пошані до Блаженнішого здійснюється практично справжня Помісність Української Католицької Церкви. Її єдність сягає понад простори, понад кордони й понад людські закони. Перший київський митрополит-українець Іларіон у своїм славетнім теологічнім творі о «Законі і благодаті» дав дороговказ і для нас: понад законом стоїть Божа благодать, базована на любові — на любові правди, справедливости, на любові брата, — наших братів і сестер, переслідуваних і гонених, які все віддали за єдність і віру. Це їм ми винні нашу любов і пошану їхньої жертви. Але ця любов обов’язує нас тут усіх, як підстава нашої єдности і сили. Любов владик між собою, любов владик до духовенства і мирян, мирян між собою і до владик. За ту любов треба повсякчасно молитися, зокрема за любов до нашого духовного Батька, що погордив патріярхатом апостатів, щоб нам дати візію українського патріярхату в єдності із Вселенською Апостольською св. Церквою.
Це йому завдячуємо й нинішній наш Синод, як овоч його двадцятирічних зусиль, перепон, труднощів, тривоги, упадків та вставань. Цей Синод напевно винесе в дусі візій Блаженнішого напрямні на десятиліття для здійснення справжнього екуменізму на європейському Сході.
Завдання велике — без Божої Благодаті його не здійснити. За цю Благодать наша молитва і дія – їх ми приносимо Найдостойнішому Ювілятові в його 20-ліття з дня звільнення після 18 літ терпінь.
