Мабуть, не можна було вибрати щасливішої для цього хвилі, щоб у якнайторжественнішій формі проголосити вже розпочате у серці Австралії, у Канберрі, здвигання заповідника української присутности — храму-пам’ятника 1000-літнього ювілею християнської України і її Церкви. Торжественний акт вкладення і посвячення пропам’ятної таблиці в мури цієї святині-пам’ятника довершив сам ініціятор, виношувач і реалізатор цієї ідеї — Преосвященний Владика Іван Прашко у сослуженні свого духовенства та при участі численних вірних з усіх сторін Австралії на латинське Різдво, дня 25-го грудня 1982 р.
Власне, самий факт, що це посвячення було призначене на саме Різдво, мусить привертати увагу всіх австралійців, що українці-католики хіба не є римо-католицького обряду і що вони за 1000-літньою традицією своєї Церкви обходять Різдво Христове 13 днів пізніше. Здавалось, що це — малозначна обставина. Але як же вона важлива і навіть вирішальна для існування Української Католицької Церкви як у теперішню хвилю, так і на дальше її існування у новому тисячолітті.
Текст цієї пропам’ятної таблиці звучить так: УГОЛЬНИЙ КАМІНЬ ПІД ЦЕЙ ХРАМ ПАМ’ЯТНИК 1000-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ ПОБЛАГОСЛОВИВ БЛАЖ. ПАТРІЯРХ КАРДИНАЛ ЙОСИФ СЛІПИИ ІСПОВІДНИК ЗА СВ. ВІРУ ТА ПРЕОСВ. ІВАН ПРАШКО ЕПАРХ МЕЛЬБОРНСЬКИЙ СВ. ПЕТРА І ПАВЛА Р.Б. 25.12.1982 Цього самого змісту текст вигравіруваний англійською мовою.
У цьому тексті могло б бути незрозумілим, як це воно сталося, що сам Блаженніший наш Патріярх посвятив цю пропам’ятну таблицю. Отож, вкладена в мури цього храму-пам’ятника пропам’ятна таблиця має за собою уже свою історію. Під час своїх архипастирських подорожей Блаженніший Патріярх, зупиняючись в Австралії, сам висловив думку про конечність якоїсь української святині чи принайменше якоїсь української установи у столиці Австралії, у Канберрі. Ця думка, що була висловлена десять років перед офіційним ювілеєм 1000-ліття Української Церкви, запала глибоко в душу доброго пастиря Австралії, Преосв. Івана, тепер уже Епарха Мельборнського св. Петра і Павла для українців в Австралії. Багато недоспаних ночей мусіло непокоїти душу Владики Івана, поки ця ідея викристалізувалася у конкретну візію і конкретну форму. На початку минулого року, коли вже почалися перші праці над історичним нашим пам’ятником-святинею, окрема група паломників до Святої Землі та деяких святих місць в Европі, а також до нашої України приготувала заздалегідь дуже майстерно виготовлену цеголку і забрала із собою у свою паломницьку путь. Зупиняючись у Римі, ці паломники подали Блаженнішому нашому Отцеві і Батькові Української Церкви цю цеголку до посвячення. Патріярх освятив цю цеголку за всіми правилами нашого церковного Уставу і з особливим своїм благословенням у своєму храмі св. Софії дня 14 вересня 1982 р. Після цього ця цеголка мандрувала з нашими прочанами по Святій землі та була всюди благословлена. Відвідала вона також собор св. Юра у Львові та Св. Софію у Києві. У поворотній дорозі була ще додатково благословлена і покроплена св. Водою із джерела Пречистої Діви у Люрді. Саме цю цеголку вміщено у пропам’ятну таблицю, що її вкладено у зовнішній мур нашого храму-пам’ятника.
Чину благословення довершив Епарх Австралії і Нової Зеляндії, Владика Іван у сослуженні свого духовенства: о. Канцлера Івана Бовдена, ЧНІ, о. митрата Ігора Шпитковського (Аделяйда), о. митрата Івана Шевціва (Сідней), о. Зенона Хоркавого (Джілонґ), о. Волод. Волочія (Аделяйда), о. Богдана Шемечка (Сідней), о. Теодора Кліша (Нюкастель) і о. Леопольда Умінського (Мельборн). Дияконував нещодавно поставлений у дияконський чин диякон Вейн, Мартин Арнольд.
Український Божий Люд Австралії численно прибув на цю історичну церемонію із місць свого замешкання, віддалених на сотні, а то й тисячі кілометрів від Канберри, підкреслюючи цим самим і спільне своє діло, і спільне своє зусилля для здійснення цього монументу.
Так, як проходило посвячення покищо тільки фундаментів під цей храм при одухотвореній участі понад 400 присутніх, свідчить напевно про глибоке відчуття абсолютної потреби цього Божого Люду покласти на цьому континенті вікопомний і непроминальний слід як своєї тут присутности, так і своєї приналежносте до цієї нової прибраної ним землі. Посвячення угольного каменя попередила архиєрейська Служба Божа у сослуженні вищезгаданих священиків. Для стороннього обсерватора вже сама атмосфера священодійств, зокрема св. Літургії, яку співав, ніби прекрасно вишколений хор, увесь цей зібраний на будівельному терені Божий Люд, мусіли зробити глибоке і напевно незабутнє враження.
Майже всі ці прочани приступили до св. Причастя, а всі до одного вистояли, не рухаючись з місць під час цих двогодинних торжеств. Це тим більше подивугідне, що навколо фундаментів цього майбутнього храму увесь терен ще у насипах землі й піску. А все ж таки і в цій стадії будови пам’ятника, що має уже відтепер століттями благовіствувати про найбільшу подію історії життя українського народу, цей пам’ятник, який має бути зовнішньо завершений наприкінці 1983 p., має уже тепер свою голосну і чітку вимову. Це та, ніким не режисерована маніфестація солідарности українського Божого Люду Австралії, що була репрезентована вірними з усіх найвіддаленіших кінців континенту, свідчить про духовну виробленість цього Божого люду, про його якнайбільше віддану свому Владиці й своїй Церкві готовість, яку вже, видимо, благословить Господь і, зовсім певно, й надалі буде благословляти.
Після Служби Божої і посвячення пропам’ятної таблиці довша зустріч і спільна перекуска всієї цієї української спільноти на подвір’ї і в приміщеннях православної громади надавала душі якесь відчутне окрилення, що принайменше на одному континенті ми, українці, зуміли себе зберегти у тій співзвучності, що притаманна родині, без огляду на те, як широко вона розповсюджена і як багаточисленна вона.
