д-р Євген Ґіль
Примас бельгійської Католицької Церкви Сюненс (Suenens) є автором книжок, в яких він з’ясовує проблеми Католицької Церкви. Недавно він відбув інтерв’ю з представником паризької газети Informations Cathdiques Internationales, в якому порушив засадничі справи церковного порядку. Кардинал Сюненс є речником поступового напрямку в Церкві і тому нам було цікаво познакомитись із його думками. Треба підкреслити, що погляди Сюненса є конструктивні та відважні, а своїм вістрям спрямовані проти назадницьких елементів в Церкві. Його інтерв’ю не знайшло одобрення серед Ватиканських чинників, але це не відстрашило кардинала Сюненса ще раз ствердити, що зараз мається враження, що Папа не є наслідником св. Петра, а радше є наступником імператорів і політичних суверенів. Інтерв’ю на французькій мові було перекладене на мову англійську видавництвом «Таблет» в Лондоні і появилося в цілості в американській газеті National Catholic Reporter від 28 травня 1969.
На початку свойого інтерв’ю кардинал ствердив, що існує поважне напруження поміж Ватиканським центром і поодинокими Церквами. Причиною цього є різні погляди на ролю Церкви: сучасний Ватикан залюбки говорить про універсальну церкву, а зовсім нехтує її складовими частинами; Ватикан централізує та опирається на бюрократичному апараті, що кульмінується в застої, живе минулим, залюбки карає неслухняних, але не є здібний створити візію майбутнього та й не творить жодних нових цінностей чи напрямних, до яких треба б сучасній Церкві прямувати.
В очах Ватикану – каже Сюненс – Церква це естаблішмент, адміністративна одиниця, а таке наставлення є фальшиве, бо Церква це духова містерія, що не вміщається у вузькі рамці бюрократів. На Церкву слід глядіти з позиції зіслання св. Духа та діянь Апостолів, що розійшлись по широкому світі та дали початок багатьом Церквам: Церквам в Коринті, Ефезі, Атенах, і інших містах. І тому всі ці Церкви разом творять спільноту Церков, поєднаних з Церквою в Римі, як Церквою історично найстаршою. Сюненс каже, що ця спільнота подібна до людського організму, що в ньому кожний орган має іншу функцію, а разом вони творять цілість, що ним є Вселенська Церква. Такий підхід до справ і правопорядку в тій Церкві є одиноко-правильний, а як приклад Сюненс згадує про Східні Церкви та їхню різноманітність, що не лише дозволяє на різниці зовнішного порядку, але також дає місце різнородности в духовних, літургічних, теологічних, канонічних та пасторальних ділянках.
Кардинал Сюненс висловив свій погляд на відношення між папою й владиками. Він згадав, що II Ватиканський Собор не мав змоги як слід З’ясувати цеї проблеми і тому це є жерелом великих труднощів та непорозумінь. Колеґіяльність, на думку Сюненса, треба розуміти в той спосіб, що Папа ніколи не повинен промовляти окремо, чи ізольовано від своїх владик. Він повинен промовляти та діяти в їхньому імені, хоч він робив би це «окремо», «сам від себе». Бо Папа, каже Сюненс, є провідником владик так, як св. Петро, був провідником II-ох апостолів, і він не діє під впливом якоїсь особистої інспірації св. Духа, а за духовою піддержкою своїх владик. Ця інспірація є саме наслідком колеґіяльности, без якої папа був би ізольованим, відтятим від решти Церкви. Не диво, таким заходам консервативного Ватикану створити систему «ізольованого папи» – спротививсь в час Собору один владика, кажучи: «Не дозволимо, щоб св. Петрові ще раз відрубали голову.»
А що до єдности поміж божим людом та владиками, то, як висловлюєсь Сюненс, II Собор у Ватикані поставив на це великий натиск, бо через св. Хрищення божий люд разом з папою та владиками стає божими синами; це є та піраміда, що завершується папою з владиками, а не навпаки.
Каже Сюненс, що в часі II. Собору один консервативний пралат назвав таку побудову Церкви «революцією Коперника». Але у висліді рішень цього Собору, твердить кардинал Сюненс, кожний владика мусить провірити своє становище серед божого люду; він мусить зблизитись до вірних; він мусить жити таким скромним життям, як і вони, та навіть подібно зодягатись; він мусить слухати їхніх порад, зберігаючи при тому свого владу; вже пора вийти з укриття непроходимих мурів, за якими жили дотепер владики, пора жити демократичним життям, бо цього вимагають постанови II Вселенського Собору. Сюненс твердить рішуче, що стара система вже не існує і тому годі вирішувати справи паперованими декретами та в той спосіб, нібито виявляти свою владу, Сюненс вважає, що кожний поважаючий своє становище владика, буде консультуватись своїх священиків та вірних у важливих рішеннях; якщо так робитиме то не виставить себе на посміховище. Бельгійський кардинал вже сьогодні завважує познаки нового ладу і радіє, що божий люд більше і більше усвідомлює свою ролю; з пасивности та незацікавлення миряни перейшли до усвідомлення своєї ролі в Церкві та стали на шлях співвідповідальности за її долю; поволі щезає авторитарний легалізм, а його заступає справедливий, гідний людини, закон. Сюненс не промовчує того факту, що там, де закон є перестарілий, там закони життя беруть верх! І тому, на думку Сюненса, треба, щоб владики, слідкували за законами життя, бо в противному випадку життя їх викине на смітник. І це саме відноситься до ролі римської курії, підчеркує Сюненс: якщо ця курія дальше буде захищати свої перестарілі норми та мішати в діях місцевих властей у Церкві, то це не принесе добрих наслідків /як у випадку домагання мирян про Український Католицький Патріярхат, – Є.Ґ./. Ясно, що роля і влада владик при такій ситуації є незавидна, бо, як каже Сюненс, жаден владика не знає, де починається а де кінчиться його влада, коли на полагодження маловажної справи треба втручання курії. На жаль, твердить Сюненс, римська курія бажає мати своє «останнє слово» влади. Цей централізований леґалізм, каже Сюненс, загрожує майбутньому Церкви, якщо якнайскорше не буде замінений демократичною системою.
Повстає питання, що робити? Коли порівняти рішення II Ватиканського Собору до дії гарячого сонця на неторкнений століттями льодовик, то аналогія є очевидна. II Ватиканський Собор викликав повінь, що зі страшенною силою пропихається в кожну щілину, щоб знайти вихід на широку воду. І або будуймо гать, каже Сюненс, щоб повінь здержати, або спрямуймо в русло на пожиток всім людям. Він радий, що цей віковий льодовик топиться, тому що він загрожував мерзлотою людських душ. В кожному десятилітті зараз, каже Сюненс, слід добачувати зміст соток літ, бо так скоро назрівають в нинішних часах зміни та вимоги життя; і тому Церкві не слід залишатися позаду. Бо сучасна людина є свідома своєї гідности, своїх прав, обов’язків і свободи сумління. Не диво, що все суспільство з образою й обридженням відкинуло «інквізиційний кошмар», що ставсь недавно в Римі, каже Сюненс. /Тут йшлось про справу священика Ілліча з Нью-Йоркської єпархії, що в Мексику займавсь пропагуванням світського апостоляту. Це не подобалось курії і Ілліча візвано до Ватикану в справі слідства.
Його впроваджено до кімнати, де при притемненому світлі – під знамям Розпяття Христа сидів молодий ватиканський шамбелян; він не подав свойого прізвища, а сказав до Ілліча: «Я твій суддя!» – Е.Ґ./. І тому Сюненс запитує: «Скільки то талмудських рішень поробила римська курія на протязі історії, тяжко уявити.» Сюненс наводить приклади таких прогріхів курії, як приміром, накладання кари тяжкого гріха за читання неприхильних Церкві книжок, недодержування постів, тощо. Він уважає, що це не мало нічого спільного з Божим законом, а було чистою махінацією курії. Нині, каже Сюненс, можна зібрати томи тих тяжких провин, що їх створила курія в тягу історії Церкви, а які щезли безслідно, коли краще пізнано людину, її психологію та реальне життя і його норми.
В дальшому Сюненс обговорює і потребу усунення анахронізмів в Церкві, що були спричинені уживанням латинської мови та примінення релігійних практик до різних сучасних культур. На його думку, Церква все ще не доцінює становища жінки, не розуміє вимог супружого життя, та залюбки посуджує інакодумаючих о єресь. Він вважає, що є потрібні зміни в способі думання членів курії, бо вони в своїй сліпоті вважають, що вони одинокі мають патент на правовірність теології. Він напроваджує приклади, як то куріяльні монсінйори стосують брехню на те, щоб добитись впливів для себе: це мало місце теж підчас II Ватиканського Собору, коли курія не хотіла допустити до дискусії над пекучими проблемами Церкви кажучи, що Папа Іван XXIII того собі не бажає. В дійсности так не було, бо тодішний Папа допускав до всестороннього обговорення усіх пекучих проблем.
Сюненс приходить до висновку, що ролю курії треба ограничити до виконавчого органу папи – на базі колеґіяльности владик. Він вважає, то лише на такій основі зможе закріпитися церковна влада, коли поодинокі Церкви зможуть рішати свої справи.
Цікавий погляд Сюненса на вибір папи. Він вважає, що папу повинні вибирати владики, а не кардинали. Це означає, що Синод владик повинен мати рішаючий голос у виборі папи. Сюненс остро критикує вибір кардиналів та вказує, що вибір йде не за усталеними нормами, а за примхою папи, що є інспірована курією. Він пятнує фаворитизм, що всевладно панує у Ватикані так, як він існував за царів та королів. Треба, каже Сюненс, щоб колеґія кардиналів, якщо її взагалі треба, була відбиткою Церкви та щоби поодинокі Церкви ставили своїх кандидатів. Треба теж, твердить Сюненс, усунути ту аномалію в наслідку якої на 83 європейських кардиналів, аж 41 є італійці. Це фальшива репрезентація Церкви, каже Сюненс і він також не віщує нічого доброго з того факту, що пересічний вік кандидатів, що дістають кардинальський капелюх, є 59 літ. Він має застереження до самого титулу Еміненції вважає, що титул не є на часі. Він запитує: «Яке враження зробив би такий титул на св. Петра чи св. Павла, коли б їх затитуловано, еміненціє?»
Сюненс признає за папою і римською Церквою право – першої Церкви але коли йдеться про Східні Церкви, то тут, на його думку, папа влади не має, бо про потреби Східних Церков – згідно з історією – рішають їхні поодинокі патріярхи. Як знаємо, каже Сюненс, патріярхат грає важливу ролю у Східних Церквах.
Погляд кардинала Сюненса на критицизм курії і її ролі в тягу історії зводиться до того, що папа – курія – Церква – це різні поняття. Курія – це недосконалий адміністративний апарат, що в тягу історії через різні махінації зріс в силі, і тому критику курії не треба утотожнювати з критикою Церкви. Хто критикує курію, той не конче критикує папу чи Церкву. Знаним є факт, що папа Іван XXIII ненавидів геґемонію курії і на те скликав II Ватиканський Собор, щоб підтяти її крила. І тому Сюненс закликає, щоб миряни не боялись висловлювати свої думки, бо це приведе до покращання системи та збудить довір’я до проводу Церкви. Реорганізація курії, каже Сюненс, допоможе папі піднятись вище понад дрібні справи поодиноких Церков; якщо владики зможуть рішати свої справи, то їм нічого боятись діялогу з вірними, коли вірні щиро висловлюють свої думки.
Кардинал Сюненс висловив теж погляд на засекречення в діях церковної влади. Він вважає, що засадничо секретности не потрібно, бо Церква це неначе родина, а в родині завжди є місце на виміну поглядів. При цьому Сюненс згадує про ролю нунціїв та вважає, що вони є саме знаряддям секретного поступовання в Церкві. Він каже, що функції нунціїв були розглянені II Ватиканським Собором та, що порішено їх змінити; а це тому, що нунції яко дипломати конферують лише з урядами країн, а бідний, божий люд не має до них доступу. Щодо релігійної функції нунціїв, то Сюненс вважає, що вони є тайними поліцаями Ватикану та залюбки спеціялізуються в доносництві на місцевих владик; шукають доказів на те, чи не виломлюється якийсь владика з усталеної лінії; пронюхують, де що діється. Сюненс сподіється, що враз із закріпленням конференції поодиноких церков прийде до безпосереднього контакту між папою та головою конференції і це автоматично змінить значення нунціїв. В додатку Сюненс вважає, що нунцієм повинен бути громадянин тої країни, якій він має служити, бо знання мови, звичаїв та аспірацій власного народу допоможуть йому краще вив’язатись зі свойого завдання.
Теперішні критики Церкви, каже дальше Сюненс, діляться на кілька груп. Одна група це ті, що відійшли від Церкви та критикують її ззовні. Друга група це невдоволені правною системою Церкви, що потиху її покидають. А третя група – це ті, що протестують в стислому розумінні слова; про – тест, себто вони ставлять докази, вони свідчать про Церкву на те, щоб вона була чистою, без змази і порока, а їх закиди є звернені проти способу вирішування правних проблем, але не проти справедливости; проти надужиття владою, але не проти влади; проти легалізму, але не проти права; проти несправедливости закону, але не проти порядку; проти насильного об’єднування, але не проти єдности. Найбільше невдоволення Церквою – каже Сюненс – є спричинене курією, що діє на основі інституційного механізму внутрі Церкви. Він твердить, що ніхто не оспорює влади папи, , але оспорює ту систему, що папу в’язнить та непотрібно вмішує його авторитет в кожну дрібницю, прикриваючи в той спосіб свої несвітлі діла.
І тому треба, каже Сюненс, визволити папу і кожного нас зі системи, що віками була предметом нарікань. Лихо одначе в тому, каже кардинал Сюненс, що папи приходять і відходять, а римська курія залишається. Один функціонер курії, сказав недавно, згадує Сюненс, оці цинічні слова в часі останнього Собору: «Хай буде так як каже Собор. Вкоротці вони владики роз’їдуться додому, а ми виправимо всі ті шкоди, що вони їх заподіяли Церкві».
Кардинал Сюненс згадує про ще один важний закид опонентів Церкви, а це є твердження, що сучасна система в Церкві зрадила правдиве навчання Євангелії, та й самі «власть імущі» в Церкві не жиють згідно з її засадами, бо не ставлять Бога понад усе. Сюненс вважає, що атака на Церкву йде не тому, що «ми христіяни, а тому, що ми не є ними вповні, а цей протест – це заклик до нас, щоб наше життя було сповнене братолюбієм, скромністю та чеснотою.» Сюненс вважає, що багато священиків відпадає від Церкви не із-за целібату, а тому, що сучасне життя в Церкві, як інституції, не зраджує довір’я яко до свідка Євангелії правди і любови.
Оце й є короткий зміст цього важливого інтерв’ю церковного достойника. Очевидно, що воно не є припадкове, а пляноване та продумане. Образ існуючої Церкви, що її змальовує кардинал Сюненс, сумний, понурий, але правдивий; Церква, яку він хотів би бачити ще не існує. Кардинал не подає засобів, якими можна було б Церкву змінити на те, щоб вона стала притягаючою, а не відпихаючою, якою зараз є. Ясно, що реформи потрібно, але з жалем треба ствердити, що в Церкві при кермі зараз є пророки назадництва й упадку і вони є згуртовані у ватиканській курії.
Проблеми з’ясовані Сюненсом не є спрямовані до вірних, бо вони вже нераз про це чули. Вони радше спрямовані до владик Католицької Церкви, щоб напередодні Синоду владик у Римі представити їм їхню «куцу» владу, що її вони мають в лоні Церкви не з волі папів, а з волі чиновників курії. Ціллю Сюненса було доказати, що одинокими ворогами права і порядку є саме ватиканська бюрократія. І їй треба б зламати голову. На цю тему висловивсь теж недавно німецький теолог Йоганнес Б. Мец, кажучи, що дії курії є зараз звернені проти постанов II Ватиканського Собору – і це требі вважати «сучасною інквізицією». Річ ясна, що ця ситема не впаде одного дня під впливом голосу Сюненса, але той голос, і голос інших опонентів інституційної Церкви причиняється до ерозії, усвідомлення серед вірних суті їхньої Церкви, та кристалізації опозиційного думання. Бо конструктивна опозиція це обов’язок кожної людини в демократичному правопорядку, а притакування і сліпе погоджування є гідне лише боягуза і дурня.
Безперечно, повище інтерв’ю заторкує і Українську Католицьку Церкву й цікавить кожного українця-католика. Ми особливо жадні тих стверджень, що відносяться до проблеми усамостійнення нашої Церкви, як одиниці внутрі Вселенської Церкви, хочби на тій основі, що вона історично-правно повинна бути Церквою суверенною з владою власного Патріярха та Синоду владик.
І тому нам українцям-католикам треба цього домагатись, про це дискутувати, висловлювати свої погляди та в той спосіб очистити в нашій Церкві атмосферу з вікового куріального занечищення. Нам треба при цьому не лише виявляти протицерковні та протинародні дії деяких наших владик, проводів монаших чинів і священиків, але також без страху їх поборювати, якщо вони спрямовані на те, щоб роздрібленням закріпачити нашу Церкву в тенетах ще одного, в цьому випадку, церковного інтернаціоналізму, що його зараз в противагу екуменізмові пропагує ватиканська курія та на жаль знаходить піддержку серед національно-мало-свідомих одиниць нашої церковної ієрархії, монашества і священиків на цьому континенті. Нашим обов’язком є виявляти шкідливі дії тих т.зв. інтернаціоналістів а в дійсности гробокопателів власної Церкви. Цим ми допоможемо повищим «блудним синам» завернути на єдино-правильний шлях служіння Богові і свойому народові. Бо про це також йдеться в інтерв’ю бельгійського Князя Церкви, кардинала Сюненса.
