Св. Кирило «розумів Вселенську Христову Церкву як гармонійно зложену цілість з рівних народів, які так само є твором Божим, як і кожна поодинока людина зокрема» (Чубатий — Історія Християнства на Русі-Україні, ст. 112). Це теж відноситься до Церков тих народів. І якщо б в Апостольській Столиці було розуміння цієї істини, якщо б провід її керувався християнською справедливістю, то й заповіт Христа «щоб усі були одно» можна було б легше здійснювати. Але протягом історії Церкви провід Апостольської Столиці той заповіт Христовий явно саботував в ім’я шовіністичних інтересів римо-католиків. Це особливо помітне в наші часи, і ми є свідками великих несправедливостей супроти Східніх Католицьких Церков. Ми є свідками явного саботування постанов II Ватиканського Собору і його Декрету про Східні Католицькі Церкви, а насамперед постанови ч. 5, де ясно сказано: «Священний Собор… урочисто постановляє, що Східні Церкви, так як і Західні, мають право й обов’язок рядити собою…». Це є те, що старається здійснювати Патріярх Йосиф, щоб урятувати від заглади Церкву-страдницю, повірену його опіці, Церкву, для якої врятував і зберігає його Господь.
В тих намаганнях привернути християнську любов і справедливість в Апостольській Столиці наш Патріярх Йосиф натрапляє на колосальні перешкоди не тільки з боку ватиканських політиків, але також з боку єпископів УКЦеркви, що з них деякі нам накинені Ватиканом. Зі сторони Апостольської Столиці робиться все можливе, щоб наша Церква не могла рядити собою.
Вітки нашої Церкви розкинені по різних країнах серед римо-католицької більшости. Їм загрожує старанно й послідовно промощувана Ватиканом асиміляція, що дорівнюється зникненню із лиця землі. Деякі наші владики належать до римо-католицьких єпископських конференцій по різних країнах і в них беруть активну участь. Рівночасно було багато заборон для наших владик в минулому брати участь у Синодах УКЦеркви. Це щоб, бува, вони не почувались членами тої самої Многостраждальної Святої Української Церкви, яку призначено на загладу.
З тою самою метою заперечується існування Патріярхату УКЦеркви, який є так дуже конечний для урятування нашої Церкви і збереження її для майбутніх поколінь. До цього не хоче допустити Москва. Валуєвське «не було, нема і не буде» застосовується тепер у Римі. Нам навіть не вільно боронити існування прав УКЦеркви, бо, як писав кард. Рубін у листі із 6 липня 1982 p., це «було б актом непослуху не принимати рішення Святої Столиці…». А все таки дивно, що такі несвяті й нехристиянські рішення Свята Столиця видає. Це кривда, що кличе до неба о помсту. Всі оті моральні знущання над Ісповідником Віри Патріярхом Йосифом і свідомо завдані нашій Церкві кривди, які він глибоко переживає, хіба не належать до християнських і до милосердя. Лист кард. Рубіна — це документ ганьби, яким він сам наніс великої шкоди авторитетові Апостольської Столиці.
Колись ми у своїй наївності думали, що Конгрегація для Східніх Католицьких Церков повинна помагати Східнім Церквам і опікуватись ними. Але події останніх двох декад показали, що існує вона на те, щоб знущатись над Східніми Католицькими Церквами і всякими можливими способами паралізувати їх розвиток та їх змагання до внутрішньої єдности і на кожному кроці їх кривдити.
Можливо, що своїм листом кард. Рубін хотів також залякати деяких наших владик, щоб вони не брали участи у заплянованому Синоді УКЦеркви. Того роду нехристиянські акції з успіхом у минулому переводили його попередники, і було так, що владики зі слабим характером участи у Синодах не брали. Це так немов би вони відрікались від рідної Церкви й від відповідальносте за її дальшу долю. Очевидно, потрібно також брати під увагу, що Ватикан накинув нам із певною метою деяких владик, вибираючи головно кандидатів, яким дуже легко «навіть У країни відректись…». Йшлось про те, щоб на ключевих позиціях мати своїх людей,які допоможуть руйнувати тяжкими зусиллями здобуті досягнення та будуть співпрацювати у розчленуванні й угроблюванні Помісної УКЦеркви.
Тому так завзято саботують у Ватикані постанови II Ватиканського Собору і ніяк не хочуть допустити, щоб наша Церква рядила собою.
В минулому тих, що саботували постанови Вселенських Соборів, називали єретиками; але тепер, видно, часи змінилися…
Переглядаючи артикули Берестейської унії, мимоволі насуваються питання: де поділись права нашої Церкви, гарантовані папами?
А втім слід пригадати, що ніяка інша Церква не натерпілась так багато за вірність Апостольській Столиці й то протягом століть. Гори трупів і ріки крови вона віддала в жертву за цю вірність. В обороні наших братів і сестер та священиків, які тепер страждають в концентраційних таборах за вірність Апостольській Столиці, не видав провід Ватикану ані одного послання, ані одного листа… Це дуже багатомовний факт.
Очевидно, що багато легше видавати різного роду заборони у співпраці та на домагання гнобителів, ніж стати в обороні переслідуваних. Тими різними заборонами нашу смертельно зранену Церкву добивають також у вільному світі. І роблять це християни… Зовсім знехтовано заповідь Христа: «ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО СВОГО… Знехтовано Заповідь Божу: НЕ ПОЖАДАЙ НІЧОГО ТОГО, ЩО Є ВЛАСНІСТЮ БЛИЖНЬОГО ТВОГО… Слід ще пригадати і про п’яту заповідь Божу: НЕ УБИВАЙ, яка відноситься не тільки до поодиноких людей, але також до Церков; вони також мають право на існування.
Св. Методій, що його успішну й важливу місійну працю постійно поборювали римо-католицькі єпископи, був митрополитом велико-моравської держави. На суфрагана й наслідника йому висвятили в Римі єп. Віхінга, із яким св. Методій мав дуже багато клопоту. Щоправда, св. Методій перед смертю «призначив на свого наступника найвірнішого свого співробітника Горазда… По смерті Методія (884 року) Горазд перейняв адміністрацію Церкви… Єпископ Віхінґ представив до Риму фальшивий звіт про Гораздове наслідство по св. Методію… Не прослідивши справи якслід, Папа Стефан VІ у відручнім листі… відкидав згори наслідство Горазда словами: «Наслідник, якого Методій відважився встановити проти всіх статутів святих Отців, не має виконувати влади…». Відсуваючи від влади наслідника св. Методія Горазда, папа рівночасно взагалі ліквідував слов’янський обряд у велико-моравській державі… (Чубатий, Історія Християнства на Русі-Україні, ст. 116).
Своїм катастрофальним рішенням Папа Стефан VІ перекреслив велетенську місійну працю св. Кирила і Методія. Слов’янський обряд повільно загинув і не зберігся до наших часів як церковна одиниця.
Беручи під увагу різні потягнення ватиканських достойників, виходить, що подібну долю провід Апостольської Столиці готує також Українській Католицькій Церкві.
Дарія Кузик
