Здається, що це було вчора, як у місяці лютім 1963 р. всі середники світової комунікації — преса, радіо і телевізія принесли несподівану вістку, що після 18 років заслання-каторги появився на волі, у центрі вселенського християнства — у Римі Митрополит Української Католицької Церкви Києво-Галицької Митрополії, Блаженніший Йосиф Сліпий. Людина, яка дотепер була всіми забута, й не було про неї навіть вістки, не було відомо, чи вона ще живе. Людина, що була зведена до якогось лагерного числа на далекій і холодній півночі, раптом немов ожила і стала відомою на весь світ. На передових шпальтах світових газет появились зворушливі вістки й повідомлення про несподіване звільнення сімдесятоднорічного Митрополита Йосифа Сліпого після відбуття 18-літньої каторги.
Українська діяспора прийняла цю вістку з великим захопленням. З радости й несподіванки наша громада не була спроможна належно скоментувати та оцінити того факту. З’явився серед нас Блаженніший Йосиф, голова й батько нашої офіційно зліквідованої Церкви, яка перейшла у підпілля. З перших днів появи на волі Блаженніший Йосиф став нашою гордістю. Наш дорогий Каторжник, Блаженніший Йосиф пережив, понад сподівання, перші дні на волі під час перших драматичних зутрічей з католицькими церковними достойниками у Москві, а згодом по дорозі до Риму і в самому Римі. Пригадаймо собі ці хвилини сьогодні, то, може, краще зрозуміємо і оцінимо його двадцятирічний побут на волі. Пригадаймо собі ті події, вони були глибоко зворушуючі й подивугідні.
Блаженнішого Йосифа з місця заслання до Москви супроводжував ось цей документ, що його містимо побіч під назвою: «Справка Н 187629», видана Міністерством Внутрішніх Справ Радянського Союзу. На цьому документі відмічено, що звільнений одержав п’ятдесят карбованців на дорогу з фонду визволення, дванадцять карбованців на квиток і сто шістдесят карбованців і 10 копійок особистих грошей. Ось стільки заплати одержав він за вісімнадцять років каторги. В цьому ж документі написано, що Блаженнішого Йосифа судив Верховний Суд Української Радянської Соціялістичної Республіки. Дивно, що «засуджений» по назві «українським судом», а відбував покарання не у своїй республіці, як також документ виданий на російській мові. Було б добре, якщо б українські правники, знавці радянського права, проаналізували цей документ ганьби Радянського Союзу в другій половині двадцятого сторіччя. Засуджено людину, що служила Христовій Церкві з визнанням Папи Римського, як вселенського архиєрея Католицької Церкви, й українському народові й за це була заслана на довголітню каторгу. Правда, в обвинуваченні Блаженнішого Йосифа і всім українським владикам підсувалось співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Як же ця співпраця мала виглядати, коли український народ сам терпів під гітлерівським чоботом, і це всі наші владики бачили й старались робити все можливе, щоб допомогти своїм вірним. Радянські судді судили невинних людей, але вони повинні були першими судити кремлівських вождів на чолі з Сталіним, Молотовим й іншими, бо вони перші злигались і коляборували з Гітлером, ділили між собою Европу, роздирали Польщу, загарбали Литву, Латвію й Естонію і посягали по Фінляндію. На жаль, у світовій пам’яті факти того часу чомусь призабулись.
Отже, в першу чергу треба було судити Сталіна, а не невинних людей й християнських достойників. Під претекстом т.зв. співпраці з гітлерівською Німеччиною Кремль зліквідував Українську Католицьку Церкву, знищивши всіх її владик, серед яких одинокий уцілів Блаженніший Йосиф. В той час, коли на т. зв. львівському «соборі» з 1946 р. відбувалось «возз’єднання», а практично ліквідація нашої Української Католицької Церкви, Святіший Отець Пій XII мав відвагу й обов’язок гостро засудити цей акт. На жаль, цей трагічний і болючий для нас, українців, акт ліквідації нашої Церкви був повторно засуджений нашими владиками на останньому Синоді з кінця листопада і початку грудня 1980 p., але був уневажнений листом Папи Івана Павла II до московського патріярха Пімена, в якому було написано: «Про те, без будь-якого попереднього консультування, хтось дав знати до преси про проєкти, що обговорювались на синоді». (До речі, не «хтось», але Владика Андрій Сапеляк, який був за це відповідальний, крім того, це питання було на порядку нарад, що був затверджений папою перед синодом). Святіший Престол непохитно залишається на позиції, які він завжди зберігав у відношенні прав українців-католиків, шкодує з приводу такого опублікування, що мало місце ще перед тим, як я (розумій — папа) сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Одночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це».
Чи справді Святіший Престіл непохитно стоїть по відношенні до нашої Церкви, заперечуючи «Торжественне засудження т. зв. львівського «собору» з 1946 р.» нашими владиками? Тут відповідь ясна.
Не хочеться вірити, що з Апостольської Столиці міг бути написаний такого змісту лист. Та хіба ж в цьому листі не можна бачити доброї волі та приязного наставлення до нашої Церкви? Два роки пізніше кард. Рубін мав настільки такту, щоб питати у листі, розісланому до наших владик і одну з копій до Патріяршої Канцелярії, за лояльність нашої Церкви й Патріярха Йосифа до Апостольської Столиці? А вісімнадцять років каторги було виявом чого? Яка інша римо-католицька Церква може дати більший доказ своєї лояльности, як українська?
Документ ганьби, який супроводжував нашого Блаженнішого Йосифа з каторги, тільки вказував на місце призначення — Москву, а що дальше… Тут вперше Блаженніший Йосиф зустрів папського післанця, тодішнього монсеньйора, а тепер кардинала Яна Віллебрандса. Зустрілися дві незнайомі особи. Блаженніший Йосиф з тяжким життєвим досвідом більшовицької системи поставився з упередженням до папського післанця. Попросив його з готелю на прохід, щоб можна було дещо запитати і переконатись, чи справді він є папським післанцем.
Про цю першу зустріч у Москві Блаженнішого Йосифа з Віллебрандсом описує у своїй книжці Джіякарі Чічолі під назвою «Утопія папи Івана»:
«Його (себто Блаженнішого Йосифа) реакція була драматична, здається, що він вирішив не виходити з готелю ні на крок. Віллебрандс натискав, що грозить небезпека уневажнення радянської візи. Сліпий запропонував компроміс. Він поїде до Риму, якщо йому будуть дозволені останні відвідини в його митрополичому місті. Але ж і це було неможливе. Два дні стояли проти себе в одній кімнаті годинами мовчки Сліпий і Віллебрандс. При кінці другого дня опір Сліпого раптово захитався. Він нічого не промовив. Віллебрандс обняв його. «Завтра візьмемо літака»,— промовив він. «Ні, цього я не стерплю»,— відповів Митрополит. Врешті Віллебрандс мусів купити залізничні квитки до Відня.
За тиждень, у неділю 10 лютого, Сліпий став перед Папою Іваном XXIII. Після молитви у домашній каплиці витягнув карточку, позначену багатьма червоними крапками — це були концентраційні табори, що розтягаються по східній Росії.
Папа бажав собі показати місце, де у концтаборі жив Митрополит. Сліпий вказав на місцевість і промовив: «Зі мною були католики й православні, а я був їх єпископом».
Це тільки один, дуже маленький епізод з приводу звільнення з каторги Блаженнішого Йосифа, але важливий, бо він нам прояснює тодішню ситуацію й обставини. Перед багатьма кореспондентами, журналістами і репортерами стояло відкритим питання: за яку ціну звільнили Блаженнішого Йосифа, які зроблено домовлення, чи це має означати зміну лінії в більшовицькій дійсності, зворот більше до гуманности тощо? Не багато було таких, що прийняли появу Блаженнішого Йосифа, як Боже Провидіння, як чудо у наш час, для здійснення якого Господь ужив смертних людей. Ці питання ще й сьогодні трудно багатьом зрозуміти. Для цього треба дальшої перспективи часу, щоб могти краще зрозуміти й оцінити ці події.
Незалежно від всього, але об’єктивно слід ствердити, що звільнення Блаженнішого Йосифа було зворотньою точкою в житті й розвитку нашої Помісної Української Католицької Церкви. В першу чергу наша Церква немов народилась у світовому, вселенському значенні. Наша Церква була невидною, але стала дуже голосною на Священому Вселенському Соборі Ватиканському II, яку гідно й достойно репрезентував Києво-Галицький Митрополит Блаженніший Йосиф.
В той же час до Священної Конґреґації для Східніх Церков було спрямоване питання такого змісту: Чи згідно з сучасним кодексом східнього церковного права слід вважати львівського Митрополита українців Верховним Архиєпископом? Східня Конгрегація одержала це питання і його розглянула. Конґреґація сперлась на двох старих папських документах і на сучасному кодексі східнього права. Першим документом була булля Папи Климентія УІІІ з 1596 p., з часів берестейської унії, у якому була Гарантована київським митрополитам верховна влада в Українській Церкві, між іншим і право творити й ліквідувати єпархії, призначати й усувати єпископів, засновувати постійний синод й очолювати його, переглядати і видавати літургічні книги і т.д. Другим документом була булля Папи Пія VІІ з 1807 р. з приводу відновлення галицької митрополії. В цій буллі підкреслено, що Апостольська Столиця визнає Галицьку Митрополію спадкоємцем Києва, отже по всім законам галицьким митрополитам належать всі права, що їх мав київський митрополит в хвилину прийняття договору під час унії з Римом. Крім згаданих документів Конґреґація сперлась також на сучасному кодексі східнього церковного права. На основі вищенаведених фактів Східня Конґреґація дала позитивну відповідь, і Папа Павло VІ затвердив рішення Східньої Конґреґації і наказав вписати його в Акти Апостольської Столиці, як законну заяву. Документ-деклярація, за підписом секретаря Східньої Конґреґації, кардинала Тести, мала дату 23 грудня 1963 р.
Багато дописувачів робить помилку, підкреслюючи, що папа підніс Блаженнішого до ранґу Верховного Архиєпископа, це не було підвищення, але привернення старого права нашій Церкві верховної влади над всією Церквою. До речі, влада, чи як в церковній термінології вживається термін «юрисдикція», Верховного Архиєпископа не спирається на принципі географічно-територіяльному, але на національно-обрядовому. Тоді, коли ватиканські чинники привертали старі права нашій Церкві, вони добре знали, що це означає, що вони не мали декоративне, але юрисдикційне значення.
Патріярх Йосиф у сфері його можливостей старався цими правами користуватись. Похідні факти від цього нам усім відомі.
Поруч з цим слід також підкреслити незаперечний факт, що ніхто не сподівався такого розвитку подій у нашій Церкві — ні ті, що Блаженнішого Йосифа випустили з каторги на волю, ні ті, які його приймали у вільному світі, у центрі вселенського християнства, у Римі. Ніхто не думав, що Блаженніший Йосиф після 18-літньої каторги, у похилому віці, з підірваним здоров’ям буде займатись будь-якою працею. Всі припускали, що він буде десь у затишку, спокійно доживати свого віку. Але понад сподівання, сталося протилежне. Наш Патріярх Йосиф підніс багатовікову цілину і почав її поступово й безперервно відновлювати і доглядати. За двадцять років свого багатотрудивого життя він створив непроминальні церковні й культурні надбання.
Щоб ми не чулись чужинцями у центрі вселенського християнства у Римі, Патріярх Йосиф воздвигнув храм Святої Софії, а поруч заснував Український Католицький Університет, що разом творять вогнище українського релігійно-церковного життя у Римі. Відкупив і відреставрував церкву святих Сергія і Вакха з чудотворною Жировицькою Божою Матір’ю і Патріярший Двір при Деї Монті у Римі.
Також оснував чисто український монаший чин Отців Студитів у Кастель Ґандольфо. Це ті незаперечні надбання, що будуть все підкреслювати наше національне і релігійно-церковне існування та присутність у Римі.
Непроминальним, вічним для грядущих поколінь залишається започаткований ренесанс нашої Помісної Української Католицької Церкви, що його основником є Блаженніший Патріярх Йосиф. Цей ренесанс народжувався у болях. На жаль, не всі його збагнули, не всі його зрозуміли і не всі збагнули його велике й вагоме значення.
Патріярхат — це свята і Божа справа, яка не замре, а буде вічно живою. Ім’я його основника, першого Патріярха Йосифа залишиться окрасою для вселенської Христової Церкви, світлим і незгасаючим в історії Помісної Української Церкви та українського народу.
Микола Галів
