У справі листа кард. Владислава Рубіна до наших владик
Незаперечним залишається факт, який проголошує і вчить Церква,— заподіяну кривду треба направити, забране чи присвоєне віддати його власникові. Це торкається не тільки матеріяльної площини, але також і прав людини, Церкви, народу. Це не повинно бути тільки на словах, але переводжуване в життя. Ця наука Церкви відноситься однаково як до її вірних, так і до священиків та ієрархії. Ось так роздумуючи над цим, постає питання, чи застановляються над тією дійсністю ті, що діють в імені Церкви, пишуть листи в імені церковних установ чи проголошують свої рішення, якими не раз наносять кривду? На жаль, наша Помісна Українська Католицька Церква від довгого часу є покривдженою Апостольською Столицею. У неї забрано права, якими вона користувалась перед і зразу після унії з Римом. В останньому часі також лист префекта Священої Конгрегації для Східніх Церков кард. Владислава Рубіна (з 6 липня 1982 р.) до наших владик був дуже кривдячим й образливим не тільки для нашої Церкви, Патріярха Йосифа, але й українського народу в цілому. Нанесені кривди й образа повинні бути направлені — така є християнська засада, яка також відноситься до Апостольської Столиці.
Лист кар. В.Рубіна на протязі чотирьох місяців був для всіх таємницею, ніхто не знав, за винятком владик, про його існування. Щойно після чотирьох місяців лист В.Рубіна був публічно оприлюднений екзархом А. Горняком у Англії. Лист В.Рубіна не тільки вийшов поза межі пристойности, але й цілком не згідний з правдою, він є глибоко образливим і викликав, під різними аспектами, серед українців у діяспорі розчарування і навіть обурення.
Причиною до написання листа В. Рубінові послужило Послання Патріярха Йосифа з нагоди завершення 90-ліття життя, яке появилось на початку 1982 p., а зокрема місце, де говориться: «Патріярхат, видіння Ваших віруючих душ, стався для Вас вже живою дійсністю. Таким він для Вас хай залишиться в майбутньому! Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, а в майбутньому — хай і безіменного чи невідомого. Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш Патріярхат існує! За ним вже чотириста років змагань, за ним сім років дійсности, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу…».
Наведене місце не сподобалося В. Рубінові, й після п’яти місяців після появи Послання він написав листа, що його надіслав всім нашим владикам, а копію цього листа переслав до Патріяршої Канцелярії. При цьому насуваються питання:
1. Чому цей лист був написаний щойно після п’яти місяців після появи Послання?
2. Чому лист не був заадресований безпосередньо до Патріярха Йосифа?
3. Чому Східня Конгрегація зареаґувала на Послання Патріярха Йосифа, в якому було підкреслено, що український Патріярхат існує, тоді, коли Патріярхат Помісної УКЦеркви був святочно й публічно проголошений у присутності наших владик у базиліці св. ап. Петра у Римі при головному престолі ще 12 липня у Святому Божому 1975 Році, під час торжественної Служби Божої, архимандритом о. д-ром Іваном Гриньохом на великому вході, піднісши возглас грецькою мовою, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України, Блаженнішого Отця Йосифа І? До речі, титул патріярха Блаженніший Отець Йосиф прийняв після довгих прохань мирян, частини священиків і деяких владик.
Ми не чули і не читали жодного офіційного заперечення з боку Апостольської Столиці у справі вищенаведеного проголошення. Мало цього, Патріярх Йосиф у грудні 1975 р. мав авдієнцію у Папи Павла VІ, під час якої сказав, що Патріярхат УКЦеркви існує і просив у Папи Павла VІ визнання, підкреслюючи при тому, коли він не визнає, то визнає папа після нього, а якщо й він не визнає, то прийде такий, що визнає український Патріярхат бо це свята справа. Патріярх Йосиф за сім років не змінив свого становища і діяв згідно з своїм титулом. Апостольська Столиця не заперечувала патріярхату УКЦеркви, хоч «де юре» і не визнавала. У Посланні Патріярха Йосифа не було нічого нового, але повторення і ствердження усім відомого і ватиканським чинникам також. Отже, виринає похідне питання, чому тільки тепер і саме такого змісту листа написав префект Східньої Конгрегації?
На наше запитання ніхто не дасть відповіді. Покищо все це для нас залишиться таємницею, але треба сподіватись, що колись і ця таємниця стане нам відомою так, як стали відомими обмінні листи Папи Івана Павла II до московського патріярха Пімена. Сьогодні вже відомо, хто укладав і хто, де та яке речення додавав до листа Папи Івана Павла II до Пімена. Провівши аналізу листа папи, ми завважили, що в ньому міститься речення, що не має логічного пов’язання з змістом цілости листа, але воно рятує цілий лист. Це питання для окремого обговорення, тому тут не будемо ним займатись.
Також постає питання, чому так пізно ми довідались про існування листа кард. В.Рубіна і про рішучу відповідь Патріярха Йосифа? Існують деякі здогади, що, мовляв, Священна Конґреґація для Східніх Церков висловила побажання, щоб цих листів не публікувати. Владики, включно з Патріяршою Канцелярією, пішли назустріч проханню і не надрукували цих листів. Опублікував «найбільше лояльний» екзарх Августин Горняк у свойому офіціозі «Церковні Вісті». Тяжко повірити, щоб така віддана римським куріяльним чинникам особа, як А. Горняк, надрукувала заборонений лист без дозволу своїх «покровителів». А. Горняк, напевно, переконав своїх «покровителів», що цей лист йому конечно потрібний у його конфлікті з мирянами у Англії, на що одержав «благословення». Правда, лист В. Рубіна був окремо роздаваний і розсиланий на різні адреси української діяспори, але без листа Патріярха Йосифа, що був відповіддю на листа В.Рубіна. (Такий лист знаходиться в архівах редакції журнала). Розв’язуючи цей ребус, бо це справді ребус, тяжко сказати, що є правдою! Коли ми згадуємо про ребуси, то варто тут назвати іншу поголоску, що, мовляв, це не є лист кард. В.Рубіна, що, мовляв, його примусили підписати, що це зробили українські недруги в Римі. Такі поголоски не варто брати до уваги, бо вони не серйозні. З одного боку, вони ставлять кардинала В. Рубіна в маріонеткову позицію, а з другого — він у вільному світі та ще й до цього у центрі вселенського християнства не виявляє своєї особистої волі, себто діє проти свого переконання. З цього погляду всі ці казки не варто брати до уваги. До речі, у нас також такі пояснення можна почути і навіть по відношенні до Папи Івана Павла II, що їх також не можна серйозно трактувати. Повернімось до нашої теми — листа В. Рубіна.
Незалежно від всього, які були куліси і позакуліси, цікаво було б знати, чи наші владики, які послушно тримали в таємниці існуючі листи, чи вони від себе, як душпастирі та в імені своєї пастви написали відповідь на листа В. Рубіна? Лист не відносився тільки до Патріярха Йосифа, але до всіх вірних і в цілому до Української Католицької Церкви. В листі говорилось про «насильство» і «нелояльність» нашої Церкви. Бажалось би почути, що в цій справі сказано і зроблено нашими владиками?
На нашу скромну думку, такого змістом листа і таких образливих тверджень не повинен ні писати, ні підписувати за жодних ситуацій та обставин, такий високий церковний достойник, що ним є кард. Владислав Рубін. Коли пишеться про насильство, то треба виходити з основ Української Католицької Церкви, себто з Києво-Галицької Митрополії. Треба згадати часи, коли наша Церква приступала до унії з римською Церквою. Тоді Апостольська Столиця признала нашій Церкві всі її права, що їх вона мала, а також зберегла за нашою Церквою обидва титули для Київської Митрополії — «архиєпископа» і «митрополита». До речі, унія відбувалась не в атмосфері слабости нашої Церкви, і вона не втрачала жодних своїх прав. Папа Климентій VІІІ у листі з 23 лютого 1595 р. гарантував такі права:
1. Устроєво і адміністраційно Українська Церква є незалежною від Риму. На її чолі стоїть Синод Єпископів з Києво-Галицьким митрополитом, як його головою.
2. Пропонувати і вибирати єпископів нашої Церкви має тільки її Синод, а потверджувати вибір може тільки митрополит в імені папи.
3. Вибирати митрополита може тільки Синод нашої Церкви, а потверджувати його вибір має папа, при чому його потвердження мало мати тільки церемоніяльно престижевий характер.
Ні більше, ні менше, коли наші київські владики підписували унію з Римом в 1596 р. вони не зрікались жодних прав, але визнавали папу римського, як голову Церкви, і тим підкреслювали єдність у вірі. На основі берестейської унії, про яку дехто висловлювався, що це давно було, києво-галицький митрополит має юрисдикцію над всіми вірними і на всіх територіях. Чи кард. В. Рубін міг би нам сказати і пояснити, а що сталося з тими всіма правами? Чи Українська Католицька Церква їх сама зреклася в користь Апостольської Столиці, чи були якісь інші причини?
Говорити про канони Католицької Церкви, які приймала Латинська Церква і їх подиктувала Українській Церкві, не думаємо, що це з любови і по-християнському. Тут маю на увазі територіяльний принцип, що, мовляв, Патріярх Йосиф не може мати юрисдикції над своїми вірними поза своєю територією. Цікаво, чому сьогодні нижче функційні ватиканські установи чи навіть особи перерішують постанови Вселенського Собору Ватиканського II? Ось в Декреті про Східні Католицькі Церкви, який був торжественно проголошений в 1964 році, у розділі про східніх патріярхів, у точці 7 написано: «Денебудь поза межами патріярхальної території наставляється ієрарха якогось обряду, то він зараховується до ієрархіїпатріярхату того самого обряду, у згідності з канонічним правом». Так, тут може вийти маленьке «але», а саме, що Блаженніший Йосиф не є «де юре» патріярхом, і тим самим наша Церква не є патріяршою. Тоді подивімся, що в цій справі говорить знов той же самий декрет, де у точці 10 читаємо:
«Те, що сказане про патріярхів, є в силі, згідно з канонічним правом, і щодо архиєпископів всієї помісної Церкви або обряду».
Що означає останнє ствердження «… щодо архиєпископів всієї помісної Церкви або обряду»? Тут мається на увазі голову помісної Церкви, а кожночасний Києво-Галицький Митрополит був головою і батьком Помісної УКЦеркви. Якщо б цих справ наша Церква не мала, то напевно Папа Павло УІ був би урочисто не привернув Блаженнішому Йосифові «архиєпископа вищого ряду», себто «Верховного Архиєпископа», що є «надєпископом» Української Католицької Церкви. Дехто робить помилку, думаючи, що гідність «Верховного Архиєпископа», яку має Блаженніший Йосиф, є особистим вивищенням чи нагородою для нашого Блаженнішого Йосифа, що не відповідає правді. Це є гідність нашої Церкви і кожночасний Києво-Галицький Митрополит одержує цю назву «Верховний Архиєпископ». Отже, якщо за цим титулом гідности не було жодної юрисдикції, то пощо Папа Павло VІ привертав давно призабутий титул «верховного архиєпископа», що є рівнозначний «патріярхорівний», який має всі права, що патріярх, за винятком того, що не має титулу «патріярх». Властиво, як маємо трактувати ці Декрети, що їх Папа Павло VІ святочно затвердив? Як у світлі цього виглядає лист В. Рубіна?
На хвилину забудьмо всі параграфи, канони й декрети. Пригадаймо собі, що сам Ісус Христос виступав проти букви закону, він його не перекреслював, але бажав, щоб людина не була невільником букви закону, але закон служив людині, щоб закон пристосовувати до людини, а не людину до закону. Візьмім до уваги ситуацію нашої Церкви й в цілому українського народу. Ми втратили нашу батьківщину — нашу територію, нашу Церкву насильно зліквідовано й прилучено до російского православ’я, отже, ми є сильно покривджені, й тут створено у Христовій Церкві у римських комісіях закон, що кривдить покривджених, і тому, що вони покривджені, ще раз їх кривдить, забороняючи діяти нашій Церкві, як Помісній УКЦеркві на чолі з главою, батьком-патріярхом.
В точці 5-ій Декрету Вселенського Собору Ватиканського II написано:
«Історія, традиція та багатющі церковні установи прекрасно засвідчують, як дуже Східні Церкви прислужилися для Вселенської Церкви. Тому Священний Собор не тільки належно оцінює та справедливо похвалює цю церковну спадщину… З цієї причини цей Собор торжественно проголошує, що як Східні Церкви, так і Західні — мають право і обов’язок рядитися своїм окремим правопорядком, кожна відповідно до своїх власних встановлених уставів…».
Чому ж ці Декрети ватиканськими чинниками перекреслюється, чому заперечується найосновніше Боже право? Дорогі Владики, про це й інші права нашої Церкви повинні говорити не ми, миряни, але — Ви. Пригляньмось добре, як виглядає та пошана, яку прийняв Священний Собор по відношенні до нашої Церкви. Для ватиканських чинників включно з Східньою Конгрегацією є важливішим перестаріле т.зв. «східне», латинізуюче канонічне право «Клері санктітаті», як схвалений Декрет Вселенським Собором Ватиканським II і як артикули Берестейської Унії.
При цій нагоді варто буде пригадати нашому приятелеві, кард. Рубінові, як на Львівському Синоді 1891 р. Рим руками митрополита Сильвестра Сембратовича поставив на програму для латинізації нашої Церкви такі справи:
1. Підписання целібату, щоб в такий спосіб наша Церква уподібнилась до лятинян-поляків.
2. Зміна календаря з юліянського на григоріянський, і —
3. «Збагатити» наш календар латинськими святими, як Ігнатій Лойола й інші.
Проти цього майже одностайно виступили священики. Синод був бурхливий, митрополит Сембратович настоював все прийняти. Після синоду при візитації митроп. Сембратовича у Перемишлі він приступив до Владики Ступницького, який сказав митроп. Сембратовичеві: «Знаю, які пакти Ви були принуждені підписувати. І мені предлагали митрополію під условієм, щоби я ті пакти підписав, но я, прочитавши їх, отвітив, що того нікогда не зділаю. Желаю тепер счастя, хотя і не предполагаю і не хочу, щоби моє желаніє ісполнилось». Можна б таких і подібних фактів мачушиного трактування нашої Церкви Апостольською Церквою наводити значно більше, але і цього вистачає. І коли наша Церква посягнула по свої права, то це називається «насильством», а це болюче. Все ж таки було б цікаво знати, кого наша Церква «знасилувала», хто потерпів у наслідок цього «насильства»? Подумайте, Владико В. Рубін, чи це не діється навпаки, себто чи не відбувається «насильство» над нашою Церквою, над деякими нашими священиками, які послушно виконували і виконують доручення свого глави і батька нашої Церкви — Патріярха Йосифа, а Священна Конґреґація для Східніх Церков, яку Ви зараз очолюєте, винесла проти них суспенди. За що — за віддану душпастирську працю? Хіба ж це не є кривда для наших священиків і батька нашої Церкви Патріяхра Йосифа? До цієї теми ми ще повернемось іншим разом.
Чому ухвали Синоду з 1980 р. посьогодні не є оприлюднені?
З певністю можна сказати, що порушення правопорядку в Церкві не спричинив Патріярх Йосиф, який посягає по права нашої Церкви, які їй законно належали і належать, але ті, що собі їх привласнили, не виявляють бажання повернути. Нашій Церкві зроблено велику кривду, і згідно з вченням Церкви вона повинна бути направлена, бо ж покривджені вірні, а можна сказати Божий Люд, цього вимагають. Свою вірність наша Церква вжене раз , не на словах, але ділом, кров’ю і незлічимими жертвами довела і сьогодні її дальше утверджує. За нашою Церквою стоїть правда, а ми її повинні донести до свідомости тих, які її забули і вказати, що правда в остаточному результаті переможе. Ми всі мусимо за нашою правдою постояти. В цьому повинні служити своїм прикладом насамперед наші Владики.
Микола Галів
