Здавалось, що після семи років непорозумінь, неперебірливої боротьби чи, іншими словами, «війни» між мирянами та єп. Августином Горняком, прийшло до певного злагіднення ситуації та евентуального замирення. Здавалось, що одна й друга сторони побачили, що такий «воєнний» стан до нічого не доведе. До речі, в дусі замирення і злагоди була написана стаття у листопадовому числі «Патріярхату», в якій суґерувалось, щоб обидві сторони, себто миряни і єп. А. Горняк шукали доріг до замирення, до будь-якого порозуміння, щоб нарешті закінчити цю нікому непотрібну, болючу й шкідливу «війну». В статті також пропонувалось, щоб забути те, що було, і не повертатись до болючого минулого, не шукати винних чи визначувати, хто більше завинив, хто мав чи має більшу чи меншу рацію, але, щоб до порозуміння і злагоди підходити з перспективи майбутньости, з перспективи розвитку й росту нашої Церкви, перед якою стоїть велика місія. Також відмічено, що не варто у підході до замирення робити навіть спроби для визначення, хто виграв, а хто програв, бо, на жаль, немає виграних і немає програних, але програла багато наша Помісна Українська Католицька Церква.
Залишім ці визначення Для майбутнього історика, який з перспективи часу могтиме сказати безстороннє об’єктивне слово і дати найбільше правдиву оцінку. Але всі ці сугестії, думки і сподівання розвіялись, мов миляна банька, коли в останній хвилині, як журнал був готовий до друку, до редакції журнала наспіли з терену Великої Брітанії болючі інформації про прикрі потягнення єп. А. Горняка проти мирян і їх душпастирів о. мітр. Миколи Матичака і о. Йосафата Лещишина. Ці інформації приневолили подати, ще в тому самому числі додаткову замітку, в якій було написано: єп. А. Горняк, неспроможний піднестись понад свої слабості володіння, мовляв, я «цісар», і знову спричинив хвилю реакцій мирян». Там же було сказано, що ближчі інформації про нові болючі події будуть подані в черговому числі. Ці інформації подаємо нижче.
Заходами брітанського відділу «Церква у потребі» було запляновано прощу українців-католиків до відпустового міста Волсінґгаму. У зв’язку з тим організатори прощі «Церква у потребі» передбачали для Української Католицької Церкви вагому участь в урочистій прощі у відпустовому місті Волсінґгамі.
На ініціятиву й заклик брітанського відділу «Церква в потребі» прихильно відгукнулись українці-католики. За організацію української прощі до Волсінґгаму взявся о. Микола Матичак і о. Йосафат Лещишин. Підготовка до прощі українців-католиків проходила успішно. Багато мирян зголосилось до участи і в суботу 2 жовтня 1982 року численно прибули до Волсінґгаму, щоб там, у відпустовій місцевості, спільно помолитись до Всевишнього Господа Бога за дорогу нам переслідувану катакомбну Церкву.
З огляду на ситуацію нашої Церкви в більшовицькій дійсності для українців-католиків було передбачене окреме місце під час прощі у Волсінґгамі. Була заплянована благодарственна Служба Божа. Тоді, коли все було готове, єп. А. Горняк постарався, щоб всі ці зусилля, які вкладено нашими мирянами і душпастирями, звести нанівець. Єп. А. Горняк звернувся до місцевого римо-католицького єпископа і повідомив його, що о. Микола Матичак є суспендований і не може правити у римо-католицькій церкві у Волсінґгамі. Очевидно, місцевимй римо-католицький єпископ не знає внутрішніх коліс конфлікту мирян з єп. А. Горняком, як також не знає, за що, коли і ким був суспендований о. М. Матичак, і тому відмовив о. М. Матичакові відправити у римо-католицькій церкві у Волсінґгамі. Щоб рятувати ситуацію, о. М. Матичак запропонував, щоб Службу Божу відправляв о. Йосафат Лещишин, який не є суспендований. Ішлось про те, щоб не викликати великого огірчення серед мирян, які так численно прибули до відпустового міста Волсінґгаму. На жаль, і в цьому» випадку єп. А. Горняк дав негативну відповідь, бо, мовляв, о. Йосафат до нього не звернувся.
Тому, що в той час була дощева погода, і не можна було відправити Служби Божої під відкритим небом, то довелось шукати якогось приміщення. По тяжких трудах вдалось знайти приміщення, але воно не могло помістити більше, як одної третьої частини українських прочан. Можна собі уявити болюче розчарування мирян і їх настанову до екзарха А. Горняка, якому не ідеться про спасення душ, але про його володіння, його силу, ось, мовляв, я «цісар». Це тільки ще і ще раз переконує нас, що він людина припадкова на становищі владики Христової Церкви, що він діє і поступає проти Христового вчення. Він своїм поступуванням заперечує одну з основних і підставових Божих Заповідей, а саме Заповідь Любови. Христос з любови до нас дався розп’яти на хресті. А. Горняк своїм поступуванням доказує протилежне до цього.
Щоб ще в когось не було жодного сумніву щодо суспенди. Бо дехто може сказати, так, о. М. Матичак був чи є «суспендований», і він не може правити. Тільки ніде не говориться про те, за що і ким він був суспендований. Знаємо, що о. Микола Матичак, як покірний і відданий душпастир, на доручення Патріярха Йосифа був призначений до Англії сповняти душпастирську працю. Він не підлягає єп. А. Горнякові, який спротивився юрисдикції Патріярха Йосифа. А. Горняк силою дістав суспенду для М. Матичака у Священній Конґреґації для Східніх Церков. Чи ця суспенда є важною? Для Східньої Конґреґації і єп. А. Горняка — так, але для о. М. Матичака і українських мирян — ні. Така «суспенда» повинна була прийти через Патріярха Йосифа. А все ж таки запитаймось, які є вчинки о. М. Матичака? Чим він прогрішився проти Христової Церкви? За які провини священик одержує суспенду? Отця Миколу Матичака «суспендовано» за послух до своєї зверхньої влади — Патріярха Йосифа, за душпастирську ревність і любов до ближнього. Здається, той, хто виєднував суспенду для о. М. Матичака, повинен би сам залишитись поза рамками не тільки української, але в загальному Христової Церкви. Коли вже настане той час, що будуть шанувати мирян, які мають також не тільки обов’язки, але також права і відповідальність за долю нашої Церкви? Чому одна людина, що має мітру на голові, затруює релігійне життя сотням, тисячам українських мирян на терені Великої Брітанії. За сім років єп. А. Горняк не зробив жодних позитивних висновків, він не виявив ані крихітки доброї волі, проте всюди показував і дальше продовжує стосувати свою ненависть, злобу і безмежну ворожість, що не йде у парі з Христовим вченням.
Незаперечним фактом є те, що любов, доброта і сердешність роззброює ненависть і злобу. А вияв злоби й ненависти викликають стосовну реакцію. На потягнення А. Горняка миряни зареаґували пікетуванням перед головним входом до катедри у Лондоні. Пікетування розпочато в суботу 23 жовтня 1982 року о годині 2:30 по полудні та закінчено о 4:30 по полудні. Такі пікетування передбачені кожної суботи у той самий час і на тому самому місці. У кожній демонстрації беруть участь 100 і більше осіб. Кожна окрема місцевість зобов’язалась демонструвати одну з субот. Реакцію мирян на потягнення А. Горняка можна розцінювати по-різному, але це для них одинокий середник, яким вони можуть виявити своє огірчення і біль на нелюдяні вчинки єп. А. Горняка.
Вже найвищий час, щоб римські покровителі А. Горняка з різних конґреґацій забрали собі «любого» екзарха і прикрасили собі одну з своїх римських єпархій, а залишили вже українських мирян у спокої та дали їм можливість гідно та достойно хвалити Всевишнього Господа Бога та Покровительку українського народу Божу Матір.
М. Галів
