Давши свободу християнам у 313 році, римський імператор Константин щораз більше цікавився новою вірою, а наприкінці життя навіть прийняв хрещення. Тобто імперією де-факто правив християнин. Деякі наступники Константина намагалися повернутись до старих часів, але безуспішно. Потім язичницьким жерцям скоротили державне фінансування, і шанування Юпітера з «колегами» по пантеону занепало остаточно. Християнство стало офіційною релігією Римської імперії. Що це означало на практиці? Звісно, багато приємних речей: офіційний вихідний у неділю та на церковні свята, можливість відкрито приймати пожертви від багатих спонсорів, будувати храми, наскільки вистачить амбіцій, розвивати школи і збирати бібліотеки. Були й не зовсім приємні наслідки: позаяк ходити до церкви стало модно, храми почали наповнюватись не надто благочестивими вірянами. Майже як зараз, коли президенти чи депутати не проти стояти в церкві перед камерами.
Через те, що римські імператори після Константина у більшості своїй позиціонували себе як християни, відносини земних представників Христа з цісарем не могли не вийти за рамки ділових. А коли Церква стає занадто близькою до цісаря, можуть виникнути проблеми.
Ось два хрестоматійні приклади, що чудово ілюструють проблеми, які постали, коли Церква і влада почали зближуватися. Перший стосується того часу, коли аріанські суперечки вийшли за межі мирних філософських дискусій, і Константин звернувся до всіх учасників конфлікту з красивою промовою, зміст якої полягав у наступному: припиніть ваші чвари, бо в державі і без вас проблем вистачає, зберіться і розберіться між собою, у що мені, простому парафіянину, вірити. На Соборі імператор чемно сидів, слухав і долучився до рішення більшості, але участь цісаря в церковних дебатах стала прецедентом, і в імператорів з’явилася спокуса бути на цих зібраннях не лише пасивним слухачем.
Другий приклад мав місце через півстоліття після правління Константина. Імператор Феодосій пролив багато крові, придушуючи повстання в Салоніках, і єпископ Амвросій відмовився дати йому через це причастя, аж поки той публічно не покаявся в скоєному гріху. Знову ж таки прецедент – єпископ, користаючи зі свого авторитету, змусив цісаря до певних дій. В одному випадку цісар намагався вплинути на Церкву, а в другому – Церква на цісаря. І якщо Константин, Феодосій і Амвросій не виходили за рамки пристойного, це не давало гарантії, що їхні наступники поводитимуться так само. Події пізніших століть довели, що боятись таки було чого.
Наприкінці ІХ століття Західна Римська Імперія впала під навалою варварів, і у Європі почало творитися казна-що. В попередньому числі «Патріярхату» ми розповіли, як в умовах занепаду і безладу Західна Церква взяла на себе відповідальність за цей світ і багато зробила, щоби Європа знову стала християнською, а паралельно з цим відродила науку і мистецтво, привчила вождів з конунгами менше воювати між собою. Завдяки цьому латинська Церква стала найбільш поважною, потужною і життєздатною структурою в Європі, була спроможна успішно вирішувати внутрішні проблеми (наприклад, «влада блудниць» ІХ – Х ст. ) і протистояти спробам контролю з боку світської влади. Отже, майже вся історія Західної Церкви у середньовіччі – це або боротьба з власним моральним занепадом (чернечі реформи Бенедикта, Клюнійські реформи, жебрацькі чернечі ордени), або боротьба проти знахабнілих англійських королів чи німецьких імператорів, які намагалися призначати на церковні посади своїх людей, втручатися у вибори папи тощо. До речі, саме спроби контролю з боку світської влади зазвичай призводили до моральних занепадів. Папа Миколай І виступав проти Лотаря ІІ Німецького у ІХ столітті, Папа Григорій VII боровся проти Генріха IV Німецького в ХІ столітті (саме Генріх посипав голову перед Папою в Каноссі), Александр ІІІ воював проти Фрідріха Барбаросси і Генріха ІІ Англійського у ХІІ столітті. Власне тому Католицька Церква й стала такою централізованою, а Римський Престол здобув стільки повноважень, бо інакше королі та імператори призначали б на єпископські посади своїх людей, і єдина Церква розділилася б на кілька державних, кожна з яких була б маріонеткою в руках королів. Так чи інакше, близько ХІ століття Західна Церква більшою чи меншою мірою перемогла в боротьбі зі світською владою. Принаймні в середньовічній Європі була найпотужнішою, найвпливовішою силою. Королі не мали можливості наказувати понтифікам, а вони виявились спроможними навіть відлучати королів від Церкви за подружню зраду. А потім було ХІІІ століття, коли римські архиєреї, починаючи з Інокентія ІІІ, так захопились своєю владою над королями, що стали брати активну участь в геополітиці, накладати анафеми на правителів і на цілі держави, вести повноцінні війни та… програвати в них. Пізніше була інквізиція, яка до того ж мала звичку виходити з-під папського контролю (наприклад, іспанська). Все це призвело до поступової втрати Церквою авторитету в Європі, до морального занепаду папства і як наслідок – до Реформації. Західна Церква, здобувши величезний авторитет у суспільстві, наповнивши собою суспільство, отримала неабиякий вплив, а разом із ним – владу. Але спокуси владою не витримала…
У ще гіршому становищі опинилася Церква в Східній Римській Імперії, у Візантії. Папа Римський в добу раннього Середньовіччя не був нічиїм підданим і міг вправно вивертатись між королями й князями, домагаючись свого. А ось патріарх Константинопольський, який фактично стояв на чолі Східної Церкви, жив у одному місті з ромейським імператором і був його підданим. Тож із цього «підводного човна» патріархи не мали куди втікати. Ще один важливий момент: у Західній Європі, зруйнованій варварськими набігами, Католицька Церква займалася головно місіонерством і просвітництвом, в той час як у Візантії від розподілу імперії до приблизно Х століття вона провадила переважно богословські диспути, за якими вгадувалася боротьба політичних кланів. І до цієї боротьби охоче долучалися імператори, підтримуючи групи, які їм подобалися більше. В таких умовах світська влада неминуче ставала сильнішою за церковні структури, і уявити імператора, який стає навколішки перед патріархом, було неможливо. А ось уявити імператора, який наказує патріархові, що той повинен робити, неважко, особливо тому, хто тямить у візантійській «Грі престолів». Там склалася своя модель відносин Церкви і суспільства – модель «державної Церкви», коли вона стає допоміжним механізмом при державному апараті.
Мабуть, найкращою ілюстрацією конфлікту двох систем – римської та візантійської – стала історія Папи Римського Миколая І. Правив він недовго (858 – 867 рр. ), але блискуче. Наполягав на тому, що папа має всю повноту влади в Церкві, може судити єпископів і світських можновладців (адже духовна влада вища за світську), засуджувати правителів усіх рівнів за подружні зради, єпископів, які дають правителям контролювати себе, ну і паралельно розвивав місіонерство серед германців та слов’ян, будував і відроджував церкви і так далі. І ось у 857 році візантійський імператор – малолітній Михаїл ІІІ – вирішив скинути свою матір-регентшу й відправити її до монастиря. Але тодішній Константинопольський Патріарх Ігнатій відмовився постригтискинуту матір, за що імператор позбавив його сану, поставив на його місце царедворця Фотія, і той зробив усе, як цар наказав. Ігнатій довго думав, що йому робити, і нарешті попросив щойно висвяченого Папу Миколая І про допомогу. І Миколай, для якого захистити церковного очільника від царя було справою честі, погодився. Він офіційно засудив дії імператора і вимагав відновити Ігнатія на патріаршому престолі. У відповідь Фотій задекларував на папері все, що думав про Західну Церкву та її «страшні» гріхи – такі як причастя прісним хлібом. Врешті-решт Папа і Патріарх наклали один на одного анафему, і в православній історіографії цей інцидент залишився як спроба Риму підкорити Східну Церкву, а Фотій відповідно став святим захисником православ’я. Щоправда, у 867 році Ігнатія таки поновили в сані, проте сталося це не через перемогу Церкви над царськими примхами, а через те, що імператора Михаїла вбили суперники, а новому цареві було вигідніше підтримувати добрі відносини із західними сусідами. Тобто моделі «Церква над царями» і «Церква під царями» зіштовхнулись, але ненадовго. Православні патріархи й далі залишалися в тіні ромейських імператорів, турецьких султанів і московських царів. Потім у Росії патріархат узагалі скасували, і цар став главою Церкви.
Коли Церква гідно виконує свої пастирські обов’язки та ще й дбає про освіту та культуру, то неминуче здобуває повагу й авторитет у суспільстві. Цей авторитет відкриває для неї численні можливості, але приносить і численні спокуси, зокрема спокусу «прописатися» в царських палатах у ролі слуги або господаря. Історія середньовічної Церкви яскраво свідчить про те, які небезпеки чигають на тих, що піддаються таким спокусам. Однак саме завдяки багатовіковій боротьбі понтифіків проти королів та імператорів Католицька Церква після всіх поневірянь таки змогла поєднати активність і авторитет у суспільстві з максимальною незалежністю від політики. І хоча шлях її був тернистим та не обійшлось без падінь, єдність і сила нинішньої Католицької Церкви (неймовірні у ХХІ столітті! ), мудрість і виваженість Папи Франциска, Папи Бенедикта XVI, Папи Івана Павла ІІ була б неможлива без святого Амвросія, який відмовив у причасті Феодосію, без Миколая І, який засуджував імператорів, без Григорія VII в Каноссі. Цей досвід не може не стати в пригоді нинішній українській Церкві, яка активно діє в українському суспільстві і зменшувати свою активність не має наміру.
Продовження циклу есеїв Віктора Заславського «Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки» читайте в наступних числах «Патріярхату»
