Відомо, що о. д-р Гавриїл Костельник був одним з головних «акторів» «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, що сталось на т.зв. «львівському соборі» в 1946 р. Відомо, що це насильне «возз’єднання» засудив у той час Святіший Отець Пій XII. Синод УКЦеркви, що відбувся наприкінці листопада і на початку грудня 1980 р. у Римі також засудив цей т.зв. «львівський собор» з 1946 p., видавши в цій справі окрему заяву, яка появилась у пресі. На цю заяву синоду зразу зареаґував на поручення кремлівських вождів московський патріярх Пімен своїм посланцем митрополитом Крутицьким і Коломенським Ювеналієм — головою зовнішніх церковних відносин, а також протестним листом до папи Івана Павла II. Пригадуємо, як Папа Іван Павло II, заспокоюючи патріярха Пімена, писав, що він шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як він сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру.
Як видно, питання т.зв. «львівського собору» все ще не є ясним не тільки для пересічних людей, але також для високопоставлених осіб у Церкві. Знаємо, що незабаром після т.зв. «собору» головні його «актори» перестали жити. Кремлівські вожді все точно заплянували, але шило з мішка вилізло, а зокрема при вбивстві о. Гавриїла Костельника. Сподіємось, що наші читачі будуть цікаві довідатись про дійсних убивників, чи вбивника о. Костельника. З цією ціллю передруковуємо цікаву статтю д-ра О. Горбача, що появилась в «Українському Слові», Париж за 1979 р. Стаття кидає більше світла на вбивство о. Г. Костельника, яке більшовики приписують українським націоналістам, тоді коли самі були виконавцями вбивства.
Редакція
У березневому числі за 1979 рік київського літературного журналу «Вітчизна» (на украинском языке) майор КГБ Климентій Євгенович Гальський, що пише лайливі статті проти ОУН, УПА й «уніятів» під псевдонімом «Клим Дмитрук», і під яким став навіть «доктором історичних наук» і «членом» (кореспондентом) київської АН УРСР (за памфлети проти Української Католицької Церкви, подає деякі обставини вбивства о. Гавриїла Костельника (20.IX. 1948 p.). Тому, що мені стали відомими автентичні дещо інакші відомості про це вбивство, які висвітлюють ролю КҐБ в ньому, уважаю доцільним зразу ж спростувати цю каґебівську версію, подану для «всереспубліканського увірування» чомусь аж після 30 років, коли вже більшости свідків нема в живих.
Наш київський майор КҐБ пише («Вітчизна» 1979, ч. З, стор. 188-189), що наприкінці 1945 р. прибули до Львова В. Ординець та І. Панько для вбивства о. Костельника «біля його дому, але були вчасно затримані чекістами й віддані під суд; 1946 р. «із Мюнхена через Чехословаччину» був висланий до Р.Шухевича «посланець бандерівського проводу і зарубіжних уніатів Поліщук (оунівська кличка «Хмурий»)», що нібито мав завдання схопити о. Костельника і доставити його до УПА, а звідти до Західньої Німеччини. Відповідні листи до о. Костельника і до Р. Шухевича нібито передавали йому Ленкавський і о. Малиновський. Навіть ніби цитатами з усіх інструкцій і розмови прикрашує свої ревеляції каґебівський історик-академік, не раз не турбуючись подаванням джерела, звідки він так докладно цю розмову «втрійку знає, де навіть про міміку учасників зазначено. І продовжує: «Однак й цей план зірвався». І тоді, за вказівкою з-за кордону, підготовив вбивство крайовий провідник ОУН Зіновій Тершаковець, доручивши це Василеві Панькову, «котрий до переходу в банду служив поліцаєм у Рогатині», передаючи йому «маленький образок Діви Марії на чорному шовковому шнурку», «освячений, за словами ватажка, у самому Ватікані». «20.IX. 1948 р. у Львові після закінчення богослужби й виходу протопресвітера Гавриїла з Преображенської церкви Паньків кількома пострілами вбив Костельника і намагався втекти. Але за вбивцею кинулося кілька прихожан, і тоді, опинившись у глухому провулку та переконавшись у неможливості втечі, Паньків вихопив з кишені пістолет і застрелився».
Стільки наш кагебіст. Його лайливі епітети й реторику як несуттєві та й зрештою трафаретні атрибути російської публіцистики українською мовою (сам же Гальський родом зі зросійщеної польсько-жидівської сім’ї на Житомирщині) отут поминаємо.
Командир УПА-Захід Зіновій Тершаковець («Федір»), за фахом правник, провідник ОУН Львівського краю, син селянина й політичного діяча Гриня Тершаківця з Якимчиць (Рудеччина), в’язненого у совєтських концтаборах 16 pp. (від 1939 р.) згинув враз зі своєю охороною в бою з військом НКВД 4.ХІ. 1948 р. біля Любіня Великого, на захід від Львова (див. «Енциклопедія українознавства, ч. II, с. 3183). Василь Паньків, за словами «Дмитрука»-Гальського, сам застрелився. Отже, звідки Гальському відомо про отой «образочок», коли обидва головні учасники такої (хіба таємної?) розмови попалися каґебістам лиш як трупи? Але з такими «мєлочами» наш історик-член АН рахуватися не потребує. Попробуймо пересікти «ловкость рук» каґебівського писаки й на інших промовчаних ним фактах.
Костельник жив у Львові поруч Преображенської церкви при провулку між Краківською й Рутовського на 2-му поверсі,— всього перейти впоперек зі захристії Преображенки. Від початку агітаційної акції за «возз’єднання» з Російською Православною Церквою (її він вів після розмов с совєтськими чинниками в Москві під гаслом «Або будемо мати лиш таку Церкву або взагалі ніякої!») біля входу до кам’яниці, де він жив, постійно вартувало двох каґебістів у цивільному. Київському каґебістові з «Вітчизни» пригадаємо, як то Костельника НКВД переслухувало в 1940 році у зв’язку з таємними викладами теології в Юрі для студентів богословія, а в сусідній кімнаті кричав катований енкаведистами заарештований молодший костельників син.
Що чекає його самого, себто Костельника, ліквідація як живого свідка розмов із московськими опричниками, він знав і про це своїм знайомим говорив. І прийшла ця ліквідація серед подібних обставин, як у випадку Галана, якому спершу відібрано особистий пістоль, а дружина-каґебістка відправила прислугу і замкнула великого Галанового собаку в лазні, виходячи того дня з хати! Отак у випадку Костельника враз даного дня забракло обох каґебівських «архангелів», як о. Костельник після звичайної щоденної Богослужби вступив у браму дому і його убито пострілом в око. А враз прибулі на квартиру каґебісти вчинили найперше ґрунтовну ревізію, забираючи з собою цілу низку паперів убитого. Приголомшену ж тим усім дружину забрали машиною пізнавати в тому ж кварталі труп нібито свого сина Іринея, який, мовляв, то вбив свого власного батька. Іриней Костельник служив був у дивізії «Галичина» і почерез табір полонених у Ріміні переїхав того ж року до Англії (де живе й досі). Овдовілій показали тіло вбитого на тротуарі, чиє лице було дещо похоже на Іринеєве. Єхидні каґебівські організатори цієї історії ще й не завагалися поглузувати з прибитої горем жінки, мовляв, «І що ж то за кам’яне серце, що не заплаче над своїм сином». Оглянути вдруге того трупа вже не було можна, бо, мовляв, його з трупарні хтось вночі викрав.
Про обставини смерти Костельникового вбивника мені незалежно від того доводилося чути від людини, прибулої зі Львівщини: вбивник тікав у напрямі Оперного театру і як минав при вул. Скарбківській «Дом совєтского офіцера», вискочило з брами кількох старшин і вистрілами з пістоль його вбили.
Якщо це було так, то отже не було «кілька прихожан». Та й «глухого провулка» там нема. Тож тут наш майор КҐБ «промазав». А що «Дмитрук»-Гальський має руку, вправлену не лиш до таких подвигів пера, засвідчила одна з його післявоєнних жертв: «Кулаку нього як довбня: одним ударом зумів мені вибити з голови увесь завчений діялектичний матеріялізм!».
* «Українське слово», Париж, 1979 р.
