У розпал Євромайдану хтось із українських колумністів написав, що українська європейська мрія містить надто багато ілюзій. Коротко кажучи, українці поривались у Європу, яку самі собі вимріяли. Продовжуючи ці думки, виокремлю дві екстреми в цих ілюзіях: з одного боку, багато українців гадали, що завдяки рухові до ЄС вдасться клонувати увесь європейський матеріальний добробут тут, в Україні, без внутрішньої роботи; з другого боку – багато з нас бачили Європу як середовище, де цінності та принципи переважають над прагматизмом і егоїзмом.
Проте ілюзії розвіюються. Осмислення, чим є Європа і якою має бути європейська Україна, лише починається. Ситуація стає цікавішою ще й тому, що й у самому ЄС європейський проект починає бути предметом переосмислення. Недарма західні інтелектуали в розпал того ж таки Євромайдану казали (і донині кажуть) про те, що українські проєвропейські ідеалістичні устремління можуть стати поштовхом до оновлення самої ідеї об’єднаної Європи. Складається враження, що тієї омріяної Європи, за яку ми вийшли на площі, вже немає, і наш Майдан не в останню чергу став каталізатором, який це унаочнив, а новий проект Європи ще не осмислений. Ми, безперечно, беремо участь в цьому переосмисленні, хоча в більшості випадків робимо це непрямо. Своїм існуванням і тими процесами, які в нас відбуваються, ми робимо це опосередковано.
Щоб наша участь була активнішою, вочевидь, необхідно зрозуміти, що для нас означає «європейська Україна». Це дуже багатопланове питання, і тема цього номера додає голосів до цієї дискусії. Якщо ж перейти від суспільного виміру до суспільно-релігійного, то варто зазначити, що всі провідні релігійні лідери України підтримали європейські устремління свого народу. Хочу наголосити, що вони зробили це цілком усвідомлюючи, в яку дискусію їм доведеться вступити, враховуючи різні морально-етичні виклики та ідеї, які нуртують у західному світі. Це не надто було враховано тими нашими співвітчизниками, які бачили Європу як територію, вільну від релігії та морально-етичних категорій. Що, напевно, є ще однією ілюзією одного із сегментів українського суспільства, яка базується на бракові знань чи подекуди банальному невігластві про корені повоєнного європейського проекту, його історію.
Пригадаю лише той факт, що один із батьків-засновників ЄС Роберт Шуман ще з 1988 року розглядається як кандидат на беатифікацію Католицькою Церквою. Звісно, в ЄС багато хто забув, що закладали в цей проект його натхненники і на чому базували свої думки. Ідея, яка набрала сили в останні десятиліття, була влучно схоплена Шарлем Пеґі: «Дух часу полягає в тому, що я повинен зректися своєї віри, щоб не образити опонента, який не вірить у ніщо». Проте така парадигма є радше девіацією європейської ідентичності, і тривогу щодо неї вже починають відчувати навіть у секулярних колах Європи. Редактор The Guardian нещодавно слушно написав, що європейські цінності дістались нам від Християнства, яке ми самі ж витіснили на маргінес. І наприкінці ставить риторичне запитання: що ж їх підтримуватиме при житті, якщо не буде Християнства? Це справді ключове питання. Під час міркувань про «європейську» Україну його не вдасться проігнорувати…
Анатолій Бабинський
